3" Знтш.— 1898.— т. 26, кн. 6.— с. 15.

136

від тиску ним же проповідуваного моралі­зування публіцистичної дидактики, роз­кривається його талант аналітика у сфері художньої майстерності, у розгляді об­разно-стильових компонентів і деталей. Цьому сприяли щедрий письменницький досвід Куліша, його висока освіченість.

Увага Куліша до питань мовностильо­вої оригінальності, його спостереження в цьому плані стосуються не тільки явищ художнього письменства, а й фольклору, видатним знавцем якого він був.

У листі до І. Франка від 18 березня 1901 р., відзначивши видатний внесок Ку­ліша в історію української культури, літератури, зокрема в галузі критики, М. Коцюбинський писав про «потребу по­шанувати його працю».

Набуток Куліша в галузі критики складний і різногалузевий. В його кри­тично-естетичних роздумах поєднується об'єктивна реакція з досить різко окрес­леними суб'єктивними рішеннями, перед­судами.

Вивчення літературно-критичних погля­дів Куліша вступає в нову фазу, їх пі­знання грунтується на аналізі внутріш­ньої сутності програмних засад критика, притому у зв'язку з усією його творчістю і на тлі соціальних, національно-культур­них й естетичних процесів доби. Крім то­го, рівнобіжне із з'ясуванням місця функ­ціональних різновидів спадщини Куліша-естетика в подальшій еволюції української літературної критики.

137

Куліш П. Об отношении малороссийской словесности к общерусской // Історія української літ. критики та літературознавства. Хрестоматія – Кн. 1. – С. 238 – 255.

ОБ ОТНОШЕНИИ МАЛОРОССИЙСКОЙ СЛОВЕСНОСТИ К ОБЩЕРУССКОЙ

Эпилог к «Черной раде»

«Черная Рада» написана мною сперва на' южно-русском или малороссийском языке. Здесь напечатан вольный пе­ревод этого сочинения. В переводе есть места, которых нет в подлиннике, а в подлиннике осталось многое, не вошед­шее в перевод. Это произошло, как от различия духа обеих словесностей, так и от того, что, сочиняя подлинник, я сто­ял на иной точке воззрения, а в переводе я смотрел на пред­мет, как человек известной литературной среды. Там я по возможности подчинялся тону и вкусу наших народных рапсодов и рассказчиков; здесь я оставался писателем ус­тановившегося литературного вкуса. Думаю, что -от этого подлинник и перевод изображал одно и то же, представля­ют, по тону и духу, два различные произведения. Как бы то ни было, только считаю не лишним объяснить, почему русский писатель нашего времени, для изображения мало­российских преданий, нравов и обычаев, обратился к язы­ку, неизвестному в северной России и мало распространен­ному в читающей южной русской публике.

238

КнигаГ моя, появилась на свет не на общепринятом ли­тературном языке, может внести многих в ^аблуждение на счет лоняд:иД_][ц^уе!Ш71вТй"1гаггВ^обра"Зя'т," пожалуй,~чтоП1 пишу под влиянием узкого местного -патриотизма, и что мною управляет желание образовать отдельную словес­ность, в ущерб словесности общерусской. Для меня были бы крайне обидны подобные заключения, и потому я ре­шился предупредить их объяснением причин, заставивших меня избрать язык южно-русский для художественного вос­создания летописных наших преданий.

Когда Южная Русь, или, как обыкновенно ее называют, Малороссия, присоединилась к северной или великой Рос­сии, умственная жизнь на севере тот час оживилась прито­ком новых сил с юга, и потом Южная Русь постоянно уже принимала самое деятельное участие в развитии северно­русской литературы. Известно каждому, сколько малорос­сийских имен записано в старых летописях русской сло­весности. Люди, носившие эти имена, явились на север с собственным языком, каков бы он ни был — чистый южно­русский, или» как утверждают некоторые, полупольский, живой, народный, или черствый академический,— и ввели этот язык в тогдашнюю русскую словесность, как речь об­разную, освоенную с общеевропейскою наукою и способ­ную выражать ученые и отвлеченные понятия. Природные москвичи оставили язык своих разрядных книг и грамот для этой речи, и в Российском государстве, мимо народного северного и народного южнорусского языков, образовался язык, составляющий между ними средину и равно понятый обоим русским племенам. Дойдя до известной степени яс­ности и полноты, он начал очищаться от старых, выкован­ных в школах в чуждых народному вкусу, слов и оборотов, заменяя их словами и оборотами языка живого, которым говорит народ,— и тут приток севернорусского элемента в литературный язык сделался почти исключительным. В свою очередь малороссияне отреклись от природного языка сво­его, и, вместе с просвещением, разливавшимся по империи из двух великих жерл, Москвы и Петербурга, усвоил себе формы и дух языка северно-русского. ^~~

Казалось бы, этим поворотом взаимных плем«й1шх вли­яний должно было завершиться развитие литературного языка в России; но на деле вышло, что силы творящего рус­ского духа еще далеко не все пришли в соприкосновение. В то время, когда Пушкин довел русский стих до высочай-.шей степени совершенства, до нее р!из и!1га пластики и гар­монии,— из глубины степей Полтавских является на севере писатель, с поверхностным школьным образованием, с не-

239

правильною речью, с уклонениями от общепринятых зако-. нов литературного языка, явно происходящими от недоста­точного знакомства с ним, является, и поклонники изящно­го, отчетливого, гармонического Пушкина заслушались степных речей его... Что это значит? Это значит, что Пуш­кин владел еще не всеми сокровищами русского языка, что у Гоголя послышалось русскому уху что-то родное и как бы позабытое его времен детства: что вновь открылся на земле русский источник следа, из которого наши северные писатели давно уже перестали черпать...

Судя по сходству древних обычаев у великороссов и ма­лороссиян, надобно думать, что в глубокую старину вся Русь говорила одним и тем же языком, или очень сходными между* собою наречиями: и, вероятно, русское слово было разбито до лучших своих форм преимущественно в той стра­не, которая была тогда средоточием силы народной,— в земле Киевской. Чем дальше от этой страны, тем резче дол­жны были быть областные отличия и уклонения от собст­венно южно-русского слова, что и отразилось частию в се­верно-русских летописях. Тем не менее, однако ж, язык земли Киевской должен был служить образцом для всего первобытного русского мира. Но, в следствие политических переворотов, гражданственность мало по Цалу ослабела в пределах древнего Киевского княжества, и русский народ развил свои государственные силы преимущественно на севере — сперва во Владимире на Клязьме, а потом в Мос­кве. Здесь древний русский язык, каков бы он ни.был во времена Владимира и Ярослава, пошел к развитию особен­ным путем, так как он начал вбирать в себя пищу из осо­бенной народной почвы, при особенных государственных и общественных обстоятельствах. Московская земля явля­ется сильным, все к себе притягивающим царством, и, создавая новые формы жизни, создает язык, выра­жающий эти формы. Так он достигает той степени разви­тия, на которой застали его, присоединяясь к северно­русскому народу, разрозненные с ним татарами южные русичи.

Что же делали они с языком своим во все время разлу­ки с Русью Северной? Некоторые из наших ученых, не оби­нуясь, утверждали, что они позабыли настоящую русскую речь, поддавшись влиянию польского языка, который-де, смешавшись с языком южных русичей, произвел смесь, на^ зывающуюся ныне языком малороссийским. Выходит так, как-будто малороссийский язык произошел от польского. Но памятники южнорусской народной словесности, беспре­станно открываемые этнографами, приводят к важному в

240

этом случае вопросу — который из двух языков мог быть отцом другого: тот ли, который имеет богатые красотами песни народные, захватившие в себя этнографические и религиозные факты Из глубочайшей языческой древности, или тот, который таких песен не имеет? Польский язык не только беднее народными произведениями, но и моложе юж­норусского; и, если мы находим в нынешнем малороссий­ском языке слова польские, то это значит, что они были заимствованы самими поляками у южных руссов и сдела­лись общими обоим племенам. Не позабыл южнорусский народ'того языка, на котором говорили князья и дружины их: ибо он продолжал жить собственною жизнью мимо хан­ских баскаков и литвинов, которым не было никакого дела до его нравов и языка. Заимствованное одним народом от другого носит признаки -евоего первообраза и непременно* уступает ему в силе и красоте: а здесь случилось напротив-Польская народная словесность, даже во мнении самых горячих ее приверженцев, далеко отстает от малороссий­ской в силе, разнообразии, блеске и пластической красоте созданий. Как же у нас «а Руси может существовать мне­ние, Что эта бедная словесность родила богатую? Много-есть этому причин: но я укажу только на одну: что ученые наши—-и именно историки и филологи— по большей час­ти удалены своею жизнью от непосредственного изучения народа, и особенно южнорусского, что они по необходимос­ти повторяют один другого, и что -г- ко вреду науки — есть, между ними такие, которые думают играть роль русских: патриотов, унижая одно русское племя перед другим. Какие же последствия такой недостаточности живых наблюдений, и к чему ведет эта племенная исключительность воззрения на Русь? С одной стороны, это поселяет в доверчивом к ав­торитетам юношестве пренебрежение к предмету, достой­ному самого прилежного, специального изучения, с дру­гой — питает чувство племенного отчуждения, выражаю­щееся у малороссиян или равнодушием ко всему, что не­малороссийское, или безобразными карикатурами действи­тельности '. Может быть, кто-нибудь и выигрывает от та­кого положения дел, только не общество. Для общества нужна любовь, а где нет любви, там нет и успехов жизни.

¹ Укажу на некоторые места в рассказе Основьянеика: Солдат­ский портрет, на те сочинения Гребенки, в которых являются действу­ющими лицами великороссияне, и наконец на самые «Мертвые души» Гоголя, в которых русские мужики изображены, по-моему, карикатурно-верно, но далеко неудовлетворительно со стороны глубокой внутренней связи, какая должна существовать между писателем и народом.

241

Поэтому те из наших ученых, которые, из простодуш­ного или притворного патриотизма, ограничивают круг спе­циального изучения народа и его речи так называемым н а-•стоящим русским человеком, отчуждая, в сле­поте своей, от участия в деле самопознания и самовыра­жения многие миллионы южного русского племени, — действуют против успехов нравственного развития

I

К счастью природа русского человека. сильнее заблуж­дений ученых и неученых фанатиков, и как бы ни подав­ляли ее мертвящие идилии людей без сердца и без истин­ного разума, при благоприятных обстоятельствах она сно­ва получает свою жизненность. С некоторого времени в южнорусском образованном обществе начала пробуждать­ся любовь к родной поэзии и родному языку,— но отнюдь не в следствие общего движения славянских племен к свое-народности, как полагают некоторые, движения, сравни­тельно очень недавнего. Эта любовь выразилась произре-дениями, которые не имеют большой -цены на нынешний наш взгляд, но которых влияние на общерусскую литера­туру оказалось благотворным. Гоголь от своего отца, ав­тора и актера нескольких драматических пьес на малорос­сийском языке, получил первое побуждение к изображению малороссийской жизни в поместьях. Круг людей, в который •он -попал по своим житейским обстоятельствам, и влияние -окружавших его личностей указали ему формы речи, в ко­торых его создания могли быть доступны обществу; он начал писать по-великорусски. Многие из малороссиян со­жалеют, что он не писал на родном языке; но я нахожу это обстоятельство одною из счастливейших случайностей, По .своему воспитанию и по времени, с которым совпало его детство, он не мог владеть малороссийским языком в та­кой степени совершенства, чтббы не останавливаться на .каждом шагу в своем творчестве, за недостатком форм и красок. Каков бы ни был его талант, но, при этом условии, _:он имел бы слабое влияние на своих соплеменников, а на -великорусское общество никакого. '.Но, заговорив о Мало­россии на общедоступном для обоих племен языке, он, с >.одной стороны, показал своему родному племени, что у него есть и было прекрасного, а с другой — открыл для великороссиян своехарактерный и поэтический народ, из­вестный им дотоле в литературе только по карикатурам. Судя строго, малороссийские повести Гоголя мало заклю­чают в себе этнографической и исторической истины, но в них чувствуется общий поэтический тон Малороссии. Они подходят ближе к нашим народным песням, нежели к са-

-.242 . .

