53

Семінарське заняття № 5

питання 1

Історія української літературної критики. – C. 39 – 46, 123 – 137.

відуалізм Байрона та Бернса»,

Однією з найприкметніших особливос­тей літературного процесу 40—60-х рр. було все тісніше й виразніше його збли­ження з суспільно-політичним життям, що поглибило й процес ідейної диференціації письменників. Ще виразніше диферен­ціюються два напрями — революційно-де­мократичний і ліберально-буржуазний — в сфері літературно-теоретичної і літера­турно-критичної думки.

Маючи в своєму активі ряд виступів М. Максимовича, М. Костомарова, Я. Го-ловацького, І. Вагилевича, П. Куліша, Т. Шевченка, українська літературна кри­тика вже на початку 60-х рр. загалом сформувалася в основних ідейно-естетич­них настановах. Проте, як слушно заува­жував М. Д. Бернштейн, «ледве розгор­нувшись у своїх програмних настановах, українська літературна критика змушена була рішуче стати на оборону національ­них прав і можливостей української літе­ратури, мови. Проблема ця була настіль­ки гострою, що вона привернула до себе увагу різних, часом навіть протидіючих сил української літературної критики»^м.

⁶⁴ Бернштейн М. Д. Українська літературна критика 50—70-х років XIX ст,— К., 1959.— С. 74.

Якщо у запереченні літературних мож­ливостей української мови шовіністична критика ЗО—40-х рр. вдавалася лише до аргументів історико-філологічного поряд­ку, то з розширенням проблематики й чи­тацької адресації української літератури в ній почали вбачати знаряддя певних по­літичних тенденцій — сепаратизму, «поль­ської інтриги» і т. п. У поході проти укра­їнської літератури змикалися найреакцій-ніші видання й публіцисти типу «Вестни-ка Юго-Западной России» й «Московских ведомостей», політичного донощика І. Кул-жинського і лідера самодержавно-охорон-ницького табору М. Каткова, які зрештою спровокували сумнозвісний обскурантист­ський Валуєвський циркуляр 1863 г.

Мало чим відрізнялася від шовіністич­них заборон слов'янофільська «прихиль­ність» до української літератури. Полемі­зуючи зі справжнім другом і захисником української національної культури М. Чер-нишевським, один із ватажків слов'яно­фільської газети «День» В. Ламанський зухвало заявляв: «...думка про можли­вість особливої малоросійської літератури здається нам величезною дурницею» — і милостиво допускав існування лише якоїсь примітивної «місцевої літератури... „для домашнього вжитку"»⁶⁵.

Одним з перших на захист суверенності української літератури, в якій «єсть своя жизнь й своє развитие», виступив О. Кот­ляревський (під псевдонімом Скубент Чуприна), рецензуючи книгу Г. Данилев-ського «Основ'яненко» ⁶⁶.

Помилкова теза про те, що українська література є лише «младшей сестрой й спутницей» російської, між тим дала мож­ливість простежити основні явища укра­їнської літератури в історичному плані та тісному зв'язку з літературними напряма­ми російської літератури. Розкриваючи зв'язки романтичних балад Гулака-Арте-мовського і Боровиковського з російським романтизмом, а повістей Квітки-Основ'я-ненка з творами Гоголя, О. Котляревсь­кий прагне з'ясувати й характер «само-бнтного пути» українського письменства. Головним, найбільш цінним і перспек­тивним на цьому шляху, започаткованому «Наталкою Полтавкою» І. Котляревсько-

⁸⁵ День.— 1861.—№ 2.—С. 18. " Котляревский А. А. Сочинения.—Спб., 1889.—Т. 1.—С. 13—23.

39

го, є прагнення до правдивого відобра-ження народного життя, побуту й харак­терів. Елементи народності й реалізму він відзначає в байках Гулака-Артемовського і Гребінки, повістях Квітки-Основ'яненка й особливо у «автора Дум й балладьі „Утоплена"» (Т. Шевченка). По суті йшлося про шлях української літератури до реалізму й народності. Адже, твердив О. Котляревський, прозоро перегукуючись з російськими революційними демократа­ми, «всякеє художественное произведение только тогда й художественно, когда оно єсть жизнь й внражает собою жизнь». Саме тому оцінювати твори слід, керую­чись історико-культурним методом (в «связи с предшествовавшими литератур-пьіми явленнями»), вимогами естетични­ми («чувством красоти») та ідейно-полі­тичними («чувством современности»). Цими критеріями керувався і сам О. Кот­ляревський, оцінюючи на сторінках «Оте-чественньїх записок» «Народні оповідан­ня» Марка Вовчка: твори, що відповіда­ють високим вимогам реалізму й народ­ності, є «делом гражданским» ^ет.

Виступи О. Котляревського з успішними спробами історичного підходу до вивчення літературних явищ, оцінки української лі­тератури з позицій нової концепції народ­ності й реалізму цінні були ще загальною спрямованістю на утвердження прав і пер­спектив українського письменства.

«Малорусский литературньїй сборник» (Саратов, 1859) теж відкривався програм­ною статтею видавця Д. Мордовця, де в полемічному тоні відстоювалися право й потреба дальшого літературного розвитку української мови, дослідження особливос­тей оригінальної української літератури, художні можливості якої демонстрували­ся у вміщених у збірнику творах.

Хоч програма «Основи» передбачала передусім систематичний огляд поточ­ної літератури, що стосувалася україн­ської проблематики, але на практиці го­ловну увагу журнал змушений був приді­ляти історико-літературним розвідкам та полемічним статтям, які мали розкрити потенції українського художнього слова й показати його реальні мистецькі здобутки. Урядові й шовіністичні переслідування національної культури та обмежені мож-

ливості заснування періодичних видань перешкоджали інтенсивнішій і чіткішій ідейній диференціації — в єдиному тоді українському журналі «Основа» змушені були виступати, по суті, всі представники тодішньої української літератури. Проте й ця обставина, звичайно, не вела до «на­ціонального миру» — внутрішньою полемі­кою наповнені також сторінки «Основи». Два протилежних напрями в літературі й естетичній, літературно-критичній думці середини XIX ст. уособлювались Т. Шев­ченко і П. Кулішем. Втім, говорячи про Куліша, слід завжди враховувати його складну еволюцію, суперечливість, у якій то чергувались, то дивовижно поєднува­лись консервативні, реакційні тенденції зі слушними судженнями про ряд конкрет­них літературних явищ, цінними ініціати­вами у справі збирання й публікації тво­рів українських і російських письменни­ків, організації друкарні, книжкових і пе­ріодичних видань («Записки о Южной Руси», альманах «Хата»⁶⁸ та ін.).

Принципове значення для характеристи­ки еволюції Куліша мали його розвідки «Об отношении малорусской словесности к общерусской» («Зпилог к „Черной ра­де"», 1857), «Взгляд на малорусскую сло-весность по случаю внхода в свет книги «Народні оповідання» Марка Вовчка» (1857), «Григорій Квітка і його повісті» (1860), «Погляд на українську словес­ність. Переднє слово до громади» («Хата», 1860), вміщені в «Основі» «Характер й задача украинской критики», «Простона-родность в украинской словесности», «Го­голь как автор повестей из украинской жизни» та ін.

Рішуче відкидаючи злісні наклепи й не­компетентні поради, Куліш, вдаючись до історичних і естетичних аргументів, не просто доводить права літератури свого народу, а й пророкує її дальший розвиток і художнє вдосконалення, піклується про розширення та збагачення її тематичного й жанрового діапазону.

Утверджуючи самобутню, оперту на ба­гаті національні традиції українську літе­ратуру, Куліш у ранніх статтях не проти-

Там же.—С. 290—294.

^м Втім, не без підстав «Хату» і Шевченко називав «своєю», оскільки був безпосередньо причетним і до «святого діла» — ідеї заснування періодичного видання, і до збирання матеріалів для нього.

40

ставляв її братній російській літературі, більше того — твердив, що, розвиваючись поряд, у постійних взаємозв'язках, вони можуть збагачувати одна одну. Поглиб­лення й зміцнення віковічних зв'язків двох народів він вважав однією з найбіль­ших заслуг Гоголя. Віддаючи належне творінням Пушкіна й Гоголя, Куліш ви­словлював побажання, щоб їх читали «на­ші земляки нарівні з Байроном, Шіллером та Міцкевичем». З вдячністю говорив він про благородство Тургенєва, який, пере­клавши «Народні оповідання» Марка Вовчка, «заявив на всю Славенщину, що люд наш український має свої словесні скарби, ні від кого не позичені». Позитив­но оцінювалися літературні заслуги І. Котляревського, П. Гулака-Артемовсь-кого, Є. Гребінки й особливо Г. Квітки-Основ'яненка.

Те, що кожний новий досконалий твір української літератури зумовлений на­сущними потребами духовного життя на­роду, на переконання Куліша, засвідчує невпинне зростання суспільної ролі літе­ратури, яка з появою Шевченка «разви-лась до общеевропейского значення»^в9.

Не один раз слушними порадами Кулі­ша скористався й сам Шевченко, який солідаризувався з деякими його оцінками літературних явищ. Відома допомога Ку­ліша в редагуванні й публікації автобіо­графічного листа Шевченка до редактора журналу «Народнеє чтение». В одному з листів Куліш з гордістю засвідчував, що після заслання Шевченка «не ослаб, а окріпнув в нього дух... Се в нас найбіль­ший поет на всій слов'янщині, а ціну йому зложать тільки тогді, як вийде все наяв, що він понаписував»⁷⁰.

Куліш став першим професійним укра­їнським літературним критиком, який на­магався обійняти найважливіші явища й процеси рідної літератури від давнини до сучасності. Визначаючи методологічні за­сади й практичні завдання критики, особ­ливого значення він надавав справі під­несення суспільного й художнього автори­тету української літератури, боротьбі про­ти всього, що той авторитет принижувало й дискредитувало. У цьому відношенні ко­рисними були його пристрасні виступи

** Русский вестник.-- !857.— Т. 12.— С. 227. ⁷⁰ Т. Г. Шевченко в епістолярії.— К. 1961 — С. 25.

проти ремісничого естетичного мотлоху — бездарних творінь крутоярченків, карпен-ків, юркевичів, а також вимогливі загаль­ні перестороги землякам: «...ні суєслов-ною хвалою не повинні ми своїх писате-лів улещати», ні здобутками своїми «зні­чев'я величатись».

Проте, навіть прокламуючи правильні ідеї, борючись за створення оригінальної й естетично досконалої літератури, Куліш надто суб'єктивно витлумачував характер тієї оригінальності, шляхи й методи її формування.

До найприкметніших рис самобутньої української літератури Куліш відносив передусім її національну однорідність і суцільну демократичність — створюється і служить вона всій нації «од найпрості­шого селянина до просвіщеного європей­ською наукою пана». У відповідності з цим найважливішою її функцією повинна бути національно-виховна, морально-етична. Під таким кутом зору Куліш на­магався оцінювати минулі й сучасні літе­ратурні здобутки, зміст і форму творів, характер типових позитивних героїв і т. п.

Так Куліш прийшов до суцільного запе­речення значення І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, «Котляревщи-ни» — бурлескно-сатиричної і гумористич­ної традиції загалом, творчості українсь­ких романтиків без огляду на ідейне спря­мування їх творів.

Відступи від проголошеного ним прин­ципу «етнографічної достовірності» Куліш вишукував і в гоголівських «Вечорах на хуторі біля Диканьки», і в оповіданнях Марка Вовчка, відмовляючи їм у життє­вій правдивості й типовості. Прокламова-ні ж самим Кулішем методи типізації, створення позитивних героїв насправді зводилися до ідеалізації патріархального, «незіпсованого» цивілізацією темного му­жика, пропаганди національної відрубнос­ті й месіанізму української літератури за­галом. Тенденційно витлумачуючи твор­чість Квітки-Основ'яненка, підносячи в ній здебільшого те, що було найконсерватив-нішого в ідейно-політичному й найпримі-тивнішого, патріархального в естетичному відношеннях, Куліш саме цього письмен­ника оголосив ідеалом української літера­тури.

