3. Періоди розвитку латинської мови.

В історії розвитку латинської мови відокремлюють декілька періодів.

І. Період докласичної латині (ІІІ — початок І століть до н.е. ) . Найдавнішими пам’ятками латинської мови є написи, фраґменти обрядових пісень, законів VII–IV ст. до н.е. Історія літературної мови починається 240 р. до н.е., коли військовополонений грек Люцій Лівій Андронік приніс до Риму трагедію і комедію латинською мовою, як результат перекладу грецьких творів, зокрема Гомерової «Одіссеї». Цей період в історії мови називають архаїчним (240–81 рр. до н.е.). Видатним представником цього періоду є римський комедіограф Плавт (254–184 рр. до н.е.), від якого до нас дійшло 20 комедій повністю і одна – у фраґментах. Іншим представником архаїчного періоду є Теренцій (190–159 рр. до н.е.), автор шести комедій.

До цього періоду відносяться праці на латинській мові понауковим та медицинським питанням, наприклад праця Катона “De re rustica” ( “Про сільське господарство” ), у якому зустрічаєтся багато слів медичного характеру , взятих з розмовної мови.

II. Другий період латинської мови відомий як класичний (81 р. до н.е.–120 р. н.е.). На класичний період, період найвищого розвитку латинської мови, який у науці прийнято ділити на два віки – «золотий» і «срібний», припадає діяльність видатних поетів і прозаїків, які створили латинську літературну мову. Найвизначнішими представниками «золотого» віку (81 р.

до н.е. – 14 р. н.е.) є Ціцерон (106–43 рр. до н.е.), Цезар (100–44 рр. до н.е.), Верґілій (70–19 рр. до н.е.), Горацій (65–8 рр. до н.е.), Овідій (43 р. до н.е.–18 р. н.е.) та ін. Вони створили загальноприйнятий канон прозової і поетичної мови. «Срібний» вік, або післякласичний період, (14–120 рр. н.е.) представляє творчість Сенеки (4 р. до н.е.–65 р. н.е.), Марціала (43–104 рр. н.е.), Таціта (55–120 рр. н.е.) та ін.

Період формування і розквіту класичної латинської мови був пов’язаний із перетворенням Риму в наймогутнішу державу Середземномор’я, до складу якої ввійшли обширні території на заході та південному сході Європи, у Північній Африці і Малій Азії. До кінця ІІ ст. до н.е. латинська мова панує не тільки на території Італії, а й як офіційна державна мова поширюється на Піренейському півострові і в Південній Франції. Через римських воїнів і купців латинська мова у своїй розмовній формі доходить до місцевого населення і стає засобом романізації завойованих територій

III. Післякласична латинь енпохи Імперії ( I та II століття н.е. ) . Велике різноманіття наукової літератури . Найбільш відомими творами цього часу є твір Авла Корнелія Цельса ( I століття н.є. ) “ Про медицину ” також багатотомні праці грецького філософа , вченого та лікаря Клавдія Галена, який писав на грецькій мові, але проживаючого та працюючого в імператорському Римі. Його дії , присвячені науковим та практичним питанням анатомії , етиології та лікування різних хвороб , приготування різноманітних ліків, були верхівкою античної післягіпократової медицини; смороду також зробили значний вплив на покоління лікарів багато сттоліть тому. Найбільш значною науковою працею цього часу є “Historia naturalis” ( “Природнича історія” ) Плінія Старшого ( 23—79 рр. н.е.). Із 37 книг , склаючих цю енциклопедію, одна книга була посвячена антропології та фізіології людини, вісім книг — ботаніці , вісім книг- лікарським рослинам, п'ять книг — лікарським засобам тваринного похоження. Пізніше, в ІІІ сттолітті н.е., з медицинських творів Плінія були зроблені висновки , зібрані в одну книжку, відому під назвою "Медицина Плінія". Подібними питаннями займався філософ та письменник Луцій Анней Сенека у творі “Naturales quaestiones” ( “Природні проблеми” ). Питанням виготовлення ліків присвятив свій твір ' (“Про ліки”) римський лікар Скрібоній Ларг.

