§3. Цінність юридичних норм для особи: інструментальна та власна

Водночас із „реструктуризацією" у філософії права такого її підрозділу, як правова аксіологія, почастішали публікації з ціннісно-правової тематики¹. Проте цей - загалом безперечно позитивний - процес подекуди супроводжується оминанням, „забуттям" деяких попередніх вітчизняних (у широкому розумінні) праць, які здавалося б, не повинні лишатись поза увагою й сучасних дослідників (ну хоча б тому, щоб останнім не доводилося, як то кажуть, „винаходжувати велосипеди").

З огляду на це, видається доречним відтворити низку положень загальної теорії цінностей та, спираючись на потребовий підхід, застосувати їх для аксіологічної характеристики такого „легістсько-позитивістського" феномена, як державно-вольове, тобто об'єктивне юридичне, право.

Є й ще одна причина, що спонукає до цього. Під впливом антропологізації праводержавознавства - процесу цілком виправданого й своєчасного - відбувається інтенсивне відродження й поширення „природного" праворозуміння. На цьому фоні у названій науці дещо відійшли в тінь, „поскромнішали" дослідження суто юридичних - державно-нормативних - явищ (більше того: критика останніх іноді набуває „нищівного" характеру). Послабити такий дисбаланс -це друга мета, якій підпорядкована ідея (і назва) пропонованого параграфа.

Потребовий підхід як підґрунтя аксіолого-правових досліджень. Загальносоціальне поняття „соціальна цінність" характеризує ті явища об'єктивної дійсності - як матеріальні,

¹ Див., напр.: Бандура О.О. Єдність цінностей та істини у праві: Монографія. - К., 2000; Баранов П.П., Окусов А.П. Аксиология юридической деятельности. - Ростов-на-Дону, 2003; Кравченко И.И. Политические и другие социальные ценности // Вопросы философии. - 2005. - №2. - С.3-16.

так і ідеальні - (або ж їхні властивості), які здатні задовольнити певні потреби суб'єкта, необхідні, корисні для його існування й розвитку.¹ Це поняття нерідко позначається й терміном „благо". Етимологія вказаних термінів також підтверджує таке слововживання² Справді, якщо предмет відноситься до розряду благ, то якраз через те, що він визнається, оцінюється як корисний, потрібний³.

Тому видається, що найбільш точною є інтерпретація поняття цінності саме як позитивної значимості об'єкта для задоволення потреб суб'єкта.

Воно, таким чином, розкриває позитивне значення різноманітних явищ для життя й діяльності людини, соціальних спільнот, груп, всього суспільства у цілому. Поза їх потреб немає й цінностей. Зміни у потребах - об'єктивна основа й зміни цінностей. Оскільки цінність визначається як властивостями об'єкта - „носія" цінності, так і потребами суб'єкта, вона, отже, втілює єдність об'єктивного й суб'єктивного, опосередковує специфічний, так званий суб'єктно-об'єктний, зв'язок⁴. Елементами цього зв'язку, стосунку виступають: предмет (об'єкт), який має властивість, здатність задовольняти потреби суб'єкта, і суб'єкт, який потребує цього предмета.

У ролі цінностей можуть виступати: біологічний, психологічний, психофізіологічний стан людини (життя,

¹ Тугаринов В.П. О ценностях жизни и культуры. - Л, 1970. - СП; Дробницкий О.Г. Ценности // Философская энциклопедия. Т.5. - М., 1969. -С.69.

Великий тлумачний словник сучасної української мови. - К., 2002. -С. 1366; Толковый словарь русского языка / Под ред. Д.Н.Ушакова. Т.4. - М., 1940. - С. 1214; Словарь современного русского литературного языка. Т.1. -М, 1950. - С.471; Т. 17. - М., 1965. - С.630 - 633; Этимологический словарь русского языка. Т.1. Вып. 2.-М., 1965.-С. 127.

Див.: Тугаринов В.В. Теория ценностей в марксизме. - Л., 1968. - С.9. ⁴ У цьому сенсі можна сказати: цінність - функція двох перемінних (Див.: Василенко В.А. Ценность и ценностные отношения // Проблема ценности в философии. - М.; Л., 1966. - С.45).

286

287

здоров'я, спокій тощо.); умови суспільного життя (соціальні й природні), за яких відбуваються виникнення, розвиток й задоволення потреб; предмети та засоби задоволення потреб -продукти матеріального і духовного виробництва. Оскільки потреби суб'єкта не завжди їм самим усвідомлюються (або ж усвідомлюються не завжди правильно), предмет може ставати цінністю й незалежно від того, чи осмислений він суб'єктом у цій якості, чи ні. Цінність не перестає бути такою лише від того, що вона не є рефлектованою у свідомісті; вона може бути й прихованою (латентною), У протилежному випадку проблема розпізнавання, знаходження, тлумачення цінностей взагалі не виникала б.

Для того, щоб розмежувати об'єктивно існуючі цінності, з одного боку, та їх відображення у свідомості суб'єкта - з іншого, розрізняють цінність (як об'єктивної значимості об'єкта у задоволенні потреб суб'єкта) і оцінку (як відображення цієї значимості у свідомості суб'єкта, тобто як „цінності свідомості")¹.

Коли ж йдеться про значимість стосовно потреб, то вона й може бути виявлена на основі так званого потребового підходу, тобто шляхом виявлення історично визначених потреб суб'єктів суспільного життя та встановлення ролі, функції (як потенційної, так і реальної) тих або інших предметів , явищ у задоволенні таких потреб.

З викладених вихідних засад випливають наступні методологічні положення для вивчення цінності об'єктивного .юридичного права.

1. Цінність права можна стисло визначити як його позитивну значимість (роль) у задоволенні потреб суб'єктів. Дане поняття може бути позначено також терміно-сполученням „корисність права".

Див., напр.: Дробницкий О.Г. Мир оживших предметов. - М., 1967. - С.44, 292; Столовим Л.Н. Природа эстетической ценности. - М., 1972. - С.55.

Деякі автори визначають цінність права як його здатність задовольняти потреби.¹ Така, в принципі прийнятна, дефініція акцентує, однак, лише можливу цінність права. Якщо ж мати на увазі його справжню цінність, то більш точним видається розуміння її як реальної значимості, як фактично здійснюваної правом функції.

2. У тому сенсі, в якому „право... не має своєї власної історії""²., воно не має й своєї абсолютної цінності: остання визначається його конкретною роллю, його дійсним значенням у задоволенні історично визначених, змінюваних потреб учасників суспільного життя .