Всілякі «чужі» віяння, «братання з чу­жими» Куліш рішуче став засуджувати в

41

усьому — політичному житті, культурі, осо­бистих стосунках, не раз дорікаючи Мар­ку Вовчку і Шевченкові. Засуджуючи «го-голівські помилки» «натуральної школи», Куліш заперечував і відповідні їх оцінки в російській революційно-демократичній критиці, прогресивні теорії реалізму й на­родності в літературі. Так поступово, але діалектичне закономірно Куліш, що пре­тендував на роль провідного теоретика й проводиря українського літературного про­цесу, фактично став гальмувати й дезорі­єнтувати той процес, спрямовувати його на ідейно-політичний консерватизм, есте­тичну патріархальну відсталість. Не див­но, що шкідливі оцінки й рецепти Кулі-ша викликали заперечення на сторінках «Основи» і ряду тодішніх російських ви­дань.

Проблемам розвитку української літе­ратури був присвячений ряд статей М. Ко­стомарова в російських журналах, де він відгукувався на вихід «Записок о Южной Руси» («Отечественньїе записки», 1857) і «Чорної ради» П. Куліша, «Украинских народних рассказов» Марка Вовчка в пе­рекладі Тургенєва («Современник», 1858, 1859), а також в «Основі» — «Воспомина-ния о двух малярах» та «Две русские на-родности». Найціннішими у цих статтях, як,-і в його наукових студіях,,,було від­стоювання потреби історичного підходу до оцінки кожного явища, потреби їх зістав­лення з реальним життям. Це дозволило Костомарову висловити чимало слушних думок про ^творчість своїх літературних сучасників^ зокрема Шевченка, Марка Вовчка. Одним, з перших він висунув уі обгрунтував визначення Шевченка як пр_г-ета народного, підкреслюючи при цьому не лише його походження, а й постійний зв'язок, з, найкращими традиціями культу­ри минулого, а головне — з сучасними народними прагненнями. Не поділяючи революційних ідеалів Шевченка, Костома­ров відчув демократичний характер твор­чості .. поета ^т- «избранника народа», ви­разника соціальних прагнень, покріпаче-них мас. Не без успіху Костомаров нама­гався розкритИгвобщечеловеческий смисл» поезії, міжнародне значення діяльності .Шевченка, ч,иє,,місце «рядо.м,д:,_: Мицкевд-чем й Пушкиньїм». На переконання ,Ко,с-„томаррва, «..,..-$. великорус-, й.,.цоляк, й |не-

,, .и^фравігуз,_цесди. талько у него .єсть

позтическое чутье й •• теплое, любящее сердце, не останется без влияния поззии Шевченко» ⁷¹.

Судження М. Костомарова, названого М. Добролюбовим <одним из лучших зна-токов малороссийского язнка й письмен-ности»^п, про Марка Вовчка цікаві, крім усього іншого, тим, що ряд положень об'­єктивно суперечив оцінкам П. Куліша.

Твердячи, що «Народні оповідання» «виступают с голосом правдн й человеко-любия за слабих й беззащитних», М. Кос­томаров уточнює: «Зто речь народа, но не рассказчика-народа, не списанная со слов хотя народного человека, но призван-ного с целью рассказьівать по-народному й через то поставленного в искусственное положение, а подмеченная й подслушан-ная в то время, когда она виражалась не-вольно, не напоказ». Критик підкреслює й вміння автора оповідань «отьіскивать главнне поразительньїе чертн», «в немно-гом виражать многое», відсутність показ­ної сентиментальності — тобто вміння від­бирати й типізувати явища життя, а не обмежуватися міркуваннями «етнографіч­ної достовірності»⁷³.

Щоправда, ліберальні положення, ще й оглядка на цензуру змусили Костомарова зробити певні застереження: картини на­родних страждань, зображені в оповідан­нях, мовляв, є не масовим, загальним яви­щем,^ ї' лише поодинокими винятками в передреформеній Росії. Але подібні засте­реження, висловлені до того ж «не з целью обвинить автора», котрий «угадал требо-вания читающей й мнслящей части своего народа», по суті нічого не міняють. На­віть загальне побажання автору «не оста-навливаться на зтих первоначальньгх опи­тах," а раскрнть важную сторону народной жизни в более общих й знаменательних ее явленнях», «которие би раскрьіваля вековие рани, замазанние лицемерием й беспечностью, й указивали би на живо^ творную купель исцелєния»,, побажання-, висловлене у дещо навмисне високопарних і абстрактних тонах, все ж було прозоро зорієнтоване на приклад відважних «приг званн«х» митців, які «умолкали слишкам рано; может бить, не всегда по собствен-

42

ной воле, а по приговору судьбм» ^и. Про­зоріше про митців типу Шевченка і не скажеш...

Проблеми конкретно-історичного підхо­ду до оцінки літературних явищ торкала­ся й полемічна стаття М. Костомарова — відповідь на статтю В. Крестовського <Ходатайство Костомарова за Сковороду й Срезневского».

М. Костомаров висміює дилетантські оцінки Сковороди, дані В. Крестовським без урахування часу й обставин діяльнос­ті видатного філософа і поета. Актуально й повчально для формування принципів літературної критики та історико-літера-турних досліджень звучало застереження М. Костомарова про те, що місце й зна­чення митця визначаються «или по зстети-ческому достоинству, или по его влиянию на свой век, по степени, в какой он вьіра-жает направление, нравственное состояние окружающей его средн, по вместимости в нем умственннх требований й вкусов сов-ременников».

Підкреслював М. Костомаров і потребу уважного з'ясування смаків, думок наро­ду, довірливого до них ставлення. «Чтобн уметь показать истину,— писав він,— нужно прежде всего знать народ, пони-мать его прошедшее й настоящее, загово­рить с ним именно с той стороньї, с какой следует и> с какой можно на него подей-ствовать».

Важливого значення надавав Костома­ров ретельному збиранню й вивченню фактів — основи всяких критичних суд­жень і оцінок. Відомо, як багато у справі розшуків, бібліографічного опису й дослі­дження першоджерельних матеріалів з української літератури зробила «Основа». Що ж до морально-етичної сторони, то Костомаров засуджував «несносную мане­ру — обращаться вместо статьи на авто­ра, задевать личность вместо мнений»⁷⁵. ^г „ »

наголошував на потребу чесного, неупере-

дженого і компетентного судження про

рецензовані твори чи досліджуване явище. На жаль, у подальшій еволюції Костома­ров при оцінці стану і перспектив україн­ської літератури сам нерідко відходив від проголошених принципів.

Серед виступів «Основи» на захист реа­лістичного мистецтва слід відзначити стат-

ті Л. Жемчужникова «Несколькй замеча-ний по поводу последней виставки С, Пе-тербургской Академии художеств» та О. Сєрова «Музика южнорусских песен». Пафос статті Л. Жемчужникова спря­мований проти відірваного від життя мис­тецтва, за таке мистецтво, яке повинно «сочувствовать жизни», прислухатися «к биению общественного сердца» в зобра­женні минулого, а особливо сучасного життя народу.

Особливо повчальними для українських митців були акцентація проблем худож­ньої майстерності, довершеності творів, підкреслення того, що поєднання критері­їв «що» і «як» є «венец художества». Цін­ним було те, що свої критичні зауваження та естетичні рекомендації автор ілюстру­вав творами не тільки російських митців, а й Марка Вовчка і Шевченка, які на­стільки сповнені «глибокого й щирого співчуття» до народу, що й самі по собі являють «жизнь, страдания народа, вм-лившиеся их устами» ⁷⁶.

Практично корисними були міркування кваліфікованого музикознавця О. Сєрова про характер вивчення і використання фольклору в оригінальній творчості, про шкоду неісторичного підходу до нього, штучних стилізацій.

Позиції обох критиків перегукувалися з думками Шевченка, з деякими гострими виступами Куліша проти примітивних сти­лізацій то під народні пісні, то під поезію Шевченка.

Широку критику Кулішевих естетичних концепцій та хибних оцінок конкретних літературних явищ розгорнув М. Макси­мович у статтях «Об историческом романе г. Кулиша „Черная рада"» (1858), «Обо­рона украинских повестей Гоголя» (1861), циклі нарисів, присвячених огляду укра­їнської літератури.

Безперечно, важливими були вже самі по собі спростування упереджених і без­підставних тверджень Куліша та віднов­лення наукової істини й справедливості, але не менш важила для розвитку літера­тури й літературної критики вимога кон­кретно-історичного підходу до творчості письменника, глибокого проникнення в його художній світ, врахування історично

" Там же.—с. пз.

⁷⁵ Основа.— 1861.—№ 2.—С. 179.

⁷⁶ Там же.—С. 139, 143.

43

обумовлених змістових і стильових особ­ливостей творів.

Переконливо доводячи, що Гоголь доб­ре знав історію, життя, звичаї, побут, на­родну творчість України, Максимович ро­бив висновок, що все це, поєднане з ге­нієм «великого душеведца», забезпечило глибоке й правдиве, художньо яскраве зображення українського народу, у той час як Кулішеві рецепти «етнографічної достовірності» призводили до викривлен­ня самої суті народного життя й характе­рів ⁷⁷.

Показово, що в такому ж дусі оцінював Кулішеві теорії та практику О. Пипін, вважаючи, що для нього характерна «крайня ідеалізація малоросійського на­роду в сентиментальному роді» ⁷⁸.

Для розкриття історичних джерел і за­кономірностей появи в українській літера­турі таких явищ, як І. Котляревський і П. Гулак-Артемовський, з'ясування їх міс­ця та ролі в літературному процесі й су­спільному житті, М. Максимович здійснює науковий екскурс у культурне минуле українського народу, а також апелює до народного сприйняття «Енеїди». Більш об'єктивно й точно оцінює він і творчість Г. Квітки-Основ'яненка.

Пафос статей Максимовича, присвяче­них явищам нової української літератури, полягав у тому, щоб застерегти дослідни­ків від безпідставного применшення есте­тичних цінностей і тенденційного їх пе­ребільшення — і те й інше викривлює іс­тину, дезорієнтує письменників, а тому може завдати шкоди справі дальшого роз­витку літератури.

Єдині історичні мірки, якими Максимо­вич прагнув користуватися при визначенні масштабності літературних явищ та їх місця в загальному літературному проце­сі, дозволили йому заперечити скептичне ставлення Куліша до «ближайших пред-шественников Шевченко» — А. Метлинсь-кого, М. Костомарова, К- Тополі — та са­мозвеличення власних заслуг⁷⁹.

Відзначивши ряд літературних досто­їнств роману «Чорна рада», Максимович звертав увагу на окремі порушення істо-

ричної правди, «многотрудньїй повество-вательннй язик», особливо на тлі «цвету-щей прозн Вовчка» ⁸⁰. Проте в полемічно­му запалі він не завжди віддавав належ­не позитивному в художніх і літературно-критичних творах Куліша, зокрема «Чор­ній раді» та епілозі до неї, про який Шевченко відзивався як про «дуже розум­ний і сердечний» ⁸¹.

