3. Перехідні і трансформаційні процеси в економіці України
Кінець ХХ - початок ХХI століть характеризуються новою якістю економічного і соціального розвитку. За порівняно короткий період відбулися істотні якісні зміни у всіх сферах життєдіяльності колишніх республік СРСР та колишніх соціалістичних країн Центральної і Східної Європи. В них розпочалась трансформація, пов’язана із зміною економічної системи. Трансформація – це перетворення структур, форм і способів економічної діяльності, зміна її цільової спрямованості.
В цей же період почали говорити про «перехідну економіку» в згаданих країнах. В цьому зв’язку виникла потреба вивчення суті і тривалості перехідних і трансформаційних процесів. Треба сказати, що багато уваги цим питанням приділяють як вітчизняні, так і зарубіжні вчені.
Так, наприклад, російські вчені Бузгалін А.В. та Колганов А.І. вважають, що в трансформаційній економіці кожної країни перетинаються чотири основні вектори: поступове відмирання «реального соціалізму»; генезис відносин пізнього капіталізму; відновлення пережитків добуржуазних відносин, яке породжується реверсивним рухом історії, та тенденції соціалізації і гуманізації суспільно-економічного життя. Тому трансформаційна економіка може бути охарактеризована як поле суперечливого перетину двояких процесів: трансформації «реального соціалізму» у різноманітні моделі капіталізму і одночасне накопичення в світі елементів якісно нового стану. Таким чином, можна говорити про трансформаційну економіку у двох аспектах. По-перше, про трансформаційну економіку «у вузькому розумінні» - генезис капіталізму у процесі розпаду «реального соціалізму». По-друге, трансформація «у широкому розумінні», яка складає всесвітній іcторичний контекст для економічної трансформації у країнах колишньої «соціалістичної системи».
У колективній монографії «Держава і перехідна економіка: механізм взаємодії» О.О.Бєляєв, А.С.Бебело, О.М.Комяков характеризують перехідний період як стан суспільного виробництва, коли руйнуються старі елементи, зв’язки і залежності та формуються на основі виниклих умов – нові. Саме такий стан притаманний переходу від адміністративної системи регулювання економіки до ринкової системи у всій багатоманітності її складових.
На думку П.М. Леоненка та О.І Черепніна у сучасному світі інтенсивно відбуваються п’ять масштабних трансформаційних процесів.
Перший трансформаційний процес, пов’язаний зі значними перетвореннями у системі розвинутої ринкової економіки (30 країн ОЕСР), характеризується успішним переходом від індустріального до постіндустріального суспільства та подальшим його розвитком.
Другий трансформаційний процес має місце у більш ніж 120 країнах Азії, Африки, Латинської Америки, де відбувається затяжний перехід до індустріального суспільства за моделлю «модернізації навздогін».
Третій трансформаційний процес охоплює постсоціалістичні країни Центральної і Східної Європи (ЦСЄ) і пострадянські республіки (за класифікацією МВФ 29 країн). У найзагальнішому вигляді він знаменує собою перехід від планової до ринкової економіки.
Четвертий трансформаційний процес також націлений на створення й ефективне функціонування ринкової економіки, однак не вкладається ні в загальну схему її генезису, ні у схему постсоціалістичних ринкових перетворень. Мова йде про становлення соціалістичної ринкової економіки в Китаї та В’єтнамі.
П’ятий трансформаційний процес охоплює явища, що відбуваються у світовій системі господарства в цілому. Він пов’язаний зі становленням і функціонуванням глобальної економіки.
Eкономічна трансформація – це безперервний процес видозмін, серед яких розрізняють разові, дискретні та систематичні. Трансформація у вузькому сенсі (разові та дискретні зміни) – перехідний період (перехідна економіка, трансформаційна економіка «у вузькому розумінні») - обмежений в часі процес, який визначається поворотними подіями в суспільстві, полягає в переході від одного рівноважного стану до іншого. Тоді як трансформація в широкому сенсі (систематичні зміни) – це необмежений в часі постійний процес перетворень системи, її елементів, зв’язків і відносин між ними.