Отже, встановлення цінності права потребує з'ясувати, принаймні, два основних питання: по-перше, що являють собою потреби суб'єкта (індивіда, групи, всього суспільства), котрі задовольняються цим правом; а по-друге, які у права є властивості, завдяки котрим воно здатне такі потреби задовольняти. Ось чому цінність права може бути розкрита передусім у рамках потребового дослідницького підходу. Останній же, слід зазначити, може застосовуватися до тієї частини правової аксіології, яка „... складається як із вчення про ідеали державно-правового будівництва, так і з оцінки тих явищ, що вивчаються, з точки зору цих ідеалів", котрі розглядаються в якості „відповідних наукових, культурних цінностей"³. Адже походження, зміст і призначення таких ідеалів-цінностей можуть бути пояснені, в кінцевому підсумку, тими потребами, задоволенню яких вони покликані сприяти.

Інструментальна цінність права. Вона конкретизується,

¹ Див., напр.: Фаткуллин Ф.Н., Чулюкин Л.Д. Социальная ценность и эффективность правовой нормы. - Казань, 1977. - С. 12; Баранов В.М. Взаимосвязь истинности и социальной ценности правовых норм в развитом социалистическом обществе // Вопросы теории государства и права. - Саратов,1980.-С54.

² Маркс К., Энгельс Ф. Немецкая идеология. - Соч.2-е изд. Т.З. - С.64.

³ Недбайло П.Е. Введение в общую теорию государства и права. - К., 1971. - С. 106, 107.

288

289

по-перше, як цінність інструментально-розподільча. У

соціально неоднорідному суспільстві об'єктивне юридичне право виступає передусім як державний засіб розподілу, надання основних соціальних благ, тобто воно є начеб їх формальним джерелом. Воно стає, так би мовити, „співучасником" задоволення найважливіших потреб суб'єктів, співорганізатором їх життєзабезпечення. Ясна річ, розподіляє блага не само по собі це право, а його „автор" - держава; але вона здійснює це за допомогою якраз об'єктивного юридичного права.

Рівень розподільчої цінності права обумовлюється, вочевидь, двома факторами: по-перше, змістом й обсягом потреб суб'єкта, а по-друге, конкретними видами та обсягами тих благ, котрі саме через право надаються у розпорядження суб'єкта для задоволення його потреб. Тому встановити цінність права у зазначеному аспекті, а також визначити його місце у загальній системі соціальних засобів задоволення потреб відповідного суб'єкта можливо лише виходячи з того, яка ж частина цих потреб задовольняється благами, які забезпечуються саме таким правом. Операціональними показниками, що дозволяють вимірювати ,,розмір"(рівень) такої цінності права, отримувати її кількісну характеристику, можуть бути, зокрема, наступні індикатори:

• питома вага тих потреб, що задовольняються тільки за посередництвом права, у складі усіх потреб суб'єкта;

• порівняльна значимість для життєдіяльності суб'єкта тих потреб, котрі поза правом не можуть бути задоволені, і тих, котрі задовольняються поза ним;

• ступінь (рівень) задоволення потреб, яке опосередковується правом.

Вочевидь, такі індикатори самі по собі є позаюридичними, „загальносоціальними", хоча їх відбір проходить на тлі права, начебто за його участю. Кількісне значення (величина) таких

показників може змінюватись передусім унаслідок загальносоціальних змін - через: а) виникнення нових потреб (тобто потреб у нових благах); б) розширення чи звуження сфери прояву вже існуючих потреб (тобто збільшення чи зменшення кола суб'єктів, які мають такі потреби); в) кількісної зміни самої потреби (її збільшення чи зменшення); г) актуалізації відповідної потреби, тобто посилення її нагальності у життєдіяльності суб'єктів та відображення цієї обставини в ієрархії усвідомлених установок суб'єктів.

Будь-які коливання означених показників, які можуть бути викликані вказаними причинами, будуть відображати зміни цінності права в її інструментально-розподільчому аспекті. Але при цьому очевидно, що як підвищення такої цінності права не можна ставити „у заслугу" безпосередньо йому, так й її зменшення не слід ставити йому „у провину". Якщо об'єктивне юридичне право безпосередньо не виробляє матеріальні і духовні блага, то воно само й не „відповідає" за їх вид і обсяг. Тому у даному аспекті цінність права є його похідною, залежною, вторинною характеристикою. Право „у даному відношенні є цінністю такою самою мірою, якою якість цінності мають і політика, і економіка, і мораль, і духовне життя суспільства у цілому. Тут право - при всій його важливості, багатогранності - нічого принципово нового у загальну „номенклатуру" соціальних цінностей не додає (хоча й суттєво посилює, збагачує їх)",¹ Воно лише начеби забарвлюється у колір тої цінності, котру розподіляє.

По-друге, 'інструментально-позначаюча цінність права² полягає у тому, що юридичні норми називають, позначають, вказують ті явища (предмети, дії), які -з позиції держави -призначені задовольняти потреби тих чи інших суб'єктів і тому належать до цінностей. Само ж право виступає тут цінністю

¹ Алексеев С.С. Право и наша жизнь. - М., 1978. - С127. її можна назвати також вказівною, сигніфікативною, орієнтаційною.

290

291

тому, що задовольняє інформаційно-орієнтаційні потреби особи.

Для відображення цінностей у законодавстві може використовуватися описова (дескриптивна) форма викладу, - це має місце зазвичай у преамбулах законів. Проте основною формою вираження цінностей у праві слугують прескриптивні, деонтичні судження. Так, у вигляді обов'язків фіксуються вчинки, котрі мають цінність для відповідних (управоважених) суб'єктів, для держави. У вигляді ж прав подається опис вчинків, які здатні принести користь носіям цих прав та іншим суб'єктам. Нарешті, у формі заборон вказуються такі вчинки, які несумісні з певними цінностями, тобто такі, що руйнують цінні для відповідних суб'єктів й схвалювальні чи допустимі державою суспільні відносини, а також вчинки, що породжують антисуспільні відносини. У праві зазначаються також й „антицінності", використання яких заборонено для задоволення навіть соціально прийнятних потреб (наприклад, використання при досудовому розслідуванні кримінальної справи насильства, погроз, обману для отримання свідчень). Загальна особливість законодавчого відображення цінностей полягає в його офіційному характері, в обов'язковому для всіх значенні.