Вірний своїй історико-літературній кон­цепції, Максимович підкреслював законо­мірність появи Шевченка, міцно пов'яза­ного з історичними традиціями, з життям народу та літературними змаганнями того часу на Україні та в слов'янському світі. «...Шевченко появился не внезапно упав­шим с неба азролитом, но крупним само­родком украинской земли, из тех позти-ческих ее приисков, над которнми работа-ло тогдашнее поколение малороссиян,— писав Максимович і полемічне загострю­вав своє твердження: — Он являлся не «посреди застоя нравственной жизни в Малороссии», а посреди живейшей дея-тельности в ней над литературною й науч-ною разработкою своей народности вооб-ще й особенно своих народних песен. Зтою деятельностью отличается десятиле-тие тридцатьіх годов, при начале которого й вся народная жизнь в Малороссии под-нималась одушевленно в бнвшем тогда казацком ее ополчении. Тогдашнее-то по­коление малороссиян й било готово й способно тотчас оценить по достоинству своенародного поета, настроенное его ожиданием. Шевченко явился в самую благоприятную для себя пору й бнл встре-чен в Малороссии живейшим сочувствием к нему, как желанному й жданному гостю» ⁸².

«Владеющий вполне родними для нас напевами й проникнутнй весь народним духом, он досказал нам в своем Коб-заре то, чего не смогли вигово­рить его литературние пред-шественники в своих стихотворени-ях» ⁸³,— такий висновок в устах глибокого знавця і безпосереднього учасника укра­їнського культурного життя звучав авто­ритетно, переконливо.

⁷⁷ Литературньїй вестник.— 1902.—Т. З, кн 1.— С. 121, 115.

⁷⁸ Пьтин А. Н. История русской зтнографии — Спб., 1891.—Т. 3.—С. 210.

⁷⁹ ЦНБ АН УРСР, од. зб. 560/1476, арк. 43.

⁸⁰ Там же, од. зб. 558/1474, арк. 9.

⁸¹ Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів : У 6 т.—К., 1964.—Т. 5.—С. 185.

⁸² ЦНБ АН УРСР, од. зб. 560/1476, арк. 44.

⁸³ Там же, арк. 45. Підкреслення наше.— П. Ф.

44

На жаль, можливо, загальна полемічна спрямованість розвідки Максимовича про­ти статей Куліша, де досягнення молодої української літератури не тільки тенден­ційно перебільшувались, а й протиставля­лись російській літературі, спричинила іншу крайність. Максимовичу здавалося, що українська література навіть з появою в ній Шевченка ще не доросла «до обще-европейского значення»⁸⁴. Не випадково, говорячи про «верховний сонм писателей первоклассннх», до якого ще не піднявся Шевченко, Максимович називав тих же геніїв, з якими Куліш порівнював не ли­ше Шевченка, а й Квітку-Основ'яненка, та й самого себе⁸⁵.

Проте не можна судити за це Максимо­вича надто суворо — головне було в па­фосі його статей і оцінок. Тривала віді­рваність від активного літературного ото­чення, безперечно, позбавляла вченого й належної інформації про дальші досяг­нення рідної літератури, про високі їх оцінки в Росії та всьому слов'янському світі.

Літературно-художня й літературно-критична програми «Основи» спиралися на культурно-освітню національну про­граму, широко розгорнуту журналом з тим, щоб активізувати якомога більше діячів. Все позитивне в діяльності «Осно­ви» діставало співчутливу оцінку найкра­щих російських видань, у тому числі «Со-временника», очолюваного М. Некрасо-вим, М. Чернишевським і М. Добролюбо-вим.

Ідеї історичної єдності українських зе­мель, спільності мови й культури, запере­чення національної відрубності, різка критика М. Чернишевським мовно-куль­турної лінії «москвофільської» газети «Слово» завойовували все ширшу під­тримку по обидва боки політичного кор­дону, що розділяв український народ.

Звертаючись до західноукраїнської ін­телігенції, ГГ. Куліш закликав: «Треба вам... з нашою словесністю більш обізна-ватись, щоб одна була поезія і в вас, і в нас» — і тут же засуджував мовно-літера­турні «мудрування» «Слова» ⁸⁶.

На тому етапі розвитку суспільного життя, та ще й в умовах Галичини, на-

віть багато в чому обмежена культурно-національна програма «Основи» здава­лась достатньою, бо, як свідчив один із послідовників «Основи» — львівський жур­нал «Вечерниці», «там розкривається правдивий образ нашої теперішньої літе­ратури», звідти можна пізнати, «скільки ми уже маємо та як цінити...»^а.

Загальнокультурну лінію «Основи», найкращі традиції «Русалки Дністрової» прагнули наслідувати галицькі видання початку 60-х рр. Навіть «Слово» іноді друкувало народною мовою твори С. Во-робкевича, В. Шашкевича, І. Гушалевича, І. Наумовича, О. Кониського і навіть Т. Шевченка. А керівник газети, один із ідеологів «москвофільства» Б. Дідицький, у цей час ще наважився видати добірку поезій Ю. Федьковича з хвалебною перед­мовою, де буковинський поет порівнював­ся з Шевченком. Особливою заслугою обох поетів Дідицький вважав вміння «для внсших навіть предметів способом природним, невьшужденннм спопуляризо-вати форму до той степени, же предмет й форма приступим суть й якось мов свойски понятию простонародія»^м. Лише згодом Дідицький став пропагувати дві літератури: «по-простому» — для народу і «язичієм» — для освічених, вищих кла­сів.

Центральними у літературно-критичних виступах галицьких журналів були питан­ня про літературний статус української мови, характер літератури, про її мову, зміст, стилі та місце серед інших слов'ян­ських літератур. Навколо цих проблем схрещувалися мечі представників різних угруповань, які зрештою диференціюва­лись й оформлялись у два протилежних табори — «народовців» і «москвофілів». Нігілістичні щодо живої української мови тенденції газети «Слово» діставали більш-менш аргументовані та войовничі запере­чення з боку народовських журналів «Ве­черниці» (1862, 1863), «Мета» (1863— 1865), «Нива» (1865), «Русалка» (1866). У тривалій полеміці слід віддати на­лежне й двом полемічним брошурам, що вийшли 1861 р. у Чернівцях українською мовою, але латинським правописом,—• «Слово на слово до редактора „Слова"»

" Вечерниці.—1863.—№ 5.—С. 40. Далі по­силання на це видання подаються в тексті. " Федькович І. Поезії.—Львів, 1862.—С. VIII

45

семінарського товариша Ю. Федьковича А. Кобилянського та «Голос на голос для Галичини» К. Горбаля.

А. Кобилянський гостро й уїдливо ви­ступив проти тих, хто не визнавав або калічив народну мову, твердив, що жива мова «вийде... з оковів, котрі їй наклада­ють книжники, недоуки, але вийде аж тоді, як встануть в народі співці і по­трафлять защебетати рідним голосом». Це твердження ілюструвалося кількома пре­красними поезіями Ю. Федьковича, яко­го автор брошури, за словами Франка, виставляв як репрезентанта нових ідей, як поета «саморідного, далекого від шкільно­го шаблону, та зате тим ближчого до дійсного життя і народу» (33, 121).

Оцінюючи ці брошури, що сприймалися як своєрідний маніфест прогресивної на­родолюбної молоді, І. Франко слушно пи­сав, що вони «були немов першими лас­тівками нової весни», «зародками філосо­фічного і соціального радикалізму», аргу­ментованим захистом і демонстрацією лі­тературних потенцій народної мови (41, 317).

Можна говорити про безперечну спів­звучність ряду висловлених тут ідей зі знаменитою статтею М. Чернишевського «Національна безтактність», високо оці­неною за те, що написана «з найщирішим співчуттям» і «бажанням добра» захисни­кам живої мови в літературі, близької й зрозумілої народові.

Уже перший галицький журнал 60-х рр. «Вечерниці» передрукував чимало худож­ніх, публіцистичних та літературно-кри­тичних творів з «Основи» (твори Шевчен­ка та статті про нього, а також Марка Вовчка, Л. Глібова, П. Куліша, М. Мак­симовича, О. Стороженка, С. Носа), що сприяло піднесенню авторитету українсь­кої літератури в Галичині та виробленню критеріїв її оцінки. У «Передньому слові» до першого номера «Вечерниць» говорило­ся про те, що «росте близька великорусь­ка сестриця так пишно і буйно» і що з такими ж увагою . та піклуванням слід ставитися й до спорідненої галузки — мо­ви й літератури української (1862, № 1, с. 1). Пізніше журнал запевняв, що «вся­кий москаль, який подасть нам братню руку дружби і скаже слово щирої любові і схилля до нашого діла, той брат наш, рідний брат і ми не одпихнемся од його,

живучи і під одним дахом» (1863, № 15, с. 122).

Своєрідна програма розвитку літерату­ри деталізувалася, зокрема, в статті «На­род і словесность». З властивим для по­чаткового періоду літературного розвитку перебільшенням говориться про просвіти­тельську місію літератури («Народ і сло­весность — нероздільні поняття»), а в ду­сі Куліша — й про особливу місію літе­ратури української («Нове слово між на­родами») (1862, № 2, с. 13; № 39, с. 349 та ін.).

Полемізуючи з «москвофільським» «Словом», журнал відстоює потребу роз­витку української літератури живою мо­вою народу, запозичуючи приклад ро­сійської літератури, а не її мову (1862, № 7).

У статті «Небувальщина та й невидаль-щина» твердилось, що «москвофільським» письменникам «до їх діл лукавих треба мертвих слів, в которих батьки не суму­ють, матері не нарікають, дівчата не пла­чуть, могили не стогнуть, всі народні муки та терпіння нічого не значать, в которих правдива історія мовчить, в которих жи-ють тільки старі прикостнілі, буцім то історичні, а справді противорозумові і противолюдські традиції». Так характери­зується літературна продукція «Слова», «Семейной библиотеки», «Веснн» та їм подібних видань. У такому ж плані велась полеміка з віденськими «Вістником» та «Страхопудом».

Плідною була думка про те, що розви­ток національних літератур є важливим і ефективним засобом єднання слов'янсь­ких народів, що рідна література «має нас зазнайомити і подружити з світом» (1862, № 39, с. 349).

Вплив «Основи», а можливо, й відомої статті М. Чернишевського відчувався у розмірковуваннях про те, що на цьому етапі можна писати по-українськи поки що лише художні твори, а не наукові, які продукувалися в Галичині штучною, не-зрозумілою народу мовою (1862, № 8). Взагалі ідея спільності літературних змагань і шукань обох частин українсь­кого народу лежить в основі ряду редак­ційних виступів (як правило, належали вони К- Климковичу).

У статті, присланій нібито «Із-під сіль­ської стріхи» (голос народу!), складається

46

ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ (1819—1897)

В історії української професіональної літературної критики Пантелеймону Олек­сандровичу Кулішеві належить місце од­ного з її зачинателів. П. Куліш народився 8 серпня 1819 р. у містечку Вороніж на Чернігівщині в дрібномаєтній родині, що походила з давнього козацько-старшин­ського роду. Після закінчення Новгород-Сіверської гімназії в 1839 р. вступив до Київського університету, однак не закінчив його, працював викладачем у гімназіях. З кінця .30—40-х рр. розпочав громадсько-політичну й літературну діяльність. У Ки-рило-Мефодіївському товаристві Куліш посідав ліберальні позиції, підтримував ідею всеслов'янської федерації, але під протекторатом російського царя. В 1847р. його заарештовано і вислано до Тули. Піс­ля заслання Куліш тривалий час жив у Петербурзі, де у другій половині 50-х рр. розгорнув широку видавничу діяльність. Він видав «Сочинения й письма Н. Гого­ля» в шести томах (1857), «Народні опо­відання» Марка Вовчка (1857), повісті Г. Квітки-Основ'яненка (1858), а також фольклорно-етнографічний збірник у двох томах «Записки о Южной Руси» (1856— 1857) та упорядкований ним альманах «Хата» (1860). В 1861 — 1862 рр. бере активну участь у виданні першого україн­ського журналу «Основа». У цей же час Куліш пише чимало нових художніх тво­рів українською і російською мовами, се­ред них — відомий роман «Чорна рада» (1857), публікує статті й рецензії з пи­тань критики, історії літератури та ін. У 1864—1867 рр. Куліш перебував на цар­ській службі у Варшаві. З 1868 по 1871 р. жив за кордоном — в Італії та Австрії.

