2.3. Українська університетська філософія хіх ст. (о. Новицький, д. Чижевський).

Починаючи з третього десятиріччя 19 ст. найзначнішим центром філософського життя України стає Київ. В цей час в ньому склалась релігійно-філософська школа. Центральною проблемою для представників цієї школи постає проблема співвідношення віри і знання, яка пов’язана також з проблемою місця і ролі філософії в духовному житті.

Одним з найвідоміших постатей в українському філософському житті був О. Новицький, який закінчив Київську духовну академію.

Новицький вважав, що зміст філософії закладений у глибинах нашого власного духу. Філософія освітлює дух світлом ясної думки. Свідомість на шляху до пізнання власної сутності, виходить з себе, звертаючись до оточуючої її дійсності як предмета пізнання. І сама свідомість, і навколишні предмети відбиваються в нашій свідомості лише ідеально, а не реально. Таким чином, світ ідей є батьківщиною філософії. Вищою формою пізнання вважав розум.

Розум вводить нас у реальне життя духу і обґрунтовує три головні ідеї:

1. ідея істинного – того, що є у світі духовному

2. ідею доброго – того, що має бути у світі явищ за умови відношення цього світу стосовно світу вищого.

3. ідею прекрасного – того, що може бути у світі явищ за умови відношення цього світу до вищого порядку речей.

О. Новицький відстоював ідею самостійності філософії. Він доводив, що філософія не можу бути шкідливою чи небезпечною для держави та релігії, оскільки сфера її діяльності не збігається з практичними цілями.

Дмитро Чижевський – відомий історик української філософії. Аналіз сутності національної філософії починає, з’ясовуючи (1) характер співвідношення нації і людства; (2) філософії і філософій.

Щодо першого визначає два погляди на націю в її співвідношенні до людства – “раціоналістичний” і “романтичний”.

Раціоналістичний полягає у тому, що історія людства уявляється у вигляді єдиного процесу, що спрямований до досягнення єдиної цілі. Романтичне бачення виходить з погляду на життя як вияв різноманітних його форм.

Так само і у випадку філософії і філософій. З одного боку Д. Чижевський говорить про погляд, за яким існує тільки одна філософська система, яка є носієм абсолютної істини, а з іншого, ми маємо підхід, за яким абсолютна істина не може розкритись в якомусь завершеному конкретному вияві.

Досліджуючи історію української філософії, Д. Чижевський визначав основні психологічні риси українського народу:

1. Емоціалізм і сентиментальність, чутливість і ліризм.

2. Індивідуалізм та устремління до свободи.

3. Неспокій, рухливість, більш психічні, ніж зовнішні.

Ці риси виявляв протягом історії українського народу, і власне вони у певний спосіб визначили цю історію.

2.4. Кирило-Мифодіїївське товариство та м. Костомаров.

В 19 ст. розробку філософії української національної ідеї започатковують члени Кирило-Мифодіївського товариства – таємної політичної організації, що була створена в Києві в 1845 р.

Засновником К,-М. товариства був М. Костомаров. Він був автором праці, що мала назву “Книга буття українського народу”. В книзі виклав бачення історії. За цією концепцією історія – це накреслений Богом шлях людства до спасіння. Щастя є бажаним результатом людської історії. Воно можливо, якщо дотримуватися двох передумов: (1) всі народи і племена повинні жити на основі рівності, свободи, що панує як всередині народу, так і у відносинах між народами. (2) віра й любов до єдиного істинного Бога.

Протягом історії люди не мали щастя, оскільки не виконували цих двох передумов. З одного боку, поставивши панів та царів, вони не мають рівності. А з іншого – замість істинного Бога вимислили собі численних богів уявних, яким почали поклонятися.

Найпізніше до Бога прийшли слов’янські народи, і їм судилося реалізувати Божий замисел. Це має привести до звільнення всіх народів. На шляху реалізації цього стоять однак декілька перепон: (1) незгода слов’ян між собою; (2) схильність бездумно переймати те, що вироблене старшими народами. – це привело їх в неволю – до чехів – до німців, сербів і болгар – до турків, росіян – до татар.

Єдиним народом, який не любив ні царів, ні панів був народ України, що утворив козацтво. Саме українцям судилося підняти всіх братів слов’ян на боротьбу за волю, коли не лишиться ні царів, ні королів, ні панів.

В центрі поглядів Костомарова на історію лежить переконання про те, що головний зміст історичного процесу визначає народ. Саме тому народне життя є головною темою історичних пошуків М. Костомарова.