2Галицько-Волинська держава

У той час, коли Київське, Чернігівське та Переяславське князівства під ударами степових орд, і насамперед золотоординських ханів, дедалі більше занепадали, росло значення західних земель, що лежали далі від воєнних небезпек, — Галичини і Волині. Обидва князівства мали вдале положення, недосяжне для нападу кочовиків із степу. Волинь, і особливо Галичина, були густо заселені, а їхні міста стояли на стратегічно важливих торгових шляхах із Заходу. Ці князівства були також важливими культурними центрами. Тому не випадково саме вони стали найбезпосереднішими спадкоємцями політичної і культурної традицій Київської Русі. Першим українським князівством, яке наприкінці XI ст. відокремилося від Києва, було Галицьке. Правнук Ярослава Мудрого Володимирко (1141 —1153 pp.), котрий після смерті батька успадкував Перемишль із землями, поступово заволодів Теребовлем та Галичем, а згодом і Звенигородськом, об'єднавши їх в одне князівство із столицею Галичем. Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за правління сина Володимирка Ярослава Осмомисла (1153— 1187 pp.), який розширив кордони князівства далеко на південь уздовж Дністра, посилаючи свої полки проти половців. Цей могутній володар, який повелівав Києвом і "закрив на замок" свої рубежі від Угорщини та Візантії, мав великий авторитет на міжнародній арені. Він підтримував дипломатичні відносини не лише із сусідами, а й з Візантією та Священною Римською імперією. Але ніяк не міг налагодити внутрішнього життя в князівстві, де час від часу вчиняло заколоти численне крамольне боярство, в руках якого зосередилася величезна земельна власність, що стала підвалиною його могутності. Створивши раду (думу) галицьке дворянство стало настільки впливовим, що примусило князя, який уже досяг апогею могутності, зректися другої дружини і спалити її на вогнищі, звинувативши в чаклунстві. Вплив бояр значно посилився після смерті Ярослава на його сина Володимира (1187—1199 pp.). У 1199 р. після смерті Володимира, останнього із династії Ростиславичів, закликаний галичанами волинський князь Роман Мстиславич (1199—1205 pp.) заволодів Галичем і об'єднав його з Волинню, створивши на політичній карті Східної Європи нову велику державу, яка одразу починає відігравати одну з перших ролей у політичному житті Русі. Незадовго до смерті Роман поставив у залежність від себе іі золотоверхий Київ. Під його надійною опікою були території між Бугом і Дністром, між Галичиною, Волинню та Київщиною, тобто більшість українських земель. Недарма літописець називає Романа великим князем, "царем на Русі", самодержавцем всієї Русі. За його правління значно зросла роль Галицько-Волинського князівства в історії української державності. На відміну від поліетнічної Старокиївської держави вона розвивається відтепер на єдиному українському ґрунті. Саме тому історик С. Томашівський назвав Романа "творцем першої національної української держави". Великий князь у своїй об'єднаній державі подбав насамперед про зміцнення княжої влади, здолавши боярську опозицію, що обмежувала дії його попередників. Багатьох бояр він відправив у заслання або стратив. Щоб захистити українські землі, Роман розгромив половців, чим зробив важливий внесок до загальноруської боротьби проти кочівницького степу. Літопис свідчить, що "він кидався на поганих, як той лев, сердитий же був, як рись ... переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як тур, бо він ревно наслідував свого предка Мономаха..." Недарма половці його ім'ям лякали своїх дітей. Окрім боротьби із степовиками, Роман здійснював успішні походи далеко на північ у польські та литовські землі, підтримував тісні відносини з Константинополем, Угорщиною, Західною Європою. У 1205 p., йдучи польськими землями, Роман потрапив у засідку і загинув. Після своєї передчасної кончини він залишив славу великого полководця й політика та двох малолітніх синів: чотирирічного Данила і дворічного Василька. Незабаром після смерті князя Романа знову розгорілися чвари між князями, почалися боярські інтриги, посилилося чужоземне втручання, що значно послабило державу, яку він так невтомно будував. Більш ніж 40 років українські землі були ареною кривавих міжусобиць і збройних нападів зовнішніх ворогів. А бояри мирилися лише з тими князями, котрі були покірними їхній волі. По суті, не було центральної влади. Повсюдно порядкували бояри, постійно ворогуючи, а то й воюючи один з одним. У 1212 p., коли молодий Данило повернувся в Галич, бояри вигнали його, а в 1213 р. вчинили нечуване — обрали із свого середовища князем боярина Владислава Кормильчича (?— 1214 pp.). Скориставшись цим, Угорщина в 1214 р. захопила значну частину Галичини, а Польща — Перемишль і Берестейщину. Волинь дісталася князю Данилу. За таких обставин сини Романа Данило та Василько почали тривалу боротьбу за об'єднання земель, якими колись володів їхній батько. Спираючись на широкі верстви населення, зокрема на міських ремісників і купців та селян-общинників, у 1238 р. Данило зміг повернути собі Галич і частину Галичини. Однак навала монголо-татарських орд Батия повернула Галицько-Волинське князівство у стан держави, яку роздирала боярська анархія. Лише в 1245 р. Данило остаточно здолав феодальну опозицію і назавжди вигнав боярського ставленика Ростислава й угорське військо з Галицької та Волинської земель. Узявши собі Галичину, Данило залишив Василькові Волинь. Попри все, обидва князі в усіх важливих справах діяли спільно. Столицею князівства Данило Романович обрав Холм. Ліквідувавши боярську опозицію, він зосереджується на відбудові князівства, зміцнює його укріплення, споруджує міста-замки Данилів, Крем'янець, Угровеськ та інші. Поряд з укріпленням багатьох існуючих