З кінця 60-х рр. і в наступні десяти­ліття Куліш налагоджує зв'язки з консер­вативно настроєною галицькою інтеліген­цією, матеріально допомагає у виданні журналу «Правда». Суспільно-політичні погляди Куліша в 70—90-х рр. різко змі­нюються. У ряді своїх виступів він вдає­ться до нападок на український народ, на його героїчне історичне минуле, при­пускається грубих образ на адресу Шев­ченка і його творчості. Друкує праці, в яких вихваляє сучасних йому і «давніх государників», закликає українську інте-

лігенцію до спільних дій з реакційною польською шляхтою.

Консервативне доктринерство згубно від­билося і на художній творчості письмен­ника. Цінність зберігали його творчі на-бутки в жанрі ліричної поезії, а також численні переклади із зарубіжних літера­тур. Останні десятиліття Куліш жив на хуторі Мотронівка під Борзною, де й по­мер 14 лютого 1897 р.

Напружена культурно-громадська ^ й творча діяльність Куліша тривала майже шість десятиліть — від 40-х рр. до кінця XIX ст. Вона була багатоплановою і су­перечливою. І. Франко і М. Драгоманов, П. Грабовський і Леся Українка негативно ставилися до ряду політичних виступів Куліша. Разом з тим вони дотримувалися диференційованого підходу до характерис­тики його творчої спадщини. Підкреслю­валася, наприклад, наявність визначних здобутків Куліша як письменника і пе­рекладача, мовознавця, фольклориста й етнографа, видавця.

З аналогічним становищем зустрічаємо­ся, коли йдеться про літературно-критичну спадщину П. Куліша, так само складну й суперечливу, досі недостатньо дослідже­ну ²⁷⁹.

Літературно-критичні погляди Куліша сформувались в середині 50-х — на почат­ку 60-х рр. XIX ст. Час від часу Куліш як критик виступав і в наступні десятиліття, але то були спорадичні оцінки літератур­них явиш чи рефлексії з приводу їх функ­ціонування. Найбільш характерним є той період у літературно-критичній діяльності Куліша, який пов'язаний з виходом у світ альманаху «Хата» і журналу «Основа». Заслуговують на увагу літературно-кри­тичні та публіцистичні праці Куліша, опубліковані на сторінках російських жур­налів, а також у «Записках о Южной

Руси».

У 1856—1862 рр. Куліш — критик, істо­рик літератури та естетик — виступає май-

^т Петров В. Куліш і Шевченко */Шевченко та його доба.-Х., 1925.-36. 1; Петров В. Ма­теріали до історії приятелювання Куліша й Шев­ченка р. 1856—1857-го//Шевченко та його доба.— X., 1926.— 36. 2: Ковалівський А. Критика «Осно­ви» • П Куліш // Ковалівський А. З історії української критики.-X., 1926; Теліга І. Куліш-критик // Україна.- 1929.- № 7/8: Берн-штейн М. Д. Українська літературна критика ¹ 50—70-х років XIX ст.— К., 1959.

123

ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ

же систематично, часто з полемічним за­палом порушуючи важливі питання на­ціонального і міжнаціонального розвитку. Найвизначнішими є його спеціальні статті й огляди: 1857 р.— «Об отношении мало-российской словесности К общерусской (зпилог к «Черной раде»)», «Слово од із-дателя (передмова до «Народних опові­дань» Марка Вовчка)», «Взгляд на мало-российскую словесность по случаю вьіхода в свет книги «Народні оповідання» Марка Вовчка» («Русский вестник»), 1858 р.— «Григорій Квітка і його повісті», «Слово до громади. Погляд на українську словес­ність» (альманах «Хата»).

У журналі «Основа», де Куліш очолив відділ бібліографії («Перегляд україн­ських книжок») і став провідним крити­ком, надруковано його численні статті і рецензії з питань історії і сучасного стану українського письменства: про Климентія Зиновієва, Котляревського, Гулака-Арте-мовського, Квітку-Основ'яненка, Гоголя, Шевченка, про поточні явища літератур­ного життя.

Об'єктивний аналіз виступів Куліша, як

і розвитку української літературно-кри­тичної думки кінця 50-х — 60-х рр. зага­лом, неможливий без урахування тих умов, в яких вона виявляла себе в проце­сі суспільної і художньої практики того часу. На її проблематиці відбилися ідей­на боротьба, становище національної культури, специфіка літературних зма­гань.

У 50—60-х рр. у деяких реакційних ор­ганах польської і російської преси з'яви­лися виступи, в яких твердилося про при­родну обмеженість української літератури, про .відсутність можливостей її суспільно-національного і художнього виявлення. На цій позиції активно стояла і та части­на українського панства, що давно вже втратила будь-який зв'язок з корінними національними традиціями.

Усім змістом матеріалів «Записок о Южной Руси» Куліш посередньо чи без­посередньо полемізував із шовіністичними нападками на українську літературу, за­хищав і обстоював оригінальність та са­мобутність літератури українського наро­ду. Тут же він висловив ряд слушних ду­мок про характер і шляхи літератур­ного розвитку на західноукраїнських зем­лях.

На дві обставини звертав увагу Куліш, говорячи про мову галицьких українців. По-перше, мова, якою говорить корінне населення Галичини, є саме «язьік южно-русский», «народний язнк тамошней Ру­си».

По-друге, та мова не становить чо­гось незалежного від мови Східної Украї­ни, а є, власне, коли так можна сказати, частиною, одним із відгалужень загально­української мови.

Згодом, у 1861 р., у листі до діячів за­хідноукраїнської інтелігенції, осуджуючи літературну й мовну політику «москвофі­лів», Куліш писав: «Треба вам, притьмом треба з нашою словесностю більш об^зна-ватись, щоб одна була поезія і в вас, і в нас... Вже ж прошу вашої ласки не од-різняйтесь од нас. Нехай собі львівське «Слово», як хотя мудрує, а ви йдіть од­нією з нами дорогою» ²⁸°.

У «Записках о Южной Руси» Куліш ви­словив і деякі неправильні твердження, зокрема щодо походження окремих сло-

²⁸⁰ Киевская старина.—1899.—Т. 4.—С. 2—3.

124

в'янських мов, передусім української, польської, білоруської.

У згадуваних працях кінця 50-х рр. Ку­ліш далі розвивав в полемічному плані думки про можливості української літе­ратури, раз у раз спираючись на конкретні здобутки національного ху­дожнього слова. Так, наприклад, у статті «Взгляд на малороссийскую словесность по случаю внхода в свет кни­ги «Народні оповідання» Марка Вовчка» (1857) Куліш знову підкреслював, що ук­раїнська література — це не видумка куп­ки місцевих аматорів. «Каждая отрасль знання,— писав він,— кажднй род худо-жественного творчества явились из по-требностей жизни, материальннх или ду­ховних. Так й все книги й книжонки, имеющие своим предметом старинную й ньшешнюю Малороссию в каком бьі то ни бмло отношении, показнвают, что их ви­звали потребности жизни, что в них на­стояла й настоит надобность» ²⁸¹.

Відкидаючи вигадки шовіністичної пре­си, Куліш разом з тим зауважив, що да­леко не все з того, що написано рідною мовою, заслуговує високої оцінки. Однак в українській літературі є вже ряд ви­значних творів, які викликають захоплен­ня. До них він відносив твори Котлярев­ського, Гулака-Артемовського, Квітки-Ос-нов'яненка, Шевченка, Марка Вовчка, Глі-бова та інших письменників.

Особливий інтерес становить висловлю­вання Куліша про те, що з появою такого «первоклассного позта», як Шевченко, українська література «развилась до об-щеевропейского значення».

Все це написано було до появи «Осно­ви». Коли ж на початку 60-х р. виникла «Основа», розгорнувши одразу широку по­леміку з реакційною періодикою щодо проблем українського літературного роз­витку, то Куліш був одним із тих, хто активно боронив позицію журналу. Однак тепер полеміка стає ширшою, в ній поряд з Кулішем беруть участь й інші діячі «Основи». Дедалі частіше з підтримкою позиції «Основи» в цьому питанні висту­пає передова російська громадськість, на­самперед діячі «Современника». В «Осно­ві» Куліш загострює питання про необхід­ність розширити творчі обрії української

літератури, мови, прагнучи підтвердити це власним художнім досвідом.

В одному зі своїх виступів в «Основі» Куліш писав: «Украинское слово, по моє­му глубокому убеждению, способно про­явить себя со временем во всех родах й видах стихов й прози». Тут же він ви­словив надію, що «явятся новьіе позтьі с новими силами й новими, еще не су-ществующими для нас средствами язика, так мало покамест разработанного»²⁸². Подібні виступи мали безперечне прогре­сивне значення.

У процесі висвітлення питання про на­ціональну самобутність української літе­ратури й мови Куліш цілком природно зіткнувся з проблемою національного са­мовизначення української літератури та мови в їх зв'язках з іншими слов'янськи­ми літературами й мовами, насамперед літературою та мовою російською. В се­редині 50-х рр. Куліш виходив з визнання історичної близькості українського і ро­сійського народів, з необхідності друж­нього співробітництва між ними. В «За­писках о Южной Руси» Куліш писав: «...северньш й южннй русский народ єсть одно й то же племя, при всем различии своих характеров, произведенном разли-чием местности й общественной жиз­ни...» ²⁸³

Ця ідея розвинута і в епілозі до «Чор­ної ради». Тут Куліш ще не протиставляє (як це властиво було деяким його пізні­шим виступам) українську літературу ро­сійській, а звертає увагу на їх близькість, на зв'язок однієї з другою, зазначаючи, що обидві літератури розвивались, можуть і повинні розвиватись у взаємозв'язках, але в дусі власних потреб і традицій.

Українська література, говорить Куліш, не відгороджується від російської, але во­на прагне виробляти на своєму грунті оригінальні художні форми, здатні «ви­разить южнорусского человека в глубоких й тончайших чертах его характера». За цієї умови обидві літератури зможуть вза­ємно збагачуватися, сприяти взаємопіз-нанню обох народів, що, на думку Кулі­ша, дуже важливо. В цьому зв'язку не можна обійти тієї вельми цікавої думки,

²⁸¹ Русский вестник.—1857.—Т. 12.—С. 227.

²⁸² Основа.—1861.— № 10.—Остання сторінка. ^!М Записки о Южной Руси.— Спб., 1856.— Т. 1.—С. VII.

125

яку висловив критик у питанні про роль Гоголя у зміцненні історичних і культур­но-літературних зв'язків російського й українського народів: «Назначение Гого­ля било внести начало глубокого й всеоб-щего сочувствия двух племен, связанньїх материально й духовно, но разрозненньїх старьіми недоразумениями й недостатком взаимной оденки. Я сказал, что малорос-сийские произведения Гоголя дали побуж-дения к обьяснению Малороссии, й ска­зал зто не без основания. Все, что било до него писано о Малороссии на обоих язиках, северно- й южнорусском, без него не могло бн произвести того движения в умах, какое произвел он своими повестя-ми из малороссийских нравов й исто-рии» ²⁸⁴.

В умовах загострення боротьби за на­ціональні права і перспективи розвитку української літератури, дальшого утвер­дження її естетичних засад, злободеннос­ті набула потреба рішучого викриття без­дарних «творів», тим більше, що подібно­го роду літературні «вправи», з'являючись дедалі частіше, використовувалися шові­ністичною реакційною критикою.

