Живопис другої половини 17 – 18 ст.
Живопис – один з основних видів образотворчого мистецтва, художнє зображення на площині предметного світу кольоровими фарбами.
Період, що настав після народно – визвольної боротьби (1648 - 1654), був несприятливим для розвитку монументального живопису. До 70-х рр.. XVII ст. монументальне муроване будівництво – головний об’єкт настінного розпису – майже не розвивалося. Певні зрушення у розвитку монументального живопису сталися наприкінці XVII ст. Тематично живопис залишається релігійним, однак основним змістом його стають гуманістичні ідеї. Характер монументальних поліхромій визначає не стільки традиція, скільки догматично – моральні й церковно – історичні системи, створені теологічною вченістю, головним осередком якої була Київська академія.
Монументальний живопис дерев’яних церков (передусім Західної України та Закарпаття) стоїть на межі між професійним малярством та народним примітивом, відзначається яскравими рисами народного мистецького світосприйняття.
Серед монументальних рознисів мурованих споруд вирізняються розписи Троїцької надбрамної церкви Києво – Печерської лаври (20 – 30-і роки XVIIIст.).
Монументальний живопис у XVIII ст. мав помітне розповсюдження в декоруванні католицьких храмів, у тому числі кафедрального, бернардинського та кармелітського костьолів у Львові.
У другій половині XVII – XVIII ст. основним видом живопису залишається іконопис, який поступово змінює свій характер. В ньому розвиваються елементи нової іконографії, виявляються реалістичні риси, виразно визначаються впливи тодішніх мистецьких стилів – бароко, рококо, класицизму, поширюються алегорично – символічний, історичний та пейзажний жанри.
Найвизначніші здобутки барокового живопису пов’язані з жовківським художнім осередком. Художнє життя Жовкви особливо пожвавилось у часи королювання Яна III Собеського. Тут працювали майстри з європейською славою – скульптори Андрій Шлютер і Стефан Шванер, живописці Мартіно Альтамонте і Андріас Стех, а також талановиті українські митці – Юрій Шимонович, Іван Руткович, Йов Кондзелевич, Василь Петранович.
Жовківскі живописці (І. Руткович, Й. Кондзелевич, В. Петранович) однаково високо розуміли сутність людини.
З останньої чверті XVIIIст. провідним стилем в українському живопису став класицизм. Розвиток класицизму тісно пов’язаний з російським мистецтвом середини й кінця XVIIIст., з діяльністю Петербурзької Академії Мистецтв, заснованої 1757 р. Риси класицизму виявляються у живопису Андріївської церкви у Києві.
Особливості барокової графіки
Графіка – вид образотворчого мистецтва , в якому образне відображення дійсності відбувається за допомогою рисунка. За змістом і формою графіка близька до живопису, але має власні завдання й художні можливості.
В Україні мистецтво гравюри започаткували народні майстри, які виготовляли так звані паперові ікони. Розквіт української гравюри на дереві припадає на кінець XVI – середину XVIIст. Наприкінці XVII ст. відбуваються зміни у техніці гравірування, поширюється гравюра на міді й інших металах, яка витісняє гравюру на дереві.
Розвиток гравюри на металі пов’язаний з творчістю Олександра Тарасевича (бл. 1640 - 1727), Леонтія Тарасовича (бл. 1650 - 1710), Івана Мирського (бл. 1650 - 1714) – представників української барокової графіки.
В українській бароковій графіці своєрідно поєдналися власні неповторні риси – народні основи декоративності, органічний зв’язок фантастичного й реального, симетричне розташування образів і західноєвропейські стильові особливості – зображення бурхливої дії, масивність постатей, контрасти, символи та алегорії.
До значних досягнень барокової графіки належить гравюра (теза) “Тріумфальне знамено” І. Щирського. Вона створена 1698 р. з нагоди іменин новообраного ректора Києво – Могилянської колегії П. Калачинського, з ім’ям якого пов’язана підготовка акту великої державної ваги – офіційного надання колегії статусу академії. У Києво – Могилянській колегії існувала заснована П. Могилою традиція проведення щорічних публічних диспутів, на яких перевірялися знання спудеїв. На диспути запрошувалися вчені з Росії, Західної Європи, Балканського півострова, Близького Сходу.
В Україні XVII – XVIII ст. поширилось зображення родовідних дерев на гравюрі. У цій галузі працювали О. Тарасович, І. Мирський, Г. Левицький. Родовідне дерево найчастіше зображували у вигляді лавра, дуба, пальми, куща винограду чи троянди, які цінували передусім за довговічність, красу крони і деревини, плоди і квіти. Символічно всі ці якості переносилися на представників роду.
Серед українських графіків провідне місце належить Т. Шевченкові, який досконало володів технікою гравюри, передусім офорта з акватинтою. У 1844 р. вийшла серія офортів “Живописна Україна”, задумана Шевченком як періодичне видання про історію, кілька випусків “Живописної України”, але вийшов тільки перший з шістьма офортами – “У Києві”, “Видубицький монастир у Києві”, “Дари в Чигирині 1649 року”, “Судна рада”, “Казка”, “Старости”.