2. Конституційні основи земельного права і їх значення для розвитку земельного законодавства.

Конституція як Основний закон країни має найвищу юри­дичну силу, а її норми є юридичними нормами прямої дії. Конституційні норми є юридичною основою для формування і функціонування національної правової системи. Отже, Кон­ституція є фундаментальним джерелом всіх галузей права, у тому числі й земельного.

Усі конституційні норми, що регулюють відносини щодо використання та охорони земель можна умовно поділити на 4 основні групи:

1. положення, що встановлюють основи правового режиму землі як природного об'єкта і природного ресурсу: земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси є об'єктами права власності Українського народу (ст. 13); земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави; право власності на землю гаран­тується. Це право набувається і реалізується громадянами, юри­дичними особами та державою винятково відповідно до закону (ст. 14);

2) положення, що закріплюють право громадян на землю: ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним; примусове відчу­ження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості; кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гід­ності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст. 41); громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом (ст. 24); іноземці та особи без громадянства користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами (ст. 26);

3. положення, що визначають компетенцію органів державної влади і місцевого самоврядування щодо використання і охорони земель. Ці положення закріплені в нормах, що регламентують загальноправову компетенцію органів державної влади і місце­вого самоврядування, і не мають чіткої галузевої конкретизації;

4) положення, що закріплюють: право кожного на безпечне для життя і здоров'я навколишнє середовище; на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди; на вільний доступ до інформації про стан навколишнього природного середовища, що не може бути засекречена (ст. 50); правосуб'єктність держави в сфері охорони навколишньої природного середовища, що озна­чає забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території країни (ст. 16); обов'язок кожного громадянина не завдавати шкоди природі, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66); відповідальність власника за погіршення екологічної ситуації і природних якостей землі (ч. 7 ст. 41). Конституція містить велику кількість інших норм загального характеру, пов'язаних з вирішенням питань щодо використання і охорони земель.