Зрада Гладкого

    

    Тим ча­сом сул­тан Ту­рецький го­ту­вав­ся до війни з Росією; він вис­лав своє військо до Ду­наю і звелів, щоб до Сілістрії вий­шло 13.000 За­по­рожців. Глад­кий зібрав 2.000 ко­заків з тих, що ин­шо­го бу­ли ду­ху, як він, повів їх до Сілістрії і там став як-раз на Ве­лик­день. Прий­шов­ши до візіря, він ска­зав, що привів йо­му 2.000 чо­ловіка, а за ос­танніми вер­неться до-до­му і скли­ка­ти­ме їх по плав­нях, а тим ча­сом пе­ре­ве­де Січ і рай­ю з Ду­нав­ця в Адріано­поль, щоб, бу­ва, як прий­дуть Мос­калі, не по­руй­ну­ва­ли Січи і не ви­гу­би­ли ба­га­то на­ро­ду. Візірь повірив йо­му і пус­тив йо­го, а він, вер­нув­шись до Січи, заб­рав церк­ву Січо­ву, увесь скарб, клей­но­ди і усякі фірма­ни (сул­та­нові ука­зи) і гра­мо­ти, сів із своїми од­но­дум­ця­ми - ко­за­ка­ми на бай­да­ки і поп­лив Ге­оргієвським гир­лом повз Ка­тер­лез у мо­ре. Усього з ним бу­ло чо­ловіка 500. Увійшов­ши у Кілійське гир­ло, во­ни проп­лив­ли ним до Ізмаілу. Там їх стрів ко­мен­дант Туч­ков, кот­рий і привів Ко­шо­во­го та йо­го то­ва­ришів, За­ду­най­ських ко­заків, до ца­ря Ми­ко­ли І. Глад­кий пок­лав до ніг Ца­реві військові клей­но­ди та гра­мо­ти і з то­ва­ри­ша­ми своїми про­хав царської лас­ки. - „Бог Вас прос­тить, рідний край про­щає і я про­щаю", - про­мо­вив Царь.

    Саме тоді мос­ковське військо шу­ка­ло місця, де-б пе­реб­ра­тись че­рез Ду­най. Глад­кий, що доб­ре знав усі плавні Ду­най­ські, виз­вав­ся по­ка­за­ти місце, де пе­реп­ра­ва бу­де най­лег­ша. Царь з охо­тою до­ру­чив йо­му сю спра­ву. Ко­ло Ісак­чи че­рез усі плавні, від Ду­наю аж до бе­ре­га, прос­тяг­ся не­ви­со­кий гор­бо­чок; про нього не зна­ли Тур­ки, але доб­ре зна­ли ко­за­ки, бо там у плав­нях во­ни пос­то­ян­но ри­бальчи­ли. До сього місця пе­реїха­ло мос­ковське військо че­рез Ду­най чов­на­ми і, під про­во­дом За­по­рожців, сим гор­боч­ком дійшло до Ту­рецько­го бе­ре­га. Як скінчи­ла­ся пе­реп­ра­ва, Царь сів на за­по­рожський бай­дак; на стерні на рулі сидів Глад­кий, а на вес­лах пя­те­ро Курінних ота­манів та се­ме­ро стар­шин. Об­ди­вив­ши се місце, де пе­рей­шло військо, царь Ми­ко­ла, ду­же за­до­во­ле­ний, вер­нув­ся на то­му-ж бай­даці, по­дя­ку­вав Глад­ко­му і наг­ра­див йо­го пол­ков­ницьким чи­ном; окрім то­го йо­му і усім стар­ши­нам да­но бу­ло Ге­оргієвські хрес­ти.

    Що-ж ста­ло­ся із ти­ми За­по­рож­ця­ми, що їх по­ки­нув Ко­шо­вий Глад­кий у Ту­реч­чині? Довідав­шись про те, що Ко­шо­вий і кілька сот За­по­рожців утікли і пе­ре­да­ли­ся Мос­ка­леві, візірь звелів за­раз ареш­ту­ва­ти тих 2.000 ко­заків, котрі бу­ли у Сілістрії; од них одібра­ли зброю і одп­ро­ва­ди­ли у-пе­ред до Адріано­по­ля і там хотіли бу­ли по­ка­ра­ти на смерть, але потім по­са­до­ви­ли у тюр­му і що-дня по трис­та чо­ловіка по­си­ла­ли на кріпос­ну ро­бо­ту. Про те со­дер­жу­ва­ли їх доб­ре і ро­бо­тою не об­тя­жа­ли; з Адріано­по­ля пе­ре­ве­ли їх до Конс­тан­ти­но­по­ля на такі-ж самі ро­бо­ти. Як скінчи­ла­ся війна, по­ча­ли мірку­ва­ти про но­ву Січ. На Ду­наї Ту­рецький уряд не хотів зос­тав­ля­ти За­по­рожців і ра­див осе­ли­ти їх у Са­ло­ни­ках. Але во­ни не прис­та­ва­ли на те, бо там, хоч і зем­ля і ри­бальство бу­ли гарні, так бу­ло-ж да­ле­ко од Ук­раїни, кот­ра своїми збігця­ми пос­та­ча­ла їм на­ро­ду. За­по­рожці про­ха­ли, щоб да­но бу­ло їм зем­лю хоч ко­ло Ядер­но­го (Адріано­по­ля), хоч у Малій Азії. Але сього чо­гось не бу­ло зроб­ле­но, і За­по­рожці, по­вер­нув­шись на Ду­най, осе­ли­ли­ся у Ду­най­ських гир­лах ра­зом з ти­ми, що ос­та­ли­ся бу­ли до­ма, але вже як прості ри­бал­ки та хлібо­ро­би, а не ко­за­ки. Не доб­ром зга­ду­ва­ли во­ни Глад­ко­го; та й ті, що пішли бу­ли з ним, по-тро­ху ста­ли вер­та­ти­ся на Ду­най, се­ли­ти­ся тут, кле­ну­чи сво­го Ко­шо­во­го за те, що пос­лу­ха­ли йо­го і че­рез те на-віки вте­ря­ли свою Січ. „За­на­пас­тив, - ка­за­ли За­по­рожці, - ко­зацт­во, об­ду­рив нас Глад­кий". І досі у Доб­руджі є чи­ма­ло по­томків на­ших Ук­раїнців, котрі не пе­реміни­ли а-ні своїх зви­чаїв, а-ні своєї рідної мо­ви, і жи­вуть у Тульчі, Ісакчі, Суліні і навіть трап­ля­ються у Га­лаці.