Особливу запопадливість виявляли бра­ти Карпенки. Позбавлені будь-яких літе­ратурних здібностей і найелементарнішо­го естетичного смаку, вони ще в кінці 30-х і 40-х рр. опублікували кілька збірок — «Малороссийская Васильковская повесть: Твардовский» (видано 1837 р. у Москві), «Зелений барвінок України» «в тридцяти книгах, стихами і прозою» (видано 1845 р. у Києві), «Барвінок України» «в тридця­ти п'яти книжках віршами і огульною мо­вою» (видано в 1848 р. у Петербурзі). Такого ж гатунку була «розказня» П. Дов-гоносенка «Циганська Шолопутнява, або мій шлях до родини», видана 1836 р. у Петербурзі.

Пізніше з'явилися трохи кращі, але за­галом так само безпорадні писання Кру-тоярченка «Хохлацькі співки» (1858), М. Юркевича «Разок намиста» (1861) (обидва видані в Петербурзі) та чимало інших.

Куліш-критик з самого початку висло­вив обурення з приводу «никому ненужно-го хлама», закликаючи «внместь вон из

^г" Кулиш П. Об отношении малороссийской словесности к общерусской (зпилог к «Черной раде»).—Спб., 1857.—С. 349—350.

словесности сор». Подібна негативна реак­ція тим більше виправдана, зазначав Ку­ліш, «что в настоящее время произносят-ся людьми совершенно произвольньїе суж-дения о произведениях южнорусской поз-зии». У своїх конкретних оцінках хвороб­ливих явиш у національному письменстві Куліш безкомпромісний. Приміром, про твори Шишацького-Ілліча критик слушно писав: «Пустился он вдогонку за Шевчен­ком, подражая ему до нестерпимости, й кончил тем, что передразнил его в сво-их позмах й лирических стихотворениях самим обидним образом» ²⁸⁵.

До кращих публікацій Куліша в крити­ці слід віднести його рецензію на збірку Крутоярченка «Хохлацькі співки». У цьо­му відзиві, надрукованому в 1859 р. у ро­сійському часопису «Парус», він з обу­ренням писав, що після Квітки, Шевченка, Марка Вовчка вірші Крутоярченка станов­лять «явление почти невероятное», «ни од­ного звука, ни одной малейшей черточки не отнщите вн у г. Крутоярченка, кото-рая обнаруживала би в нем хотя самое поверхностное знакомство с зтими писате-лями» ²⁸⁶.

З появою «Основи», коли для україн­ської критики створилися більш сприятли­ві умови розвитку, виступи проти подіб­них явищ набрали особливої гостроти. Уже в другому номері журналу друкує­ться стаття Куліша «Характер й задача украинской критики», в якій питання бо­ротьби проти профанації літературної творчості висувається як одне з актуаль­них.

Обов'язок критики, на думку Куліша, «со всей неумолимостью истинн ... разоб-лачать недобросовестность литературной работн», «поддельность вдохновения й фальшивую художественность образов» ²⁸⁷.

Не випадково епіграфом до цієї статті Куліш взяв знамениті слова Бєлінського: «Несовершенство труда извинительно; но нет оправданий для лености й равноду-шия, происходящего или от невежества, или от корнстного расчета, или от того й другого вместе».

^!к Кулиш П. Взгляд на малороссийскую сло-весность по случаю вьіхода в свет книги «На­родні оповідання» Марка Вовчка // Русский ве-стник.—1857.—Т. 12.—С. 231.

^ж Парус.— 1859.— № 2.— С. 32.

"' Основа.— 1861.— № 2.— С. 158, 159.

126

У цій статті Куліш вперше порушив ши­роке і програмне важливе питання про сутність і мету естетично-аналітичної ро­боти в національному письменстві. Укра­їнська критика, на його думку, має бути об'єктивною, вимогливою, зважати не на ім'я, а на наслідки творчої діяльності пи­сьменника, при цьому керуючись вимога­ми естетичної, морально-етичної і народо­знавчої правди. І лише тоді, коли україн­ська критика буде «вооружена всей стро-гостью истиньї», вона виконає свою функ­цію — бути сповненим відповідальності, своєрідним посередником між письменни­ком і читачем, інакше кажучи, бути від­вертим в оцінках «перед своей громадою, у которой критик служит докладчиком».

Ще категоричніше думка Куліша про призначення критика висловлена так: «Он обязан воображать себя трибуном народ­ним: он должен постоянно содержать в душе своей моральнне нуждн своего наро-да й руководствоваться его понятиями о самом себе, вьіработавшимися его жизнью й вмражаюшимися в его бнту, в его обн-чаях, в его изустной словесности» ²⁸⁸.

Ці та подібні судження Куліша мали вагоме значення, якщо зважити на те, що їх висловлено в пору формування україн­ської професіональної критики.

Уже- в першій статті бібліографічного відділу «Основи» Куліш виступив з різ­кою критикою деяких негативних явищ поточною літературного життя, зокрема вкрай безпорадної книжки під назвою «Казки і баьки з сусідньої хатки, пе­релицьовані і скомпоновані Придніпрян-цем».

Гостро реагував Куліш на мовне шту­карство так званих поетів М. Юркевича і М. Онука, що засмічували українську мову церковнослов'янізмами, вульгаризма­ми. Ці вправи критик називав «колючим віршовим чагарником», який треба викор­човувати з літературної ниви. У зв'язку з цим Куліш зазначав, що головна вимога до літературного твору — це передусім чиста, жива народна мова. «Гарне, вимов­не слово» — перша ознака, за висловом критика, «праведного таланту поетично­го». В рецензії на збірку М. Юркевича «Разок намиста» Куліш торкався питан­ня, яке вже на той час набуло певної зло-

Там же.—С. 160—161.

боденності,— про вплив поезії Шевченка, особливо на молодих поетів.

Факти творчого впливу Шевченка на українську літературу знайшли своє утвер­дження ще за життя поета. Але Куліша хвилювали передусім такі хворобливі яви­ща, як епігонство, стилізація під Шевчен­ка. Він справедливо повстає проти цього, хоча часом і сам подібно до багатьох ін­ших поетів «Основи» не міг звільнитися від владного тиску Шевченкових поетич­них форм і інтонацій. Куліш уїдливо ви­сміює тих нездар-«паничів», що начита­лись «Кобзаря» й вирішили «ке й собі напишу», проти тих, як висловився пізні­ше Франко, «недогадливих рифмачів», співців «кленків», «козаків з курчавими вусами», що тільки псують рідну мову, ширять в українській літературі бурлескне штукарство.

Виступи Куліша проти бурлеску і шар­жу, проти мовного штукарства були за­кономірними, хоча не можна погодитися з його спробами пов'язати «творчість» Карпенків і Крутоярченків з традиціями нібито «тупого сміху Котляревського» і «часом углуватого глузування Гулака»²⁸⁹.

Як відомо, рішучий протест проти про­фанації художнього слова, проти бездар­ної писанини, калічення народної мови звучав в українській критиці й у наступні роки. Наприклад, виступи Білика, а особ­ливо Франка й Драгоманова з цього при­воду пов'язані були з ширшими загальни­ми завданнями боротьби за поглиблення ідейного змісту української літератури.

Що ж до Кулішевих виступів, то вони в ряді моментів мали свою специфіку. Бо­ротьбу проти негативних явищ в україн­ській літературі Куліш розглядав пере­важно як боротьбу за тривкість у ній на­ціональних традицій, передусім в інтере­сах розвитку літературної мови, піднесен­ня її художнього рівня, використання багатств народної мови.

Загалом, попри відмінності (обумовлені обставинами історико-літературними і су­спільними), між позицією Куліша і по­глядами передової української критики 70—90-х рр. з цієї проблеми є певний ге­нетичний зв'язок.

Питання про те, чи має право україн­ський народ на свою національну літера-

^!М Куліш, П. Дві мови, книжна і народна// Україна.— 1914.— Кн. 3.— С. 32.

127

II

туру, про її національне самовизначення не могло залишатися єдиним і основним навіть на початковому етапі розвитку про­фесіональної української критики, хоча воно, як і боротьба з низькопробними творами, справді було актуальним. Далі треба було перейти до з'ясування того, що складало чи могло скласти зміст україн­ської літератури і що зв'язане було безпо­середньо з внутрішніми законами й по­требами літературного розвитку. З цього погляду центральне місце в суспільно-лі­тературній програмі Куліша 50—60-х рр. посіли питання про громадсько-естетичні завдання української літератури, про шля­хи її розвитку.

У постановці й висвітленні цих проблем найбільш різко визначилися як консер­вативні, так і історично прогресивні тен­денції літературно-критичних поглядів Ку­ліша, його концепції народності україн­ської літератури. Він підкреслював, що українське письменство має свої, лише йому притаманні риси. Минулий, сучасний і майбутній шлях його розвитку вельми специфічний. У тому плані Куліш висло­вив чимало слушних спостережень. Проте в естетико-методологічному аспекті його програмні настанови містили й уразливі моменти.

Логічно стверджуючи -важливу власти­вість української літератури як «литера-турьі по преимуществу й почти исключи-тельно народной». Куліш з притаманною йому беззастережністю вбачає в цьому її головну відмінність і перевагу перед інши­ми національними літературами, зокрема порівняно з російською чи польською. Цю думку висловлено ще в 1857 р. у перед­мові до «Народних оповідань» Марка Вовчка. Тут він писав, що «словесность наша українська» тим і ваговита, що по­кликана об'єднати життєві інтереси всіх верств націй — «од найпростішого селяни­на до просвіщенного європейською наукою пана» ²⁹°.

Найповніше свої погляди з цієї пробле­ми Куліш розвинув у «Хаті» та «Основі», наприклад у статтях «Характер й задача украинской критики» та «Простонарод-ность в украинской словесности». Важли­ве завдання української літератури Куліш

²⁹⁰ Куліш П. Слово од іздателя : Передмова до «Народних оповідань» Марка Вовчка.— Спб., 1857.—С. V—VI.

128

вбачає в тому, що вона повинна служити ідеї національної консолідації всіх верств української суспільності і, мовляв, перед лицем вищих спільних завдань постійно протидіяти «всякому разлагающему влия-нию другой народности» ^ЯІ.

У статтях про Котляревського, почасти Гулака-Артемовського Куліш підкреслю­вав, що деякі твори цих письменників не можна вважати виявом українського на­ціонального духу на тій підставі, що вони «слишком подчиненн общему настроению умов своего времени», написані «ямбом, не свойственннм украинской народной поззии» ^М2.

Українська література, за Кулішем, має значною мірою простувати вперед, спираючись на консервативні начала на­ціонального життя, на засади локально-замкненого художнього розвитку.

В літературознавстві утвердилася дум­ка, що Кулішева позиція в питанні про характер української літератури, про її творчо-стильові ознаки, про її народність не виходила за межі оборони принципу так званої етнографічної точності, або, як пізніше писалося, етнографічного реаліз­му, за межі того, що дають етнографія і фольклор як з погляду джерел, так і з погляду форм відтворення.

В цілому, розуміння Кулішем природи української літератури, ознак її народнос­ті в тлумаченні І. Теліги, В. Петрова^29а, а потім і Дорошкевича (попри певні від­мінності) можна було б звести до таких трьох головних моментів. По-перше, до фотографізму і натуралізму, так би мови­ти, етнографічно-фольклорного гатунку, по-друге, до стилізації народнопоетичного матеріалу, що в принципі приводило до відмовлення українській літературі у творчому началі, і нарешті — до різкого обмеження її суспільно-виховної функції. Звичайно, не можна заперечувати слуш­ність окремих міркувань, що випливають з наведеної вище характеристики і все ж літературно-критичну програму Куліша треба розглядати в значно ширшому ас­пекті — і суспільному, і художньо-естетич­ному. Не слід її обмежувати негацією ін-

¹⁹¹ Основа.—1861.—№ 2.—С. 162.