В кінці ХХ ст. близько тридцяти колишніх соціалістичних країн відмовилися від системи централізованого планування і здійснили глибокі інституційні перетворення, щоб побудувати ринкову економіку. Всі вони, включаючи Україну, потрапили в ситуацію «потрійного переходу» – до ринкової системи і демократичних політичних інститутів, а також інтеграції в глобальний ринок. Це сприяло утвердженню нової політичної моделі, яку можна назвати «трансформаційною державою», і якій припало на себе брати, особливо на ранніх етапах реформи, функції агента розвитку. Крім особливої глибини «потрійного транзиту», підвищенню ролі держави в процесі трансформації мали сприяти слабкість національного бізнесу і громадянського суспільства.
Практично всі країни – за винятком Китаю і В’єтнаму – відчули сильний спад виробництва. Навіть в таких найбільш підготовлених східно-європейських країнах, як Чехія і Угорщина, глибина спаду склала, відповідно, 13 і 18% ВВП. Багато колишніх республік Радянського Союзу втратили більше 50% ВВП і дотепер не всі з них відновили дореформений рівень виробництва.
Серед причини трансформаційного спаду і чинників, що визначали динаміку ВВП в різних країнах, вчений виділяє дезорганізацію, інституційне будівництво, активізацію перерозподільних процесів на шкоду виробничій діяльності.
Дезорганізація була обумовлена розпадом зв’язків між країнами РЕВ та республіками колишнього СРСР; порушенням взаємодії у виробничих ланцюжках і в процесах становлення приватного сектора; змінами міжгалузевих і міжсекторних пропорцій; повільною адаптацією норм поведінки до нових умов, створення нових інститутів: приватних корпорацій, банківської системи, ринку валюти і цінних паперів, податкової служби і т.п.
Активізація перерозподільних процесів включала інтенсифікацію боротьби за пріоритетні позиції, розширення масштабів тіньової діяльності, лобіювання і корупцію, зростання злочинності, збільшення витрат економічної і політичної конкуренції. Іноді всі ці явища позначають терміном «пошук ренти». Сумарно величина трансформаційних витрат визначається початковими умовами, стратегією інституційного будівництва, макроекономічною, соціальною і промисловою політикою.
Що стосується соціально-класової структури, то поряд із кланово- корпоративними угрупованнями в Україні (як і скрізь в СНД) сформувалися прошарки середньої і дрібної буржуазії (переважно у сфері торгівлі) і вузький, але активний прошарок «професіоналів». Інтелігенція вкрай диференційована: маса «рядової» (вчителі, лікарі, інженери і т.п), переважно бідної, та прошарок «елітної», в значній мірі зрощеної з владою. Робітничий клас теж диференційований залежно від типів підприємств.
Безперечно, що тривалі ринкові реформи принципово змінили соціально-економічне становище України. Вже мало хто сумнівається в доцільності розбудови ринкової економіки. Однак відкритим залишається питання щодо завершення перехідного етапу трансформації національної соціально-економічної системи та стратегії подальших реформ.
Завершеність перехідного періоду у найзагальнішому вигляді – це ступінь сформованості нових капіталістично-ринкових відносин як системи, а не розрізнених анклавів.
На думку доктора економічних наук І. Жиляєва підходи до визначення завершення періоду соціально-економічних трансформацій можна класифікувати за наступними критеріями: 1) цільовий (досягнення генеральної та проміжних цілей реформ); 2) відновлювальний – досягнення найважливіших соціально-економічних дореформених індикаторів, серед яких: величина валового внутрішнього продукту, обсяг промислового виробництва, якість життя та розвиток людського потенціалу; 3) інституційний – завершеність формування демократичних ринкових інститутів; 4) стандартний – досягнення цільових (затверджених) стандартів соціально-економічного розвитку; 5) стабілізаційний (подолання кризових явищ); 6) глобалізаційний (інтегрованість у світовий ринок); 7) інтегральний, який об’єднує всі вищезазначені підходи. Найважливішим критерієм терміну завершення трансформаційного процесу є критерій досягнення поставленої мети реформ.
Всесвітній банк у 1996 році, визначаючи основну довгострокову мету перехідного процесу для 28 країн світу із створення ринкової економіки, запропонував такі чотири критерії оцінювання прогресу трансформаційних реформ: 1) лібералізація; 2) розвиток майнових прав і приватної власності; 3) наявність відповідних інститутів;4) спрямованість соціальної політики. Визначено також основний критерій завершення реформ: «перехід до ринкової економіки вважатиметься завершеним тільки тоді, коли проблеми та подальші реформи в цих країнах будуть аналогічні завданням, що стоять перед країнами з розвиненою ринковою економікою та порівняним рівнем доходів».