Усі ці автори приділяли велику увагу відшліфовуванню та уточненню научної мови медицини. У книзі Цельса часто зустрічаються розширені пояснення грецьких термінів підшукуючи найбільш точний еквівалент на латинській мові.

IV. Пізня латинь (III—VI сттоліття н.е.) не відрізняється величними працями по медицині , хоча і у ці сттоліття з'явились різного роду популярні творів , написанх у віршованій формі , де давалися багаточисленні поради , різноманітні рецепти для лікування тварин та людей.

У 395 р. н.е. Римска імперія розпалась на дві імперії — Східну та Західну. У Східній, Візантійскій імперії домінула грецька мова, а в Західній — державною мовою запозбавилася латинська.

Зараз латинській мові належить роль в утворенні і розвитку словникового складу сучасних мов, у формуванні інтернаціонального фонду.

Вона виробила цілу словотворчу систему. Також латинська мова слугує засобом для утворення наукової , медицинської , технічної та інших термінологій.

4. Латинська мова в епоху Відродження.

Із занепадом античного суспільства, падінням Римської Імперії і

виникненням нових народів латинська народна розмовна мова дає поштовх до формування романських мов: італійської, французької, іспанської,

португальської, румунської та інших. Хоча латинська мова перестала бути засобом спілкування якогось народу загалом, але продовжувала зберігатись як письмова мова науки, частково літератури й офіційних актів. У такому значенні латинська мова вийшла далеко за межі колишньої Римської імперії.

В епоху Відродження (ХІ - ХVІ ст.) латинська мова стає міжнародною мовою науки та дипломатії, предметом вивчення в школах. До ХVІІІ ст. майже всі наукові праці писалися латинською мовою. Для прикладу досить навести лише деякі імена вчених: Еразм Роттердамський (1466 – 1536) у Голландії, Микола Копернік (1473 – 1535) у Польщі, Томас Мор (1478 – 1535), Френсіс Бекон (1561 – 1626) та Ісаак Ньютон (1643 – 1727) в Англії, вітчизняні вчені Києво-Могилянської академії.

Винятковою була роль класичної латинської мови в епоху Відродження (XІV–XVI ст.), коли просвітники виявили великий інтерес до античної культури, наслідуючи античні зразки. В епоху Відродження латинською мовою пишуть свої твори Еразм Роттердамський (1466–1536) у Голландії, Томас Мор (1478–1535) в Англії, Джордано Бруно (1548–1600), Томазо Кампанелла (1568–1639) в Італії. Латинська мова стає в цей період важливим засобом міжнародного культурного і наукового спілкування.

Зародження і розвиток феодалізму в середньовічній Європі характеризується затуханням тих творчих інтенцій, які виявились в період розквіту греко-римської цивілізації, спадом в розвитку культури і науки, який продовжується аж до XV століття. В області мовознавства цей період характеризується схоластичним підходом до мови, перебільшенням значення латинської мови, як єдиного засобу науки і освіти. Латинська мова стає єдиною мовою, яку вивчають, до того ж її вивчають лише з практичною метою - для отримання освіти. Верхом ученості вважається опанування граматики латинської мови у викладі Доната і Присціана. Правила і поняття латинської граматики вважалися всезагальними, їх автоматично переносили у граматики інших мов. Сама же латинська граматика виступає взірцем премудрості, мистецтвом правильно говорити і писати.

Граматики Доната і Присціана використовувались, як основні посібники для вивчення латинської мови в школі, як засіб розуміння, інтерпритування і відтворення в суспільно-мовній практиці канонічної латинської мови. В додаток до них створюються глосари, або словники, призначені для кращого розуміння канонічних текстів. Глосари являли собою перефразування чи переклад слів і виразів з “правильної” мови канонічного тексту на “неправильну” мову. На початок XII – XIII ст. була ясно усвідомлена

відмінність середньовічної латини як засобу комунікації в культурному світі Європи від класичної латинської мови, особливо в області вимови і слововживання. До граматики Присціана стали додаваться коментарі, які відбивали нові норми мови. В мовній теорії власне граматична традиція почала поступатиь місцем логістичній.