Безпосередніми об'єктами такого позначення можуть виступати:

а) предмети (явища, події, дії, відносини), корисність яких є очевидною. Причому вони можуть номінуватись у вельми абстрактній формі. (Щоправда, в окремих випадках правозастосовнику юридично дозволяється дещо переоцінювати, коректувати думку законодавця щодо значимості відповідних вчинків, зафіксованих у законодавстві, і за своєю власною оцінкою виключати їх з кола цінностей, що розподіляються або охороняються правом);

б) сама по собі значимість вчинків (явищ, предметів, подій, відносин) без вказівки їх формально визначених ознак, які можуть бути зафіксовані емпірично. Яскравим прикладом

такого позначення можуть слугувати оціночні поняггя, що вживаються у законодавстві (скажімо, поняття поважних причин, відповідності інтересам дітей, тяжких наслідків). Вони характеризують значимість (особистісну, групову,

загальносоціальну) таких вчинків, формально визначені ознаки яких у нормативних актах взагалі не описуються.

Об'єктивна необхідність вдаватися у законодавстві до таких понять обумовлюється тим, що у багатьох випадках ті дії, які є однаковими за їхніми формально визначеними, емпірично фіксованими зовнішніми ознаками, набувають, проте, неоднакової соціальної значимості та й навпаки: дії, різні за формальними ознаками, можуть мати однакову соціальну значимість. Оскільки встановлена у нормах права юридична значимість фактів втілює реакцію держави передусім на їх соціальну значимість, то в наведених випадках використання оціночних понять у нормативно-правових актах стає неминучим. З огляду на це, навряд чи буде перебільшенням висновок про те, що використання оціночних понять в юридичному регулюванні - це специфічна державно-правова закономірність. Звичайно, у різних видах суспільних відносин, у різних галузях права сфера дії даної закономірності не є однаковою.

Коли правозастосовнику потрібно звернутись до оціночного поняття для вирішення справи, він повинен встановити, які реальні факти у досліджуваній ситуації справді мають (чи мали) саме ту соціальну значимість, яка зафіксована у такому понятті і з якою, отже, законодавець пов'язує відповідні юридичні наслідки.

Правозастосовник у даному випадку начеби продовжує й доводить до кінця розпочате законодавцем виявлення цінностей (або ж, навпаки, антицінностей), яким надається юридичне значення;

в) нарешті, одночасно й значимість, і ті відповідні за

292

293

формальними показниками дії, які таку значимість мають, які її начеби „породжують". Саме таким шляхом ціннісне (аксіологічне) відображення у законодавстві соціальних реалій забезпечується найповніше.

Завдяки своїй інструментально-позначальній цінності об'єктивне юридичне право використовується як надійний орієнтир у сфері задоволення потреб: „...якісь функції світлофору чи дорожнього знаку, якщо така аналогія доречна, воно виконує на шляху спрямування думки суб'єкта до відповідних цілей та засобів їх досягнення"¹ .

По-третє, інструментально-співвимірна цінність права. Відомо, що значимість вчинків, предметів, явищ не є однаковою для кожного суб'єкта і що вона, крім того, змінюється у соціальному часі та соціальному просторі. „ Отже, сама ціннісна предметність об'єктивно ієрархізована, і ця ієрархія є обов'язковою для відповідного способу існування суспільного суб'єкта"². їй має відповідати, ясна річ, і суб'єктивна ієрархія цінностей (оцінок). У соціально неоднорідному суспільстві одним із засобів формування останньої якраз і слугує право. Воно відбудовує таку ієрархію відповідно передусім до потреб, інтересів домінуючої частини суспільства. Як відзначила А. Поезна у статті „До питання про співвідношення систем цінностей і системи правових норм", при створенні ієрархії цінностей, котрі являють собою вихідний пункт для правотворчості та які охороняються правопорядком, вирішальним фактором стає співвідношення різних соціальних сил у суспільстві".³

Юридичні норми, що закріплені у системі державних нормативно-правових актів, відображають субординацію різних

Лазарев В.В. Социально-психологические аспекты применения права. -Казань, 1982.-С. 101.

² Брожик В. Марксистская теория ценностей. - М., 1982. - С.201.

³ Ргаупіске зїигііе. - ВгаїІ5ІауаД977, гоб 23. -8.102.

цінностей, фіксують розрізнення щодо їх рівня, характеризують їх, так би мовити, нерівноцінність - так, як це уявляє собі у першу чергу та частина суспільства, яка „володіє" державою. Завдяки цьому такі норми використовуються задля ранжування, співвимірювання цінностей, яке набуває істотного значення для вибору й прийняття рішень у процесі управління (самоуправління) людською поведінкою.

Така роль об'єктивного юридичного права набуває підвищеної значимості тому, що воно формалізує відповідну ієрархію цінностей та забезпечує її всезагальну обов'язковість.

Інструментально-співвимірна функція права зазвичай реалізується за посередництва таких техніко-юридичних засобів:

А. Розташування опису праворозподілюваних (і правоохоронюваних) цінностей - відповідно до їх порівняльної значимості - у нормативно-правових актах різної юридичної сили. У такий спосіб суб'єктивна (встановлена державою) ієрархія нормативно-правових актів покликана і здатна відображати, більш чи менш точно, об'єктивну ієрархію цінностей.

Б. Відповідна субординація існує, як відомо, й між різними галузями права. Тому порівняльна значимість

праворозподілюваних чи правоохоронюваних цінностей може відображатися також шляхом закріплення їх у нормах різної галузевої приналежності.

В. Розподіл, розміщення легального опису цінностей у різних підрозділах (розділах, главах, статтях) одного закону. Послідовність останніх своєрідно відображає порівняльну значимість відповідних цінностей (зазвичай, від більшої до меншої). У ряді випадків шляхом переміщення опису праворозподілюваних (правоохоронюваних) об'єктів з одного розділу законодавчого акта до іншого офіційно фіксується зміна їх порівняльної значимості.

294

295

Г. Включення у нормативно-правовий акт вказівки на черговість чи перевагу у виборі тих або інших цінностей у відповідній ситуації, зокрема у разі їх „конфлікту", коли правотворчий орган „мусить віддавати перевагу відповідним інтересам і цінностям чи захищати одні інтереси та цінності , завдаючи шкоди іншим"¹

Д. Законодавче закріплення заборони, безумовної неприпустимості зазіхання на певні цінності, які у даній системі суспільних відносин визнаються абсолютними (наприклад, честь і гідність людини, відповідний державний і суспільний лад, громадська безпека). Інші ж блага, яким, з точки зору законодавця, в якихось ситуаціях, зокрема при захисті цінностей абсолютних, може бути завдана та чи інша шкода, є - у порівнянні з першими - цінностями відносними (скажімо,

майно).

Е. Встановлення у законодавстві різноманітних за видом (змістом) і розміром (кількістю) заохочень відповідно до рівня цінності дій суб'єкта. Прикладом може бути система державних нагород, „градуйована" стосовно того чи іншого ступеня соціальної корисності певного різновиду вчинків, а також особи, котра їх вчинила.