мой натуре, которую отражают в себе эти песни. Нельзя» сказать, чтобы произведения Гоголя объяснили Малорос­сию, но они дали новое, сильное побуждение к ее объясне­нию. Гоголь не в состоянии был исследовать родное племя в его прошедшем и настоящем. Он брался за историю Ма­лороссии, за исторический роман в Вальтер-Скоттовском вкусе, и кончил все это «Тарасом Бульбою», в котором об­наружил крайнюю недостаточность сведений о малороссий­ской старине и необыкновенный дар пророчества в проше-Дше м. Перечитывая теперь «Тараса Бульбу», мм очень часто находим автора в потемках; но где только пес­ня, летопись, или предание бросают ему искру света — с непостижимой зоркостью пользуется он слабым ее мерца­нием, чтобы распознать соседние предметы. И при всем том «Тарас Бульба» только поражает знатока случайной вер­ностью красок и блеском зиждущей фантазии, но далеко-не удовлетворяет относительно исторической и художест­венной истины. Здесь опять многие из малороссиян сожа­леют, что Гоголь не продолжал изучать Малороссии и.не посвятил себя художественному воспроизведению ее про­шедшего и настоящего; и опять я в его стремлении к вели^ ко.русеким элементам жизни вижу счастливейший инстинкт гения, В его время не было возможности знать Малорос­сию больше, нежели о н знал. Мало того: не возникло даже и задачи изучить ее с тех сторон, с каким м ы, преем­ники Гоголя в самопознании, стремимся уяснить себе ее прошедшую и настоящую жизнь. Но если предположить, что Гоголь вдался бы в разработку малороссийских архи­вов и летописей, в собрание песен и преданий, в разъезды по Малороссии, с целью видеть собственными глазам» жизнь настоящую, по которой можно заключить о прошед­шей,— наконец, в изучение политических и частных между­народных связей Польши, России и Малороссии; то приго­товления к художественному труду, поглотили бы всю его деятельность, и, может быть, мы ничего бы от него не до-ждалися. Напротив, обратясь к современной великорусской -жизни, он дохнул свободнее; материалы у него были всег­да под рукою, и только сознание недостаточности собст­венного саморазвития останавливало его творчество. Все-таки он оставил нам памятник своего таланта в нескольких повестях,' комедиях и, наконец, в «Мертвых душах», этой, великой попытке произвесть нечто колоссальное. Привер-женць4 развития малороссийских начал в литературе ниче­го в нем не потеряли, а все русские вообще выиграли. Да разве мало малороссийского вошло в «Мертвые души»? «Сами москвичи признают, что, не будь Гоголь, малорос-

243

«иянин, он не произвел бы ничего подобного» '. Но создание .-«Мертвых душ», или, лучше сказать, стремление к созда­нию (выраженное Гоголем в «Авторской Исповеди» и во множество писем), имеет другое, высшее значение. Гоголь, уроженец Полтавской губернии, той губернии, которая бы­ла поприщем последнего усилия известной партии мало­россиян (приверженцев Мазепы) разорвать государствен-«ую связь с народом великорусским, поэт, воспитанный украинскими народными песнями, пламенный до заблуж­дений бард козацкой старины, возвышается над исклю­чительною привязанностью к родине и загарается такой •пламенной любовью к нераздельному русскому народу, ка--кой только может желать от малоросса уроженец север­ной России. Может быть, это самое великое дело Гоголя, яо своим последствиям, и, может быть, в этом-то душевном подвиге более, нежели в чем-либо, оправдается зародивше­еся в нем еще с детства предчувствие, что он сделает что-то для общего добра ². Со времен Гоголя взгляд велико­россов на натуру малороссиянина переменился: почуяли и этой натуре способности ума и сердца необыкновенные, по­разительные; увидели, что народ, посреди которого явился такой человек, живет сильною жизнию, и, может быть пред­назначается судьбою к восполнению духовной натуры се­верно-русского человека. Поселив это убеждение в русском обществе, Гоголь совершил подвиг, более патриотический, нежели те люди,, которые славят в своих книгах одну се­верную Русь и чуждаются южной. С другой стороны мало-зроссияне, призванные им к сознанию своей национальности, ям же самим устремлены к любовной связи ее с националь­ностью северно-русскою, 'которой величие он почувствовал всей глубиной души своей и заставил нас также почувст­вовать. Назначение Гоголя было внести начало глубокого •и всеобщего' сочувствия между двух племен, связанных ма­териально и духовно, но. разрозненных старыми недоразу­мениями и недостатком взаимной оценки³.

Я сказал, что малороссийские произведения Гоголя да-

¹ См. Несколько слов о поэме Гоголя: «Мертвые души», К. Акса* гкова. Москва,. 1842, стр. 17—18.

² См. «Авторскую Исповедь», в «Сочинениях и Письмах Гоголя», т. III» стр. 300.

³ Имена Шекспира, Байрона, Вальтера Скотта связывают в один народ Англичан и Шотландцев, рассеянных по всему свету. Имя Гоголя равно драгоценно для великороссиянила и малоросса. Русская литера­тура, со времен Гоголя, сделалась родственнее для малороссиян; они в ней увидели себя, в настоящем и прошедшем. С-другой стороны, вели-короссияне, посредством сочинений Гоголя, как бы вновь узнали, по-аюбили и приобрели душою Малороссию. ...

244

ли побуждение к объяснению Малороссии, и сказал это не без основания. Все, что было до него писано о Малороссии на обоих языках, северно и южнорусском, без него, не мо­гло бы произвести того движения в умах, какое произвел он своими повестями из малороссийских нравов и историй. «Тарас ^ульва», построенный на сказаниях Кониского и Боплана, сообщил этим писателям новый интерес. В них начали искать-того, что .осталось незахваченным козацкою поэмой Гоголя, и сохраненные ими предания старины полу­чили для ума и воображения прелесть волшебной сказки. Это очарование разлилось и на другие летописи, которых до тех пор не замечали за Кониским. Приведение их в из­вестность повело к сличению; открытые противоречия ро­дили потребность узнать истину. Наступил момент исто­рической разработки, до которого далеко еще было автору «Тараса Бульбы», как это всего лучше доказывает совре­менная этому произведению статья Пушкина о Конисском (в «Современнике» 1836 года), в которой нет и намека на «го недостатки со стороны фактической верности. Открыта мною и издана профессором Бодянским «Летопись Само­видца», не имеющая ничего себе равного между малорос­сийскими летописями. Новый взгляд на историю козацкой Малороссии начал проявляться в печатных и рукописных сочинениях. Недоверчивость к собственным источникам, возбужденная всего больше упомянутой летописью, заста­вила нас обратиться к источникам польским. Живые отно­шения знатоков родных преданий с беспристрастными поль­скими учеными, и преимущественно с покойным графом Свидзинским и Михаилом Грабовским, утвердили в южно­русских писателях здравые понятия об исторических явле­ниях на Украине обеих сторон Днепра. С другой стороны, профессор Бодянский издал знаменитую летопись Конис-ского, или «Историю Руссов», которая составляла настоль­ную рукопись каждого почитателя памяти предков в Ма­лороссии, и то, что было уж решено и обсуждено на счет ее между южнорусскими учеными, но не было еще выска­зано печатно, по случайным обстоятельствам,— высказано московским профессором Соловьевым в «Очерке Истории Малороссии». С Конисского снята священная мантия ис­торика. Он оказался, во-первых, фанатиком — патриотом южной Руси, из любви к ней, не щадившим, наперекор ис­тине,, ни Польши, ни государства Московского,— во-вто­рых, человеком необыкновенно талантливым, поэтом ле­тописных сказаний и верным живописцем событий только в тех случаях, когда у него не было заданной себе наперед мысли. Заслуга г. Соловьева, как критика летописи Конис-

245

ского велика ', хотя до сих пор не оценена малороссияна­ми, которые унижения Тита Ливия, приняли^ по старой па­мяти, за недоброжелательство к их родине.. Но уже прошли времена умышленного недоброжелательства: оно остается теперь только при тех писателях, которые, как люди, равно-чужды северно и южнорусскому обществу, и которых име­на не достойны быть упомянуты там, где говорится о вы­соком стремлении к истине. Лучшим заступником г. Соло\ вьева против простодушных неудовольствий некоторых ма­лороссиян будет их родной писатель, Н. И. Костомаров; которого труды слишком долго для науки оставались в не­известности,- но зато, без сомнения, примутся теперь обще­ством тем с большим сочувствием и уважением.

Это одна сторона движения, которое усилил Гоголь сво­им прикосновением в малороссийской народности. Но в то время, когда отключенная наука делала свое деЛо в облас­ти историко-этнографического наследования южной Руси, в обществе почувствовалось сознательнее прежнего Жела­ние допросить свой народ, на его родном языке. Перестали искать в нем смешного, простодушного и даже хитро-наив­ного. Взгляд на простолюдина сделался глубже и симпа­тичнее. Мы начали внимательнее прежнего вслушиваться в его песни. Внутренний образ малороссиянина сказался нам в красоте, нежности и мрачной энергии языка и музы­ки этих песен. Появились новые сборники эпических и ли­рических произведений народного ума и чувства. Этногра­фия перешагнула с затверделой почвы летописей на живую,¹ производящую почву национальной поэзии: история с удив­лением увидела себя в цветистой и сияющей одежде на­родной песни. Мы пожелали войти в хату мирных потом­ков того козачества, которое, по собственным его словам, «полем и морем славы у всего света добыло»: мы пожела­ли слышать их речи без переводчика, каким явился в рус­ской литературе Гоголь: мы, уже подросли до того, что в состоянии были понять все нежное и гармоническое в под­линнике. И нас ввел в мужичью хату Григорий Квитка, писавший под именем Основьяненко. Повесть его «Маруся» до сих пор не оценена по достоинству. Видели в ней пле­нительную'живопись простонародных обычаев, теплое чув­ство и много сцен, истинно-патетических: но упустили_из виду, что-еще ни в одном литературном произведении про-, столюдин малороссиянин, лишенный всякого иного обще­ния с людьми просвещенными, кроме слова божия, не яв-

¹ С удовольствием помещаем такой справедливый отзыв о г. Со-ловьве, тем более, Что читатели в этой же книге Г. Беседы найдут опровержение многих его ошибок, Изд.

246

лялся в столь величественной простоте нравов, как в этой повести. Это не чернорабочий пахарь, а человек, в пол­ном значении-слова. Его не усовершенствовала современ­ная образованность. Он ничего не видал, кроме своего села. Он не грамотен: он занят только полевыми и домашними работами. Слово божие, которое он слышит в церкви, вне­дряется в нем одними только явлениями природы, которые он любит бессознательно, как младенец свою кормилицу, Но во всех его понятиях и действиях, от взгляда на самого себя до обращения с соседями, поражает нас именно ка­кое-то величие, в.котором чувствуешь естественное благо­родство натуры человеческой. Никто не скажет, чтоб это была эффектация. Тогда бы Квиткин поселянин не возбуж­дал к себе такого сочувствия; он не впечатлелся бы в душе и не сделался бы ее любимым приобретением. Сердца об­мануть не возможно, а слезы, пролитые в Малороссии над чтением «Маруси», составляют факт, которым не должна пренебречь эстетическая критика. Квитка написал на мало­российском язы|[се несколько повестей, в которых много равного «Марусе» по частям, но в целом ни одна с нею сравниться не может. И однако ж, везде у него проходит, в более или менее выразительных чертах, величавый образ малороссийского^ простолюдина, это глубоко нравственное лицо, которое ведет свое происхождение от неизвестного нам общества.... Пораженный эгим явлением, ум читает в нем деяния историй, гораздо серьезнейшей, нежели козаче-ство, гайдамачество и все, чем наполнены наши историчес­кие сочинения. Душа чует здесь сильное начало народной жизни, развитое при неизвестных нам счастливых обстоя­тельствах, и, мимо войн, мимо искусственных возбуждений нравственности, усвоенных гражданскими обществами, про­должающее жить само в себе и самое для себя. Оно-то со­общает украинской народной поэзии, в новом ее развитии, у писателей, подобных Квитке, достоинство выражения, которому далеко не соответствуют материальные обстоя­тельства племени; оно придает ей эту мягкость оборотов, это тонкое чувство приличия в соотношениях людей между собою, это сознание благородства нравственной своей при­роды, которое у других народов является только следствием долгого пребывания общества в положении избранного, луч­шего, всеми почтенного и независимого класса людей. Я не сделаю преувеличения, если скажу, что малороссийские простолюдины — разумеется, лучшие из них, подобные не­которым лицам првестей Квитки,— в своих установленных обычаем сношениях между собою, как кум с кумом, зять с тестем, дочь с крестной матерью, невестка с новой семьей,

247

в которую она вступает, или просто хозяин с праздничным своим гостем, в своих свадьбах, крестинах, поминовениях усопших и земледельческих празднествах, ведут себя с каким-то гордым, внушающим невольное ува­жен ие, величием и достоинством. Мы мало знаем народ и смотрим на него больше с точки зрения хозяйственной; мы держим себя в стороне от него, никоим образом не при­надлежа к его обществу. Но мне случалось попадать в та­кие отношения, когда забывалась разность сословий и об­разованности, когда мое присутствие не замечалось; и тогда я бывал поражаем сделанными мною наблюдениями...

