Міннезанг.

У Німеччині лицарська лірика розвивалася наприкінці XII—XIII ст. Для визначення її у XVIII ст. німецькі вчені ввели термін «мінезанг» — любовна пісня (нім. Minne — любов, Sang — пісня). У мінезангу рано виявилися два напрями: «народний» і куртуазний. «Народному» напряму властиві простота, природність у відтворенні почуттів. Він близький до народної любовної пісні та майже не позначений куртуазним поклонінням дамі; стиль його більш архаїчний. Головні представники «народного» напряму — фон Кюренберг та Дітмар фон Айст. їм ближче фольклорне трактування кохання (жінка чекає коханого і тужить за ним). «Я сокола годувала і коли він виріс, я повила його пір'я чистим золотом і пустила на волю. І він відлетів у далекі країни»,— сумує покинута милим героїня Кюренберга.

Куртуазний напрям мінезангу розвивався у прирейнських областях країни під безпосереднім впливом провансальських зразків. Поети куртуазного стилю Генріх фон Фельдеке, Фрідріх фон Хузен, Генріх фон Морунген, Рейнмар фон Хагенау та ін.) оспівували «високе» кохання зі всім його куртуазним ритуалом: вихвалянням дами, «томлінням», «стражданням» та страхом здійснення своїх бажань. Видатний майстер куртуазного стилю — Морунген. Його пісням властиві душевна глибина, тонкість і багатогранність у відтворенні любовного почуття. Паралельно з куртуазною поезією розвивався дидактичний жанр — «шпрух» (Шпрух (нім. spruch) — моралізаторський вислів, засвоєний мінезингерами від шпільманів, найулюбленіша форма німецької середньовічної політичної та повчально-сатиричної поезії.). Зберігся збірник шпрухів Сперфогеля (середина XII ст.) — мабуть, бідного мандрівного поета. Його віршовані повчання і дидактичні байки побутового та релігійного змісту грунтуються на народній дидактиці та фольклорних уявленнях.

Художньої вершини і творчої самобутності мінезанг досяг у творчості найвидатнішого середньовічного поета Вальтера фон дер Фогельвейде (бл. 1170— 1230). Бідний лицар, він був професійним поетом і залежав від знатних покровителів. У любовній ліриці Вальтер почав з прославлення «високого кохання», і пізніше, під впливом народних пісень і лірики вагантів, порушив куртуазну традицію. Він звеличував просту дівчину або жінку, яка ніжно й відверто відповідає на його почуття. «Можуть бути інші, кращі за тебе, але в моїх очах ти вродлива... Ти прекрасна, і цього досить. Я люблю тебе і перед золотом королеви обираю твій скляний перстенець»,— зізнається поет. Його поезія пройнята душевною простотою, щирістю та справжнім ліризмом. Він вводить у мінезанг фольклорні традиції, народні мелодії, весняну пісню і танці, створює картини природи. Шедеврами його лірики вважають пісні «Вам, пані, вінок» і знамениту «Під липкою».

Фогельвейде перший із мінезингерів використав публіцистичні можливості шпруха. Сучасник жорстокої боротьби між Римом та німецькими правителями, Вальтер у своїх шпрутах пристрасно закликав до національної єдності. У цьому загальному розбраті поет звинувачував папську курію. Творчість Фогельвейде останніх років овіяна смутком і глибоким розчаруванням, пов'язаними з початком кризи німецького лицарського суспільства. Ознаками згасання лицарської культури позначена творчість відомого баварського поета Нейдхарта фон Рейенталя (бл. 1180—1250) і ряду його сучасників та послідовників. Нейдхарт був першим представником так званої сільської поезії куртуазного стилю і оспівував «низьке кохання». Він збагатив мінезанг народними мотивами, але його побутовий натуралізм (введення в куртуазний зміст побутових сценок з селянського життя з бійками та сварками) надав його поезії характеру сатири на життя селян. Поет здобув славу «ворога селянства» і з часом став дійовою особою низки комічних оповідань — шванків, які ввійшли до народної книги «Нейдхарт — Лис» (XV ст.).

Епігоном класичного куртуазного мінезангу був Ульріх фон Ліхтенштейн _ автор віршованого біографічного твору «Служіння дамі» (1255). Ліхтенштейн до­вів до екстравагантної крайності «любовне васальство». Так, щоб запевнити даму в щирості своїх почуттів, він відтяв собі мізинець і надіслав його їй разом з любов­ним посланням.

Виняткове місце в школі «селянської поезії» посідає мінезингер Тангейзер (середина XIII ст.). Він увів у мінезанг мотиви і форми народних танцювальних пісень. Тангейзер прославляв «низьке кохання», пародіював крайності «васаль­ного служіння» дамі. В автобіографічній ліриці поет не приховує, що в його на­сиченому пригодами та мандрами житті велику роль відіграли жінки та вино, що стало причиною його розорення. Навколо імені Тангейзера виникла легенда, за­барвлена антиклерикальними мотивами, згідно з якою поет був полоненим і кохан­цем «вельможної Венери» і жив у Венериній горі. Злякавшись своєї гріховності, він вирушив на покаяння в Рим. Але папа прокляв поета і заявив, що як не може зазеленіти посох в його руці, так і нема йому прощення на землі. Засмучений поет повертається до Венери, але папський посох раптом зазеленів. Протиставлення в цій легенді земної чуттєвої любові релігійному аскетизмові, прославлення внут­рішньої свободи людини згодом використали німецькі романтики Г. Гейне, Л. Тік. Прекрасні ліричні пісні залишили й відомі куртуазні епіки Вольфрам фон. Ешенбах та Готфрід Страсбурзький.

У середині XIII ст. розвивається морально-дидактичний напрям, який ши­роко використовує жанр шпрухів, авторами котрих все частіше стають бюргери. У їхньому середовищі в XIII ст. була створена поема «Війна співців», де розпо­відається про змагання мінезингерів у замку Вартбург. Дійовими особами в ній виступають відомі поети, серед них Генріх фон Офтердінген (його вірші не збереглися). Легенда про змагання мінезингерів широко використовувалась в епо­ху романтизму в літературі та музиці. Композитор Р. Вагнер створив оперу «Тан­гейзер і змагання співців у Вартбурзі».

Згасаючи, куртуазний мінезанг поступово звільняв місце новому явищу — бюргерському мейстерзангу. Піднесення міст, їх економічна незалежність сприя­ли розвиткові вільнодумства і викривально-дидактичного напряму в літературі.