Є. Законодавче ранжування видів та розмірів санкцій за правопорушення залежно від ступеня цінності об'єкта посягання. Чим більшу цінність має об'єкт, якому завдано шкоду, внаслідок неправомірного вчинку, тим більш сувора санкція передбачається за скоєння останнього. Таким чином, ієрархія санкцій (якщо вона правильна, обгрунтована), будучи начеби прямо пропорційною ступеню корисності правоохоронюваних цінностей, виступає своєрідним

¹ ЫазсЫ12 А. 0 оіагкасЬ Ьосіпої а Ьосіпосепі V ргауи // Ргаупік. - 1965. - №5. -5.489; Нашиц А. Правотворчество. Теория и законодательная техника - М, 1974, —С.89.

відображенням їх власної ієрархії. Крім того, офіційне градуювання самих заходів юридичної відповідальності за ступенем їх тяжкості характеризує порівняльну значимість тих цінностей, що їх держава позбавляє правопорушника залежно від тяжкості правопорушення.

По-четверте, інструментально-охоронювальна (захисна) цінність об'єктивного юридичного права полягає у тому, що воно регламентує дії з охорони, захисту цінностей, а у разі їх пошкодження, знищення встановлює порядок їх „ремонту", відновлення. Тому будь-яке порушення юридичної норми саме „завдяки цінності, яка нею охороняється, діє на суспільство безпосередньо і дуже відчутно"¹. І, до речі, особливості в юридичному нормуванні процедури захисту різних цінностей також є своєрідним відображенням їх нерівнозначності, ієрархічності. Отож дана функція права щільно примикає до попередньої.

Нарешті, по-п'яте, інструментально-пізнавальна цінність права. Будь-яка соціальна норма імпліцитно втілює узагальнену оцінку, відображення цінності тих відносин, регулювання яких вона здійснює. Завдяки цьому така норма здатна виступати засобом „розшифровки" значимості фактів, на які вона розрахована, до яких вона має застосовуватись. Як зазначалось, правова норма фіксує, в тій чи іншій формі, державну оцінку (відображення) об'єктивної значимості явищ, предметів задля задоволення потреб суб'єктів. Тому здійснювана через таку норму юридична кваліфікація фактів завжди являє собою - за її гносеологічною природою - пізнання їх соціальної сутності. Остання ж якраз і є ніщо інше, як роль, значимість таких фактів у задоволенні потреб.

Отже, виконуючи усі зазначені вище функції, об'єктивне юридичне право якраз і виступає вельми важливою

Ро]е2па А. К уугпати ахіоіо^іе рге уесіу о 5Іаїе а ргауе // Ргаупу оЬгог. -1973. -№3.-3.205.

296

297

*т«зщ№РПЯНМЯН

інструментальною цінністю чи то для окремої людини, чи то для певної (здебільшого домінуючої") частини суспільства, чи то для всіх учасників суспільного життя. І тут дуже важливо підкреслити обставину, на яку, між іншим, у свій час звернули увагу румунські фахівці І.Щ. Горганеану і А.К. Олару у статті „До питання про аксіологічну перспективу у вивченні юридичних явищ": після того (і внаслідок того), як соціальна цінність отримує юридичне закріплення , спирається на підтримку права, вона „змінює своє місце у першопочатковій системі цінностей'". Інакше кажучи, правове обслуговування тих чи інших благ спричиняє зміну (частіше за все у напрямку підвищення) рівня їх цінності. Й у цьому „побічному продукті" функціонування права також можна вбачати його своєрідну, так би мовити, інструментально-коректуючу цінність.

Рівень виконання об'єктивним юридичним правом вказаних функцій залежить від низки обставин. Серед них вирішальну роль відіграє його соціальна сутність: саме зацікавленістю домінуючої частини суспільства, чию волю виражає здебільшого таке право (а подекуди й зацікавленістю усього суспільства), у відповідних цінностях обумовлюється те, яким чином держава застосовує своє право в якості інструмента (засоба) розподілу та захисту останніх. Вельми важливою є роль права й у здійсненні загальносоціальних завдань, однак і вона здійснюється правом також під контролем інтересів домінуючої частини суспільства - виконується у тому обсязі й у тій формі, які ними коректуються.

Якість виконання правом інструментально-ціннісних функцій значною мірою залежить від повноти й точності пізнання, по-перше, потреб особи, домінуючої частини суспільства та інших суб'єктів, а врешті-решт - й усього суспільства і, по-друге, ролі права у задоволенні тих потреб,

¹ Оог§апеапи І Сп., Оіаш А. С. Си ргіуіге 1а регзресїіуе ахіоіо^іса іп аЬогсіагеа Гепотепиіиі .іип<ііс//КеУІ5їас1е ЯІогоГіе. - 1975. -№ 5.-Р.621.

котрим держава надає юридичного значення. Йдеться, таким чином, про гносеологічну передумову інструментальної цінності права.

У зв'язку з цим ще раз підкреслимо, що пізнання цінностей тих явищ, відображувати, ранжувати, розподіляти, захищати які має держава за допомогою об'єктивного юридичного права, є пізнання його соціальної сутності. Остання ж, відповідно до природи будь-якого соціального, є ніщо інше, як значимість (роль, функція) явищ у суспільній практиці - передусім у задоволенні потреб суб'єктів. Суспільне буття речей, дій й подій — це їх загально-функціональне, тобто ціннісне, буття, це їх суспільне функціонування. Інакше кажучи, соціальна значимість - це, власне, і є соціальна сутність. Тому аксіологічне вивчення явищ не може не бути сутнісним; і навпаки: пізнання соціальної сутності явища - це завжди його оцінювання, котре резюмується у характеристиці його цінності, в його оцінці.

Таке розуміння оцінювання й оцінок дає підставу повною мірою застосувати до них категорії істинності Й помилковості.

Задоволення потреб, у процесі якого тільки й конституюється соціальна сутність явища, відбувається у відносинах (зв'язках, контактах, залежностях) суб'єкта(носія) потреби з іншими учасниками суспільного життя, з оточуючою дійсністю в усьому її різноманітті. Отже, виявити цінність (значимість) явища можна шляхом вивчення відносин із задоволення потреб (потребових відносин). Дослідження таких відносин в їх особистісному (суб'єктному), поведінковому й речово-предметному проявах якраз і призводить до пізнання цінності об'єктів потреби.

