5. Нормативні акти місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування

Чинне законодавство надає широкі правомочності місцевим органам виконавчої влади і органам місцевого самоврядування в регулюванні земельних відносин. їх загальні повноваження у галузі використання і охорони земельних ресурсів передбачені в Конституції, ЗК, законах України від 21 травня 1997 р. "Про місцеве самоврядування в Україні", від 9 квітня 1999 р. "Про місцеві державні адміністрації" тощо. Акти органів місцевого самоврядування є джерелами земельного права в тих випадках, коли вони мають нормативний характер, тобто видані в межах компетенції і встановлюють загальні правила поведінки, обов'яз­кові до виконання на відповідній території. До нормативних актів органів місцевого самоврядування відносяться рішення та розпорядження. Дія цих нормативних актів, прийнятих органами місцевого самоврядування в межах своєї компетенції, обмежується тією територією, на яку поши­рюються їх владні функції. До таких актів належить, наприклад, рішення Одеської міської ради від 9 грудня 1999 р. "Про вдоско­налення регулювання земельних відносин".

6. Міжнародні конвенції, багатосторонні міждержавні угоди і двосторонні договори

Україна виходить з визнання пріоритету міжнародного права над нормами національного законодавства у галузі охорони і використання земель. Згідно зі ст. 71 Закону "Про охорону навколишнього природного середовища" якщо міжнародним договором, укладеним нашою державою, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в національному законодавстві про охорону навколишньої природного середовища, то застосовуються правила міжнародного договору.

У ст. 9 Конституції закріплено положення, відповідно до якого міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законо­давства України. Згідно зі ст. 19 Закону України від 29 червня 2004 р. "Про міжнародні договори України" такі договори, укла­дені й ратифіковані нашою державою, становлять невід'ємну частину національного законодавства і застосовуються в поряд­ку, встановленому для його норм.

Лекція № 3 Тема: Поняття, зміст та форми власності на землю План

1. Поняття права власності на землю та особливості його об’єкту.

2. Особливості змісту права власності на землю.

3. Форми власності на землю.

Міжпредметні зв’язки: адміністративне право, цивільне право.

1. Право власності на землю традиційно розглядається у суб'єктивному та об'єктивному розумінні (як і категорія "право" взагалі).

У суб'єктивному розумінні право власності на землю - повнова­ження (правомочності) суб'єктів по відношенню до землі (земельної ділянки) як об'єкта права.

Ч. 1 ст. 78 ЗК визначає право власності на землю як "право воло­діти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками" (див. також ст. 317 ЦКУ).

Такий підхід, коли визначення права власності зводиться до перерахування класичної "тріади", викликає певні заперечення: можна навести чимало прикладів, коли правомочності володіння, користуван­ня та розпорядження будуть знаходитися не у власника, а в іншої осо­би, і навпаки, прикладів, коли у певний момент часу власник не має всіх трьох правомочностей.

Визначення права власності на землю у об'єктивному розумінні формулюється лише у правовій доктрині (в законодавстві відсутнє).

Вважаємо, що у об'єктивному розумінні право власності на зем­лю слід розглядати як систему правових норм, що регулюють від­носини щодо набуття та здійснення суб'єктивного права власнос­ті на землю.

В більшості випадків, коли йдеться про суб'єктивне право влас­ності на землю, йдеться не про власне "землю", а про "земель­ну ділянку", оскільки лише земельна ділянка може бути об'єктом, яким можна володіти на праві власності, річчю - "предметом ма­теріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки" (ст. 179 ЦКУ; див. також ст. 125 та ін. ЗКУ), а отже, май­ном (ст. 190 ЦКУ). Таким чином, усталений термін "право власнос­ті на землю" в більшості випадків фактично означає "право власнос­ті на земельну ділянку".