3.2. Філософія духу Гегеля.

Георг Фрідріх Вільгельм Гегель (1770-1831) – один з найвидатніших філософів німецької класики. Абсолют, за Гегелем, повинен мислитися як субстанція (це поєднує його із вченням Спінози), але також і як суб’єкт (як це у Фіхте та Шеллінга). Загалом, гегелівську систему філософії можна вважати певним завершенням філософії Нового часу.

Взагалі філософію Гегеля можна поділити на дві частини:

1. філософія духу – наука про дух, який сам себе являє;

2. система абсолютного знання.

Філософія Гегеля – це варіант не суб’єктивного, а об’єктивного ідеалізму. Логіку та метафізику він називає умоглядною філософією, реальною ж є філософія природи та філософія духу. У своїх працях Гегель вибудовує новий варіант трансценденталізму. Тут чіткіше ставиться проблема об’єктивного буття духу.

Одним з головних творів мислителя є “Феноменологія духу”. В цій праці Гегель намагається розглянути питання про явлення знання – це, певною мірою, вчення про феномен знання. Суттєвим є також те, що в цьому творі Гегель досконало застосовує принцип системності, історичності, діалектики. Мислитель фактично має намір наблизити філософію до форми науки, щоб вона перестала бути ”любовью до знання” і стала власне знанням. В цьому виявляється прояв відношення теорії до практики. Гегель вибудовує свою систему і намагається зняти цим суб’єктивний ідеалізм, поєднати суб’єкта і субстанцію. Цим він прагне створити систему об’єктивного ідеалізму.

Більш усталеною філософська система Гегеля постає в його праці “Енциклопедія філософських наук”. Тут система абсолютного знання має наступний порядок:

1. логіка як наука про абсолютну ідею;

2. філософія природи;

3. філософія духу.

Філософія духу, у свою чергу, в “Енциклопедії” складається з науки про суб’єктивний дух, науки про об’єктивний дух та науки про абсолютний дух. Абсолютний дух тут має відношення лише до самого себе.

3.3 Критика ідеалізму та антропологічний принцип Фейєрбаха.

Одним з критиків філософії Гегеля був Л. Фейєрбах (1804-1872) . В першій опублікованій праці “Думки про смерть та безсмертя” (1830) мислитель говорить про любов – небесну та земну, божественну та людську. Поступово розвиваючи свою філософську систему в головній своїй праці “Сутність християнства” (1841) Фейєрбах фактично сформулював основні засади антропологічного матеріалізму. Характеризуючи свій метод він писав, що його метод полягає в тому, щоб за посередництвом людини звести все надприроднє до природи та за посередництвом природи все надлюдське звести до людини, але обов’язково спираючись історичні та емпіричні факти та приклади. Сам Фейєрбах не називає свою філософію матеріалістичною – “ істиною не є ні матеріалізм, ні ідеалізм, ні фізіологія, ні психологія; істина – лише антропологія. Така точка зору дає мені цілісність та індивідуальність”.

У своїх творах Фейєрбах витупає проти утилітариського, егоїстичного погляду на природу, вбачаючи в ньому суть практичного відношення. Теорію він трактує широко, включаючи сюди також захоплення предметом. Етика Фейєрбаха – евдемонізм, тобто вчення, що обґрунтовує моральність прагненням до щастя. Кожний індивід має право на щастя і тому прагне до нього. Разом з тим, Фейєрбах говорить про те, що лише “суспільна людина” є власне людиною. Люди живуть та можуть бути щасливими не самі по собі, а в спільноті з іншими людьми. Де поза Я немає Ти, не може бути мови про мораль. “Моя моральна вимога до людей, - писав мислитель, - обмежується лише одним, щоб вони не робили нічого злого”.