Культура Фрігії та Лідії

Багата й розмаїта культура фрігійців і лідійців зазнала значних

грецьких впливів, лише у сфері матеріального побуту фрігійці більше контактували з урартами, аніж з греками. У свою чергу, греки також багато запозичили у фрігійців і лідійців, зокрема, кольорові фризи під двосхилою покрівлею, гаптування золотом, настінні килими, розведення "ангорських" кіз, розарії, музичні інструменти тощо. Європі Нової доби фрігійці залишили у спадок недоладний головний убір — "фригійський ковпак" (самі вони, мабуть, запозичили його в кіммерійців чи трерів), котрий, з легкої руки французьких якобінців, став наприкінці XVIII ст. символом... свободи!

Фрігійці та лідійці широко практикували монументальне кам’яне зодчество, особливо будівництво скельних храмів і гробниць. Збереглася до наших днів скельна "гробниця Мідаса", монументальна "гробниця Гігеса" тощо.

І фрігійці, й лідійці користувалися абетковим письмом, що передавало не лише приголосні, а й голосні. Лідійці запозичили його у греків. Фрігійці ж, на думку дослідників, могли запозичити його у фінікійців, удосконалити й передати грекам, а могли, як і лідійці, скористатися грецьким письмом.

Розвивалася у фрігійців і література, проте їхні літературні пам’ятки не збереглися.

Релігія у фрігійців і лідійців була політеїстичною. Найбільше вшановувалися містичні культи Матері богів (чи Великої Матері) — Кібели (Кубаби) та її коханця Аттіса, здатного помирати й воскресати. Ці культи (можливо, запозичені в хеттів) символізували природу та народжуваність. З ними були пов’язані огидні оргаїстичні обряди, само оскоплення жерців. Характерно, що Кібела вважалася в Анатолії також богинею війни.

Значного розвитку в обох країнах досягло також мистецтво. Фрігійці та лідійці створили оригінальні теракотові рельєфи, розмальовану кераміку, скульптуру, печатки, ювелірні вироби з напівкоштовного каміння та золота тощо.

Фрігійці та лідійці любили музику. Свої мелодії вони виконували на подвійній флейті, кіфарі (вид гуслів) та інших інструментах. Фригійський лад, музичні інструменти фрігійців і лідійців залюбки використовували греки та інші народи Середземномор’я.

Ванське царство (урарту) та ранні держави закавказзя

На Вірменському нагір’ї та Закавказзі природа не надто шедра для хлібороба. Тамтешня земля здебільшого суха та кам’яниста.

Природнокліматичні умови

Лише в долинах рік Аракса та Арацані існували обширні родючі ділянки — Араратська рівнина та Мушська низина. Були там і степи, шо переходили в напівпустелі, й гірські пасма із засніженими вершинами, й озера з солоною водою (Урмія, Ван та ін.) та високогірне прісноводне озеро Севан. Гірські схили вкривали луки та почасти ліси. Гори надійно захищали населення від ворожих нападів, робили цю територію важкодоступною навіть для ассирійців.

Основними природними багатствами Вірменського нагір’я та Закавказзя були камінь, метали (мідь, залізо, свинець, олово), ліси. Населення, таким чином, мало чудові умови для розвитку металургії.

Стан джерельної бази

Основну інформацію про Урарту містять аннали ассирійських царів (Адад-нерарі 1, Салмана-сара І, Тукульті-Нінурти І, Тіглатпаласара І, Ашшур-націр-апала II, Салманасара III, Тіглатпаласара III, Саргона 11), запитання царя Асархаддон а до оракула, повідомлення ассирійських шпигунів тощо. Урартський матеріал присутній також у пізньовавилонських документах, у Біблії, в Бехістунському написі царя Дарія І тощо.

Важливі дані про зовнішньополітичну діяльність і внутрішню політику царів Урарту містяться в лаконічних і трафаретних урартських клинописних написах на кам’яних стелах, будівельному камені, скелях, іноді — на металевих виробах (ці написи складені урартською чи ассирійською мовами). За своїм стилем урартські написи близькі до ассирійських.

Перші археологічні знахідки на території Урарту та Закавказзя було зроблено наприкінці XIX ст., проте основні археологічні відкриття у цьому регіоні припали на 30-ті роки XX ст. та післявоєнний період. Археологи розкопали урартський центр Тейшебаїні (сучасний Кармірблур поблизу Єревана), місто Аргіштіхінілі, фортецю Ере-буні (передмістя Єревана), низку інших урартських міст-фортець. У Західній Грузії вони розкопали в 40—60-х роках Колхіду, що її грецькі міфи пов’язували з аргонавтами, а на території Вірменії — храм і рештки фортечного муру Гарні — літньої резиденції вірменських царів І ст. н. е. Стосовно сільських поселень на Вірменському нагір’ї та Закавказзі, то їх дослідження поки шо — справа майбутнього.

Окремі згадки про давнє Закавказзя є в поемі Аполлонія Родосського "Аргонавтика", у працях Геродота, Ксенофонта. Ктесія, Патрокла, Страбона, Таціта, Плутарха, Йосифа Флавія, Діона Кассія, Плінія Старшого, Птолемея та інших античних авторів.

Джерелом історичних повідомлень про Стародавню Вірменію є також сирійська література (сирійці контактували з вірменами наприкінці античної доби — на порозі середньовіччя), грецька християнська література (Євсевій) та література вірмен (Мойсей Хоренський). Давня Грузія змальовується її історіографією (хроніки "Навернення Картлі" та "Оповіді про царів Картлі").