Освоєння схоластичною ученістю античного і арабомовного знання.

В умовах університетського викладання XIII в. досягла повної зрілості західноєвропейська схоластична вченість. Найбільш видатні її носії належали до двох нових орденів – домініканського і францисканського. Типовою рисою цієї вченості стає авторитарність, що виражалася передусім в комментаторському характері навчання і в мінімальній ролі не тільки учнів, але і вчителів. Величезні ціни рукописних книг, що читалися і що коментувалися з кафедр («лекція» - читання), складали вельми важливу, хоч тільки зовнішньо, умову такого роду авторитарності. Млявість соціальної динаміки феодального суспільства і вікова стійкість ієрархічної структури церкви, слабість особистісного начала в їх системі складали соціальну базу такої авторитарності.

Вона розповсюджувалася не тільки на освіту, але і на зміст тих книг, по яких воно здійснювалося. На теологічних факультетах, що вважалися вищими в ієрархії факультетів, навчання по самій суті цієї дисципліни носило суто комментаторський характер. Велике поширення отримали в цих умовах різні «Суми», що систематизували богословський матеріал. Найбільш поширеними були «Чотири книги сентенцій» Петра Люмбардського. У сторіччі, що розглядається, з'явилися й інші «Суми». Відносно них не повинно бути зневажливого відношення. Схоластична (т. е. шкільна) систематизація, що передбачала розчленування і дефініції безлічі питань, грала тоді позитивну роль. Можна сказати, що вона була в ту епоху необхідною формою освоєння звань і стала гальмувати його лише в подальші віки. Протиріччя між змістом знання і формою його освоєння тоді ще не було, особливо коли схоласти мали справу з богословськими питаннями, що вивчалися на теологічних факультетах.

Але методологія (як, в сутності, і методика) такого вивчення розповсюджувалася і на філософські факультети. Предмети і особливо твори, що вивчалися тут, в ХІІІ сторіччі радикально змінилися в порівнянні з попереднім. Величезну роль зіграли тут арабомовна наука і філософія.

Вже в середині XII у. в Толедо, відвойованому у маврів в кінці попереднього сторіччя і що мав багаті традиції арабської і єврейської науки, навколо місцевого єпіскопа Раймунда склався вельми активний перекладацький центр з арабської мови на латинську (Доміник Гундіссальві і інш.). У ХІІІ сторіччі до нього приєднався і інший аналогічний центр в Палермо, при дворі Фрідріха II і його сина Манфреда. У Толедо, а потім в Палермо працював вельми активний пропагандист арабської науки і перекладач з арабського на латину Михайло Скотт (1180 1235), філософ, астролог і алхімік, якого іноді називають першим латинським аверроїстом (він був головним перекладачем творів Ібн-Рушда). У Толедо і в Палермо були перекладені на латинь і твори Авіценни, аль-Фарабі, Маймоніда, Ібн-Гебіроля, ряд першорядних творів арабомовної науки – медицини, астрономії, математики, оптики.

Ще більшу роль зіграли перекази античних філософів і вчених, що давно існували в арабських переказах, - Платона, Плотіна («Теологія Арістотеля»), Прокла («Книга про причини»), Секста Емпірика, Діогена Лаерция, Галена, Евкліда і інш. Особливе місце в цьому списку зайняли перекази творів Арістотеля (разом з арабомовними коментарями до них). У попередньому сторіччі західноєвропейські схоластики знали великого грецького філософа майже виключно як логіка (і те не повністю). Тепер же стають відомими всі основні його твори, особливо після того як їх сталі (приблизно з 20-х років ХІІІ сторіччя) перекладати безпосередньо з грецького перші перекладачі – Роберт Гроссетест і Віл’єм з Мербеке. Найважливішим центром, що забезпечував Західну Європу древньогрецький рукописами, був Константінополь. У другій половині XIII в. і тим більше до кінця його західноєвропейські схоластики знали античну філософську і наукову спадщину краще, ніж арабомовні філософи IX XII ст. (перші мали, наприклад, «Політику», що залишалася абсолютно невідомої другим).

Рецепція Арістотеля стала найважливішою сторінкою західноєвропейської схоластичної філософії XIII в. Католицька ортодоксія, що орієнтувалася тривалий час на августініанський напрям, спочатку прийняла ідеї Стагиріта, що називається, в багнети. Вивчення його природничих творів, як і «Метафізики», на факультетах мистецтв було заборонено папськими декретами 1210 і 1215 рр. У 1231 р. Григорій IX оновив ці заборони, але одночасно створив комісію для перевірки арістотелівських творів з метою їх можливого пристосування до християнсько-католицького віровчення. Це був вимушений крок римського папи (хоч тоді він і залишився безрезультатним), тому що засвоєння даних творів стало життєвою необхідністю університетського утворення і розвитку науково-філософського знання в Західній Європі цієї епохи.

Перипатетична енциклопедія наук, як, в сутності, і вся концепція знання Стагиріта, стали головним методологічним руслом, за допомогою якого емпіричний чинник вливався в умоглядно-спекулятивну стихію християнської філософії, представленої августініанцями. Римська курія, природно, прагнула поставити цей процес під свій контроль, чого їй тривалий час зробити не вдавалося, і твори Арістотеля вивчалися всупереч папським заборонам. Тим часом небезпека цього вивчення зростала і в зв'язку з тим, що на деякі ідеї Стагиріта спиралися злісні єретики.