²⁹² Там же.—С. 113, 85.

²⁹³ Україна.— 1929.— № 7/8.— С. 93; Петров В. Куліш і Шевченко // Шевченко та його доба.— Вип. 1.—С. 76.

128

дивідуальності художника за рахунок, так би мовити, беззастережного примату фольклорно-етнографічних традицій, тим більше не варто вважати, що «ця теорія лягла в основу всіх критичних нарисів Ку-ліша»^2М.

Насамперед, щодо проблеми взаємин української літератури і фольклору. Справді, Куліш дуже високо ставив роль етнографії і фольклору в розвитку укра­їнського художнього письменства. В його поглядах на взаємини етнографії і фольк­лору з літературною творчістю відобрази­лося цілком закономірне прагнення особ­ливо піднести етнографічний елемент, фольклорні традиції, визначити ними важ­ливі принципи, якими повинна керуватися творча практика митця. В альманасі «Ха­та» Куліш, наприклад, писав про роль на­родної пісні в розвитку української літе­ратури: «Нема нам закону над його слово (Шевченка.— М. Б.), тільки одна народна поезія для його і для всіх нас стоїть за віковічний взір, да й з народної поезії ніхто не зачерпнув так зглибока, як Шев­ченко» ²⁹⁵.

Естетичне сприйняття Кулішем націо­нального фольклору не було чуттєво за­мкненим, а поєднувалося з оцінками, що визначалися певним суспільним еквівален­том. Пильна увага Куліша до етнографії, фольклору як до одного з джерел пізнан­ня народного життя, народного побуту за­слуговує, безумовно, на позитивну оцінку. Неісторичним було те, що Куліш обхо­дить соціально-економічний аспект у проб­лемі етнографічно-фольклорної функції лі­тератури, як і при визначенні принципів використання фольклору й етнографії в художній практиці, його тут особливо ці­кавить побутово-звичаєвий аспект, тлума­чений часто з дидактичної точки зору. Од­нак, коли Куліш говорить про етнографіч­ну вірогідність, не слід вважати, що він завжди стоїть лише за зовнішнє, пасивне, фактографічне відтворення даних етногра­фії. Питання про принцип етнографічної вірогідності особливо цікавить Куліша з погляду іншого, вищого принципу — прин­ципу національної вірогідності, точніше — з погляду етнографічної правди національ­ного характеру.

Куліш, наприклад, дуже прихильно від-

»' Там же.— С. 75.

*» Хата.— Спб.— 1860.— С. X.

гукувався про оповідання Стороженка та інших авторів, що друкувалися на сто­рінках «Основи» в розділі «З народних уст».

При цьому він високо оцінював орієн­тацію письменників на усну поетичну творчість, її колорит, народну мову. За­кликаючи прислухатись до розмаїтості фольклорної оповіді, до всіх елементів «простонародної» вимови, Куліш у статті «Простонародность в украинской слове-сности» писав: «По ним й писатели, вьі-ступившие уже на своє поприще, будут проверять свой язьік, тон, вкус й самьій строй мислей. Зта полная свежих жизнен-ннх соков почва даст в своє время бога-тейшие плодн»²⁹⁶. Істотним є застережен­ня Куліша відносно того, що українська література не може залишатися тільки у сфері обробки фольклорних зразків. По­дібні твори заслуговують на існування в українському письменстві, хоча вони не можуть замінити «собственно беллетристи-ческих пьес в стихах й прозе». Більше то­го, сам Куліш не раз виступав проти тих критиків і публіцистів, які радили обме­жити коло проблем, тем, мотивів, чисто творчих інтересів української літератури і звести її до фольклорно-нарисової літе­ратури, до стилізації фольклорних мате­ріалів.

Творчість того чи іншого письменника Куліш прагне оцінити, як він не раз пи­сав, «по верности живописи с натурой й глубине сердечного чувства»²⁹⁷, по тому, як і якою мірою в ній поєднано простоту змісту й задуму з «изяществом форми». Природність і невимушеність зображення, в процесі якого рука митця майже непо­мітна, як непомітна зовні та ідея, яку він хотів втілити в своєму творінні, становить, за Кулішем, одну із вимог естетики до художника.

Ясна річ, важливим є те, якою мірою Куліш-критик втілює ці художні вимоги, аналізуючи певне мистецьке явище. В ря­ді випадків можна на це питання відпо­вісти позитивно, йдеться, наприклад, про розгляд Кулішем байки Гулака-Артемов-ського «Пан та Собака» та інших творів. У замітках про Є. Гребінку, Я. Щоголева,

²⁹⁶ Основа.—1862.—№ 1.—С. 3.

287 Кулиш п. Взгляд на малороссийскую сло-весность по случаю вьіхода в свет книги «На­родні оповідання» Марка Вовчка.—с. 230.

5 8-289

129

опублікованих на сторінках альманаху «Хата», Куліш відзначає художню май­стерність письменників, їх творче викорис­тання фольклору. Разом з тим, обстоюючи думку про потребу піднесення художнього рівня літератури, справедливо виступаючи проти «схоластики семинарской музи», на захист усього живого в мистецтві, Кулі-шеві не завжди вдавалося знайти його там, де воно вже ясніло всіма своїми барвами як явище класичне і неперехідне.

Куліш, хоч і надавав виняткової ваги ролі етнографи і фольклору в розвитку української літератури, все ж не схиль­ний був обмежуватися їх копіюванням. Навпаки, він обстоював необхідність поси­лення ідейно-виховного елемента в проце­сі створення нових літературних зразків. Теоретично, умоглядно обстоюючи прин­ципи «естетичної критики» супроти мисте­цтва тенденційного, Куліш, однак, коли звертався до конкретного аналізу літе­ратурних явищ, часто сам виступав у ролі ментора-дидактика. Він не заперечував громадської ролі української літератури, але на її визначенні відбився вплив його загальної політичної доктрини, політичних позицій тих суспільних сил, ідеологом яких він був.

Під цим кутом зору істотно важливою є проблема позитивного героя і позитив­ного ідеалу в літературно-критичній про­грамі Куліша.

Одним з головних героїв української літератури, зауважив Куліш, повинен бути статечний, узагальнений «зажиточннй про­столюдин», що втілював би найсуттєвіші риси українського національного характе­ру. З дальших пояснень випливає, що це буде, так би мовити, уособлення певних морально-етичвих чеснот, ідеалізована особистість, в політичному аспекті — об­раз «украинофила-землевладельца», «ху­торянина», який складає «середину между классом изнеженннм, апатичним к успе-хам общего благосостояния, й между классом невежественннм, чернорабочим», саме той ідеалізований образ, який здат­ний представити «народу повсеместнне образцн того, чем может бьіть небогатнй, но й не убогий украинец, верннй своим историческим преданиям» ²⁹⁸.

** Куліш П. Украинофилам // Записки Україн­ського наукового товариства в Києві.— 1911.— Кн. 8.—С. 86.

'За Кулішем, український письменник не може не бути моралістом, носієм самосві­домості нації, серед засновників якої на чільному місці має зоставатися вірність традиціям минувшини в їх застигло ціліс­ному вигляді, відтак одним із первинних чинників, на думку критика, від котрих «находится в совершенной зависимости су-ществование материальное».

Ідеалістична основа естетики Куліша значною мірою склалася під впливом фі­лософії Шеллінга. У Шеллінговій філо­софській системі його вабила ідея одвічно консервативного національного духу, за­консервованого в колі емоційно-чуттєвої відрубності. Основи психічного складу української нації Куліш виводить із пер­вісної сталості традицій, нібито не підлег­лих радикальним змінам, як такі, що грунтуються на релігійній моралі, хуто­рянському аристократизмі. Цим, власне, за Кулішем, значною мірою визначається емоційно-чуттєва, психологічна сфера ду­ховних стимулів української нації, а від­так і природа її художнього письменства.

Індиферентно ставлячись до соціально-класових критеріїв у процесі естетичного пізнання української дійсності (до речі, супроти кращих наслідків власного ху­дожнього досвіду, підтвердженого, напри­клад, у романі «Чорна рада»), Куліш-критик тим самим звужував творчі здо­бутки українського письменства, обмежу­вав його можливості.

У загальних обрисах Кулішева копцеп-ція українського літературного розвитку виглядає так. З погляду художньо-творчо­го, стильового українська література у своєму розвитку повинна виходити з двох, органічно пов'язаних між собою прин­ципів,— ідеально-етичного, національно-дидактичного і принципу етнографіч­но-фольклорної вірогідності. Українській літературі необхідно створити зразки іде­альної прози, поезії чи драми, залишаю­чись при цьому пізнавально-значущою з погляду етнографічно-фольклорного.

Показовою є позиція Куліша щодо твор­чості Шевченка і Марка Вовчка. Ставлен­ня Куліша до Шевченка в різні періоди позначено було деякими відмінностями. Серед численних його оцінок творчості великого поета знаходимо чимало досить високих і проникливих. Найбільшу увагу Куліша привертали ті твори Шевченка,

130які переважно пов'язані були з колом родинно-побутових, лірично-фольклорних тем, мотивів, образів.

Про поему «Наймичка» Куліш, напри­клад, писав так: «Содержание ее очень просто й не похоже на вимисел; но изя-щество форми обнаруживает в ней твор-чество внсшего разряда. Живопись при­роди й нравов малороссийских возведена здесь до изумительной точности й вместе с тем свободьі, в которой искусство замет-но только для опитного глаза. Наивное й трогательное положено автором в основу своей позмн, й в зтом отношении я не знаю ничего совершеннее ни в одной евро-пейской литературе.

Что касается до язика, то призиваю в свидетели людей, изучавших народнне украинские песни: здесь он блещет всею свежестью й горит всеми красками, ка-кие только ми встречаем в наших лучших песнях, изображающих семейннй бнт, материнские чуства й умилительное бла-гочестие народа» ²".

Це був перший відгук про поему, з яким виступив Куліш, коментуючи публікацію твору в «Записках о Южной Руси». При­мітним е те, що захоплююча характерис­тика «Наймички», особливо її художніх якостей і місця у світовій літературі, якоюсь мірою передувала відомій фунда­ментальній праці І. Франка про цей твір. Кількома роками пізніше подібну оцінку Куліш дав і поемі «Катерина». Коли ж йшлося про революційну лірику поета, його політичну сатиру, героїко-історичну проблематику, то Куліш або обходив мов­чанкою, або виступав у ролі суворого критика.

Показовою є й еволюція поглядів Ку-ліша на творчість Марка Вовчка. Відомо, що йому належить заслуга першої публі­кації «Народних оповідань» Марка Вовч­ка. В ранніх його статтях про письменни­цю (в передмові до «Народних оповідань», а також в уже згадуваному огляді в «Рус-ском вестнике») її твори одержали захоп­люючу оцінку. Статтю в «Русском вестни­ке» Куліш закінчував так: «Зто самая современная, самая нужная теперь книга... Марко Вовчок вводит нас в познание ха-рактера й жизни народа й в то же время

148.

5*

Записки о Южной Руси.— Т. 3.— С. 147—

он наполняет нашу душу теплотой чувст-ва, дьішащей в каждом его слове. При-ветствуем его с восторгом на нашем слиш-ком мало еще возделанном литературном поле й много, много возлагаем на него надежд» ³⁰°.

Ранні Кулішеві статті про Марка Вовч­ка справили позитивне враження на про­гресивні кола російської й української громадськості, сприяли популяризації «Народних оповідань».

