3. Особливості балад й.-в. Гете. «Вільшаний король», «Рибалка»

Серед створених Гете на межі 1770—1780-х років поезій найбільшої популярності набули балади — «Рибалка», «Вільшаний король», «Співець» та ін. Засновником жанру літературної балади у німецькій поезії був Готфрід Август Бюргер, що належав до руху «Буря і натиск».

Відповідно до особливостей жанру, події в баладі не мають розгалуженого характеру, вони будуються за принципом повторення, емоційно зростаючої циклічності, згідно із народною поетикою. Забарвленість балади трагічними чи комічними тонами не має принципового значення. Балада— напрочуд відкритий жанр, вона може доповнюватись й іншими елементами; але, позбавлена притаманних фольклору наївної повчальності чи прийому повтору, може переростати в літературну поему. Балада — не винятково німецький жанр, хоча далеко не кожна література може похвалитися наявністю жанру народної або літературної балади в народному стилі.

У баладі «Вільшаний король» (1782) Гете протиставляє два начала, взаємодія яких у житті так хвилювала просвітників: почуття, уяву і — здоровий глузд. Дж. Локк називав почуття «примарою розуму».

На створення балади поета надихнула данська народна пісня «Дочка короля ельфів».

Баладу Гете створив як вставну пісню до п'єси «Рибалка» за однойменною баладою, а згодом вона набула самостійного значення.

В основу зображення героїв покладено принцип контрасту:

Вільшаного короля Даремно батько намагається своїми раціональними поясненнями розвіяти страх дитини, яку лякають образи власної фантазії.

Деякі образи балади можна трактувати як символи:

• ніч — стихія непізнаного, нерозвинених можливостей;

• вітер — символ руйнації й оновлення; дух (подих) Всесвіту;

• туман — символ блукання і невизначеності шляху;

• верба — символ печалі, туги, долі;

• вільха — (низинне дерево) — символ поєднання в одне ціле води і землі. Починаючи з середини 1790-х років, після повернення з Італії, в часи зближення

з Шіллером Гете охоче продовжував працювати в жанрі балади. Так, з'явилися «Коринфська наречена», «Бог і Баядера», «Учень чаклуна» (усі твори 1797), «Щуролов» (1802), «Вірний Еккарт», «Танець мерців» (обидві 1813) та інші.

Драматургія Гете. Прозові п'єси

Протягом останнього року штюрмерського періоду одним із улюблених жанрових форм Гете стали прозові п'єси. Зупинимось на одній з них— трагедії «Ег-монт». Письменник працював над нею протягом 1775 року. Дописана ж вона була 1787 року, під час мандрівки поета Італією, причому й написані раніше частини були піддані переробці.

Сам Гете задум «Егмонта» пов'язував з «Гетцом фон Берліхінген із залізною рукою»: «Після того, як я по-своєму відобразив у «Гетці фон Берліхінген із залізною рукою» символ значної історичної доби, я почав шукати подібний поворотний пункт в історії інших держав. Мою увагу привабило повстання в Нідерландах».

У трагедії перед нами постає Брюссель середини XVI ст., коли на території Нідерландів розпочинався національно-визвольний рух проти іспанського панування, що співпав із демократичною революцією. У відповідності з історичною дійсністю Гете показує, що основною рушійною силою цього руху виступали народні маси.

Народ обурений жорстокістю інквізиції; поширюються релігійні заворушення, бо люди схиляються до нової, протестантської віри; іспанські закони, за якими тут править регентша, викликають невдоволення у городян.

На тлі цих заворушень народ сприймає графа Егмонта як опору і гарантію спокою. Егмонт уславився на війні своїми подвигами, і всі знають його мужність; він рятує городян від суду інквізиції; нарешті, його відкритий і життєрадісний характер, вільний спосіб життя імпонує всім. До того ж граф закоханий у просту дівчину Клерхен.

Проте, його становище певною мірою двозначне. Від відданий королю Філі-пу і сліпо вірить йому. Граф швидше покровитель народу, аніж його ватажок. Так, коли народ готовий дати відсіч армії Альби, Егмонт заспокоює людей і стримує їх від бунту.

