Література латинською мовою

У добу Зрілого Середньовіччя, коли зміцніли літератури на народних мовах, латинська література втрачає провідне становище. Латина залишається мовою церкви, держави, науки, школи, судочинства, всіх ділових паперів та листування. Разом з тим це жива розмовна мова освіченої частини феодального суспільства і, зрозуміло, мова, на якій можлива поетична творчість. Доказом цього є поезія вагантів (або голіардів) ( Лат. — мандрівні; старофр. — «блазень». Термін «ваганти» більш вживається у германських землях, а «голіарди» — поширений переважно в 'романських землях та в Англії.)— так у Середньовіччя називали мандрівних священи­ків, які не мали своїх парафій, збіглих монахів, попів-розстриг, котрі через одруження чи пияцтво втратили духовний сан. У пошуках кращої долі вони мандру­вали небезпечними в ті часи європейськими дорогами, заробляючи на прожиття складанням віршів та пісень. До них приєднувався різний люд, намагаючись уник­нути податків, переслідувань та покарань за різні провини. З часом ряди вагантів стали поповнюватись за рахунок молоді, яка вчилась.

З кінця XI ст. Європа вступила в період великих соціально-культурних пере­творень, зросла потреба в письменних і освічених людях, які готувались спочатку в соборних школах, а з XII ст.— й у світських школах та університетах. Школярі та студенти були народом непосидючим і з метою удосконалення своїх знань кочували з міста в місто. Ця бешкетна, буйна молодь, як і ваганти, не відзна­чалась моральністю і загальноприйнятими чеснотами. Тоді говорили: «Школярі вчаться благородним мистецтвам — у Парижі, древнім класикам — в Орлеані, судовим кодексам — у Болоньї, медичним припаркам — у Салерно, демоноло­гії — в Толедо, а добрим звичаям — ніде».

Це безжурне співуче плем'я безтурботно віддавалось усім радощам мирського буття, а при нагоді приєднувалось до різних суспільних непорядків, що підривало авторитет духовного сану, непокоїло духовні та світські власті. Радощі та при­крощі свого вільного життя ваганти здавна висловлювали у піснях і віршах ла­тинською мовою. Саме в їхньому середовищі склалася велика і своєрідна поезія, розквіт якої припадає на XII—XIII ст. Перші відомості про поезію, близьку духом до вагантської, зафіксовані ще в епоху Каролінгського Відродження. У збірці «Кембріджські пісні» (початок XI ст.). де зібрано 50 віршів різної тематики, є також і пісні, що нагадують вагантські. У 1803 р. знайдено найбільш значне зібрання середньовічної світської лірики — «Буранські пісні» («Сагтіпа Вигапа») — збірку, складену в XIII ст. у Баварії. До збірки ввійшло близько 200 ла­тинських віршів переважно вагантського походження. Познайомившись з ними, «здивована Європа побачила, що похмуре Середньовіччя вміло не тільки молитися, а й веселитися, і не лише рідними мовами, а й вченою латиною...»

Поезія вагантів головним чином анонімна. Цьому, очевидно, сприяли умови вагантського середовища. Мандруюча маса письменних, а то й добре освічених людей, що володіли латиною і вмінням складати вірші (цьому вчили у школі), відчувала себе відокремленим кланом — вільним братством освічених людей, які звисока дивились на представників усіх станів (у тому числі на феодальну знать), якщо ті були безграмотними. Як і в середовищі жонглерів, будь-які вірші, що відповідали настроям та смакам вагантів, ставали загальним надбанням, і кожний міг прикласти до них свою руку, доповнюючи, переправляючи чи ство­рюючи нові варіанти і наслідування.

Проте в анонімній масі збереглось декілька імен вагантів-поетів: Гугон за прізвиськом Примас Орлеанський (середина XII ст.), вагант за прізвищем Архіпіїта (Тобто поет над поетами.) Кельнський (середина XII ст.), Вальтер Шатільонський (друга полови­на XII—початок XIII ст.) та ін. Творчість кожного з них відзначається індиві­дуальним почерком. Найбільш самобутнім з них є Примас. Бідняк і скиталець, він зумів передати всю безшабашність і безпритульність вагантського буття, де воля і незалежність поєднувались із необхідністю шукати покровителів, ви­прошувати подачки, вислуховувати лайки і миритися з презирством.

Поезія вагантів спиралася на досвід релігійної лірики, на античну традицію (переважно на творчість Овідія, Горація, Ювенала) та на народну поезію, з якою ваганти знайомились під час мандрів. Ваганти внесли свою долю новаторства у розвиток європейської поезії. Вони широко вводили риму (яка ввійшла в європей­ську поезію у Х ст.), що надавало їхнім віршам співучості, витонченості. Вони охоче наслідували пісенні й танцювальні народні традиції. Їхній стиль відзначаєть­ся багатством відтінків — від зворушливої ніжності, юної свіжості та безпосеред­ності до навмисної бурсацької зухвалості, грубості.

Тематика вагантської поезії різноманітна. Вони писали на замовлення високо­поставлених осіб хвалебні словослів'я (за них добре платили), відгукувались на політичні події, наприклад, складали віршовані заклики до хрестових походів, релігійні пісні та гімни. Але славили й Венеру, Бахуса, Флору, котрих вважали символами земних радощів, плотських насолод, веселих розваг у колі друзів та подруг. Для вагантів характерне самопародіювання, тому чимало віршів про­сякнуті гіркотою безпритульного життя. Зразком вагантського світосприйняття є знаменита «Сповідь» Архіпіїти. Він не бажає прикриватися брехливим благо­честям, з викликом визнає свої провини:

Не понурість вченого — гурт, веселий дотеп Більш мене приваблюють, ніж медові соти. Лиш Венері-владарці рад я слугувати:

Це ж бо діло вибранців, молодих крилатих.