У багатьох моментах ці статті проти­стояли виступам О. Дружиніна, М. Де-Пу-ле, Соколовського та ін., що з'явилися у 1859—1860 рр. у журналах «Светоч». «Библиотека для чтения», «Русское слово» і в яких «Народні оповідання» всіляко шельмувалися. У той час, коли Дружинін, наприклад, правдивий показ у творах письменниці поведінки панів, їх морально­го обличчя оголосив «перебільшенням», «введенням виняткових явищ в галузь ми­стецтва», «мерзотно-огидними епізодами», Куліш писав, що в «Народних оповідан­нях» все «живо, внразительно, просто, как в действительности, й все связано между собой общей идеей, которой автор не вн-сказнвает, но которая сама собой вьіра-жается в каждом факте» ³⁰¹.

Коли М. Де-Пуле оголосив кращі опові­дання збірки Марка Вовчка «нехудожні-ми», то Куліш писав про них як про «вполне самостоятельнне, истинно ориги-нальнне рассказьі», кожний з яких «от начала до конца представляет гармони-ческое во всех частих й в самих мелочах художественное создание». Коли реакцій­на критика обвинувачувала Марка Вовч­ка в ідеалізації народу, мовляв, у фаль­шивому, не типовому показі народного життя, Куліш писав про її оповідання: «...ви видите перед собой народ, слншите народ, знаєте, как он живет, понимаете, как чувствует»³⁰².

Слід сказати, що вже в перших висту­пах Куліша про Марка Вовчка відбилися й інші думки, розвинені в його пізні­ших висловлюваннях.

Критик, власне, не порушує питання про антикріпосницький характер творів Марка Вовчка, їх викривально-революційне спря­мування. Ліберально-поміркована суть

"" Русский вестник.— 1957.— Т. 12.— С. 234.

³⁰¹ Там же.— С. 232—233.

³⁰² Там же.

131

тлумачень Куліша виявилась і в тому, що він побачив у «Народних оповіданнях» і навіть у наступних творах письменниці лише пасивний образ народу, обійшовши мовчанкою відображення в них великих життєвих волелюбних сил, що таїлися в народі. Відомо, що ці провідні тенденції творів Марка Вовчка блискуче розкрито у статтях і окремих висловлюваннях ре­волюційних демократів — Шевченка і Доб-ролюбова, Герцена і Чернишевського.

у Ізбо—1862 рр. Куліш не раз повер­тався до оцінки «Народних оповідань». Але тепер, у час загострення ідеологічної боротьби в суспільному й літературному житті, коли остаточно завершився ідейний і особистий розрив між Кулішем і Мар­ком Вовчком, погляди критика на твори письменниці в ряді моментів різко зміню­ються. Притому з'ясовано, що вістря сво­їх несправедливих випадів і суджень Ку­ліш спрямовує, зокрема, на повість «Ін­ститутка» — одному з найвизначніших зразків критичного реалізму в українській літературі. Стверджуючи, що «самостій­ного творчества ми ще в «Інститутці» не вбачаємо», він вважає за необхідне під­креслити, що твори Марка Вовчка — то ще не «поеми з народної жизні», а лише етнографічно-фольклорні нариси.

Не приховуючи свого роздратування з приводу захопленої оцінки з боку передо­вої російської критики «Народних опові­дань» Марка Вовчка, їх суспільно-мисте­цької цінності, Куліш писав: «Тим-то й остерігав я своїм переднім словом сусід­ню критику (нашої ще немає) од неумис-ної хиби...» ^мз

В усьому цьому можна відчути вияв хворобливої реакції збентеженого лібера­ла перед силою і винятковим громадським резонансом творів Марка Вовчка. Тут є своя закономірність, коли мати на увазі, що повість «Інститутка» поряд з Шевчен-ковими поемами і поезіями останніх років суперечила певним чином Кулішевим пог­лядам на розвиток української літератури. Одним із вузлових компонентів естети-ко-критичної концепції Куліша е поста­новка в широкому плані питання про роль творчості Квітки-Основ'яненка в розвитко­ві суспільно-національного й мистецького аспектів української літератури, у форму-

•« Хата.-С. XIII.

ванні її змісту, мети. Ні про кого з укра­їнських письменників Куліш так часто^ й багато не писав, як про Квітку-Основ'я-ненка. Для Куліша Квітка — це той ідеал українського письменника, яким він був у минулому і яким його уявляв критик у сучасному і навіть яким він міг бути в майбутньому. Ця оцінка поширюється не на всю спадщину письменника. Куліш стримано ставиться до сатирично-гуморис­тичних тенденцій у творчості Квітки-Осно­в'яненка, передусім зважає на її сенти­ментально-ідилічні, моралізаторські еле­менти. Хоч у міркуваннях Куліша про Квітку було чимало слушного, вдало під­мічених деталей, загальні його характе­ристики й оцінки односторонні.

Позитивні образи Квітчиних повістей привертали увагу критика, оскільки в них відбивався «величавий образ малороссии-ского простолюдина» як своєрідного носія ідей «общества смиренних проповедников христианства». Все те, що у Квітки по­в'язано з ідеалізацією смирення, покірли­вості, релігійного екстазу, Куліш підно­сить на п'єдестал культу українського національного характеру, національних традицій, що становило, до речі, одну з уразливих тенденцій Кулішевої 'літератур­ної програми в цілому і що знову ж таки суперечить твердженням про вузькоетно-графічні вимоги критика до української літератури.

Квітка, за Кулішем, цінний не лише як художник-етнограф, а й як художник-мо-раліст, що дивився на світ «з готовою фі­лософією», що «народну мисль проводив

304

через народну жизнь» .

Явно ідеалізуючи слабкості Квітки, Ку­ліш немов домальовує образ письменника по-своєму. Не менш істотним є і те, що Квітка глянув на життя людей, як зазна­чав критик, «тим самим поглядом... що й той великий чоловіколюбець», що Квітка своїми творами немов скликає всіх укра­їнців «у рідну сім'ю», подаючи в них «науку тихого богобоязливого життя» ³⁰⁵.

Розмова Куліша про Квітку-Основ'я-ненка все більше перетворювалася на своєрідний засіб проповіді консерватизму й релігійного смирення, на привід для по­леміки з демократичною літературою І

*>• Куліш П. Слово од іздателя.—С. VII. « Основа.- 1861.—№ З —С. 26.

132

критикою. Мав рацію М. Максимович, ко­ли писав, що Куліш тенденційно, не істо­рично оцінює творчість Квітки-Основ'я-ненка, а в ряді пунктів своїх доведень навіть накидає письменникові власні уяв­лення про навколишній світ.

Часто писав Куліш і про Котляревсько­го. У літературно-критичних статтях 1856—1857 рр. його творчість оцінювала­ся загалом позитивно, хоча порівняно стримано. Пізніше у «Хаті» й «Основі», в час розгортання своєї літературної про­грами, Куліш оцінював творчість Котля­ревського різко негативно.

Визнаючи талант Котляревського і на­віть вважаючи, що письменник при всіх своїх недоліках був одним із тих неба­гатьох українців, які «прямо или кос-венно повели нас еще с того времени к ньшешнему нашему самосознанию» ³⁰⁶, Ку­ліш, однак, твердив, що автор «Енеїди» завдав українській літературі шкоди. За Кулішем, «Енеїда» «носит на себе призна­ки глубокого упадка народного чувства самосознания й самоуважения», оскільки в ній, мовляв, «собрано все, что только могли найти панн карикатурного, смеш-ного й нелепого в худших образчиках простолюдина», оскільки в ній відбився «презрительннй взгляд на простона-родье» ³⁰⁷.

Драматичні твори Котляревського Ку­ліш ставить вище, .але все ж оцінює їх так само несправедливо, вважаючи, що письменник «впал тут в другую край-ность — в аффектацию й сентименталь­носте» ³⁰⁸. Якщо п'єси Котляревського і за­слуговують на увагу глядачів та читачів, то його «Енеїда» є просто, за висловом Куліша, «анахронизмом для современного чтения». «Уже самая мисль — написать пародию на язьіке своего народа,— пояс­нює свою думку критик,-— показьівает от-сутствие уважения к зтому язьїку»³⁰⁹.

Чим була продиктована така сувора критика творчості Котляревського? Де в чому виходила вона зі справедливих ви­мог відмежувати літературу від зливи антихудожніх бурлескних стилізацій, що з'явилися одразу після «Енеїди» і з при­воду яких Куліш виступав досить гостро.

³⁰⁶ Там же.—№ 1.—С. 262.

³⁰⁷ Там же,— С. 236, 244. ^ш Там же.— С. 248.

** Там же.— С. 245.

Подібного роду виступи Куліша поясню­вались якоюсь мірою також напруженою атмосферою полеміки «Основи» з реакцій­ною пресою навколо проблем розвитку української літератури й мови. І все ж суттєве в тому, що саме цей національно-етнографічний, національно-дидактичний критерій, розвинутий до того ж однобічно, з яким Куліш часто підходив до оцінки історико-літературних явищ, виявився об­меженим, не даючи можливості об'єктив­но, конкретно-історично розглянути літе­ратурні факти. У своїх міркуваннях про Котляревського Куліш акцентує, власне, на зовнішніх ознаках його творів.

За бурлескно-травестійною формою, за­кономірною на певному етапі розвитку лі­тератури, Куліш так і не побачив правди­во зображених картин народного життя, побуту, звичаїв, не відчув суспільного зна­чення спадщини Котляревського. Саме тому проти Кулішевого підходу до тлума­чення й оцінки творчості Котляревського виступила переважна більшість діячів української культури (М. Костомаров, М. Максимович, М. Мизко та ін.).

У відповідь на випади Куліша проти «Енеїди» один із співробітників «Основи» полтавчанин Терещенко 'написав цікаву статтю, в якій на численних фактах пока­зав велику популярність поеми в народі. Багатий фактичний матеріал, наведений у статті, дав підставу авторові зробити та­кий висновок: «Между тем критика в настоящее время произносит над самим Котляревским й над его «Знеидой» стро­гий приговор. Кто же ошибся? Кто боль-ше прав: общество ли, относящееся к личности позта й его произведению с ува-жением й любовью, или критика, под-вергнувшая й личность, й произведение Котляревского безусловному осуждению» («Основа», 1861, № 2, с. 175).

Деякі специфічні риси естетики Куліша в її конкретно-аналітичному вияві про­демонстровані також у його так званій етнографічній критиці романтичних опові­дань Гоголя з циклу «Вечера на хуторе близ Диканьки».

Активну розмову про ранні твори Го­голя Куліш почав ще за кілька років до своїх сенсаційних виступів у «Основі». Він слушно відзначав загальну поетичну то­нальність «Вечеров на хуторе близ Ди­каньки», романтичне оспівування в них

133

того, що є прекрасного в українському народі,

В «Основі» Куліш, обминувши те по­зитивне, що ним раніше відзначалось у «Вечерах на хуторе близ Диканьки», пе­рейшов до їх розгорнутої критики. Тепер уже йшлося не стільки про окремі неточ­ності етнографічно-фольклорного характе­ру, наявні у «Вечерах на хуторе близ Диканьки», скільки про принципіальну не-співзвучність тих творів з Кулішевими ви­могами етнографічно-фольклорної досто­вірності.

Слід зауважити, що Кулішева критика ранніх творів Гоголя не виходила із за­гального заперечення творчості письмен­ника або якогось суб'єктивістськи-зневаж-ливого ставлення до нього. Навпаки, Ку­ліш шанував Гоголя, високо цінив його твори, особливо такі, як «Ревизор», «Мертвне души» та ін. Відомо, що Куліш чимало корисного зробив для вивчення життя і творчості Гоголя, а в 50-х рр. ви­дав у своїй друкарні збірник творів пи­сьменника, його листування та інші ма­теріали.