Виникнення логістичного напрямку – логістичної граматики – в мовознавсті середньовіччя датується XI – XII ст., коли в європейському суспільстві відбулося широке знайомство з працями Аристотеля і логіка глибоко проникла у всі сфери розумової діяльності. Логістична граматика була тісно пов’язана з проблемою універсалій, яку розглядали у середньовіччі, як проблему всановлення системантики універсальних термінів, позначаючи людину і її властивості. Логіко-філософський підхід знайшов своє ярке втілення в XIII – XV ст. в працях Раймонда Лулія (1235-1315) і Петра Гелійського. Лулій запропонував створити на базі латинської мови універсальну філосфську мову, яка найбільш адекватно відтворює механізм логічного моделювання. Ідеї філосфської граматики були висунуті і Гелійським, які пізніше були усвідомлені як концепція всезагальної, абоуніверсальної, граматики. Обидва автори, відштовхуючись від явищ латинської мови, намагалися отримати мовну схему, в яку змогли би уміститься факти буд-якої мови; латинська мова в цьому випадку виступала як певний еталон логіко-граматичної злагодженості.

Таким чином мовознавство середньовічної Європи базується на античній греко-римській теорії мови, перш за все граматичному каноні двух мов – латинської та грецької, остання використовується менш інтенсивно, більш обмежено, лише в православному світі. Панування схоластики сприяло розвиткові того боку античної думки, яка характеризувалась скоріше мистецтвом спору, ніж об’єктивністю спостережень і суровим констатуванням фактів. Поділ мов на “правильні” і “неправильні”, їх співіснування призводить до того, що “неправильні” мови починають брати на себе функції “правильних” мов. Звідси відбуваються осмислення великої кількості мов, спроби розкрити притаманну всім мовам едність. Так у загальних рисах відбуваться підготовка до формування в Європі мовознавста епохи Відродження.

Помітну роль відігравала латинська мова на українських землях. Нею користувалися ще з часів Галицько-Волинського князівства. У першій половині XІV ст. у Галичині з’являються перші акти внутрішнього обігу, написані латинською мовою. Це так звана актова латина, яка хронологічно охоплює період від 20-х років XІV ст. до останньої третини XVІIІ ст. Культурна переорієнтація на західноєвропейські освітні принципи, здійснена в Україні наприкінці XVІ ст., сприяла інтенсивному поширенню латини у шкільній практиці. Найважливіші збережені пам’ятки шкільного обігу, написані латинською мовою, пов’язані з Києво-Могилянською академією. До нас дійшло майже 200 рукописних філософських курсів і майже стільки ж курсів поетики та риторики XVІI–ХVІIІ ст., складених чи законспектованих латинською мовою. Цією мовою було написано важливі політичні документи, зокрема Нерчинський договір 1689 року. Б.Хмельницький,

І.Мазепа та інші політичні діячі України часто листувалися з іноземцями латинською мовою.

Латинська мова досі залишається джерелом утворення наукової та технічної термінології.

Хоча латинська мова втратила те значення міжнародної мови вчених будь-якої спеціальності, що належало їй ще в XVIII ст., у ряді наукових областей її позиції залишаються непорушними і в даний час. Насамперед це мова висхідної до Линнею природничонаукової систематики, а також анатомічної, медичної і фармакологічної номенклатури. Разом з тим, латинська і латинізована грецька лексика служить основним джерелом поповнення безупинно і прогресивно зростаючої термінології у всіх областях науки і техніки.

Латинська мова при належній постановці її викладання в системі середньої і вищої школи з'явилася б одним із засобів підвищення рівня філологічного утворення, що саме по собі дуже важливо. Навіть у тому випадку, коли вивчення латинської мови спрямовано в першу чергу на оволодіння практичними навичками усної і письмової мови, воно повинно спиратися на філологічний аналіз класичних текстів, і саме це додасть йому найважливіше освітнє значення незалежне від досягаються при цьому тих чи інших практичних вигод.