2. Внесок письменника у розвиток жанру балади

Жанр балади відродили Гете і Шіллер, які вступили в дружне змагання у його створенні.

Балади Шіллера сприймаються як відгомін тих давніх часів, коли різного роду повір'я і перекази, живучи поряд з реальним життям, зливалися в примхливі фольклорні образи. У баладах найчастіше йде мова не про якийсь конкретний історичний час, а про старовину як таку. Балади приваблюють і водночас лякають своїми дивовижними жорстокими сюжетами, вражають нез'ясованими таємницями природи.

Так, у баладі «Івікові журавлі» поет порушує питання про невідворотність відплати за вчинене лихо. Якщо немає серед людей свідків скоєного, то сама природа карає, а злочинець неодмінно видає себе.

Ніхто не має права піддавати життя героя тяжкому випробуванню, не можна двічі спокушати долю — такий очевидний висновок балади «Нурець», що стала відомою після перекладу В. Жуковського і отримала паралельну назву «Кубок».

У більшості балад стрижнем сюжету стає випробування героя — перевірка його мужності, рішучості, відваги, (наприклад, балада «Рукавичка»).

Баладу «Рукавичка» Шіллер написав 1797 року. Цього часу він та Гете немовби змагалися у написанні балад.

На відміну від Гете, який любив використовувати для своїх балад фольклорні або чарівні сюжети. Шіллер черпав сюжети з історії— античної («Івікові журавлі») чи середньовічної («Келих», «Лицар Торснбург»).

Балада «Рукавичка» дає змогу поринути у життя середньовічної Європи. Це була доба лицарства, розквіт якого припадає на XII—XIV століття.

Лицарі витворили власну культуру. Спочатку вона розвивалася під впливом християнства: церква, яка потребувала воїнського захисту, створила «військо Христове» — лицарство, а воїн-християнин присягався дотримуватися кодексу лицарської честі, який передбачав передусім захист слабких, бідних, боротьбу зі злом та із невірними.

Минав час— і життя лицарства ставало іншим: військові похсци змінювались мирним життям, де переважали розваги. Королі, імператори, багаті феодали влаштовували змагання — турніри, де перед очима численних глядачів лицарі змагалися один з одним— сам на сам і цілими загонами. Хоча при цьому використовували тупі мечі, все-таки турніри частенько закінчувалися тяжкими пораненнями чи навіть смертю їх учасників. Лицарі-переможці отримували нагороди, і змагання закінчувалися пишними бенкетами.

У мирний час кодекс лицарської честі поповнювався новими правилами. Від лицаря вимагали вишуканої ввічливості, вміння витончено висловлювати свої почуття до жінки — дами серця. На її честь лицар здійснював доблесні подвиги, змагався на турнірах, прикрашав свій одяг і зброю її улюбленими квітами. їй він присвячував вірші.

Лицар втішався одним лиш поглядом чи усмішкою дами серця, загубленими нею хустиною, рукавичкою, які потім ставали священною для лицаря любовною реліквією.

Однак людські взаємини не можуть завжди бути постійними — з часом вони теж зазнають змін. Так, і звичай сліпо схилятися перед дамою серця, беззаперечно виконувати будь-яку її примху уже до середини XVI століття почав вироджуватися.

Настав час простих, природних стосунків між чоловіком і жінкою; взаємин, побудованих на рівних правах обох закоханих. Французькі хроніки, що достовірно змальовували події при дворі короля Франциска І (XVI ст.), оповідали таку історію:

«Одного разу, коли Франциск І збирався дивитися на борню левів, якась дама впустила свою рукавичку і мовила закоханому в неї лицареві Делоржу: «Якщо ви хочете справді переконати мене, що так палко кохаєте, як оце щоденно в цім присягаєтесь, то підніміть рукавичку». Делорж спустився униз, узяв рукавичку, що лежала посередині між цими жахливими звірами, повернувся на трибуну і кинув дамі в обличчя. Відтоді він уже не хотів її ніколи бачити, попри неодноразові запрошення та натяки з її боку».

Шіллер використав цей сюжет для написання своєї балади. У баладі «Полікратів перстень» уяву поета тривожить ідея невідворотності долі.