§ 2. Історія розвитку юридичної науки

У будь-який період історії завжди одночасно існували кілька цивілізацій.

Кожна з них характеризується єдиним життєвим стилем, що охоплює великий

географічний регіон і існує протягом значного часу. Розуміння факту

цивілізаційного плюралізму, або багатоманітності, має важливе значення

також і для юриста. Від цього залежить вирішення завдання визначення і

розуміння природи права. Для західної цивілізації право є центральним

принципом суспільної організації. Оскільки право займає таке важливе

місце в її житті, природно, що західні вчені більш ґрунтовно вивчали

природу права, ніж представники інших суспільств (наприклад, країн

Сходу, Африки).

Саме в Європі вперше в історії людства юридична сфера суспільства

виокремлюється як відносно самостійна і завдяки цьому відбувається

інституціоналізація юриспруденції. Юриспруденція — одна з найважливіших

цінностей західної цивілізації. Це дає підставу розглядати розвиток

юридичної науки саме в Європі.

Більшість істориків і філософів указують на три основні цінності, що

визначають обличчя європейської цивілізації: антична спадщина у вигляді

грецької філософії і римського права, християнство та їх синтез1.

Слід зазначити, що значні успіхи у теоретичному опануванні права і

держави були досягнуті ще у Давній Греції. Думка про те, що право може

бути об'єктом наукового вивчення, представляючи собою не продукт

законодавчого свавілля чи пусту гру випадковостей, а дещо вкрай

необхідне, те, що розвивається за законом причинності, була

розповсюджена серед філософів Давньої Греції. Усім освіченим людям,

безумовно, відомі такі імена, як Сократ, Платон, Аристотель, Демокріт та

ін. їх наукові здобутки ґрунтовно вивчаються в курсі історії політичних

і правових вчень. Проте юриспруденція у Давній Греції не існувала як

самостійна наука. Давньогрецькі вчені розглядали проблеми держави і

права поряд з іншими соціальними проблемами.

Вважається, що наукове правознавство нашої європейської культури веде

свій початок від римської юриспруденції. Римські юристи — Гней Флавій

(від нього йде світська юриспруденція; до нього право знаходилось у

віданні жерців), Ульпініан, Павел, Гай, Папініан та ін. — залишили нам

блискучі, багато в чому не перевершені зразки юридичного мислення. Проте

вони розробляли не всі області права, а головним чином одну — цивільне

право. Віддаючи належне їх беззаперечним заслугам перед світовою

юриспруденцією, слід пам'ятати, що вони все ж таки не були виключно

людьми науки. Роботи римських юристів були переважно практичними,

виходили з життєвих спостережень, були спрямовані насамперед на

задоволення потреб суспільства засобами існуючого права.

Під значним впливом римської юриспруденції, перш за все Зводу Юстиніана

як втілення правових традицій Давнього Риму, розвивалась юридична думка

у середньовічній Західній Європі. Процес засвоєння і переробки римських

правових текстів у західноєвропейських університетах проходив у три

етапи, кожний з яких доповнював попередній.

На першому етапі навколо вивчення Зводу Юстиніана складається школа

глосаторів (в перекладі з грецької глоси — мова, незвичайне слово), яка прагнула встановити первісний зміст римських законів. Ця школа була заснована у БолоньїІрнерієм наприкінці XI — на початку XII ст. Іншими її відомими

представниками були Булгар, Мартин, Гроцій, Якоб, Азо, Плацентин,

Аккурсій.

Другий етап (XIV-XV ст.) асоціюється з діяльністю школи постглосаторів

(пізніх глосаторів). Най-відомішими постглосаторами були Бартоло де

Сасо-феррато, де Пістоя, де Убалдіс. Вони коментували текст римських

законів, а також глоси, враховуючи при цьому місцеві правові джерела.

Саме постглоса-тори першими вивели концептуальні засади з тексту

кодифікації Юстиніана: створили теорію договірного права з конкретних

типів римських договорів, визначили право власності й взагалі

систематизували текст Дигестів на основі більш широких принципів і

понять (наприклад, одним з найзначніших теоретичних нововведень

постглосаторів було поняття «юридична особа»). У такий спосіб римське

право було пристосовано до нових умов і підготовлено для подальшого

розвитку. Сучасним студентам-юристам, які вивчають римське право в тому

вигляді, як його в середні віки систематизували західноєвропейські

університетські професори, важко уявити, наскільки його оригінали були

казуїстичними і нетеоретичними.