Повести Квитки представляют теплую, простосердечную жлврпись нравов наших поселян, и очарование, производи­мое ими на читателя, заключается не только в содержании, но и в самом языке, которым оне писаны. На русский язык оне почти не переводимы, потому что в нем не откуда было образоваться соответственному тону речей. Великорусские простолюдины, не имея в своей натуре свойств народа ма­лороссийского, слишком резко отличаются от него харак­тером языка своего: а литературный русский Язык, даже и у Гоголя, плохо служил для выражения семейных бесед нашего простонародья, его ласок, его огорчений, его насме­шек и сарказмов. Всего лучше доказал это сам Квитка, когда, по просьбе журналистов, перевел «Марусю» и еще несколько повестей своих. Малороссияне не в состоянии читать их,— до такой степени оне не похожи на подлинни­ки. Один из.русских писателей, имевший на него влияние великого авторитета, убедил было его совсем оставить язык, доступный небольшому кругу читателей и, по примеру Го­голя,'Писать на общепринятом литературном языке. Квитка написал несколько больших повестей и напечатал в жур­налах; но —- странное дело! — тот самый писатель, который смешил и заставлял плакать свсгах земляков малороссий­скими рассказами, сделался,для них так же скучен, как и для великороссиян. Что это значит? Отчего автор очарова­тельной «Маруси» не имел на русском языке успеха автора «Вечеров на Хуторе»? Оттого, что он думал на малорос­сийском языке, и, заговорив на велико-русском, был так неловок в каждой своей фразе, как молодцеватый мало­российский парубок, который бы надумал играть роль рус­ского добра молодца. Журнальная критика справедливо причислила его к посредственным рассказчикам, и публи-«а перестала читать его, предпочтя ему писателей-говору­нов, которых и имена странно было бы упомянуть рядом с Квиткою. Но Малороссия не позабыла первых повестей его, и, несмотря на малоизвестность его в России, старит его на

ряду с величайшими ^живописцами нравов и страстей че­ловеческих, каковы Вальтер-Скотт, Диккенс и наш Гоголь. Он уступает им в разнообразии предметов творчества, но зато в своем роде, который составляет самую трудную за­дачу для современного писателя, далеко превосходит каж­дого.

Замечателен этот факт, и нам нельзя на нем не остано­виться: что один, и тот же писатель, производя на читателей неотразимое впечатление малороссийским языком, остав­лен ими "без внимания на великорусском. Здесь мы видим доказательство, какая тесная связь существует между язы­ком и творящею фантазией дисателя, и в какой слабой сте­пени передает язык другого народа понятия, которые выра­ботались не у него и составляют чужую собственность. Как в песне музыка, так в книге язык есть существенная часть изящного произведения, без которой поэт не вполне дейст­вует на душу читателя. И слышал от нескольких уроженцев великорусских губерний, научившихся отчасти языку ма­лороссийскому, что Для них легче понимать наши народные думы в подлиннике, нежели в переводе. Это значит, что там сохранена гармоническая связь между языком и предме­том, которая в переводе безпрестанно нарушается. По это­му-то закону, во всех литературах, каждый самостоятель­ный поэт имеет свой особенный язык, который только и хорош для того взгляда на жизнь, для того склада ума, для тех движений сердца, которые одному ему свойственны. Переложи его «речь на язык другого поэта, и она потеряет много своей прелести. Но у нас в Малороссии Квитка пред­ставляет не единственный пример бессилия передать свои малороссийские концепции на языке великорусском. Гулак-Артемовский, составляющий переход к нему от Котлярев-ского, написал несколько превосходных комических и са­тирических стихотворений, которые мы знаем наизусть, и остался совершенно неизвестным писателем в русской ли­тературе, хотя положил несравненно больше труда на рус­ские стихи и проау. Гребенка, современник Квитки, оста­вил нам дышащие свежестью и истиною картины из мало­российской природы и жизни в своих «Приказках», и тот же Гребенка писал по-русски нескладные повести из род­ных преданий и бесвкусные стихи в роде следующих:

'"" Невыразимо хороша, Сидит жена Барабаша'.

Наконец, величайший талант южнорусской литерату­ры, певец людских неправд и собственных горячих слез, на-

¹ Начала поэмы.

249

печатав небольшую поэму на великорусском языке, изумил своих почитателей не только бесцветностью стиха, но и вя­лостью мысли и чувства, тогда как в языке малороссийском он образовал, или, лучше сказать, отыскал формы, которых до него никто и не предчувствовал, а из местных явлений жизни создал целый мир новой, никем до него несознанной, поэзии. В его стихах язык наш сделал тот великий шаг, который делается только совокупными усилиями целого народа, в течение долгого времени, или волшебным могу­ществом гения, заключающего в своей единице всю врож­денную художественность родного племени. Они, как пес­ня, пронеслись из конца в конец по всей южной Руси; они пришлись по душе каждому, званию, возрасту и полу, и из­дание их в свет сделалось почти ненужным. Нет человека в Малороссии, сколько-нибудь грамотного и расположен­ного к поэзии, который бы не повторял их наизусть и не хранил в душе, как драгоценное достояние.

Но всего удивительнее и всего важнее в этих стихах то, что они ближе наших народных песен и ближе всего, что писано по-малороссийски, подходят к языку великорусско­му, не переставая в то же время носить чистый характер , украинской речи. Тайна этого явления заключается, может быть, в том, что поэт, неизъяснимым откровением прошед­шего, которое сказывается вещей душе в настоящем, уга­дал ту, счастливую средину между двух разрознившихся языков, которая была главным условием развития каждо­го из них. Малороссияне, читая его стихи и удивляясь не­обыкновенно смелому пересозданию в них своего языка и близости его форм к стиху пушкинскому, не чувствуют однако ж того неприятного разлада, каким поражает их у всякого другого писателя заимствование слов, оборотов или конструкции из языка иноплеменного. Напротив, здесь чувствуется прелесть, в которой не может дать себе отче­та, но которая не имеет ничего себе подобного ни, в одной славянской литературе. Как 6У то^ни было, но несомненно то^ что поэт наш, черпая одной рукой содержание своих плачей, песнопений и пророчеств из духа и. слова своего племени, другую простирает к сокровищнице духа и слова северно-русского; только у него свой доступ к ней и свой путь к ее тайнам. Для него не существуют иноземные фор­мы речи, усвоенные русскими писателями с самого начала сближения их с Европой. Он так силен родными началами, что его не останавливает искусственная оболочка литера­турных произведений русских поэтов. Сквозь бесчисленные вариации слова, порожденные ненародными влияниями, он видит слово русское в его родном складе речи и овладевает 250

им по праву кроэйого-родства с север но-русским племенем. Но в то же время чудесный инстинкт, свойственный толь­ко великим поэтам, заставляет его брать кз другого языка только то, что составляет общую собственность того и дру­гого племени. Вот почему язык его стихотворений богаче, нежели у всех его предшественников; вот почему этот язык выражает понятия общечеловеческие и, будучи совершен­нейшим органом малороссийского ума, чувства и вкуса, больше понятен для великороссиян, нежели наши народные песни и сочинения других писателей.

Ошибаются те, которые в его произведениях видят ка­кую-то безусловную неприязнь к северно-русскому племе­ни. Он восставал только против людских неправд, кем бы они ни совершались, великороссами или малороссиянами; Е,_ он увлекался за пределы исторической истины, изображая •^ ожесточение сердец человеческих. Но что им не управляли племенная неприязнь, доказательством служит то, что ни­кто так горько не насмеялся над славой малороссийского козачества, никто не поколебал до такой степени авторите­тов племенного нашего патриотизма, никто, подобно ему, не предал на позор и насмеяние всему свету того, чем мы так долго величались. Называют его безумным патриотом; а между тем он-то нанес первый удар тому вредному мест­ному патриотизму, который поднимает на ходули своих ат­тестованных историею героев и отворачивает глаза от до­блестей соседнего народа,— тому патриотизму^ который полага'ет славу свою не в успехах благоденствия целой страны, а в торжестве какой-нибудь партии, или даже не­скольких лиц, и^Ьгда очевидно во вред всему народонасе­лению... Так,^; он доходил до безумия в излиянии своего гнева на беззаконии людськие, он был неистов, когда призывал небо и землю против тех, кого считал он винов­никами страданий ближнего. Но кто же осудит поэта, ко­торый, подавшись невыносимой боли сердда не соблюдал меры своим воплям?.. Обязанный одному себе духовным воспитанием, не имев предшественников и образцов на сво­ем литературном поприще, появись внезапно, точно с неба, посреди застоя нравственной жизни в Малороссии, с сво­им горячим плачем, с своими новыми для слуха песнями, с своими врожденными, ни от кого незаимствованнымн , стремлениями, он не мог быть тотчас оценен по достоинст­ву критикой. Он это знал сам; он говорил об этом в первых своих стихотворениях и искал себе единственной награды в слезах сочувствия со стороны родных красавиц; в чем и не ошибся. Заплакали от его нежных и горьких речей не одне женщины. Кто позабыл давно уже юношеские стремления

251

к правде и добродетели, кто погрузился в равнодушие ко всякому недостойному делу и признал случайные формы жизни за непреложный закон для своих чувств и мыслей,^-и тот был потрясен ими до глубины души и неудержимые ничем слезы показали ему самому далеко.заброшенный в засоренной душе юношеский его образ... Но какова б ни была оценка нашему поэту от современников, как бы ни мало было людей, способных восстонать его стонами и по­нять высший, безотносительный смысл его творений,— а придет время, когда северная и Южная Русь включат его в число благодетельных героев, положивших конец пле­менному отчуждению, которого ничто не в силах уничто­жить, кроме взаимного стремления, к тому, что для одной и другой стороны равно драгоценно.