міст Данило засновував також і нові, у тому числі в 1246 р. Львів, названий так на честь його сина Лева. Піклуючись про зміцнення безпеки князівства, Данило Галицький веде активну зовнішню політику. Близько 1250 р. він налагоджує дружні стосунки з Угорщиною, які було закріплено шлюбом сина Данила Льва з дочкою угорського короля. Данилу вдалося на короткий час посадити на австрійський трон і сина Романа. Мирні взаємини було налагоджено і з Польщею. Та головною метою свого життя князь Данило вважав визволення Руської землі від монголо-татарських загарбників. Для цього він уклав союз з владимиро-суздальським князем Андрієм Ярославичем і прийняв у 1253 р. королівську корону від папи Інокентія IV, сподіваючись на допомогу католицького Заходу. Проте ці сподівання не збулися. І 1254 p., розраховуючи на власні сили, Данило розпочав військовий похід, щоб відвоювати Київ у монголо-татар, основні сили яких були далеко на сході. Але похід закінчився невдало. Як і раніше, роздроблена Русь не змогла згуртуватися для узгодженої відсічі ворогові. У 1259 р. велике монголо-татарське військо на чолі з Бурундаєм несподівано рушило на Галичину та Волинь. Монголи примусили Данила і Василька своїми силами зруйнувати всі нові укріплені міста. Тільки після цього орда Бурундая залишила Південно-Західну Русь. Ця невдача підірвала здоров'я Данила і він 1264 р. помер. В українській історіографії високо оцінюється державна діяльність Данила. Він відновив і розширив володіння батька, стримував польську та угорську експансію, подолав могутність бояр, домігся піднесення соціально-економічного рівня своїх володінь до одного з найвищих у Східній Європі. Не вина Данила, що йому не вдалося здійснити найважливішу мету — вигнати монголо-татарських поневолювачів з Русі. Хоча він все ж спромігся звести їх гніт до мінімуму. Невдачі аж ніяк не применшують життєвого подвигу князя Данила Галицького, людини непересічних політичних і військових здібностей. Спадкоємці Данила та Василька, зберігши політичну цілісність князівства, майже сто років жили в мирі та злагоді. Лев Данилович (1264—1301 pp.), котрий князював у Галичині, розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінщину та Закарпаття, постійно воював із сусідами, найперше з Польщею. Частина Волині із стольним містом Володимиром дісталася в спадок сину Василька Володимирові (1270—1289 pp.). Він, на противагу Леву Даниловичу, займався винятково мирними справами, будував міста, замки, церкви. Був великим книжником і проводив найбільше часу за читанням та переписуванням книжок і рукописів. На жаль, із смертю Володимира (1289 р.) закінчується Галицько-Волинський літопис, через що залишилася велика прогалина в історії західних князівств періоду 1289—1340 pp. Як засвідчують скупі фрагменти із зарубіжних джерел, лише на початку XIV ст. всі галицько-волинські землі об'єдналися під владою онука Данила Романовича князя Юрія (1301 —1315 pp.). Скориставшись з внутрішніх заколотів у Золотій Орді, він знову пересунув південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу. Недарма він, як і Данило, прийняв королівський титул, іменуючи себе королем Русі (тобто Галицької землі) і князем Волині. Ще переконливіше свідчить про його авторитет подія, що сталася в 1303 р. Невдоволений намаганням київського митрополита перенести свою резиденцію до Володимира на північному сході, Юрій отримує згоду від константинопольського патріарха на заснування в Галичині окремої митрополії. А це сприяло подальшому розвиткові традиційної культури, захисту політичної незалежності об'єднаного князівства. Після смерті Юрія Галицько-Волинським князівством правили його сини — Лев II у Галичині, а Андрій — на Волині (1315—1323 pp.). Обидва проводили незалежну міжнародну політику. Спираючись на підтримку Тевтонського ордену, вони протистояли натискові Золотої Орди. Спільно боронили свої землі й від експансії Литви. Обидва вони загинули в боротьбі проти загарбників, чим було покладено кінець династії Романовичів. У 1323 р. галицьке боярство обрало на стіл польського кузена Романовичів — Болеслава Мазовецького (1323— 1340 pp.). На вимогу бояр він прийняв православну віру, змінивши ім'я на Юрія II. Новий князь продовжував політику попередників, відвойовував землі, захоплені поляками, відновив союз із тевтонцями проти литовців. У 1340 р. його отруїли галицькі бояри за симпатії до чужинців. Так власна знать позбавила Галичину і Волинь останнього князя. Ситуацією скористалися польські феодали. Заручившись підтримкою Папи Римського, польський король Казимир напав на Галичину в 1344 р. і заволодів Сяноцькою землею. Новий похід на Галицько-Волинську Русь польські феодали здійснили в 1349 р., в результаті якого Галичину було приєднано до Польського королівства, а Волинь опинилася під владою литовського князя Любарта Гедиминовича, родича Романовичів. З того часу західноукраїнські землі потрапили під правління чужоземців, а Галицько-Волинська держава занепала остаточно. Проте роль і значення Галицько-Волинської держави були й надалі дуже великі. Вона оберігала Україну від передчасного поневолення та асиміляції з боку Польщі і в той час зупинила процес творення нової слов'яно-фінської держави на північному сході. Галицько-Волинська держава виконала свою високу місію — бути містком єднання між Україною і Європою. Вона відкрила широкий шлях західноєвропейським культурним впливам на Україну, зберігаючи кращі традиції української культури. Ця держава гідно презентувала себе в західноєвропейському світі як справжня пряма спадкоємиця Київської Русі й на сто років продовжила її традиції, щоб передати їх козацькому національно-визвольному рухові, вершиною якого стало творення держави Богдана Хмельницького.