Результати такого - аксіолого-сутнісного - пізнання фіксуються в оціночних поняттях. Чимало з них, як вже зазначалось, часто використовуються у законодавстві, оскільки держава прямо пов'язує певні юридичні наслідки з відповідною

298

299

соціальною значимістю явища. Але й у тих випадках, коли оціночні поняття безпосередньо не включаються у норму, передумовою її формування завжди є все ж судження про цінності. „Судження про цінності, корисності того чи іншого способу поведінки, - писала О. Лукашова, - яке відповідає здійсненню інтересів суспільства, класу, групи, стає незалежним від конкретної діяльності, вчинку, але набуває значення масштабу, критерію оцінки майбутніх форм поведінки. Будучи об'єктивованою, оцінка виступає у вигляді вимоги до майбутніх вчинків. Так відбувається трансформація судження про цінність у норму"¹.

Співвідношення оцінок (зокрема, оціночних понять) і соціальних норм (у тому числі норм юридичних) характеризується тим, що будь-яка така норма імпліцитно містить оцінку, хоча не у вигляді самостійної частини норми і не в явно об'єктивованій, „наочній" мовній формі. Оцінка начеби занурилась у норму, не вичерпавши її. Але й норма є явищем, яке дещо відрізняється від оцінки. „Оцінка не наказує безпосередньо, норма не дає безпосередньо оцінки, не кваліфікує"². Норма виконує роль масштабу, оцінювання поведінки саме тому, що в ній „знята", перероблена оцінка.

З огляду на це, однією з найважливіших передумов дієвості норми є її істинність як адекватного відображення (оцінки) значимості тих явищ, які здатні задовольнити потреби суб'єктів³. Помилки у пізнанні цінностей можуть мати у правовому регулюванні своїм наслідком: неспівмірність юридичної сили різних нормативних актів із рівнем цінностей,

¹ Лукашева Е. А. Социалистическое правосознание и законность. - М., 1973.

- С.57. Див. також: Кобляков В. П. Об истинности моральных суждений // Вопросы философии. - 1968. - № 5. - С.68.

² Неновски Н. Право и ценности. - София, 1982. - С. 73-74.

³ Ціннісно-пізнавальні аспекти правотворчості аналізувались, зокрема, у статтях А. Нашиц «Проблеми цінності і оцінки у праві» (Кеуізіа ее ШогоГіе.

- 1965. - № 5. - Р.580-581, 584-585) та В. Пєшкі «Цінності і категорії у правотворчості» (Іо§гис1отапуі Когіопу. - 1981. - № 4. - Р.239-247 о1а\).

300

що ними закріплюються; недоліки у встановленні галузевої приналежності, „прописки" правової норми; неадекватність засобів позитивного юридичного стимулювання чи засобів правового захисту рівню цінності відповідних відносин.¹

Якщо першим кроком у пізнанні цінностей, які підлягають державно-юридичному розподілу, захисту, є виявлення потреб, то всі відомості стосовно останніх, що містяться в офіційних й інших матеріалах, які постачають різні науки, мають використовуватися у правотворчості. Але пізнання потреби є завжди разом з тим і виявленням тих предметів, об'єктів, які здатні її задовольнити. Отже, інформація про зміст, структуру, класифікацію цінностей, що повинні дістати юридичне закріплення, - інформація, яка надходить з різноманітних джерел, - мусить також максимально враховуватись правотворчими органами.

Оскільки ієрархія потреб визначає, „веде" за собою ієрархію цінностей, то й наукова класифікація потреб набуває важливого методологічного значення в інструментально-ціннісному використанні права: вона слугує ефективним логіко-теоретичним засобом пізнання й ідеологічного відтворення „піраміди" потреб. Як відомо, така класифікація може здійснюватись за різними критеріями: зокрема, за сферою суспільних відносин, життєдіяльності (потреби економічні, політичні, духовні, оборонні тощо.); за ступенем нагальності (потреби насущні, актуальні, перспективні); за суб'єктами (потреби особистісні, групові, - зокрема класові, національні, -загальносоціальні); за роллю потреб у розвитку, удосконаленні особи та суспільства (розумні, нерозумні); за ступенем поширеності (загальні, специфічні, виняткові); за характером об'єктів, що слугують засобом їх задоволення (матеріальні,

Більшість з наведених вище аксіолого-правових положень було покладено в основу кандидатської дисертації В.М. Косовича „Оцінювання й оцінки у правовому регулюванні" (1976 р.).

301

духовні, соціальні); за ступенем важливості для існування й розвитку суб'єкта (потреби визначальні, основні, другорядні).

Історичність, динамічність потреб обумовлює й зміну відповідних властивостей права як інструмента їх задоволення.

Все вищевикладене про інструментальну цінність права не вичерпує його аксіологічної характеристики. Якраз з позицій потребового підходу до вирішення аксіологічних проблем у праві можливо й необхідно вбачати в об'єктивному юридичному праві і це й його власну цінність. Остання заслуговує на окреме обґрунтування - знову ж з позицій погребового підходу'.

Власна цінність права. Положення про те, що праву притаманна не тільки інструментальна (опосередкована), але Й власна (неопосередкована) цінність, обґрунтовувалось багатьма юристами. Однак питання, у чому ж, власне, вона полягає, вирішується неоднозначно. Наприклад, О. Черданцев вбачав відносну самостійність цінності права у тому що: „а) воно виступає в якості засобу утвердження інших, первинних щодо нього, цінностей; б) цінність права залежить від його змісту; в) цінність права зумовлюється станом законності; г) цінність права є історично мінливою"². Проте, вважаємо, усі вказані ознаки свідчать якраз про протилежне, а саме: про залежність, похідність такої цінності права від інших явищ, що знаходяться поза ним. Самостійність цінності права у наведеному положенні навряд чи проглядається.

Деякі автори вбачають власну цінність об'єктивного юридичного права у тому, що воно здатне надавати суспільним відносинам організованості, узгодженості, сталості. Але ці властивості відносин забезпечуються, тією чи іншою мірою, й

¹ Докладніше про це див.: Рабинович П.М. Социалистическое право как ценность. - Львов, 1985. - С.29-37.

² Черданцев А. Ф. Аксиологические проблемы правоведения // Актуальные проблемы теории социалистического государства и права. - М., 1974. - С.28.

302

іншими соціальними регуляторами. „Власність" же цінності саме права (на відміну від цінності інших соціальних норм) полягає, як видається, у тому, що у соціально неоднорідному суспільстві воно у багатьох випадках здатне забезпечувати означені властивості у найбільшому ступені, у максимальній мірі. Саме у рівні - найбільш високому - задоволення специфічних особистих і суспільних потреб (їх зміст буде схарактеризовано далі) полягає, на наш погляд, специфічність власної цінності права.