Из краткой характеристики трех поэтов, чуждых, друг другу по судьбе, но родственных по стремлению возвели­чить внутренний образ южнорусского племени, читатель видит, что Южная Русь со времен Гоголя не переставала выражать себя в более и более определительных формах и сделала великий шаг в искусстве самовыражения: ибо велико расстояние между прлу-великорусскнми жартами сельской молодежи в «Вечерах на Хуторе», или переведен-'ным из народной песни обращением влюбленного парубка к красавице и выражением душевной борьбы отца Мару-си, или поэтическими речами осиротелой матери; велико расстояние между эффективным, потешающим воображе­ние, но мало объясняющим народную жизнь, «Тарасом Бульбою» и потрясающими душу воплями нашего вещего поэта, который весь проникнут духом своего народа и вы­ражает свои чувства истинно народным словом. Южная Русь не отстала от северной в успехах самопознания, и, живя одной с нею гражданской жизнью, разрабатывала начала, из которых созидается своеобразная >националь-ность. Какими бы глазами ни смотрели на ее литературную " деятельность те патриоты, которые ограничивают полет русского духа пределами древнего государства московско­го: но сама она явно стремится к обобщению с литературой севернорусской. Она не чуждается того, что в этой литера­туре есть чисто-славянского, одинаково родственного каж­дому племени: но, чувствуя в ней односторонность разви­тия и недостаточность своенародных, чисто русских форм, усиливается выработать из своей нравственной почвы сло­во полное, сильное, истинно самобытное, свободное выра­зить южнорусского человека в глубоких и тончайших чер­тах его характера. Не наша вина, если уроженцы северных губерний не включают нашего языка в число разнообраз-252

ных предметов своей любознательности. Мы, напротив, не уступаем великороссиянам ни в чем относительно знания? родной их речи, и пускай беспристрастный судья решит, на чьей стороне преимущество основательного суда о предме­те. Нам очень добродушно советуют оставить разрабртку малороссийского языка посредством художественных со­зданий: но это советуют люди, не имеющие понятия о, том_г какое влияние имеет высоко развитая сила и красота род­ного слова на нравственное, а вместе с тем и на веществен­ное благосостояние целого племени. Нам объясняют вовсе не для шуток, что это даже не язык, а такое же наречие, как новгородское, владимирское и проч.; но странно, как это проповедники забывают, что народная поэзия в губер­ниях Новгородской и Владимирской не отличается ничем от народной поэзии и губернии Московской, ни в духе, ни в содержании, ни в форме,— тогда как южнорусская на­родная поэзия не имеет ничего себе подобного по свойст­вам, ни равного по достоинствам во всех великорусских гу­берниях! Нам, наконец, доказывают неоспоримыми фак­тами, что малороссиянин, присоединяясь «'писателям вели­корусским, имеет обширный круг читателей, следовательно» более достигает цели каждого деятельного ума развивать в обществе свои убеждения. Правда, оно заманчиво: но только ни один из малороссийских поэтов — в том числе даже и Гоголь — не был удовлетворен своими сочинениями на языке севернорусском, У каждого из них всегда остава­лось на душе томительное сознание, что он не исполнил своего назначения принести пользу ближнему, и действительно не принес ее в той мере, в какой родное слово приносит пользу родному сердцу. Положим, что по­эту, среди иноплеменников, внимеет много умов, что его голос проникает на множество сердец: но то ли он произ­водит на них впечатление, какое произвел бы на своих зем-.ляков, когда б обратился к ним на незаменимом языке дет­ства,—на том священном языке, посредством которого мать внушала ему правила честности и добродетели. Я знаю, что друзья, сошедшиеся на позднем пути жизни, могут не­жно и горячо 'любить друг друга: но будет ли беседа их так жива, как тех друзей, которых детство связано общи­ми воспоминаниями, общими порывами сердец, общими муками и радостями? И заговоришь ли так понятно, как увлекательно, без искусства красноречия, .с человеком, хоть и любимым, и уважаемым, но воспитанным под другими влияниями, как с тем, чье сердце издавна привыкло бить один такт с твоим собственным? Что же тут говорить о чис­ле людей, которые подвернутся нашему нравственному

253

влиянию? Не в количестве дело, когда речь идет о высоких преданиях души человеческой: дело в качестве почвы, на которую падает наше слово, дело- в той силе, с которою •оно поражает умы и сердца слушателей. Успокой всепобе­ждающим вдохновением речи одного человека в тяжких сомнениях о бессмертии души человеческой, .подними од­ного ближнего из разврата чувств и понятий,— и ты сдела-•ешь больше заслуги перед богом и перед людьми, нежели если б доставил легкое и приятное,, но бесплодное чтение многочисленному обществу. Как же не. странно, как не ди-#о называть нелепостью потребность души, которая только этим, а не другим путем может сообщить другой'душе свою животворную силу? Резонерством ничего с этим,стремле­нием не сделаешь: оно зарождается глубже в душе, неже­ли самые здравые и основательные рассуждения. Дело тут не в одной разности языков; дело в особенностях внутрен­ней природы, которые на каждом шагу оказываются в спо--собе выражения мыслей, чувств, движений души, и которые на языке, не природном автору, выразиться не могут. По крайней мере, пишущий эти строки, предприняв верное .изображение старинного¹ козачества в «Чёрной Раде», на Пользу своих ближних, напрасно усиливался заменить юж­норусскую речь языком литературным, общепринятым в России. Перечитывая написанные главы, я чувствовал что •читатели не Получат из моей книги верного понятия, о Том, как отразилось былое в моей душе, а потому не вос­примут вполне и мои* исторических и христианских убеж­дений. Волею и неволею, я должен был оставить общий литературный путь и сделать поворот на дорогу, едва про­ложенную, и для такого произведения, как исторический роман, представляющую множество ужасающих труднос­тей. Я был приведен в ней томительным чувством худож­ника и человека, напрасно борющегося с невозможностью выразить свои задушевные речи. Не, скрою, что этот пово­рот стоил мне великих усилий и пожертвований. Я дол­жен был отказаться от удовольствия быть читаемым теми из писателей великорусских, которых судом я дорожу, и которых дружба возбуждала во мне живейшее желание доставить им чтение серьезное и удовлетворительное. Я дол­жен был ограничиться небольшим кругом читателей, ибо немногие из земляков моих в настоящее время способны, оценить мои труды по предмету разработки южно-русского языка и возведения его в достоинство исторического по­вествования. Я должен выдержать порицания людей, ко­торые все то считают пустяками, чего не знают, но которые своим авторитетом имеют влияние на умы неопытные и не-

254

утвердившиеся. И, при всем том, я напечатал свою книгу на языке южнорусском. Я долго изучал его в письменных памятниках старины, в народных песнях и преданиях и в-повседневных отношениях с людьми, незнающими никако­го другого языка, и раскрывавшиеся передо мною его кра­соты, его гармония, сила, богатство и разнообразие дали мне возможность исполнить задачу, которой до сих пор не смел задать себе ни один малороссиянин, именно — напи­сать на родном языке исторический роман, во всей строгос­ти форм, свойственных этого рода произведениям. Я гово­рю здесь роман потому только, что такова действительно была у меня задача. Но, похожие на нынешние (разумеется, в известном слое общества), я убедился, что повествовате­лю надобно здесь смотреть на вещи глазами тогдашнего общества: я, таким образом, подчинил всего себя былому; и потому сочинение мое вышло не романом, а хрони­кою в драматическом изложении. Не забаву праздного во­ображения имел я в виду, обдумывая свое сочинение. Кро­ме всего того, что читатель увидит в нем без объяснения, я желал выставить во всей выразительности рлицетворен-ной истории причины политического ничтожества Малорос­сии, и каждому колеблющемуся уму доказать, не диссер* тациею, а художественным воспроизведением забытой и искаженной в наших понятиях старины, нравственную не­обходимость слияния в одно государство южного русского племени с северным. С другой стороны мне хотелось до­казать, что не ничтожный народ присоединился в полови­не XVII веца к московскому царству. Он большею частию состоял из характеров самостоятельных, гордых сознанием своего человеческого достоинства: он, в своих нравах и по­нятиях, хранил и хранит до сих пор начала высшей граж­данственности; он придал России множество новых, энер­гических деятелей, которых влияние немало способствова­ло развитию государственной силы русского народа; он, наконец, пришел в единоплеменную и единоверную ему .Россию с языком, богатым собственно ему принадлежащи­ми достоинствами, которые ё будущем, своенародном об­разовании литературы должны усовершенствовать орган русского чувства и русской мысли,— этот 'великий орган, по степени развития которого ценятся историею народы.

255

Панченко В. Куліш як літературний критик // Наукові записки Кіровоградського університету. – Кіровоград, 1999. – С. 132 – 143.

питання 2

Літературознавчий словник-довідник. – С. 526.

"Основа" — щомісячний український літературно-науковий

часопис, виходив у Петербурзі з січня 1861 по жовтень 1862. Вийшло 22 номери. Матеріали друкувалися українською та російською мовами. Ініціаторами створення журналу були колишні кирило-мефодіївці П. Куліщ, м. Костомаров, В. Білозерський (редактор).які у програмній заяві визначили головне його завдання — "всебічне і безпристрасне досліджен­ня південно-руського краю". Журнал _Мав розділи: художня література; наукові дослідження — історія, фольклористика, мовознавство та ін.; критика та бібліографія. До кожного номера П. Куліш додавав матеріали дд_я словника української мови, прагнучи зробити видання зроз_умі_лим і для російського читача. В "О." друкували твори близько 40 українських письменників. Серед них — Т. Шевченко (кожен номер відкривали поезії з "Кобзаря", надрук_овано близько 70, а також листи поета, уривок з його "Журналу»), о. Сторожен-ко, С. Руданський, Л. Глібов, Ієремія Галка (М. Костомаров), П. Куліш, Ганна Барвінок (Олександра Білозерська-Куліш), Д. Мордовець, О. Кониський, О- Афац_асьєв-Чужбинський, Марко Вовчок та ін. З молодших — В. Лиманський, П. Кузьменко, М. Олелькович (М. Александрович),'в. Кулик, С. Ніс, М. Вербицький, М. Чайка, М. Номис (Симонов) та ін. Співробітниками "О." були й учасники "Київської Громади", українофіли П. Житецький, В. Антонович, Т. Рильський та

ін. Найактивніші автори публіцистичних статей__

М. Костомаров та П. Куліш. Виступи ї_х часто були спрямова­ні проти шовіністичних позицій російських та польських видань, насамперед "Русского вестник_а", аксаковського часопису "День", польського "Сгаз". У першому числі "О." за 1861 Костомаров друкує свої "Мьісли о федеративном начале древней Руси", у другому — "Ответ на вьіхсдки газетьі краковской "Сгаз" й журнала "Кеуие сопіешрогаіпе", у третьому — "ЧертьІ народной южнорусской истории"' та "Две русские народности". З історичними Публікаціями виступали О. Лазаревський, М. Лазаревський, М. Максимович, В. Антонович, О. Котляревський та ін. В ряді статей порушу­валися питання історії української мова, пеоспектив її розвитку, становлення наукової терміаолсгЙ, орфографії, здійснювалася значна словникова робота тощо. Автори

526

публікацій — М. Гатцук, М. Левченко, О. Гатцук, М. Андрі-євський, П. Єфименко та ін. Постійно подавала "О", фолькло­ристичні та етнографічні розвідки (П. Куліш, М. Номис, П. Чубинський, Л. Жемчужников, О. Сєров та ін.). Досить багато уваги надавалося питанням народної освіти, зокрема організації недільних шкіл в Україні, створенню підручників, книг для читання українською мовою, що вказує на зв'язок із громадівською програмою початку 60-х років. Відділ критики І бібліографії вів П. Куліш — перший професійний українсь­кий критик. Журнал постійно друкував матеріали, присвяче­ні малярським виставкам, музичному життю тощо. Небезпід­ставно "О." пізніше було названо своєрідною енциклопедією українознавства початку 60-х XX ст.

527

Історія української літературної критики (про журнал "Основа")

На жаль, можливо, загальна полемічна спрямованість розвідки Максимовича про-п статей Куліша, де досягнення молодої української літератури не тільки тенден­ційно перебільшувались, а й протиставля­лись російській літературі, спричинила іншу крайність. Максимовичу здавалося. що українська література навіть з появою в ній Шевченка ще не доросла «до обще-европейского значення»^м. Не випадково, говорячи про «верховний сонм писателей первоклассннх», до якого ще не піднявся Шевченко, Максимович називав тих же геніїв, з якими Куліш порівнював не ли­ше Шевченка, а й Квітку-Основ'яненка, та й самого себе ^м.

Проте не можна судити за це Максимо­вича надто суворо — головне було в па­фосі його статей і оцінок. Тривала віді­рваність від активного літературного ото­чення, безперечно, позбавляла вченого й належної інформації про дальші досяг­нення рідної літератури, про високі їх оцінки в Росії та всьому слов'янському світі.

Літературно-художня й літературно-критична програми «Основи» спиралися на культурно-освітню національну про­граму, широко розгорнуту журналом з тим, щоб активізувати якомога більше діячів. Все позитивне в діяльності «Осно­ви» діставало співчутливу оцінку найкра­щих російських видань, у тому числі «Со-временника», очолюваного М. Некрасо-вим, М. Чернишевським і М. Добролюбо-вим.