Третій етап (XVI—перша половина XVII ст.) — це час гуманістів (Альциат, маністів (Альциат,

Альчиаті, Цазій, Балдуїн, Куяцій, Готофред). Гуманісти відмовилися від

коментування глос, створених у середні віки, і звернулися безпосередньо

до Зводу Юстиніана, прагнучи встановити його справжній зміст. Для цього

вони піддали тексти римського права філологічному та історичному

аналізу. Проте на тлумаченні наукова розробка не завершувалась. Учені

прагнули привести всі окремі положення в струнку систему, що побудована

на певних загальних принципах. Критика тексту, історичне його тлумачення

і систематизація склали нові прийоми вивчення права, які не тільки сприяли досконалішому розумінню римського права, але й відкривали перспективу для самостійної правової творчості.

Головним підсумком діяльності глосаторів, постглосаторів і гуманістів

була поява західноєвропейської юридичної науки — теоретичного

правознавства.

У середні віки формується також право римської католицької церкви, або

канонічне право. Його вивченням також займалися юристи. У науковому

правознавстві того часу утворюються дві спеціальності: римського, або

цивільного права, і церковного, або канонічного. Вищий учений ступінь

давав юристам звання доктора обох прав — цивільного і канонічного.

Досліджуючи історію розвитку правознавства, можна дійти висновку про те,

що система юридичних наук складається відповідно до потреб практики.

Наприклад, починаючи з середніх віків, у правових системах поступово

формуються галузі права (так, у середньовіччі виникають ленне, або

феодальне право, яке регулювало відносини із землеволодіння, і

кримінальне право). Створення окремих галузей вимагає їх наукового

дослідження, трансформації прикладного знання в наукове. Це сприяє

поступовому формуванню на основі вивчення цих галузей права окремих

галузевих юридичних наук і навчальних дисциплін. Розгляд розвитку

юридичних наук доводить, що створення окремої науки відбувається лише

тоді, коли відповідні знання знаходять свій вираз в специфічних наукових

поняттях, ідеях, теоретичних конструкціях, здобуваються за допомогою

різних наукових методів. Так, наука кримінального права формується

тільки в Новий час, а окреме місце в університетській освіті ця

дисципліна одержує лише в XVI ст. Отже, галузеві науки — історично перші

юридичні науки.

XVI століття вносить істотні зміни у юридичну науку, що викликані

передусім загальним культурним рухом епохи — Відродженням. Основною

формою суспільної організації в Західній Європі стають національні держави.

Кожна держава бажала стати суверенною і самостійно вирішувати, якими

мають бути її закони. Тому природною виглядає принципова вимога

націоналізації юридичної науки та законодавства. Створення держав з

єдиною централізованою верховною владою породило появу особливих

юридичних норм, сукупність яких одержала назву державного права (пізніше

— конституційного права). У XVI ст. з'являється камералістика, або

поліцейська наука — наука про фінанси, економіку, господарство,

управління. На її теоретичних засадах у XIX ст. виникає нова наука

адміністративного права. У XVI ст. з'являється національне цивільне

право, на основі історичного методу тлумачення створюється історія

права.

Внаслідок розвитку державної влади, зміни природи правосуддя у XVI ст.

відбувається відокремлення кримінального процесу разом з належними йому

злочинами і покараннями від цивільного процесу і цивільних справ.

З множенням і дробленням правового матеріалу з'явилася необхідність у

здобутках, що давали б можливість його одночасного огляду і зіставлення.

З'являється така дисципліна, як енциклопедія права — це загальний,

короткий нарис змісту усіх юридичних наук у сукупності. Першою книгою

під назвою енциклопедії права був твір Гунніуса (1638 p.). Однак книги

подібного плану, що охоплювали усі галузі права, з'являлися, починаючи з

XVI ст.

Наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. відбувається становлення

науки міжнародного права. Батьком міжнародного права вважається видатний

голландський мислитель Гуго Гроцій, який у праці «Про право війни і

миру» об'єднав попередні дослідження в цій галузі. Ця діяльність сприяє

появі після Вестфальського миру 1648 р. класичного міжнародного права.