Йду, куди юнацтво йде; світ переді мною. Дружний не з чеснотами — з блудом заодно я. , Насолоди прагну я більше, ніж спасіння, Плоть цвіте, в душі, проте, не людина — тінь я.

Я в корчмі й померти рад, не В м'якій постелі, Аби лиш вино було в келиху веселім;

Голосніше янголи заспівають, може:

«Глянь на пияка того й змилостися, Боже!»

Ось і гріхи мої — мов на скатертині,

Все, про що злорадники вам доносять нині.

В душу власну глянути в них немає часу,

Хоч на блуд мій дивляться не з презирством — ласо.

(Переклад А. Содомори).\

У ліриці вагантів переважають любовна тема і викривальна сатира. У любовній ліриці з молодих зухвальством прославлялась земна пристрасть. Разом з тим нерідко звучить повага до юного дівоцтва і цнотливості. Героїнею в таких випад­ках виступає молода селянська дівчина-пастушка. Лірика часто пов'язана з карти­нами сільської природи; поети оспівують весну, пробудження природи; весна і любов — давні фольклорні символи оновлення всього живого.

Простодушна релігійність вагантів поєднується із критичним ставленням до духовенства високих рангів, від яких залежало низове церковне середовище. У дотепних задиркуватих сатирах ваганти висміюють симонію ( Симонія — купівля-продаж церковних посад або духовного сану в католицькій та інших церквах, поширена за доби феодалізму в Західній Європі.), лицемірство, розпусту, здирство, користолюбство духовних осіб. Гостра критика папського двору чить, наприклад, у вірітіі «Викриття Риму» Вальтера Шатільйонського. Ваганти створили багато веселих, дотепних пародій на ритуали. Так, у відомій пародії «Всеп'яніша літургія» (XIII ст.) точно відбито всі компоненти меси, пародійним перекрученням слів досягається комедійний ефект. Викривальні вірші вагантів переписувались по всій Європі. Водночас слід підкреслити, що вагантська сатира — це не критика, а самокритика духовного прошарку: вагант може сказати багато гірких слів своєму побратику-клірику, але сам він не уявляє себе поза цим середовищем, їхні пародії користувались великою популярністю, це своєрідний заклик дотримуватися моралі, не ганьбити себе, а також весела посмішка, середньовічний звичай змішувати серйозне і дотепне, нечестиве з благочестивим.

Наприкінці XIII ст. лірика вагантів занепала, але її традиції вплинули на розвиток куртуазної та міської літератури. У наступні століття про вагантів майже забули і відкрили в добу романтизму, коли пробудився інтерес до старовини. В наш час знову помітне зацікавлення вічно молодою поезією запальних співців свободи і радощів життя, тим більш, що в середовищі вагантів виникло чимало студентськмх пісень, зокрема деякі строфи з широковідомої «Gaudeamus igitur» *. Поява університетів на межі XII—XIII ст., де поряд з богослів'ям вивчали медицину та правознавство, поширила коло знань про людину та навколишній світ.

В добу хрестових походів у Європі з'явились латинські переклади (з арабської мови) праць з математики грецьких вчених (Евклід, Птоломей), з медицини (Гіпократ, Гелен), а також всі твори Аристотеля, вчення якого про аргументацію логічними категоріями, швидко оновило богослів'я і правознавство. Головною проблемою середньовічних мислителів було узгодження двох джерел новоєвропейської культури — античності та християнства. Античність давала уявлення про красу і гармонію світу, християнство — про достоїнство та цінність напруженого життя людської душі. Примирення цих ідеалів відбувалося поступово, в склад-боротьбі поміж різними тенденціями духовного життя Європи ХІ—ХЇЇІ століть.

Центральною постаттю освіченої Європи початку XII ст. був П'єр Абеляр 79—1142) —французький латиномовний письменник, мислитель, який очолював раціоналістичний напрям у філософії і як діалектик далеко випередив свій Видатний оратор і педагог, він заснував приватну школу в Парижі, відому своїм вільнодумством. На лекції Абеляра збиралась різна публіка — клір, городяни, лицарі, ваганти. Слухачі та послідовники були віддані йому та всюди йшли слідом за наставником. Абеляр з повагою ставився до античної філософії, утверджував пріоритет розуму, логіки досвіду. За критику релігійного фанатизму погляди Абеляра двічі були засуджені церквою як єретичні. В автобіографічній «Історії моїх бідувань» він розповів про глибоке кохання до своєї учениці — талановитої і вродливої Елоїзи, а також про те, як жорстоко переслідують Їх церковні фанатики і заздрісники. Трагічна історія цього кохання знайшла відображення в їхньому листуванні, яке вражає психологічною глибиною і щирістю почуттів. «Історія» Абеляра та листування є цінним літературно-історичним джерелом у вивченні духовної атмосфери Європи початку,XII ст., а також свідоцтвом відродження духу античного індивідуалізму, зростаючої свідо­мості про самоцінність окремої особистості.

Історія цього кохання знайшла відгук у творчості Ф. Війона, Ф. Петрарки, А. Попа, Ж.-Ж. Руссо та ін. В українській літературі — у вірші Є. Плужника «В листопаді, місяці тихім».

Латинська світська література розвивається і в наступні століття, використо­вуючи античні жанрові форми: промови, листи, елегії, ідилії, віршовані послання, сатири, епіграми тощо. Розрахована на освіченого читача, латинська література, однак, не відмовляється від народних джерел, опрацьовує фольклорно-епічні сюжети і засвоює народно-пісенні ритми. Представниками латинської літера­тури Ренесансу можна назвати Ф. Петрарку, Еразма Роттердамського, У. фон Гуттена, Т. Мора та ін.