Ще одним підходом до визначення завершення трансформації є відновлення дореформеної величини валового внутрішнього продукту (ВВП) чи промислового виробництва. Цей підхід ґрунтується на Концепції сталого розвитку ООН, згідно з якою майбутні покоління повинні мати такі стартові умови розвитку, які можна порівняти з умовами життя сучасних поколінь.
В Україні, на жаль, переважна більшість важливих реформ досі не доведена до логічного і результативного завершення. У президентському посланні 2008 року знову повторювалося, що «попри зростання, економіці бракує стратегії реформ, у ній досі відсутні реальні структурні зміни – за пасивності виконавчої влади національне господарство залишається неконкурентним і енерговитратним».
За критерієм відновлення втраченого ВВП (в 1991-99 рр. втрачено 60% ВВП, а в 2007 р. ВВП склав 72,4% від 1990 р.) можна твердити, що економіка України ще 9 років носитиме перехідний характер [обраховано за даними Державного комітету статистики].
Модифікацією «критерія відновлення» ВВП або виробництва, є критерій відновлення показників розвитку людського потенціалу. У сучасному світі визнано аксіомою, що якість державної політики не зводиться до поняття «економічне зростання», вона також включає характеристики якості життя людини. ООН запропоновано використовувати за характеристику розвиненості країн індекс розвитку людського потенціалу, величина якого розраховується на основі трьох показників: середньої тривалості життя, рівня освіти і обсягів валового національного продукту. Індекс розвитку людського потенціалу був уперше опублікований ООН у Звіті про людський розвиток (Human Development Report) у 1990 р. Індекс людського розвитку публікується щорічно з відставанням за даними на два роки.
Рейтинг України за Індексом розвитку людського потенціалу історично змінювався з 80 (зі 174 країн) у 1994 році до 102 (зі 174 країн) у 1996. З 1995 року Україну було переведено з групи країн з високим рівнем людського розвитку до групи країн з середнім рівнем розвитку людського потенціалу. Останні 10 років вона стійко знаходилася у восьмому десятку країн - 75 у 2001, 70 у 2004 і, нарешті 76 (зі 177 країн) у 2007 р. За даними доповіді ООН 2010 року Україна перебуває на 69 місці.
Таким чином, якщо кваліфікувати завершення перехідного періоду в Україні як досягнення дореформеного рівня ВВП та Індексу людського розвитку, можна зробити висновок, що даний період ще не закінчився. Вирішення цих питань: відновлення ВВП, перехід до групи країн з високим розвитком (ІЛР > 0,8) та перевищення національного індексу над світовим, вірогідно варто очікувати лише на початку наступного десятиліття.
З 2005 року двома провідними американськими політологічними інститутами (часописом Foreign Policy і громадською організацією The Fund for Peace) складається експертний «рейтинг держав, що не відбулися» (Failed State Index), який відображає нездатність влади контролювати цілісність території, а також демографічну, політичну і економічну ситуацію в країні.
Для загальної оцінки стану країни експерти піддають аналізу здатність п’яти ключових державних інститутів – політичного керівництва, армії, поліції, судової системи і громадянських організацій – забезпечити безпеку держави та її громадян. Спеціальне програмне забезпечення сканує десятки тисяч статей і матеріалів, розміщених у відкритих джерелах, і підраховує кількість негативних і позитивних оцінок за всіма індикаторами. Аналізуючи всю сукупність інформації, експерти для кожної країни виставляють остаточну оцінку за шкалою від 0 (найвищий ступінь стабільності) до 10 (найменший – максимально високі ризики і погрози). Загальний результат – сума всіх індикаторів (максимальна – 120 балів) визначає місце країни в рейтингу.
Наявність високих балів за двома індикаторами вважається найбільш критичною для визначення стійкості держави. В 2005-му році була дана оцінка всього 60 державам, у 2006-му їх число досягло 146, а з 2007 року Failed States Index вимірюється для 177 країн. Всі держави в рейтингу розбиті на чотири групи: критичний рівень ризиків, небезпечний рівень ризиків, стабільні держави, найстабільніші держави.
Дане дослідження відображає, перш за все, образ держав, структуру уявлень, що склалися в світовій громадській думці про ситуацію в цих країнах. В групу з 35-ти «найменш дієздатних» країн входять, такі країни, як Сомалі, Судан, Зімбабве, Афганістан, Північна Корея в тому числі і Україна. З колишніх радянських республік найгірші позиції в Узбекистану.