XVII- XVIII ст. — нова епоха в історичному розвитку науки права. Під

впливом нового напрямку у філософській думці (раціоналізм) сформувався

новий напрямок у науці права — школа природного права завдяки якій

з'являється особлива філософська наука про право. її представниками

були, зокрема, Гуго Гроцій, Гоббс, Локк, Пуффендорф, Кант. Спочатку

філософія права відрізнялася від науки позитивного права не тільки

методом, але і предметом — яким служило не позитивне мінливе право, а

незмінне вічне природне право. Якщо в XVII-XVIII століттях переважав

термін «природне право», то в XIX столітті на перше місце виходить

термін «філософія права».

XIX ст. — період, коли з'являються загальнотеоретичні науки. їх поява

обумовлюється тим, що внаслідок диференціації галузевих наук виникає

обумовлена запитами законотворчості, юридичної практики і юридичної

освіти потреба в інтеграції правових знань. На цьому етапі розвитку

юридичних знань слід знайти положення, що мають загальне значення,

повторюються в галузевих науках (наприклад, це положення про закон,

право, правовідносини, юридичні факти). Отже, існувало завдання звести

воєдино «виведений за дужки» різнорідний за своїми галузевими джерелами

юридичний матеріал і інтегрувати дані галузевих наук. Виконати його

могла загальнотеоретична юридична наука — загальна теорія права,

основоположниками якої вважаються Дж. Ос-тін та І. Бентам.

У XIX ст. з'являються і спеціальні науки — наприклад, кримінологія і

криміналістика. Так, виникнення кримінології як самостійної науки

відносять до середини XIX ст. і пов'язують з появою робіт Ч. Ломброзо і

Топинарда та Гарофало. Останні в 1885 р. опублікували монографію під

назвою «Кримінологія»-Наприкінці XIX ст. відбувається зародження

криміналістики, її засновником вважають Ганса Гросса. У роботі

«Керівництво для судових слідчих як система криміналістики» він заявив про створення нової науки» яка дозволяє успішно використовувати для розкриття злочинів найрізноманітніші досягнення природних і технічних наук.

У другій половині XIX ст., коли правовий розвиток досяг високого рівня,

остаточно сформувалися національні правові системи. Завдяки розвитку

міжнародних відносин підсилюється інтерес до вивчення закордонного

законодавства. Це стає підґрунтям для виникнення такої юридичної науки,

як порівняльне правознавство.

Сучасний розвиток науки характеризується, з одного боку, диференціацією

наукових знань, а з другого — інтеграцією, взаємопроникненням одних

галузей в інші. Цей закономірний діалектичний процес ламки перегородок

між науками призводить до створення все нових галузей наукових знань, що

пов'язують між собою раніше відокремлені одна від іншої науки. З цієї

точки зору природним є виділення наук, що є сполучними ланками між

різними науками: так, судова психологія пов'язує психологічну і юридичну

науки, соціологія права — соціологію і юридичну науку, судова медицина —

медицину і юриспруденцію.

Розглянувши історію розвитку європейської юридичної науки, звернемо

увагу на юридичну науку в Україні. Остання, без всяких сумнівів,

формується під значним впливом західноєвропейської науки. Важливу роль у

розвитку вітчизняної юридичної науки зіграли університети, що

з'являються переважно в XIX ст. Саме Київський, Харківський, Одеський та

інші університети стають центрами вітчизняної юриспруденції.

У другій половині XIX ст. вітчизняна юридична наука значно прогресує.

Великий внесок у розвиток юридичної науки внесли такі видатні українські

вчені-правознавці, як М. Володимирський-Буданов, М. Гредескул, С.

Дністрянський, О. Кістяківський, К. Неволін, Є. Трубецькой, В. Удінцев

та ін.

У XX ст. українська юридична наука існує як складова радянської

юридичної науки і ґрунтується на марксистсько-ленінському вченні про державу і право. Незважаючи на ці обмеження, багато з українських вчених залишили свій слід в історії юридичної науки. Достатньо нагадати лише деяких з видатних вчених-юристів, що працювали в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого. Це професори М.І. Бажанов, М.С. Бокаріус, С.І.Вільнянський, В.М. Гордон, В.М. Горшеньов, М.М. Гродзин-ський, В.В.

Копейчиков, В.П. Маслов, М.І. Палієнко, В.М. Корецький, П.О. Недбайло,

Р.С. Павловський, А.Й. Рогожин, В.І. Сливицький, B.C. Трахтеров та інші.