Ідеї історичної єдності українських зе­мель, спільності мови й культури, запере­чення національної відрубності, різка критика М. Чернишевським мовно-куль­турної лінії «москвофільської» газети «Слово» завойовували все ширшу під­тримку по обидва боки політичного кор­дону, що розділяв український народ.

Звертаючись до західноукраїнської ін­телігенції, П. Куліш закликав: «Треба вам... з нашою словесністю більш обізна-ватись, щоб одна була поезія і в вас, і в нас» — і тут же засуджував мовно-літера­турні «мудрування» «Слова» ⁸⁶.

На тому етапі розвитку суспільного життя, та ще й в умовах Галичини, на-

" Там же, од. зб. 558/1474, арк. 10.

* Там же, од. зб. 560/1476, арк. 46.

* Киевская старина.— 1899.— Т. 4.— С. 2.

віть багато в чому обмежена культурно-національна програма «Основи» здава­лась достатньою, бо, як свідчив один із послідовників «Основи» — львівський жур­нал «Вечерниці», «там розкривається правдивий образ нашої теперішньої літе­ратури», звідти можна пізнати, «скільки ми уже маємо та як цінити...»^а.

Загальнокультурну лінію «Основи», найкращі традиції «Русалки Дністрової» прагнули наслідувати галицькі видання початку 60-х рр. Навіть «Слово» іноді друкувало народною мовою твори С. Во-робкевича, В. Шашкевича, І. Гушалевича, І. Наумовича, О. Кониського і навіть Т. Шевченка. А керівник газети, один із ідеологів «москвофільства» Б. Дідицький, у цей час ще наважився видати добірку поезій Ю. Федьковича з хвалебною перед­мовою, де буковинський поет порівнював­ся з Шевченком. Особливою заслугою обох поетів Дідицький вважав вміння «для вьісших навіть предметів способом природним, невьшужденньїм спопуляризо-вати форму до той степени, же предмет й форма приступим суть й якось мов свойски понятию простонародія»^м. Лише згодом Дідицький став пропагувати дві літератури: «по-простому» — для народу і «язичієм» — для освічених, вищих кла­сів.

Центральними у літературно-критичних виступах галицьких журналів були питан­ня про літературний статус української мови, характер літератури, про її мову, зміст, стилі та місце серед інших слов'ян­ських літератур. Навколо цих проблем схрещувалися мечі представників різних угруповань, які зрештою диференціюва­лись й оформлялись у два протилежних табори — «народовців» і «москвофілів». Нігілістичні щодо живої української мови тенденції газети «Слово» діставали більш-менш аргументовані та войовничі запере­чення з боку народовських журналів «Ве­черниці» (1862, 1863), «Мета» (1863— 1865), «Нива» (1865), «Русалка» (1866).

У тривалій полеміці слід віддати на­лежне й двом полемічним брошурам, що вийшли 1861 р. у Чернівцях українською мовою, але латинським правописом,— «Слово на слово до редактора „Слова"»

" Вечерниці.— 1863.— № 5.— С. 40. Далі по­силання на це видання подаються в тексті. ^м Федькович І. Поезії.—Львів, 1862.—С. VIII.

45

семінарського товариша Ю. Федьковича А. Кобилянського та «Голос на голос для Галичини» К. Горбалп.

А. Кобилянський гостро й уїдливо ви­ступив проти тих, хто не визнавав або калічив народну мову, твердив, що жива мова «вийде... з оковів, котрі їй наклада­ють книжники, недоуки, але вийде аж тоді, як встануть в народі співці і по­трафлять защебетати рідним голосом». Це твердження ілюструвалося кількома пре­красними поезіями Ю. Федьковича, яко­го автор брошури, за словами Франка, виставляв як репрезентанта нових ідей,як поета «саморідного, далекого від шкільно­го шаблону, та зате тим ближчого до дійсного життя і народу» (33, 121).

Оцінюючи ці брошури, що сприймалися як своєрідний маніфест прогресивної на­родолюбної молоді, І. Франко слушно пи­сав, що вони «були немов першими лас­тівками нової весни», «зародками філосо­фічного і соціального радикалізму», аргу­ментованим захистом і демонстрацією лі­тературних потенцій народної мови (41, 317).

Можна говорити про безперечну спів­звучність ряду висловлених тут ідей зі знаменитою статтею М. Чернишевського «Національна безтактність», високо оці­неною за те, що написана «з найщирішим співчуттям» і «бажанням добра» захисни­кам живої мови в літературі, близької й зрозумілої народові.

Уже перший галицький журнал 60-х рр. «Вечерниці» передрукував чимало худож­ніх, публіцистичних та літературно-кри­тичних творів з «Основи» (твори Шевчен­ка та статті про нього, а також Марка Вовчка, Л. Глібова, П. Куліша, М. Мак­симовича, О. Стороженка, С. Носа), що сприяло піднесенню авторитету українсь­кої літератури в Галичині та виробленню критеріїв її оцінки. У «Передньому слові» до першого номера «Вечерниць» говорило­ся про те, що «росте близька великорусь­ка сестриця так пишно і буйно» і що з

живучи і під одним дахом» (1863, № 15, с. 122).

Своєрідна програма розвитку літерату­ри деталізувалася, зокрема, в статті «На­род і словесность». З властивим для по­чаткового періоду літературного розвитку перебільшенням говориться про просвіти­тельську місію літератури («Народ і сло­весность — нероздільні поняття»), а в ду­сі Куліша — й про особливу місію літе­ратури української («Нове слово між на­родами») (1862, № 2, с. 13; № 39, с. 349 та ін.).

Полемізуючи з «москвофільським» «Словом», журнал відстоює потребу роз­витку української літератури живою мо­вою народу, запозичуючи приклад ро­сійської літератури, а не її мову (1862, № 7).

У статті «Небувальщина та й невидаль-щина» твердилось, що «москвофільським» письменникам «до їх діл лукавих треба мертвих слів, в которих батьки не суму­ють, матері не нарікають, дівчата не пла­чуть, могили не стогнуть, всі народні муки та терпіння нічого не значать, в которих правдива історія мовчить, в которих жи-ють тільки старі прикостнілі, буцім то історичні, а справді противорозумові і противолюдські традиції». Так характери­зується літературна продукція «Слова», «Семейной библиотеки», «Весни» та їм подібних видань. У такому ж плані велась полеміка з віденськими «Вістником» та «Страхопудом».

Плідною була думка про те, що розви­ток національних літератур € важливим і ефективним засобом єднання слов'янсь­ких народів, що рідна література «має нас зазнайомити і подружити з світом» (1862, № 39, с. 349).

Вплив «Основи», а можливо, й відомої статті М. Чернишевського відчувався у розмірковуваннях про те, що на цьому етапі можна писати по-українськи поки що лише художні твори, а не наукові, які продукувалися в Галичині штучною, не-

такими ж увагою та піклуванням слід зрозумілою народу мовою (1862, № 8). ставитися й до спорідненої галузки — мо- Взагалі ідея спільності літературних ви й літератури української (1862, № 1, с. 1). Пізніше журнал запевняв, що «вся­кий москаль, який подасть нам братню руку дружби і скаже слово щирої любові

і схилля до нашого діла, той брат наш,

змагань і шукань обох частин українсь­кого народу лежить в основі ряду редак­ційних виступів (як правило, належали вони К- Климковичу). У статті, присланій нібито «Із-під сіль-

рідний брат і ми не одцихнемся од його, ської стріхи» (голос народу!), складається

46

панегірик мовній єдності обох частин українського народу на базі «чигирин-сько-київського-шевченковського наріччя», що «має найбільше краси і надійності служити підставою нашої малоруської лі­тератури» (1862, № 15, с. 117). «Мову Шевченкову зрозуміють по всіх кутках України, зрозуміють, певне і на Галичи­ні»,-^ твердилося й у «Листі з України» якогось М. Терезовського (1862, № 33, с. 286).

Планомірна популяризація творів Шев­ченка (у тому числі заборонених у Росії революційних політичних) за рукописни­ми копіями та лейпцігського видання «Новне стихотворения Пушкина й Шев­ченко» (1859) включала й власні оцінки діяльності поета, «которьш нас збуджав до житья ідеальнолюдського, віщуючи нам заразом нашу народню безсмертність, яко перший наш пророк... которого слово надало нам повагу меж народами» (1862, № 16, ст. 121).

Робилися спроби визначити місце Шев­ченка в літературному процесі порівняно з його попередниками: «Коли бо Квітка малював тільки настоящу жизнь народ­ню, Тарас окрім того бистрим поглядом перелітав і всю нашу кріваву бувальщину і зазирав орлиним оком в тайни будущр-го». Цікавим було порівняння поем «Гай­дамаки» і «Катерина»: в «Гайдамаках» вже відтворена картина не особистої, а за­гальної недолі, «шляхи з якої окроплюва­лись не безсилими слізьми, а кров'ю» (1862, № 39, с. 349—355).

«Вечерниці» пристрасно захищали Шев­ченка від всіляких фальсифікацій чи при­меншення значення його творчості в де­яких польських виданнях. У шести номе­рах друкувалася велика науково-публі­цистична стаття Грицька Будеволі (Д. Та-нячкевича) «Слівце правди Вгіеппікоші Іліегагко-му про нашого батька Тараса Шевченка». Спростовуючи злісні перекру­чення діяльності Шевченка, автор порів­нював його літературну місію з місією Пушкіна й Міцкевича (1862, № 35).

Щоб вагоміше звучали подібні твер­дження, журнал вміщує панегіричні від­гуки рядових читачів (1862, N° 15, ЗО), а також матеріали про переклади творів Шевченка, Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка, з вдячністю говорить про благо­родну працю польських перекладачів Со-

вінського -і Горжалчинського (1862, № 22), сербського журналу «Денниця» (1863, № 9).

У зв'язку з творчістю Шевченка роз­глядається творчість популярного на За­хідній Україні письменника Ю. Федькови-ча, якого у статті Грицька Будеволі пря­мо названо «сином Шевченка, що заспі­вав його голосом» (1863, № 2). Твори Федьковича були яскравою демонстра­цією ідейно-естетичних засад тієї народної літератури, паростки якої популяризува­лись у «Вечерницях». Тут також було вміщено повість першого видавця журна­лу, визначного галицького новеліста Ф. Заревича «Хлопська дитина», в якій, за словами Франка, «уперше в нашім письменстві виведено мужицького сина, що добивається університетської освіти й віддається служінню народові» (41, 317).

Своєрідне продовження «Вечерниць» — журнал «Мета» — водночас вважав себе прямим спадкоємцем припиненої «Осно­ви». Це було перше в Галичині видання, що маніфестувало себе як всеукраїнський літературний (1863—1864), а згодом (1865) і політичний орган.

Полемічні виступи журналу здебільшо­го не носили вузького сектантського та національно нетерпимого характеру: кри­тика шовіністичних опонентів поєднува­лась із солідарністю з демократичними силами «ліберальної Росії і народної Польщі», з почуттям вдячності до тих ви­дань, «котрі віддавали справедливість на­шій народності» ^м.

Автор анонімного «Письма до громади» рішуче відкидає «залицяння» слов'яно­фільського «Дня», який «брав нас в опіку против ляхів, а як зайшла річ про нашу літературу, про самостійність народню, так закричав, що се «нелепость», або «изобретение украинофилов» (1863, № З, с. 258). А дружні застереження Черни-шевського зате, «що ми одриваємося від спільності з нашими братами на Вкраїні» і «хочем заводити для себе окремішню лі­тературу, не маючи за собою ані одного поважного голосу», приймаються з вдяч­ністю (с. 251—252). Накреслюється й практична програма наслідування прикла-

⁸⁹ Мета.—1863.—№ 1.—С. 93. Далі посилання на це видання подаються в тексті.

47

питання 3

Історія української літературної критики. – С. 61 – 73.

МИХАЙЛО МАКСИМОВИЧ (1804—18Г1)

Михайло Олександрович Максимович народився в 1805 р. на хуторі Тимківщи-на Полтавської губернії у небагатій дво­рянській сім'ї. Після закінчення Новго-род-Сіверської гімназії у 1819 р. він стає казеннокоштним студентом Московського університету, де навчався на словесному та природничому відділеннях. Закінчив­ши університет (зі званням кандидата), а згодом очоливши кафедру ботаніки, Максимович не перестає одночасно за­хоплюватись природничими і гуманітар­ними науками. Цю багатоплановість на­укових інтересів зберіг він протягом усьо­го життя, щасливо поєднуючи винятковий універсалізм із справжньою науковою глибиною. У лекціях, наукових працях, підручниках та численних статтях, з яки­ми Максимович виступав у спеціальних наукових та громадсько-літературних ви­даннях, він стояв на рівні найпередові-ших наукових досягнень свого часу.