Розрізнення двох аспектів цінності права знайшло своєрідне відображення у пропозиціях деяких вчених використовувати, власне, два терміносполучення: „цінності права" (стосовно до яких право - це інструмент) і „правові цінності" (власні переваги права та інших юридичних явищ)¹. Інші ж автори вживають зазначені вирази як однозначні². У зв'язку з цим заслуговує на увагу намагання розкрити зміст загального поняття правових цінностей. Так, висловлювалась думка, що такими цінностями слід вважати „...закріплені юридичними нормами види поведінки, що виступають засобом досягнення цілей індивіда"³. Це твердження є цілком слушним як стосовно можливості чи необхідності такої поведінки (і тоді мова може йти про цінність суб'єктивного юридичного права або цінність юридичного обов'язку), так і щодо самої реальної поведінки (тоді, вочевидь, мається на увазі цінність самої реалізації норм об'єктивного юридичного права). Однак цінність усіх юридичних явищ наведеною дефініцією не

Напеу О. Ве\уегшп§, >Уеіі ипсі \Уе«е сіез Кеспіз // МззепзспаШіспе 2еіізспгіп сіег Ргіеаїісп-ЗспШег-ипІУегзіІаГ. - .Іеп& - 1979. - № 1. - 8.9; Оборотов Ю. Н. Основные вопросы теории правовой активности личности социалистического общества. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук, - К., 1979. -С.23.

Михайлова М. Ценност и ценностей ориентации в правото // Годишник на Софийския университет. Юридически факултет. Т. 63. Кн. 2. - 1973. - С.58.

Суслов Ю. А. Некоторые вопросы изучения правовых ориентации // Человек и общество. Вып. 12. -Л., 1973. - С. 138.

303

охоплюється, і тому вважати останню визначенням вказаного загального поняття навряд чи можливо.

Питання про зв'язок і співвідношення інструментальної цінності та власної цінності права може вирішуватись на основі наступного положення: перша обумовлюється тим, що розподіляє (захищає) право, а друга - як воно це здійснює.

Це співвідношення характеризується передусім тим, що наявність і „величина" власної цінності права зумовлюється, у кінцевому підсумку, його інструментальною цінністю: оскільки право встановлює форму задоволення потреб, то до нього можна повністю застосувати твердження К.Маркса про те, що „форма позбавлена будь-якої цінності, якщо вона не є формою змісту"¹.

Найголовнішим показником цінності права виступає, як зазначалось, його здатність опосередковувати задоволення позаюридичних потреб суб'єктів; і якщо право не здатне на це, то й питання про те, як воно це робить, ясна річ, взагалі не виникає. Н. Нєновскі, який ввів розрізнення цінності права як цілі та його цінності як засобу, зауважив, що „воно є ціллю у певному відношенні, саме оскільки воно є важливим соціальним засобом"². Якщо право „працює" у ролі інструментальної цінності, то його власна цінність слугує показником, так би мовити, рівня, якості цієї інструментальності - й не більше того.

Якісні властивості об'єктивного юридичного права, в яких здатна конституюватися його специфічна цінність, найбільш докладно були схарактеризовані С. Алєксєєвим³. Однак ці властивості набувають статусу цінностей лише тоді та остільки, коли й оскільки на них потребують ті чи інші суб'єкти. Тому

¹ Маркс К. Дебаты по поводу закона о краже леса. - Маркс К., Энгельс Ф. Соч. 2-е изд. Т. 1.-С.159.

² Неновски Н. Социалистического право в светлината на марксиската теория за ценностите // Правна мисъл. - 1972. - № 3. - С.41.

³ См.: Алексеев С. С. Социальная ценность права в советском обществе. - М., 1971.-С.62-142.

подальші кроки у дослідженні такої цінності права вбачаються на шляхах предметного, конкретизованого виявлення тих особливих потреб різних суб'єктів соціально неоднорідного суспільства, задовольнити які здатне тільки право, інакше кажучи, - на шляхах знаходження конкретно-історичного зв'язку між специфічними властивостями об'єктивного юридичного права (в першу чергу - властивості його формальної загальнообов'язковості) і такими потребами. Одне слово, мова йде про встановлення притаманної різним учасникам суспільного життя потреби у праві як у системі обов'язкових для виконання, забезпечуваних державою загальних нормативів суспільних відносин.

Оскільки у соціально неоднорідному суспільстві існують потреби, які задовольняються тільки правом (або хоча б головним чином, переважно правом), то вони, з огляду на їх предметну характеристику, утворюють - у загальній системі соціальних потреб - особливу групу (вид): потреби правові. Потреба у праві, як і будь-яка інша, „має свій специфічний зміст і відіграє не замінну нічим іншим роль у ході самоздійснення суспільного життя"¹.

Правові потреби (або, кажучи інакше, потреби у праві) -це потреби тих чи інших суб'єктів соціально неоднорідного суспільства у загальнозначимості й загальнореалізовуваності відповідних відносин, а тим самим - в їх державній обов'язковості, забезпеченості. І хоча самостійне поняття про такі потреби було введено у науковий обіг досить давно, однак лише наприкінці XX ст. воно дістало менш чи більш ґрунтовну розробку у вітчизняній літературі. Відзначалось, зокрема, що потреба у правовому регулюванні визначається у першу чергу високою значимістю тих чи інших вчинків, а звідси виникає необхідність надати їм таких якостей (загальнообов'язковість,

Селиванов В. В. Генезис эстетических и художественных потребностей // І Іроблема потребностей в этике и эстетике. - Л., 1976. - С.44.

304

305

максимальна реальність, гарантованість), які можна забезпечити тільки за посередництва об'єктивного юридичного права. Ставилось також питання про розробку критеріїв обґрунтування системи пріоритетів у потребах правового регулювання.¹.

Як і інші потреби, потреба у праві є явищем історичним. Подібно до того, як „та чи інша організація матеріального життя залежить, звичайно...від розвинутих вже потреб, а породження цих потреб, так само як і їх задоволення, само є історичним процесом..."², так і організація правового життя (правового регулювання, правового спілкування) багато у чому залежить від потреб в об'єктивному юридичному праві, які самі, у свою чергу, значною мірою обумовлюються попереднім та сучасним правовим розвитком. Трансформації, коливання даної потреби якраз і визначають - причому вже безпосередньо, „встик" -зміни власної цінності права.

Потреба у праві може змінюватися не тільки залежно від ступеня її задоволення, але й унаслідок зміни інших потреб. Наприклад, задоволення прагнення до спрощення відносин, що опосередковують доступ до відповідних благ, може послабити потребу в їх юридичному регулюванні. Або, скажімо, зіткнення людини з моральною несправедливістю, образою нерідко здатне посилити потребу у праві.