Егмонту здається, що він ні від кого не залежить: він лояльний до короля і відчуває себе вільним від диктату юрби, не криючись відвідує Клерхен, пишається своїм нідерландським патріотизмом, а коли Альба, прибувши з армією, запрошує його до палацу, він з'являється туди без страху і вагань.

Цей улюбленець народу і патріот здається герцогу Альбі особливо небезпечним, і він іменем короля заарештовує його. Тут з'ясовується, що народ боїться виступити на захист свого кумира; лише Клерхен намагається йому допомогти. Альба готує публічну страту Егмонта, бо може не боятися заворушень. Хоча Егмонт ще вірить у підтримку народу, доля приготувала йому страшне випробування — зустріти смерть у цілковитій самотності. Клерхен від горя і безсилля випиває отруту. У своєму останньому сні Егмонт бачить дівчину у символічному образі Свободи. Егмонта ведуть на страту, і трагедія завершується, як зазначено в ремарці, барабанним боєм і «переможною симфонією».

В один рік з «Егмонтом» (1787) Гете закінчує драму «Іфігенія в Тавриді» (прем'єра 1800 року у Відні), яка разом з наступним твором— «Торкватто Тас-со» — належить до якісно нової естетичної і стильової системи у творчості поета, що одержала в науці назву «веймарської класики». У обох зазначених творах Гете орієнтується на «катарсис» Аристотеля, який він розуміє не просто як «очищення» через страх і співстраждання, а як «гармонізацію» душі (гармонійну узгодженість із реальністю) шляхом звільнення її від страху.

У драмі Гете відроджував деякі композиційні елементи давньогрецької трагедії.

Драматург зберіг у творі всі сюжетні особливості автентичного давньогрецького міфу. Після того, як Агамемнон приніс у жертву богам свою дочку Іфігенію, вона не загинула на жертовнику, бо Артеміда перенесла її до Тавриди (Крим), де дівчина стала жрицею в храмі богині. Через багато років тут, біля храму, вона випадково зустрічає свого брата Ореста. За словами Аполлона, той очиститься від скверни вбивства, якщо привезе до Греції з храму Артеміди сестру. У грецькому міфі цей наказ розуміється буквально: Орест мусив привезти священне зображення Артеміди, тобто сестри Аполлона. Між тим, за звичаєм, що панує в Тавриді, усіх чужоземців приносять в жертву Артеміді. Така ж доля чекає і на Ореста. Коли брат і сестра впізнають одне одного, Іфігенія хоче допомогти йому викрасти священне зображення і вирушити додому. Цар Тавриди Фоант розгадує їхній задум. І тут відкривається чудесний, справжній смисл слів бога: Орест мусить привезти додому зовсім не зображення Артеміди, а свою власну сестру іфігенію. На цьому драма закінчується.

Гете наслідував одне з правил давньогрецької трагедії: події повинні не стільки відбуватися на сцені, скільки розкриватися у розповідях персонажів.

Автор ставив собі за мету створити певне драматичне напруження і потім зняти його.

«Іфігенія» побудована як драма упізнавання, в якій поет майстерно розгортає протягом п'яти актів наростання психологічного напруження і його радісне «зняття» наприкінці.

Драма «Торкватто Тассо» була задумана поетом на п'ятому році перебування у Веймарі, одночасно з «Егмонтом», і закінчена одразу після повернення з Італії — у 1789 році, разом із циклом чуттєвих «Римських елегій». Прем'єра п'єси відбулася 1807 року у Веймарі. Поет відобразив у ній проблему внутрішньої незалежності індивіда і можливості досягнення її в умовах реальної дійсності.

Значення творчості Й.-В. Гете

• літературні, мистецькі, філософські та естетичні традиції Гете стали основою формування європейського гуманізму наступних століть;

• поетична спадщина Гете являє собою самостійний і чи не найяскравіший етап розвитку європейської лірики на межі XVIII—XIX століть;

• міркування письменника щодо місця мистецтва в індивідуальному житті людини і в суспільстві — це відчутний внесок у становлення нової естетики в Німеччині наприкінці 1700-х років;

• творчість німецького генія дала початок розвиткові і становленню поняттю «фаустіанство» — возвеличення цінності життя як скінченого у нескінченому.