Продовжуючи матеріалістичні традиції М. Ломоносова, Максимович став при­четним до найбільших відкриттів у біоло­гії XIX ст.— вчення про клітину й ево­люційної теорії, оформленої пізніше Дар-віним. Серед слухачів Максимовича був О. Герцен, який назавжди зберіг глибо­ку симпатію до свого вчителя.

Максимович зробив першу в Росії спро­бу популяризації основ наукового приро­дознавства серед освічених селян і робіт­ників, написавши для народного читання «Книгу Наума о великом божьем мире» (1833). Видану тільки за життя Максимо­вича 11 разів, цю книгу прочитали міль­йони простих людей Росії.

Прогресивні погляди і широку еруди­цію виявляв Максимович у галузі істо­рії, етнографії, фольклору, філології. Він був противником норманської теорії по­ходження Русі, високо оцінював історич­не значення возз'єднання України з Ро­сією.

Виступаючи проти раболіпного схи­ляння перед усім чужоземним і постійно захищаючи авторитет вітчизняної науки й культури, Максимович водночас зав­жди пильно стежив за досягненнями на­уки і культури європейських народів, щоб «не перенимать, а понимать европейское для возвьішения русского» ^иг.

Знайомство Максимовича з україн­ським фольклором переросло у палке за­хоплення, поєднане з науковим дослі­дженням історичних коренів та характеру творчості народу. Наслідком цих занять були збірки українських народних пісень, видані в 1827, 1834 і 1849 рр.

Завдяки В. Одоєвському Максимович ще в 20-х рр. увійшов у коло москов­ських літераторів — К- Рилєєва, В. Кю-хельбекера, О. Сомова, М. Гнєдича, Д. Веневітінова, М. Полевого, а згодом познайомився з О. Пушкіним, М. Гого­лем, В. Жуковським, П. Вяземським, В. Бєлінським, М. Надєждіним, М. Стан-кевичем, М. Погодіним, О. Бодянським, А. Міцкевичем та ін. На Україні його єднали тісні особисті й творчі зв'язки з Г. Квіткою-Основ'яненком, І. Срезнев-ським, П. Гулаком-Артемовським, Є. Гре­бінкою, М. Костомаровим та ін.

Перебуваючи у Москві, Максимович брав активну участь у літературному жит­ті, виступав з літературно-критичними статтями в «Московском телеграфе», жур­нале «Атеней», виданнях М. Надєжді-на — газеті «Молва» та журналі «Теле­скоп», де якийсь час навіть керував на­уково-критичним відділом.

У 1830—1834 рр. Максимович видав три книги альманаху «Денница», в яко­му брали участь О. Пушкін, А. Дельвіг, П. Вяземський, Є. Баратинський, Д. Ве-невітінов, Ф. Глинка, М. Полевой, Ф. Тютчев, М. Язиков, І. Киреєвський та інші найвідоміші літератори того часу. У рецензії на перший випуск альманаху Пушкін виділяв «Денницу» поміж сірої альманахової зливи, називаючи його «приятной новостью в нашей литерату-ре» ¹⁰³. Схвальні оцінки альманахові Мак­симовича давали й інші тодішні журнали. Призначений у 1834 р. ректором но­вовідкритого Київського університету,

¹⁰¹ Максимович М. А. Речь о русском просве-щении.—М., 1832.—С. 17.

¹⁰³ Литературная газета.— 1830.— № 8.— С. 62.

61

М. Максимович одночасно був деканом філологічного факультету та професором російської словесності, його лекції і на­укові студії з вітчизняної словесності (й один з перших в Росії університет­ських підручників з історії) були позна­чені глибокою ерудицією, новизною та передовими для свого часу концепціями в галузі історії й теорії літератури.

Звикнувши до журналістської роботи у Москві, Максимович прагнув продов­жити її в Києві, виступаючи ініціатором заснування газетних і журнальних видань (у тому числі навіть журнального орга­ну Кирило-Мефодіївського товариства). Ці спроби увінчалися лише випуском трьох книжок альманаху «Киевлянин» (1840, 1841, 1850) та двох «Украинца» (1859, 1864).

Залишивши через хворобу роботу в Ки­ївському університеті (1845), Максимович оселився у своїй невеличкій садибі біля с. Прохорівка на Полтавщині, лише зрід­ка виїжджаючи до Москви і Києва. У ду­же тяжких умовах (страждаючи, як він говорив, від трьох бід: безлюддя, без-книжжя, безгрошів'я) продовжував займа­тися науковою й літературною роботою. Не полишав вчений і журналістської та літературно-критичної діяльності, зрідка виступаючи з актуальних питань поточ­ного літературного життя та історії літе­ратури, а якийсь час навіть редагуючи журнал «Русская беседа».

Вчений перебував у колі визначних дія­чів культури і науки — М. Чернишевсько-го, М. Щепкіна, С. Аксакова, М. Косто­марова, Ф. Тютчева, М. Остроградського, О. Лазаревського, В. Одоєвського, О. Бо-дянського, С. Гулака-Артемовського, Мар­ка Вовчка та ін. Відомі щира взаємна симпатія й дружба Максимовича і Шев­ченка, яка встановилася між ними ще в часи Кирило-Мефодіївського товариства. На влаштованому ним урочистому гро­мадському обіді у Москві на честь повер­нення Шевченка із заслання Максимович палко вітав народного поета і людину, яка подала приклад вірного служіння ідеї, приклад незламності. У вірші, про­читаному на цьому обіді, Максимович го­ворив і про всенародну тугу за заслан­цем, про невмируще його слово, що зав­жди залишалося з народом. Висловив він побажання, щоб поет, який «перебув тяж-

ке лихо і лиху недолю», «заспівав нових пісень про людськую волю»¹⁰⁴. Об'єктив­но це звучало як полеміка з П. Кулішем, що твердив, ніби Шевченко повернувся із заслання зламаним, «недогарком та­ланту».

Максимович і його дружина взяли ак­тивну участь у влаштуванні особистого життя Шевченка, згодившись навіть виді­лити місце для його садиби на своєму хуторі.

За великі заслуги перед вітчизняною наукою Максимович був обраний членом-кореспондентом Російської Академії на­ук, а також почесним членом Москов­ського, Петербурзького, Київського й Одеського університетів та багатьох на­укових товариств.

Світогляд Максимовича формувався у 20—30-х рр. XIX ст. у період гострої бо­ротьби матеріалістичного й ідеалістичного напрямів у філософії та природознавстві. Гносеологічні погляди Максимовича ма­ли яскраво виражений матеріалістичний характер. Однак у вирішенні загальних світоглядних проблем він не був послі­довним, роблячи значні поступки ідеаліз­му, особливо у розумінні деяких явищ і процесів суспільного життя ¹⁰⁵.

У неопублікованій статті «Краткая био-графия Й. В. Кир^еевского» Максимович засвідчив, що ще в 20-х рр. він разом з «любомудрами» зацікавився філософією Шеллінга і відтоді у відповідності з його теорією трактував основні питання есте­тики, зокрема проблему сутності прекрас­ного, зв'язку мистецтва з життям, зако­нів художнього відображення дійсно­сті — з природою і мисленням.

Своєрідна інтеграція ідеалістичної фі­лософії Шеллінга, Гегеля, Фіхте, її трак­тування суті національного, народного духу з романтичними ідеями Гердера, проголошенням народної поезії найвищим втіленням одвічного національного духу визначила не тільки характер теоретично-естетичних уявлень Максимовича, а й на­прямок та зміст його практичної діяль­ності як фольклориста, літературознавця і критика.

^10< Основа.— 1861.—№ 6.—С. 9.

¹⁰⁵ Острянин Д. Світогляд М. О. Максимови­ча.— К-, 1960; Марксе П. Максимович — видат­ний історик XIX ст.—К., 1973.

62

Максимович вважав, що «вся наука должна бьіть философическая от своих главннх й общих положений до самнх частньїх исследований»¹⁰⁶, тобто до своєї постійної зорієнтованості на актуальні по­треби сучасного життя. Це положення ма­ло важливе методологічне значення для спрямування не лише історико-літератур-них, а й літературно-критичних студій. І в своїх лекціях з теорії словесності, чи­таних у Київському університеті, карди­нальне питання естетики про відношення мистецтва до дійсності Максимович роз­в'язував з ідеалістичних позицій. ( У праг­ненні до «абсолютної краси», втіленої в ідеї «вищого духу», вбачав Максимо­вич «начало зстетическому совершенству й идеальному в искусстве, которому про-тивополагается естественное». Там же він висловлював і негативне ставлення до тієї літературної критики, яка «ложною ста-новится от предубеждения теоретическо-го» (у тому числі критики В. Бєлін­ського) ¹⁰⁷.

Суперечності філософсько-естетичних поглядів Максимовича відбилися й на його розумінні характеру зв'язків літера­тури з народною творчістю. У передмові до збірки «Малороссийские песни» (1827) він з радістю писав: «Наступило, кажет-ся, то время, когда познают истинную це-ну народности: начинает уже сбм-ваться желание — да создается поззия истинно русская!» (с. 1). Як В. Кюхель-бекер та інші декабристські поети й кри­тики ¹⁰⁸, саме у вірності національному фольклорному джерелу — народним піс­ням, «где звуч«т дума, движимая чув-ством», казкам, «где отсвечивает фанта-зия народная»,— Максимович вбачає основну запоруку процвітання самобутньої «й истинно русской», «народної» поезії.

Принципово важливою була вказівка на те, що народні пісні й думи можуть бути джерелом пізнання «собнтий дей-ствительньїх», це була пряма орієнтація на висвітлення історичного минулого в ду­сі народної, а не офіційної інтерпретації,

^1И Максимович М. Письма о философии Е. П. И-вой.— ІМ.], 1833.—С. 6.

¹⁰⁷ ЦНБ АН УРСР, ф. 1. од. зб. 1473.

¹⁰⁸ Федченко П. М. Літературна критика на Україні першої половини XIX ст.— К., 1982 — С. 141—142.

МИХАЙЛО МАКСИМОВИЧ

що характерно для багатьох творів декаб­ристів, О. Пушкіна, Т. Шевченка, для науково-історичних праць самого М. Мак­симовича.

Значна частина передмови Максимовича присвячена характеристиці українських народних пісень, дослідженню їх зв'язку з історичними подіями, життям і побу­том народу. Порівняння українського фольклору з творами інших народів до­зволяло більш чітко з'ясовувати націо­нальні особливості української пісні у сфері змісту, образної чи віршової струк­тури, а також виявляти те, що було в ній спільного з піснями братніх народів.

Недоліком концепції Максимовича бу­ло те, що в ній не враховувалась специ­фіка фольклору й літератури як різних, хоч і близьких, видів мистецтва слова. Але історично позитивною й плідною бу­ла думка про їх внутрішній зв'язок.

Цілий ряд тонких спостережень над змістовими і формальними особливостями народнопісенної творчості міг стосуватися аналогічної літературної продукції, тим більше, що в море народної поезії орга­нічно вливалися вірші літературного по-

63

ходження — С. Климовського, Г. Сково­роди, І. Котляревського. Природно, що й деякі пісні з «Наталки Полтавки» уві­йшли до збірника Максимовича як на­родні.

Звичайно, все це не могло не прислу­житися формуванню принципів наукової систематизації і критичного аналізу ма­теріалу писемної літератури. Здійснивши відчутний вплив на теоретичне розв'язан­ня специфічних проблем фольклористики, на активізацію збирання й вивчення на­роднопоетичної творчості, збірка Макси­мовича стимулювала власне літературно-критичну думку, викликавши ряд від­зивів у пресі й листах, зокрема П. Гу­лака-Артемовського, І. Срезневського, Л. Боровиковського, Г. Квітки-Основ'я-ненка.