Відносно самостійну, власну цінність має не тільки вся система юридичних норм, але й також її окремі галузі та інститути. Як відзначав С. Алексеев, з юридичної сторони цінність галузі права втілюється у сумі способів, прийомів, принципів регулювання, що характеризують головні особливості галузевого режиму регулювання. Рівнем досконалості таких прийомів, способів якраз і здатна

¹ Див., напр.: Научные основы советского правотворчества, - М, 1981. - С.113-121; Кудрявцев В. Н. Правовое поведение: норма и патология. - М, 1982.-С.267-273.

² Маркс К., Энгельс Ф. Немецкая идеология // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. 2-е изд.-Т.З.-С.71.

визначатись „величина" соціальні цінності галузі права"¹.

Власна цінність притаманна, ясна річ, не тільки юридичним нормам, їх різним системним утворенням, але й іншим різновидам юридичних явищ: правосуб'єктності, суб'єктивним правам, обов'язкам, нормативним та іншим юридичним актам, правовідносинам, актам реалізації юридичних норм законності, правопорядку, юридичній відповідальності тощо. При цьому їх оцінка в якості благ може бути як офіційною (відкрито визнаною, вираженою, засвідченою державою), так і неофіційною (тобто не маючою державного підтвердження). Наприклад, нормативно-юридичний акт має сам по собі власну цінність щодо тієї норми, яка у ньому закріплена. Така його оцінка спирається на розрізнення цінності значення та цінності його знаку.². У першому випадку оцінюється те, що повідомляється (правило поведінки), у другому ж - те, що передає це повідомлення (нормативний акт).

Вельми важливою у теоретичному та практичному аспектах є проблема ціннісної ієрархії всіх юридичних явищ. Про порівняльну цінність деяких з них вже наводилися окремі судження. Так, зазначалось, що цінність суб'єктивних прав є вищою, аніж цінність норм, у яких перші закріплено; але ще більшу цінність має реалізація таких прав у практичній діяльності, у правовідносинах³. Однак загальна концепція ієрархії юридичних цінностей як елементів єдиної правової системи (системи усіх юридичних явищ) поки що відсутня. її розробка передбачає вирішення наступних питань: необхідність і критерії побудови такої ієрархії; співвідношення у ній абсолютних та відносних моментів; її обов'язковість;

¹ Алексеев С.С. Структура советского права. - М., 1975. - С. 164-165. ²Див.: БрожикВ. Вказ. праця. -СІ73.

Лукашева Е. А. Социально-психологические аспекты реализации прав личности // Реализация прав граждан в условиях развитого социализма. - М., 1983.-С.126.

306

307

можливості її використання у практиці тощо.

Особистісна цінність права для людини. Потреби людини у певних суспільних відносинах як передумова цінності права. У суспільстві потреба особи у праві випливає з її потреби у загальнозначимих соціальних нормах. Остання ж породжується тим, що людина - істота суспільна й усі свої фундаментальні, передусім матеріальні, потреби може задовольнити за посередництва суспільних відносин. Органічна, й разом з тим суперечлива, єдність особи та суспільства, що виключає їх ізольоване існування, - одна з найважливіших методологічних передумов виявлення особистісних цінностей.

Усі можливості (свободи) для існування й розвитку людини як „родової істоти" знаходяться у суспільстві. Воно є зосередженням усього того, що потрібно людині. У людини не може бути таких можливостей, благ, якими не володів би увесь людський родовий колектив. Тільки у колективі „індивід отримує засоби, що надають йому можливість всебічного розвитку своїх задатків"; його розвиток обумовлений розвитком усіх інших індивідів, з якими він перебуває у прямому чи опосередкованому спілкуванні¹. Основні особистісні цінності є соціальними і за джерелом формування, і за способом, механізмом їх привласнення. Саме суспільство є для особи найвищою цінністю. Тому, будучи цінністю для суспільства, соціальні норми стають тією чи іншою мірою цінністю для кожної людини.

Наведені положення складають, однак, так би мовити, нульовий цикл у встановленні цінності соціальних, зокрема юридичних, норм для особи: суто особистісна специфіка тут ще не вбачається. Якщо ж, просуваючись далі в їх аксіологічному аналізі, звернутись до виявлення цієї специфіки, стає необхідним предметно проаналізувати роль права у задоволенні

¹ Маркс К. Экономическо-философские рукописи 1844 года // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. 2-е изд. - Т.42. - С.93-94.

особистісних потреб - як загальних (інструментально-розподільча цінність) так і специфічно правових (власна цінність права).

Особистісна цінність права як засобу розподілу благ полягає, як вже зазначалось, у тому, що воно використовується в якості визначальника міри споживання, „прокладає шлях" до багатьох благ, котрі є необхідними для людини. Розглянемо дану здатність права стосовно такого блага, як свобода.

Задля того, аби забезпечити своє існування й розвиток у суспільстві, стати особою (особистістю), людина повинна мати певні можливості для власних свідомих дій щодо інших людей, їхніх організацій, спільнот та й щодо природи - можливості активної життєдіяльності, самоствердження. Певна сукупність таких можливостей характеризує стан свободи, який, отже, виступає найбільш загальною, найважливішою передумовою задоволення будь-яких потреб людини чи, інакше кажучи, її універсальною потребою.

У будь-якому суспільстві свобода кожної окремої людини залежить, по-перше, від рівня свободи, досягнутого суспільством у цілому (по відношенню до природи і до самого себе), по-друге, від її індивідуальної, особистої участі у суспільній свободі, мірою якої є порівняння зі ступенем свободи іншої людини. Отже, питання зводиться до того, як розподіляються можливості (свободи) усього суспільства між окремими його індивідами.

У реальній історії люди ніколи не виступали в якості ізольованих соціальних „монад", а завжди були представниками певних соціальних спільнот (націй, класів, організацій тощо). Тому й реальні можливості людей залежали, у першу чергу, від обсягу свободи тих спільнот, до яких вони належали, від його „питомої ваги" у свободі усього суспільства на відповідному етапі його розвитку.

У класовому суспільстві міра (ступінь) свободи певних

308

309

спільнот, - а отже, їх окремих представників - завжди фіксувалась державою у тих чи інших юридичних інститутах, нормах відповідно до інтересів і волі домінуючого класу. Тому у певному сенсі можна сказати: саме норми права виступали своєрідним джерелом свободи (чи, навпаки, несвободи) особи, котра була членом певної соціальної спільноти. (Хоча, ясна річ, не можна забувати, що свобода, яка забезпечується індивіду юридичною нормою, зумовлена, врешті-решт, рівнем економічного й культурного розвитку усього суспільства).