Група з помірним рівнем нестабільності налічує 91 державу. Найгірше місце у Таджикистану.
Перелік стабільних країн налічує 34 держави. Відкриває цей список Румунія.
Держави, які розташувалися з 163-го по 177 місце, вважаються найстабільнішими і найбільш придатними для нормального людського життя. Всього їх 15: Японія, Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Канада, Австрія, Австралія, Данія, Нова Зеландія, Ісландія, Швейцарія, Ірландія, Швеція, Фінляндія і Норвегія. Характерно, що Норвегія в черговий раз визначається найблагополучнішою країною рейтингу.
Закономірності і тенденції розвитку постіндустріальної економіки формуються в єдності природних, технологічних та соціальних умов розвитку людей. Новий тип економіки не замінює попередні форми, а, головним чином, співіснує з ними, поглиблюючи комплексність суспільства, ускладнюючи соціальну і економічну структуру, вносячи нові елементи в саму його природу. Тому постіндустріальна трансформація (трансформація у широкому розумінні) не носить революційного характеру і не має чіткої хронології.
Таким чином, для формування позитивного тренда в умовах постіндустріальної трансформації необхідний державний вплив на економіку, який полягає в наступному: вибір національних пріоритетів розвитку, зокрема в області високотехнологічного і наукоємного секторів; збалансованість як державних, так і приватних інвестицій в НДДКР і формування на цій основі приватно-державного партнерства; створення нових структур національної інноваційної системи у формі кластерів новітніх технологій, що є технопарками, науковими центрами; стимулювання університетів для переходу від класичної схеми «наука + освіта», до схеми «наука + освіта + інноваційний бізнес»; вдосконалення інституційної бази нової економіки, зв’язаної з використанням інтелектуальної власності.
Особлива організуюча роль держави у вітчизняній економіці пов’язується з недостатньою або заниженою активністю суспільства та індивідів. В ході ринкових реформ черговий раз виявилася неготовність значної частини населення до самостійного заняття бізнесом. Замість активної участі в ринкових відносинах одна його частина відійшла у бік самоізоляційної пасивності, інша – спекуляції і рекету, і лише третя повелася відповідно до етики підприємництва. Відповідно ми стикаємося з викликами, які вимагають певних змін. При цьому слід пам’ятати: хто не міняється згідно з викликами, той програє.
ВИСНОВКИ
Наявність перехідної економіки потребує відповідної економічної політики. Вона має містити науково обґрунтовану, цілеспрямовану і послідовну діяльність держави, спрямовану на здійснення ринкових перетворень з метою утвердження сучасної ефективної економічної системи. За будь-якого варіанта здійснення реформ істотне значення має здатність (сила) держави після демонтажу старих органів управління і формування нових добиватися реалізації обраної економічної політики. Це справедливо не лише щодо концепції поступових перетворень, а й для реалізації ліберальної теорії. Можна стверджувати, що слабкий рівень державного управління в Україні став однією з головних причин незадовільного ходу ринкових перетворень, які спочатку спирались на ліберальні принципи.
Також особлива організуюча роль держави у вітчизняній економіці пов’язується з недостатньою або заниженою активністю суспільства та індивідів. В ході ринкових реформ черговий раз значна частина населення виявилася неготовною до самостійного заняття бізнесом. Замість активної участі в ринкових відносинах одна частина населення відійшла у бік самоізоляційної пасивності, інша – спекуляції і рекету, і лише третя повелася відповідно до етики підприємництва. Ми стикаємося з викликами, які вимагають певних змін.
Отже, необхідно пам’ятати: хто не міняється згідно з викликами, той програє.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Послання Президента до Верховної Ради України „Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 році", - К.: Інформаційно-видавничий центр Держкомстату України, 2001.-С. 25.
Моделювання розвитку перехідної економіки [Електронний ресурс] / Г.С. Домарадзька, Т.М. Гладун // Перехідна економіка – Режим доступу до журн.:
http://www.nbuv.gov.ua/portal/natural/Vnulp/Menegment/2007_605/35.pdf
Особливості розвитку трансформаційних економік [Електронний ресурс] / О.А. Зілгалова // Трансформаційна економіка – Режим доступу до журн.:
http://www.nbuv.gov.ua/portal/chem_biol/nvnltu/18_9/204_Zilgalowa_18_9.pdf