Показово, що П. Гулак-Артемовський, який збирався скласти історичний комен­тар до збірника Максимовича, одним із перших звернув увагу на його цінність і значення не тільки для українського, а й для інших народів ¹⁰⁹. Цим також підкрес­лювалась думка про те, що орієнтація на народну творчість це орієнтація не ли­ше на народну мову, а й на більш ши­рокий комплекс естетичних ознак фольк­лору.

Заохочені починанням Максимовича, учасники харківської групи романтиків вважали його найвищим прикладом і не­заперечним авторитетом. По суті, ім'я Максимовича було для них своєрідним прапором, під яким вони починали свою фольклористичну працю. «Порадуйся слу-чаю, воспользуйся ~ случаем,— писав О. Шпигоцький І. Срезневському,— вот перед тобою Максимович: довольно одного слова, одного имени» ¹¹⁰.

Надзвичайно важливим було те, що ви­дання Максимовича здійснювало актив­ний вплив на літературну практику всіх тодішніх українських письменників, сприяло дальшому розширенню змістово-тематичних сфер та об^зно-поетичних засобів літератури.

Високомистецька за формою і різнома­нітна за змістом, настроєм, тональністю народна поезія була важливим доказом

¹⁰⁹ Гулак-Артемовський П. П. Твори.—К., 1961.—С. 217.

"° Харківська школа романтиків.— Т. 1.— С. 242.

здатності української мови, за словами П. Гулака-Артемовського, передавати «чувства пьілкие, благороднне, возвн-шенньїе», аргументом у боротьбі з тими, хто штучно обмежував можливості укра­їнської літератури, вважаючи, ніби, як з обуренням писав Л. Боровиковський, «на малороссийском язьіке, кроме шуточного, смешного — писать нельзя» ^ш.

Зацікавлення народною творчістю, інте­рес до внутрішнього життя простого на­роду, по суті, були своєрідним заперечен­ням приписів класицистичної естетики, оскільки орієнтували літературу на теми з навколишнього життя.

Глибокі думки про змістову й жанрову специфіку українського фольклору, де­які стильові й метричні особливості дум, козацьких пісень містили передмови Мак­симовича до його пізніших збірок — «Ук-раинские народньїе песни» (1834), високо оціненої М. Гоголем, О. Пушкіним, та «Сборник украинских песен» (1849). У передмові до останньої збірки цікавим було твердження Максимовича про істо­ричний характер і місію українських коб­зарів, які виступали своєрідними речни­ками високих людських моральних якос­тей. Це було прямим перегуком з «Пере­бендею» Т. Шевченка.

До цього ж періоду відносяться і ви­ступи Максимовича про перспективи української мови як мови літератури і на­уки та рецензії на «Малороссийскую де-ревню» Кулжинського й «Украинский альманах». Засуджуючи сентиментальну ідеалізацію життя українського селянина в книзі Кулжинського, Максимович спів­чутливо відгукнувся про зміст і форму першого українського альманаху, висло­вивши ряд побажань щодо дальшої літе­ратурної розробки української тематики. Значний інтерес становила оригінальна вступна стаття Максимовича до другого випуску альманаху «Денница» (1831), в якому він детально оглянув поточну ро­сійську літературу та журнальні й альма­нахові видання.

Серед найзнаменніших ознак сучасно­го літературного процесу Максимович звернув увагу на те, що, нарешті, «внят-но заговорили о литературе, како ви­ражений общества» (підкреслен-

Там же.

64

ня наше.— П. Ф.) ^ш. Під цим кутом зору він оцінює суспільне значення та роль художніх творів і літературознавчих до­сліджень. З творів художньої літератури найвище ставить він «Евгения Онегина> і «Бориса Годунова» Пушкіна та «Дво-рянские вмборн» Квітки-Основ'яненка. Різко критикуються бездарний роман Булгаріна «Йван Внжигин» та донощи-цька «Северная пчела» — кон'юнктурний, безпринципний орган, ворожий прогресив­ній літературі.

Сповнені симпатії відзиви Максимови­ча про «Литературную газету» та «Север-нне цветн» О. Пушкіна і А. Дельвіга. На боці останніх проти Булгаріна і Гре-ча виступає Максимович у відомій диску­сії про літературний аристократизм.

Принципово новими й плідними ідеями були пройняті лекції, статті й підручни­ки Максимовича з історії давньої росій­ської літератури. По суті, він один із пер­ших аргументовано заперечив скептичне, а то й зовсім нігілістичне ставлення до здобутків давньої,літератури, розкрив ес­тетичне й історичне значення багатьох давніх пам'яток, зокрема «Слова о полку Ігоревім», розглядаючи їх як важливі ланки єдиного процесу поступального роз­витку вітчизняної літератури.

Звичайно, подібні студії загалом носи­ли історико-літературний характер, але й такі дослідження провадились як відпо­відь на актуальні потреби сучасного куль­турного життя, їм підпорядковувались і активно служили. Вони сприяли вихован­ню наукової об'єктивності й історизму при дослідженні та оцінках явищ мину­лого і сучасного.

Максимович авторитетно й переконливо доводить оригінальність і давність «Сло­ва» як історично правдивого і художньо досконалого відображення справжніх по­дій, відображення, що регламентувалося своєрідними нормами тогочасної писемної і народнопоетичної творчості. Тодішній стан вивчення пам'ятки та захоплення Максимовича українськими народнопое­тичними джерелами призвели до пере­більшення їх впливу на «Слово» і навіть до його помилкової атестації лише як української літературної пам'ятки. Але

¹¹² Денница, альманах на 1831 год.— М., 1831.—С. І—II.

сама методика дослідження, безперечно, мала наукові основи і сприяла справі формування засад літературної критики й літературознавства.

Текст, структура, поетичні засоби, сим­воліка, стиль твору — ось що, на думку Максимовича, повинно бути об'єктом комплексного й цілісного наукового до­слідження. У своїх працях Максимович подавав високі зразки аналізу змістової й жанрово-стильової сфери творів. " v

Конкретизуючи свої погляди на крити­ку, Максимович у статті про «Песнь о полку Игореве» (з лекцій, читаних у Ки­ївському університеті в 1835 р.) писав: «О Песни Игорю, как самообразном яв­лений поззии должно судить более по ней самой, нежели по каким-либо част­ини правилам критики, составленной по иноземннм образцовьім сочинениям. Кри­тика ее должна состояться из рассмотре-ния ее самой, как внражения тогдашней жизни, в совокупности с другими памят-никами древней нашей Словесности й на-родной поззии нашей й других славян, й в сообразном только с общими требо-ваниями вкуса, только с общими условия-ми й законами изящного. Лишь тогда критика ее послужит к из-ьяснению свойств ее й своен'ародной нашей поззии й к составлению некоторнх правил свое-народной нашей Пиитики; подмогою к се-му будут служить еще лучшие произве-дения наших позтов, например, Держави-на, Пушкина» ^ш.

Безперечно, сказане Максимовичем про критику давнього тексту загалом мало без­посереднє відношення до формування ме­тодів, принципів літературної критики сучасних текстів.' Сила подібних рекомен­дацій зростала від того, що опиралися вони на практику (чи й народжувалися в ній самій) авторитетного літератора і вченого. Б такому плані він будує свій курс лекцій з історії російської літерату­ри, йдучи за твердженням Я. Грімма про мову як живий організм, що, історично змінюючись, відбиває історію народного життя, Максимович саму словесність ви­значає як сукупність пам'яток, де вияви­лись душа й життя народу — усно (фольк­лор) або писано (власне література, або «сочинения»).

¹¹³ Максимович М. А. Сочиненая.— Кнев, 1880.—Т. 3.—С. 514.

З 8—289

65

Новою і плідною була спроба вченого історично розглядати розвиток літерату­ри, еволюцію її компонентів як процес «постепенного развития во взаимной свя-зи со всей жизнью народа» ^ш.

Власне, характер і призначення писа­ної літератури («сочинений») тут, як ба­чимо, визначені ще не досить чітко і пе­реважно зводяться до ролі історичного джерела, культурно-історичного доку­мента, за яким можна було б досліджу­вати саме народне життя й психологію, але це було історично обумовленим яви­щем, що згодом навіть науково оформи­лось у культурно-історичну літературо­знавчу школу.

Хоч теоретично художня специфіка лі­тературного твору не бралася до уваги при визначенні його історичної цінності й значення, але, як видно з практики до­слідження «Слова» і пізніших літератур­них оглядів та критичних статей Макси­мовича, в його поле зору завжди потрап­ляли й елементи художньої форми, пое­тики літературного твору. Коли в «Оте-• чественньїх записках» (1840, т. 9, №4, с. 37—72) з'явилася рецензія М. Каткова на «Историю древней русской словесно-сти» М. Максимовича, останній змушений був порушити своє незмінне правило —• не відповідати на журнальну критику. Спростовуючи незрілі й упереджені кри­тичні оцінки рецензента, Максимович ви­словлює цікаві думки про те, якою по­винна та якою не повинна бути наукова критика. Деякі положення його теорії мо­жуть бути віднесені й до критики літе­ратурної.

Максимович відзначає, що найвразли-віше у згаданій рецензії — недостатня компетентність, а одночасно і надмірна категоричність критика. «Можна бить весьма добросовестному, й от чистого сердца говорить вздор; можно бьіть внут-ренно уверену в своей правдивости й бить весьма несправедливу к другим»,— гово­рить М. Максимович про метод критика, який, «уверовав в какую-нибудь систему, вне оной не видит уже ничего истинного, в каждом предмете усматривает не его истинную сущность, но воображает толь-ко свою собственную личную мнсль й с полньїм самодовольством й самонадеяни-

ем замьішляет, посредством своих теоре-тических идей, решить й рядить все. Й хо-рошо еще, если зта система будет одна из первостепеннмх систем философских... Но если молодой ум обуяет какое-нибудь частное одностороннєє учение (напр., от-рицательное учение исторического скеп-тицизма), тогда он уже с нетерпимостью отвергает все, что не подходит под его точку зрения, й с горделивьім неуваже-нием смотрит на все, что не в духе его требований». «Между тем,— продовжує М. Максимович,— от основательного кри­тика требуется именно того, чтобьі он спо-собен бьіл, сходя с своей точки зрения, входить в мнсли другого...»

Принципове заперечення Максимовича викликає теза критика про те, що «глав-ное й существенное значение словесности состоит в движении язнка», при цьому недооцінюється змістова сфера літерату­ри. Хоч дещо іронічно звучить порада Максимовича: «Книгу, которую собирает-ся критиковать, надобно сначала прочесть со вниманием всю, не пропуская ничего, ни предисловия, ни примечаний, ни даже указания на опечатай!»^ш, але, зважаю­чи на критичну практику тих часів (та й не тільки часів далеких!), вона далеко не зайва!

Скільки ж наукової принциповості, да­лекоглядності й проникливості потрібно було мати Максимовичу, щоб за цих умов відводити «Слову» одне з найпочесніших місць в історії вітчизняної культури. З гнівом говорив учений про те, що май­же в середині XIX ст. «появилась еще одна критика, в которой всеми признан-ное достоинство древнего русского песно-пения отрицается с таким неуважением й провозглашается нелепицею...», і, звер­таючись, очевидно, до сумління й обов'яз­ку редакторів, суворо застерігав: «Такие мнения должньї би оставаться во мраке, как плодьі личного безвкусия й неразу-мия» "⁶.

Не можна без закономірного захоплен­ня історичною проникливістю вченого го­ворити про пристрасне заперечення пого-дінської норманської теорії походження Київської Русі та її культури, палке від­стоювання самобутності, оригінальності

¹¹⁴ Там же.— С. 348.

¹¹⁵ Там же.— С. 474, 478. ¹¹⁵ Там же.— С. 479.

66

високомистецьких скарбів наших пред­ків — тих скарбів, які поряд із шедевра­ми народнопісенної творчості стали на­дійним і благодатним, живильним джере­лом нових російської й української літе­ратур "⁷.