Отже, службова, інструментально-розподільча цінність права для особи може полягати - у самому загальному вигляді -у тому, що воно здатне так чи інакше задовольняти її потребу у свободі як передумові оволодіння життєвими благами. Що ж стосується власної цінності права для людини, то для її характеристики необхідно - відповідно до викладених вище методологічних настанов - виявити особливі особистіші потреби у загальнообов'язкових, загальноздійснюваних нормах, якими у соціально неоднорідному суспільстві можуть бути лише норми державні, тобто юридичні.

Життєдіяльність кожної людини відбувається за конкретних історичних умов у системі певних соціальних відносин, що опосередковують виробництво, розподіл і споживання необхідних їй благ. Існуючи в цих умовах, вона зацікавлена у таких відносинах, які - завдяки властивостям, що їм притаманні, - полегшують їй доступ до тих чи інших благ. Такі відносини виконують роль процедури (процесу), яка слугує начеби дорогою, що веде до благ. Саме у процедурі, що опосередковує оволодіння суб'єктом необхідними йому благами, у процедурі, що породжується соціальними нормами, слід вбачати специфічну цінність останніх. У цьому сенсі власна цінність права для особи є цінністю встановленого ним шляху, на якому вона оволодіває різноманітними благами.

Отже, завдання виявлення власної цінності права для

особи зводиться до того, аби визначити ті властивості процедури, яка ним запроваджується, - властивості, що оптимізують процеси використання людиною свободи та інших благ у суспільних відносинах. При цьому слід враховувати, що оскільки поза діяльністю немає й суспільних відносин, остільки й властивості таких відносин виступають водночас властивостями діяльності, котра їх опосередковує.

Вивчення історичного досвіду формування й розвитку особи дає підстави виокремити в якості пошукуваних властивостей суспільних відносин (властивостей процедури, процесу) передусім: а) доступність; б) оперативність; в) надійність; г) однаковість; г) безпечність. Здатність права забезпечувати ці властивості, задовольняти потреби особи в них, якраз й утворює, на наш погляд, його особистісну самоцінність.

Схарактеризуємо названі властивості більш докладно.

Доступність процедури знаходить прояв головним чином у таких показниках, як простота (нескладність) і нечисленність дій (операцій), завдяки яким реалізується доступ до благ; малокількісність суб'єктів - „контрагентів", від діяльності котрих залежить задоволення потреб; незначний обсяг особистих зусиль, витрат, що є необхідними для отримання благ. Кажучи коротше, дана властивість процедури (її зручність, комфортність) полягає у відсутності зайвих та у найменшій кількості проміжних її ланок; елементів.

Оперативність процедури полягає в її швидкості, тобто у мінімальній тривалості діяльності, яка є необхідною для оволодіння благом (хоча ця властивість може, подекуди, інтерпретуватись як один із показників доступності процедури).

Надійність процедури характеризується її „стійкістю", безвідмовністю, здатністю протистояти деструктивним впливам, призводити за даних обставин до досягнення мети, її забезпеченістю достатніми засобами й ефективними гарантіями.

310

311

Однаковість процедури полягає у рівності можливостей, що її опосередковують, для всіх людей.

Безпечність процедури полягає у тому, що вона виключає, запобігає будь-які небажані, негативні впливи (збитки, втрати тощо) передусім для того, хто нею безпосередньо користується, але й також і для інших осіб, чи їхніх організацій. Встановлення певної процедури зазвичай призначено для зменшення ризику, запобігання заподіянню шкоди будь-кому, для уникнення чи послаблення конфліктів учасників суспільних відносин.

Якщо процедурі притаманні всі зазначені вище властивості, це дає підставу вбачати у ній оптимальний шлях задоволення потреб особи.

Потреба особи у забезпеченні й максимізації таких властивостей процедури, „працюючих" у комплексі, не може бути задоволена поза соціальними нормами, що формують та розвивають певні відносини. Хоча й окремі норми як моделі поведінки, що встановлюються свідомо, самі по собі, зазвичай, не є первинним джерелом суспільних відносин, проте вони здатні впливати на відповідні їх якості, чи то збагачуючи, посилюючи, чи то, навпаки, послаблюючи останні.

Завдяки цьому норми й виступають одним із найважливіших засобів задоволення потреби людини у доступності, надійності й інших сприятливих параметрах того шляху, що веде до оволодіння необхідними їй благами. Тому означена особистісна потреба може бути інтерпретована як специфічна потреба у соціальних нормах, а у соціально неоднорідному суспільстві - передусім у нормах юридичних.

Задовольняючи вказану потребу, об'єктивне юридичне право тим самим стає у певному аспекті самостійною особистісною цінністю (самоцінністю). Ось тут і розкривається більш докладно та теза, що власна цінність права є, в принципі, цінністю того шляху до свободи, до благ, який воно встановлює. Обґрунтованість даної тези підтверджується, наприклад,

витлумачуванням принципів загальної концепції реалізації прав і свобод громадян. Так, В. Копєйчиков серед таких принципів, які - на його думку - „мають особливе значення і якоюсь мірою спеціальний характер", виділяв, зокрема: простоту, гарантованість (забезпечуваність), економічність й ефективність правореалізації¹.

Положення про те, що для особи право становить відносно самостійну цінність, набуло сталого визнання в юридичній літературі (щоправда, зміст особистісноі* цінності права розкривався різними авторами не завжди однозначно)². Якщо схарактеризувати загалом, „сумарно" особистісну цінність права, то вона вбачатиметься, на наш погляд у тому, що право а) надає людині -тією чи іншою мірою - свободу та б) встановлює певний порядок використання її задля оволодіння людиною різноманітними благами.

При цьому слід підкреслити, що аксіологічна характеристика кожної із «здатностей» права, що розглядались, не є абсолютною й однопорядковою, адже цінність процедури (процесу) зумовлюється цінністю того блага, до якого вона веде. Тому цінність права для людини визначається, у кінцевому підсумку, мірою (змістом й обсягом) тих реальних можливостей (свобод), які право надає їй за даних історичних умов. А відтак, встановлення справжньої, реальної особистісноі' цінності права неможливо без її конкретно-історичного аналізу.

¹ Копєйчиков В.В. Реализация субъективных прав граждан. - Советское государство и право. - 1984. -№ 3. - С. 16-17.

² Туманов В.А. Вступительная статья //В кн.: Давид Р. Основные правовые системы современности. - М, 1967. - С. 16; Рабинович П.М., Витру к Н.В. Социалистическое право и личность // Правоведение. - 1970. - №3. - С. 17-

- 22; Орзих М.Ф. Личность и право. - М, 1975. - С.107; Алексеев С.С. Общая теория права. Т. 1.-М., 1981.-С. 101.

312

313