3 Володимиро-Суздальське князівство (1157–1328) — північно-східне руське князівство династії Юрійовичів, на території Залісся, сучасної Володимирської області Росії, з центром у місті Володимир на Клязьмі.

З 10 по 12 століття володимиро-суздальські землі перебували у складі Ростовського і Суздальського князівств, які були уділами Великого князя Київського.

У 12 столітті ці землі були об'єднані під владою Андрія Боголюбського, який у 1157 році переніс столицю князівства (свою резиденцію) до Володимира на Клязьмі. У 1169 році він сплюндрував столицю Русі — Київ, і проголосив себе Великим князем Владимиро-Суздальським, чим фактично підкреслив вихід своїх земель зі складу Русі. У 13 — [14 століття]х титул «великих князів Владимиро-Суздальських» вважався найвищим титулом на Північно-східних землях. Впритул до XV ст. великі князі Владимиро-Суздальскі та їх правонаступники Московські великі князі не використовують безперивно в своєму титулі великокнязівський (королівський) домен «усієї Руси».

У 1238 році Володимиро-Суздальське князівство було завойовано монголами і потрапило від них у васальну залежність. Завдяки послуху завойовникам, Владимиро-Суздальські князі втрималися у своєму уділі (улусі), отримали від монголів визнання старшинства на Північно-Східній Русі серед інших руських князівств, отримавши на деякий час ярлик на князювання в Києві, але так і не змогли в ньому закріпитись. Під золотординським патронатом вони змогли розширити свої володіння за рахунок найближчих сусідів.