Коли реакційна критика в кінці 50— 60-х рр. спробувала відновити свої брудні нападки на Гоголя, Куліш у тій же «Осно­ві» одним з перших виступив проти цього у відзиві на «працю» Герсеванова «Го­голь перед судом обличительной литера-турьі» ³¹°, сповнену злісних інсинуацій і об­раз на адресу письменника. Писання Герсеванова Куліш піддав нищівному осу­ду як «жалкое изделие бурсацкой гра-мотйости», однак це не завадило йому в різкій формі заперечити романтичні опо­відання Гоголя з українського життя, оскільки вони, мовляв, «мало заключают в себе зтнографической й исторической истинн»^зп.

При цій нагоді він знову підкреслює, що завдання української літератури по­лягає насамперед у створенні збірного образу українця — «зажиточного поселя­нина» (який, за висловом Куліша, «одной пшениць: вьівез на ярмарку десять меш-ков»).

Окремі зауваження Куліша викликані наміром звернути увагу на потребу ви­вчення народного побуту, звичаїв, фольк-

лору, етнографії. Але в цілому його кри­тика згаданих творів Гоголя грунтувалася на виразно суб'єктивних уявленнях. При цьому умовності своєрідного романтично­го стилю українських оповідань Гоголя критик обминав.

Кулішеве тлумачення «Вечеров на ху­торе близ Диканьки» позначене, як і тлу­мачення «Енеїди» Котляревського і «Ма­русі» Квітки-Основ'яненка, прагненням підпорядкувати історико-літературні еле­менти аналізу виключно потребам новіт­нього літературного розвитку у властивій Кулішеві естетико-творчій інтерпретації. Цілком природно, що воно так само ви­кликало заперечення. Полемізуючи з ви­ступами Куліша, Максимович, наприклад, справедливо запримітив, що критик вихо­дить з прагнення представити народне життя, побут, авичаї в якомусь ідилічно­му, рожевому світлі³¹².

Аналіз програмних виступів Куліша, як бачимо, засвідчує ряд суперечливих мо­ментів в ідейно-естетичних поглядах кри­тика. Він не раз виступав проти «поверх-ностного знання» у відображенні життя. «Ведь й повествователь, й историк, й есте-ствоиспнтатель й философ,— писав він,— взялись изобразить кажднй по-своєму жизнь в ее истине, а не обманчивьій вид жизни» ³'³. Ці і подібні влучні міркування Куліша викликали значний резонанс.

Проте Кулішева літературна концепція в деяких провідних моментах, зіткнувшись з його художньо-критичною практикою, якраз і розходилася із закономірним праг­ненням відтворити життя правдиво, гли­боко, без прикрас і омани. В цьому і по­лягала одна з суперечностей концепції Куліша — суперечність між проголошеною вимогою показати «жизнь в ее истине» і фактичною обороною очищеного показу селянського життя й побуту, їх ідеаліза­ції з позицій наперед заданого принципу.

З різних приводів Куліш активно висту­пає прибічником суворих художньо-есте­тичних критеріїв у літературі, об'єктивнос­ті суджень, дорікаючи тим критикам, що прагнуть нав'язати письменникові певну ідею. І в той же час ніхто інший у такій мірі, як Куліш, раз по раз не вдавався в

³¹⁰ Там же.— 1862.—№ 1.

³¹¹ Там же,—1861.—№ 4.—С. 71.

вестник.— 1902.— Т.

³¹² Литературньїй кн. 1.—С. 115.

³¹³ Основа.— 1861.—№ 4.—С. 85.

З,

134

українській критиці і літературі до од­носторонності й упередженості суджень.

Полемізуючи з реакційною пресою, Ку­ліш справедливо виступав проти спроб звузити рамки української літератури, звести її до становища третьорядної про-вінціальної літератури для «хатнього вжитку». І водночас його вимоги до укра­їнської літератури обмежували її невичерп­ні можливості, збіднювали її здобутки.

Діяльність Куліша в галузі осмислення минулих і поточних явищ українського письменства лишила помітний слід у літе­ратурному процесі 50—60-х рр. З його ім'ям пов'язаний розвиток найрізноманіт­ніших жанрів української професіональної літературної критики. Куліш демонстрував свій талант у розвідках оглядового плану і статтях, присвячених творчості окремих письменників, і нарешті, у відгуках-ре-цензіях гостро викривального змісту.

Однак, висунувши ряд прогресивних літературних ідей, Куліш уже в період «Хати» й «Основи» обстоював і погляди, дискусійні з точки зору завдань подаль­шого поступу національного письменства.

У 70—90-х рр. хибні ідеологічні й есте­тичні постулати Куліша протистояли не тільки програмним поглядам демократич­ної суспільності, а й значної частини громадсько-культурних діячів, що дотри­мувалися ліберальної орієнтації.

Цим, зокрема, слід пояснити те, що лі­тературно-критична діяльність Куліша, та­ка активна в недавньому минулому, тепер потьмяніла, зосередившись переважно в листуванні (найбільше до галицьких дія­чів), епізодично представлена в окремих полемічно-публіцистичних виступах чи вір­шах дидактичного призначення.

Бурхливий розвиток національної літе­ратури, особливо в її класичних виявах, майже не зачепив Куліша — таким дале­ким був її зміст від його уподобань і нахилів.

Коли йдеться про специфіку Кулішевих виступів з питань літератури й критики, то не можна оминути наявної нерівно-значності між тим, що стосується сфери конкретно-аналітичних міркувань, і тим, що пов'язано зі спробами вироблення програмної настанови з елементами уза­гальнення.

У першому випадку критик певним чи­ном керується власним художньо-творчим

досвідом, виявляє тонкість художнього чуття і спостережливість, глибоке знання фольклору, у другому — часто переважає специфічно Кулішева загальна ідеологіч­на концепція. Це помітно було вже в ді­яльності Куліша-критика часів «Хати» й «Основи», але більш виразно відбилося в наступні десятиліття.

В цей період Куліш налагоджує особис­ті зв'язки з лідерами «народовського» ру­ху, прагнучи активізувати їх ретроградну політику в сфері суспільного й літератур­ного життя.

Позитивним фактором в умовах Гали­чини і Буковини були критика Кулішем національно-мовної політики «москвофі­лів», «язичія» (за його висловом, «голова-щини» і «дідищини»), заклики орієнтува­тися на живу народну мову. Так, про твор­чість Ю. Федьковича він, зокрема, писав: «У Федьковича є дуже гарні вірші і про­за, а є знов у його такі, що, радіючи його ж славі, треба про них мовчати. Біль­ше хвали авторові з одного невеличкого твору, ніж з десятьох, між которими зна­йдеться сміття» ³¹⁴.

І. Франко, який піддав осуду політичні позиції Куліша, підкреслював загально­культурне значення його перекладів на українську мову творів Шекспіра, .Байро-на, Гете та інших західноєвропейських класиків. Куліш ще в березні 1857 р. у листі до Ґалаґана писав: «Отеє я, од-дихаючи, переложив по-нашому перву піс­ню Чайлда Гаролда... Так же само треба переложити Гамлета, Вільгельма Теля, Геца фон Берліхінгена і Лямермурську молоду, щоб виробить форми змужичілої нашої мови на послугу мислі всечоловіч-ній».

Висунута Кулішем ідея була знамен­ною. Відомо, що навіть значно пізніше де­кому (наприклад, Костомарову) думка про переклад українською мовою творів із зарубіжних літератур вважалася по­збавленою доцільності й реального грунту. Коли ж говорити про наступну напру­жену діяльність Куліша-перекладача, то вона мала не тільки великий експеримен­тальний, а й теоретичний смисл, в тому числі як істотний компонент у системі його літературно-критичних поглядів.

³¹⁴ 3 листів П. Куліша до Омеляна Партаць­кого.— Львів, 1908,— С. 19.

135

Разом з тим Кулішева прогностична про­грама розвитку української літератури, зокрема в умовах Галичини, висунута ним на початку 70-х рр., позначена була од­носторонністю, відірваністю від здобуто­го національного художнього досвіду. У цьому зв'язку становить інтерес лист-звернення Куліша, надісланий, очевидно, В. Барвінському і відомий під претензій­ною назвою «Соборнеє посланіє Куліша галичанам». Подібно до деяких своїх по­передніх виступів Куліш тут знову тор­кається питання про специфіку україн­ської літератури, про чинники її розрос­тання.

В умовах Галичини, де так різко відчу­валися засилля церковнослов'янської мо­ви, «язичія», відірваність інтелігенції від народних джерел, Куліш радить письмен­никам орієнтуватися на етнографію. Але, конкретизуючи свою думку, він тут же підкреслює, що, утверджуючись на фольк­лорному, народознавчому грунті, україн­ське письменство, надто в галицьких умо­вах, мусить прямувати шляхом «україн­ської школи, обпертої не на Шевченкові», оскільки, мовляв, «сам Шевченко поти йшов у гору, поки його не одірвано від етнографічного джерела слова й чути-ва» ³¹⁶.

Наведене висловлювання досить чітко характеризує суттєву рису Кулішевої кон­цепції творчості Шевченка. Відповідно до неї перевага у спадщині Шевченка надає­ться творам, зокрема раннім, написаним у народнопісенній манері, з елементами ет­нографізму, і водночас знецінюються тво­ри революційно-політичного, сатирично­го змісту, серед них ті, що з'явилися в останні роки життя поета. Отже, твори Шевченка, що органічно пов'язані з ви­звольною боротьбою народу і мали за-гальноросійський резонанс, оголошуються такими, що не сприяли простуванню поета «угору». Подібний підхід до творчості Шевченка був підхоплений лідерами «на­родовців» і всіляко пропагувався ними.

Однак Куліш був свідком й іншого зна­менного процесу — всезростаючого впливу на формування багатьох українських пи­сьменників революційних ідей Шевченка, традицій його естетики. І це турбувало

автора «Соборного посланія...» і ряду ін­ших його наступних виступів, спрямова­них проти Шевченка.

І. Франко, який неодноразово торкався характеристики світогляду й творчості Куліша, принагідно висловив думку і .-ро його літературно-критичні погляди, вияв­ляючи при цьому конкретно-історичний підхід до проблеми. Він відзначав наяв­ність слушних, цінних міркувань Куліша-критика, висловлених у процесі аналізу тих чи інших літературних фактів, і водно­час вважав претензійними деякі з його естетичних настанов. У коментарі до опуб­лікованого Франком «Соборного посла­нія...» йшлося про розбіжність рекомен­дацій Куліша з потребами прогресивного літературного руху. «Він,— писав Фран­ко,— уважаючи себе по смерті Шевченка першим українським поетом, критиком, писателем, ученим, хотів тільки одного — подати галичанам свої думки, тоді вже значно здискредитовані в Росії»³¹⁶.

Літературно-критична спадщина Куліша у своїх сталості й видозмінах пов'язана з його суспільною й художньою практи­кою.

Аналіз досвіду Куліша-критика в істо­ричному розрізі і водночас іманентно-ло­кальній опосередкованості, наслідків по­дальшого руху української літературно-теоретичної думки показує, що естетичні ідеї, витворені на засадах суспільне обме­женої, часом ретроградної політики, на ідеологічній упередженості, не сприяють художньому поступу, не владні позитивно впливати на висхідні тенденції літератур­ного процесу.

Разом з тим спадщина Куліша-критика й естетика містить чимало цінних ідей та характеристик, суголосних з потребами на­ціонального художнього розвитку. Це сто­сується, приміром, ряду міркувань Кулі­ша з питань взаємозв'язку літератури і критики, літератури і фольклору, ролі етнографії, проблем мови. Примітні його думки про національне самовизначення української літератури.

Слід вказати ще й на таку грань діяль­ності Куліша, як літературного критика — його інтерес до художніх властивостей твору, до естетичного осмислення поетич­ного слова. Тоді, коли Куліш віддаляється

•^1В Киевская С. 116.

старина.— 1898.— Октябрь.—