Максимович — людина широкої літера-. турно-наукової ерудиції — авторитетно й переконливо виступав проти штучного, упереджено тенденційного відшукування в пам'ятках вітчизняної літератури слідів чужоземних впливів. Виходячи з науково слушної тези: «Не только в общих усло-виях сходятся иногда песни разньїх наро-дов, но иногда повторяются в них сами собою, не заимствованно самьіе частньїе чертьі», Максимович твердив: «Сколько бьі ни находилось сходного у русской народ-ной поззии со скандинавскою или еще более с греческою, но она самобьітна й своеобразна». «Вот почему,— розвивав він далі свою думку,— для обьяснения пес­ни Игоря прежде всего ее надо бнло сравнить с народними русскими песнями, особенно с южнорусскими, а потом с пес­нями нашей западной братии» "⁸.

Як відомо, в ті часи літературна кри­тика й історія літератури ще не розмежо­вувались ні як предмети занять, ні як про­фесії окремих людей. Суперечки навколо «Слова о полку Ігоревім», як і навколо традицій давньої вітчизняної літератури й фольклору загалом, мали пряму причет­ність до проблем розвитку сучасної літе­ратури, а тому були актуальними. Неда­ремно у названій полеміці Максимовича з М. Погодіним опоненти оперували не тільки іменами давніх письменників, а й іменами Ломоносова, Пушкіна, Лєрмон­това, Мерзлякова і Дельвіга. Максимович щоразу для пояснення і глибшого об­грунтування своїх спостережень і виснов­ків звертається то до сивої давнини, то до поточної літератури. Розмова про «Сло­во» як «первообраз самобнтной русской зпической поззии й в духе й в формах» була одночасно розмовою про джерела іс­торичної поезії сучасної.

Характерна у цьому 'відношенні стаття Максимовича «О позме Пушкина «Пол­тава» в историческом отношении» "⁹ —

¹¹⁷ Там же,— С. 480.

¹¹⁸ Там же,— С. 483.

¹¹⁹ Атеней.— 1829.— Ч. 2.— С. 501—515.

аргументоване підтвердження історичної достовірності поеми, яку ставили під сум­нів критики журналів «Вестник ЕвропьІ» (М. Надєждін) і «Сьін отечества» (Ф. Булгарін). Показово, що й сам Пуш­кін, заперечуючи згаданим критикам, по суті, повторював аргументацію Максимо­вича. Не випадково пушкінські «Критиче-ские заметки о «Полтаве» Максимович вмістив у своєму альманасі «Денница» (1831).

Стаття Максимовича була однією з пер­ших спроб вимірювати художню доскона­лість твору його відповідністю життєвій правді, живій історії народу.

Характерним для поглядів Максимови­ча на проблеми самобутності національ­ної культури і чужоземних запозичень та впливів був вірш, написаний у часи сту­діювання наукових джерел з історії ро­сійської літератури:

Хвала, Шафарик дорогой!

Наш старьій свет уже светлеет:

С твоей славянской стариной

Наш славянин помолодеєт.

Лишь об одном я потужил,

Что по примеру иноземцев,

Й тьі нам в Руссов нарядил —

Все тех же скандинавских немцев! ™

Свої літературно-критичні принципи Максимович продемонстрував у статтях, опублікованих в альманасі «Киевлянин». Стаття «О стихотворениях червонорус-ских» — це не просто історичний огляд літературного відродження на галицьких землях, а вдала спроба оцінки ідейно-естетичної вартості деяких типових його явищ. Максимович рішуче заперечує на­слідування й. Левицьким, А. Могильни-цьким, М. Устияновичем, Ф. Лисенецьким, С. Семашем того штучного стилю, яким писали російські поети XVIII ст., і наго­лошує на потребі глибшого й органічного засвоєння творчого досвіду сучасних ро­сійських поетів. Вірний своїм романтич­ним захопленням, Максимович навіть творчі успіхи Пушкіна ладен пояснювати передусім умілим використанням найкра­щих традицій народної творчості та жи­вої народної мови. «Вековой опит наше-го русского стихотворства,— писав він,— должен послужить в урок для писателей червонорусских... Живая литература у них

Там же.— С, 497.

67

І

может процвести только на их народном живом язьіке: пусть они все изучают его в народних пословицах, поговорках, сказ-ках й еще более в песнях малороссий-ских, особенно украинских, где народное вьіражение процвело с наибольшею си­лою й красотою» ^І21.

Захоплені дифірамби «Русалці Дніст­ровій» Максимович складає за те, що во­на «дьішит й благоухает своенародно-стью». Під цим кутом зору оцінюються

родному» (с. 119). На жаль, ні продов­ження статті про галицьку літературу, ні статті про східноукраїнських письмен­ників тоді не з'явилося — «Киевлянин» перестав виходити.

Певний відгомін ідей Максимовича від­чутний на статті М. Костомарова і де­яких літературно-критичних матеріалах галицьких періодичних видань кінця 40-х рр. XIX ст. Зміну ж його поглядів на характер, зміст народності в літера-

конкретні твори — «Веснівка» М. Шашке- турі, зокрема народності повістей Квітки-

вича, «Жулин й Калина» та «Мадей» І. Вагилевича, «Два віночки» Я. Голова-цького, стаття Вагилевича про народні пісні. Провіщаючи майбутнє галицької поезії, основною запорукою її «успешно-го, непреривного возрастания й процвета-ния» Максимович вважає «вдохновение

Основ'яненка, можна простежити на його статтях написаних у 50—60-х рр. XIX ст. Але перед цим кілька слів про статтю «О правописании малороссийско-го язнка», опубліковану в «Киевлянине» (1841). У тих дискусіях, які точилися тоді нав-

своенародное» і «песнопение на самобнт- коло статусу української мови, Максимо-

ньш лад» (с. 152).

вич займав, безумовно, прогресивну по-

Звичайно, можна було б закинути Мак- зицію, вважаючи українську мову рідною симовичу певне перебільшення ролі на- сестрою російської, а не її наріччям, то-

родної творчості для писемної літератури, але, по-перше, це було історичне зумов­леним явищем, коли поняття народності літератури пов'язувалося майже виключ­но з використанням народної мови і пое­тики фольклору, а по-друге, Максимович

му обстоював її літературні права і внут­рішні можливості бути мовою самобут­ньої літератури й науки, хоч був переко­наний, що «не пора еще передавать не-мецких позтов малороссийским язнком» (с. 129). Цей висновок був зроблений на

все-таки цієї ролі не абсолютизував, го- підставі вкрай слабкого перекладу Й. Ле-

ворячи не тільки про «вдохновение свое-народное», а й про «песнопение на само-бнтннй лад». Показово, що й міру ре­комендованих «вдохновений» і «самобнт-ности» він ілюстрував блискучим прикла­дом Пушкіна. Певну непослідовність ви­явив Максимович і у ставленні до пер-

вицьким «Лісового царя» Гете.

Прогресивною була думка вченого про єдину українську культуру для обох час­тин українського народу, розділеного по­літичним кордоном. На цій підставі Мак­симович вважав обов'язковими єдині мовноправописні норми, які необхідно ви-

спектив літературного розвитку на Схід- робити на солідній науковій основі з ура-

ній Україні

хуванням мовної практики найкращих і

Якого значення надавав Максимович найавторитетніших українських письмен-

компетентній і систематичній літератур­ній критиці свідчать те, що він цікавився конкретними наслідками свого виступу, реакцією на нього з боку галицьких пи­сьменників, і те, що він замовляв про­довження свого літературного огляду, а сам збирався написати статтю про лі-

ників сучасного І минулого.

Стаття Максимовича містить чимало екскурсів в історію культури, слушних і цікавих спостережень над творчістю су­часних письменників, а тому, в принципі, має пряме відношення до проблематики й пафосу власне літературно-критичних

тературу Наддніпрянської України, зо- виступів, її синкретичність — характерна

крема про твори Г. Квітки-Основ'яненка, й неминуча ознака часу, коли літератур-

«превосходнне по своєму составу й по на критика не була ще віддиференційова-

своему внражению живому, вполне на- на не тільки від історико-культурних, а й

- від наукових філологічних досліджень.

¹²¹ Киевлянин.-1841.— С. 141. Далі посилання _{г своїм} змістом і пафосом торкалася во-

на злободенних проблем сучасного літе-

С. 107—109. ратурного розвитку. З часом І в практи-

вьш.

₂._

68

ці самого Максимовича з'являються більш «жанрово-чисті» літературно-критичні ви­ступи, присвячені, як правило, актуаль­ним і важливим проблемам.

У проектованому в 1846 р. журналі «Киевский собеседник» Максимович пе­редбачав створення спеціального критич­ного відділу з оглядом поточної літера­турної продукції та аналізом «учебно-литературньїх мнений, занимающих со­бою современное мншление»^І23. Певну увагу літературно-науковій критиці те­матично й географічне більш широких масштабів мав приділяти й журнал, який повинен був популяризувати ідеї Кирило-Мефодіївського товариства. За свідчен­ням Т. Шевченка, саме Максимовичу на­лежала ідея такого видання і саме його планували на редактора ¹²⁴.

Розгром Кирило-Мефодіївського това­риства, гуртка Петрашевського, розгул урядової реакції в часи «чорного семиліт­тя» відбилися на всіх сферах громадсько­го та культурного життя Росії. Позначи­лися вони і на характері літературної ді­яльності Максимовича, який у цей час поділяв деякі погляди слов'янофілів і співробітничав з їх періодичними видан­нями.

Виступи Максимовича останніх двадця­ти років життя здебільшого стосувалися різних явищ давньої літератури, фольк­лористики, історії книгодрукування та ря­ду мовних проблем, але вчений завжди зберігав інтерес' і до поточного літератур­ного процесу. Користуючись популярним для тих часів жанром відкритих послань, Максимович у листах до М. Погодіна, П. Куліша, М. Костомарова, Г. П. Ґала­ґана висловлював, свої погляди на ряд актуальних питань, оцінював окремі фольклорні збірки (наприклад, збірку А. Метлинського «Народнне южнорусские песни», 1854), художні твори (наприклад, «Чорну раду» П. Куліша).

Принципово не сприймаючи так званої етнографічної критики П. Куліша, Мак-СИМОВИЧ розгорнув полеміку навколо де­яких хибних оцінок явищ української й російської літератур. Маючи на увазі дидактично-моралізаторські, консерва-

тивно-сентиментальні критерії у підході до художніх творів, він так писав у стат­ті «Оборона украинских повестей Гого­ля»: «Грустно видеть, как неоглядне й самопроизвольно в последние годн он су-дит й рядит о малороссийских писателях й всей малороссийской словестности, бу­дучи в то же время самнм ревностньїм поборником зтой словесности»¹²⁵. Не по­годжувався Максимович і з надмірними претензіями Куліша, який виступав ніби «от лица всех украинцев й таким реши-тельннм тоном, как будто он в самом деле наш уполномоченньїй избранник й представитель» ¹²⁶.

Подібні претензії були тим більш не­правомірними й нетерпимими, оскільки у багатьох своїх критичних присудах Куліш був надто категоричний, виносячи оцінки без урахування часу виникнення того чи іншого твору й обставин діяльності пи­сьменника. Саме це передусім ставить Максимович на карб Кулішеві — антиіс-торичність оцінок змісту і стилю повістей Гоголя. Там, де Куліш вбачав недостат­ню обізнаність Гоголя з історією Украї­ни, життям, побутом і звичаями народу, «своевольное обхождение с действитель-ностью», Максимович відзначав «живое й полное разумение украинского челове-ка с его нравами й обнчаями, с его чув-ствами й фантазиями», історично правди­во й художньо глибоко відтворене «ве­ликим душеведцем» ¹²⁷.

Неприйнятними для Максимовича були й намагання Куліша представити істо­ричне минуле, життя й побут народу в ідилічному вигляді. Тут же вчений тор­кався неісторичних оцінок творчості Кот­ляревського, зокрема «Енеїди», оголоше­ної Кулішем «анахронізмом для совре-менного чтения», твором, написаним з не­пошани до рідної мови, а тому й ніби шкідливим для молодої української літе­ратури.

Заслуговує на увагу спроба Максимо­вича всілякі нові явища в літературі по­в'язувати зі змінами в комплексі су­спільного життя. «Дело обмкновенное,— писав він,— что с наступлением нового периода в жизни народа являются новьіе