У 1328 році Владимиро-Суздальський князь Іван Калита переніс столицю князівства (резиденцію) до Москви. Ця дата вважається заснуванням Великого князівства Московського. Незважаючи на переніс столиці, Владимир на Клязьмі залишався символічним центром держави, де московські князі вступали на престол до 1432 року.

4 Радянський історіограф М.Н.Покровський наголошував про федеративний або республіканський устрій Русі. Він вважав, що на Русі розвинулась не феодальна держава, як у Франції, Німеччині, а особливий тип надкласової влади, що об’єднував все суспільство без відмінності класів для оборони країни від зовнішнього ворога. Русь була типовою феодальною державою, політична структура якої на протязі Х-ХІІ ст. не зазнала яких-небудь кардинальних змін. Великий радянський історик Б.Д.Греков пояснював розчленування давньоруської держави результатом росту окремих її складових частин, кожна з яких стала проводити свою власну політику. Припинення проступання данини в Київ, а також переміщення торгових зв’язків призвели до того, що почали глохнути міста по Середньому Дніпру. Отже можна сказати, що на протязі багатьох століть історики намагаються пояснити устрій Київської Русі, але через велику різницю в їхніх поглядах ми прослідковуємо велику кількість версій політичного устрою Русі. Кожен історик подає свою думку в історії, і його думка є важливою. У північно-східних землях, що входили в систему великого князівства Володимирського, збереглася політична структура сильної князівської влади київського періоду, що підкоряє ієрархічно організовані стану бояр, дворян-слуг, вільних селян і міське торгово-ремісниче населення. На Північному Заході Русі багатий Новгород домігся незалежності від влади київських князів. Його республіканський лад визначався виборної системою головних магістратів - посадника і тисяцького, а пізніше і архієпископа. Імовірно, у другій половині XII ст. був розроблений спочатку в усній формі, а потім і в письмовій формуляр договорів Новгорода з князями. Вони визначали княжий державно-правовий, майновий та побутової статус в Новгородській землі. На відміну від інших російських земель-князівств того часу економічні інтереси Новгородської боярської республіки були направлені в значній мірі до країн Балтійського регіону, а її військово-промислова і селянська колонізація - на північний схід і північ Східної Європи. Але й Новгород не міг існувати без підтримки князів, діяльність яких була обмежена в боярської республіці умовами договорів. Вони брали активну участь в адміністративно-судовому та військовому управлінні, підтримуючи новгородців економічним і військовим потенціалом своїх князівств. Рівновага військово-політичних сил у південних і південно-західних князівствах призвело до постійних кровопролитних зіткнень князівських і боярських угруповань, рівною мірою залучали міста на свій бік. У західних - Смоленськом і Полоцькому - князівствах князівська влада зберегла визначальне значення, але бояри і стольний міста, все більш крепнувшіе у ХII-ХIII ст., Постійно вносили корективи в княжу політику. Ще збереглося велике княжіння Київське придбало символічно престижне значення, що приваблювало деяких князів вокняжіться в Києві. Але Київська Русь як політично єдина держава припинила своє існування у другій третині XII ст., А Київська земля перетворилася на одне з російських князівств. Втім, культурно-історична традиція Руської землі збереглася. За XIII ст. на всьому просторі руських земель існувала єдина матеріальна культура, зрозуміло, з місцевими варіантами. Літературна мова і література також залишалися єдиними. Російська митрополія підтримувала єдиний культурний простір єдністю церковної організації, а її голова ще довгий час мав титул, зберігали історичну традицію - «митрополит Київський і всієї Русі». Коли ж об'єктивні соціально-економічні процеси розділили до кінця XII - початку XIII ст. російських людей на жителів різних, іноді ворожих один одному земель-князівств киян, смолян, полочан, новгородців, володимирців і т. д., вони зберігали загальна самоназва - культурно-історичну самоідентифікацію - русин, тобто відноситься до Русі.

5 Новгоро́дська респу́бліка — в XII—XV республіка з елементами монархії із центром у Великому Новгороді, найбільше в той час державне утворення в Європі. У період найбільшого розквіту крім власне Новгородської землі включала також території від Балтійского моря на заході до Уральских гір на сході й від Білого моря на півночі до верхів'їв Волги та Західної Двіни на півдні.

Державний устрій.