    З по­чат­ку сієї війни, ще у 1828 році, з ос­танків Усть-Ду­най­сько­го ко­зацт­ва і з уся­ких лю­дей, котрі прис­та­ва­ли до йо­го, а найбільш із збігців та бур­лаків і навіть ци­ган, скла­де­но бу­ло но­ве військо ко­зацьке і най­ме­но­ва­но йо­го „Ду­най­ське". Після війни йо­му да­ли бу­ли землі у Буд­жаці (Акер­мансько­му повіті). Князь Во­рон­цов, кот­рий був в той час Но­во­російським ге­не­рал-гу­бер­на­то­ром, чи­ма­ло кло­по­тав­ся про ко­заків. Кіш, або го­лов­на ква­ти­ря то­го війська, був у Акер­мані. У 1855 році Ду­най­ське військо пе­рей­ме­но­ва­не бу­ло у „Но­во­російське", а у 1868 р. зовсім йо­го ска­со­ва­но.

    Гладкий із ти­ми ко­за­ка­ми, що їх вивів з-за Ду­наю, увесь час до­по­ма­гав Мос­ка­лям на війні і, як ми ба­чи­ли, став їм у ве­ликій при­годі. Як же Російське військо зай­ня­ло Ду­най­ську дельту (гир­ла і плавні), то він ра­зом з Мос­ка­ля­ми прий­шов у Січ на Ду­навці і знов по­чав скли­ка­ти до се­бе ко­заків. Чи ба­га­то прис­та­ло до нього лю­дей, не знаємо, але у 1830 році усі ко­за­ки Глад­ко­го вий­шли з-за Ду­наю і осе­лені бу­ли ко­ло Азовсько­го мо­ря між Бер­дянськом Маріумпо­лем; про­зи­ва­ли­ся во­ни „Азовське військо". Глад­кий, вже з чи­ном ге­не­рал-май­ора, нас­та­нов­ле­ний був На­каз­ним ота­ма­ном то­го війська. У 1849 році він по­ки­нув служ­бу, бо у війську йо­го не ду­же лю­би­ли, хоч він і ота­ма­ну­вав там ко­ло 20 літ. Пішов­ши в одс­тав­ку, він осе­лив­ся на свой­ому ху­торі в Ка­те­ри­нос­лав­щині, і у 1866 році там і по­мер, ма­ючи 79 літ жит­тя.

    Як Російське військо зай­ня­ло Кав­казські бе­ре­ги, то най­стар­ший ко­мандір Чор­но­морсько­го фло­ту ад­ми­рал Ла­за­рев по­ра­див, щоб За­по­рожська флотілія (суд­на) сте­рег­ли Кав­казські бе­ре­ги од ту­рецьких конт­ра­бан­дистів (пе­ре­воз­чиків), котрі підво­зи­ли Чер­ке­сам усе, що тре­ба їм для війни з Руськи­ми. Ся служ­ба ви­па­ла на до­лю Азов­цям; з них зроб­ле­но „бар­кас­ну ко­ман­ду", кот­ра на своїх бар­ка­сах сте­рег­ла бе­ре­ги Кав­ка­зу од Су­ху­му до Ана­пи. Окрім то­го, на су­хо­долі се військо бра­ло участь у Кримській війні в ро­ках 1853-1856, але че­рез те, що во­но не бу­ло справжнє ве­ли­ке ко­зацьке військо, а тільки не­ве­ли­ка жме­ня ко­заків, то у 1865 році йо­го ска­со­ва­но, клей­но­ди і скарб пе­ре­да­но у Чор­но­морське військо, час­ти­ну ко­заків осе­ле­но на північно­му Кав­казі, ко­ло Ана­пи, а дру­гу - по­вер­не­но у прос­тих се­лян.