Запорожжя

    

    Запорожжя, як і раніш, жи­ло не­за­леж­ним вільним жит­тям і бу­ло при­тул­ком для усіх, ко­му важ­ко жи­ло­ся на Ук­раїні. Але після то­го, як Січо­ви­ки, за Гетьма­на Апос­то­ла, по­вер­ну­лись з Але­шок і знов підда­ли­ся Російській дер­жаві, жит­тя їх над­то погірша­ло: їх землі по­роз­да­ро­ву­ва­но бу­ло ви­ход­цям з Сербії, Бол­гарії та Мол­давії - за те, що ті ви­ходці по­ма­га­ли ко­лись Пет­рові І у йо­го по­хо­дах на Турцію. Свар­ки за ті землі з ти­ми чу­жин­ця­ми не пе­рес­та­ва­ли, і За­по­рожці скар­жи­лись на них Мос­ковсько­му уря­дові. Але се ма­ло що по­ма­га­ло, бо най­більше такі спра­ви кон­ча­ли­ся не на їх ко­ристь, а уряд ще більш гнівав­ся на Січо­виків, - він по­чав ду­же не­лас­ка­ве ди­ви­тись на них, як на ду­же нес­покійних лю­дей.

    Запорожська Січ в по­ло­вині XVI­II століття бу­ла поділе­на на 38 курінів: Ку­щовський, Попс­вичівський, Ва­сю­ринський, Іркліївський, Щер­би­новський, Ти­тарівський, Шку­ринський, Ку­ренівський, Не­за­май­ківський, Рогівський, Кор­сунський, Кал­ни­бо­лоцький, Уманський, Де­ре­вянківський, Нижнє-Стеблівський, Верхнє-Стеблівський, Дже­реліївський, Пе­ре­яс­лавський, Пол­тавський, Ми­шастівський, Минський, Ти­мошівський, Ве­личківський, Ле­вушківський, Плас­тунівський, Дядьківський, Бру­хо­вецький, Вед­медівський, Платнірівський, Пашківський, Ба­ту­ринський, Канівський, Кри­ловський, Донський, Сергіївський, Ко­нелівський, Іванівський і Кис­ляківський.

    Земля, або „Вольності За­по­рожські", поділе­на бу­ла на 8 па­ла­нок: Ко­дацька па­лан­ка - у Ка­те­ри­нос­лавсько­му повіті, Са­марська - у Но­во­мос­ковсько­му пов., Орельська - у Пав­лог­радсько­му і Ка­те­ри­нос­лавсько­му пов., Про­тов­чанська - у Пав­лог­радсько­му, Но­во­мос­ковсько­му і Ка­те­ри­нос­лавсько­му пов., Інгульська - у Хер­сонсько­му і Алек­сандрійсько­му пов., Прог­ноїнська - на Кінбурнській косі про­тив Оча­ко­ва, Кальміуська - в Алек­сандрійсько­му і Бер­дянсько­му пов., Бу­го­гардівська - в Ананьївсько­му і Єли­са­ветг­радсько­му повітах.

    На гра­ни­цях За­по­рож­жя сто­яла пос­то­ян­но сто­ро­жа Січо­виків: у Пе­ре­во­лочні - од Гетьман­щи­ни, в Бах­муті - од Сло­бо­жан­щи­ни, на р. Кальміусі - од Донців, у Ми­ки­ти­на пе­ре­во­за про­тив Оча­ко­ва - од Та­тар, на р. Гарді - од По­ляків.

    Старшину За­по­рожську усю вибіра­ли.

    Старшина: Ко­шо­вий ота­ман, Військо­вий суд­дя - він же й скарбівни­чий; Військові: пи­сарь, обоз­ний, оса­вул, бу­лав­ний, хо­рун­жий, бун­чуж­ний, пер­на­чо­вий, дов­биш, пуш­карь, тлу­мач (пе­рек­лад­чик), ша­фарі (збірщи­ки на пе­ре­во­зах та ин­ших місцях), кан­тар­жий (дог­ля­дав за військо­ви­ми важ­ни­ця­ми і збірав ра­лець, або плат­ню на Січо­во­му ба­зарі), кан­це­ля­рис­ти; Курінні: ота­ма­ни, хо­рунжі; пол­ков­ни­ки до па­ла­нок, пи­сарі до па­ла­нок, оса­ву­ли до па­ла­нок, кан­це­ля­рис­ти до па­ла­нок.

    Усіх по­сад на За­по­рожжі бу­ло 149. Окрім то­го ще був ота­ман Січо­вої шко­ли, де вчи­ли­ся, кош­том Січо­виків, діти За­по­рожців.

    У Січі бу­ла церк­ва Пок­ро­ви, 14 цер­ков по па­лан­ках, 2 по­ходні церк­ви і Са­марський ма­нас­тирь. Усі во­ни бу­ли підвладні тільки Київсько­му Ме­жи­горсько­му ма­нас­ти­реві і не за­ле­жа­ли од мит­ро­по­литів; ігу­мен Ме­жи­горсько­го Спа­са нас­та­нов­ляв до Січо­вої церк­ви свя­щен­ників, а біле ду­хо­венст­во по па­лан­ко­вих церк­вах вис­вя­чу­вав єпис­коп Ко­шо­вої церк­ви свя­тої Пок­ро­ви, кот­рий по­чи­тав­ся зверх­ни­ком усього ду­хо­венст­ва За­по­рожсько­го.

    

Освіта

    

    У сьому періоді, як і раніш, освіта на Ук­раїні бу­ла не аби-яка: у кож­но­му селі при кожній церкві бу­ла своя шко­ла; у ній вчи­ли чи­та­ти і пи­са­ти дя­ки, що ви­хо­ди­ли з Київської Ака­демії та ук­раїнських Се­ми­нарій. Се­ред­ню, як те­пер ка­жуть, освіту да­ва­ли Чер­нигівська і Харківська Ко­легія та Се­ми­нарії, а ви­щу - Київська Ака­демія.

    У Чер­нигівській, нап­рик­лад, Ко­легії, тільки тре­тя час­ти­на дітей бу­ла з ду­хов­но­го ста­ну, а дві тре­ти­ни бу­ло там дітей стар­ши­ни, ко­зацт­ва, ремісників і се­лян; у Київській Ака­демії ви­щу освіту здо­бу­ва­ли не тільки Ук­раїнці, а бу­ли учні і з-за гра­ниці. За Гетьма­на Ро­зу­мовсько­го, пе­ред смертью Імпе­ра­то­риці Ли­за­ве­ти, у Ба­ту­рині мав бу­ти зас­но­ва­ний універ­си­тет, але з но­вим ца­рю­ван­ням се діло за­ли­ше­но, а далі не то універ­си­тет, а й шко­ли пот­ро­ху по­пе­ре­во­ди­лись на Ук­раїні, а че­рез те й на­род вте­ряв освіту і лю­бов до неї. А яка лю­бов Ук­раїнців до освіти бу­ла у ті ча­си, про се свідчить не один чу­жи­нець. Теп­лов, кот­рий був при Ро­зу­мовсько­му, пи­ше, що як­би бу­ло зас­но­ва­но універ­си­тет в Ба­ту­рині, то там би не бра­ку­ва­ло ніко­ли уче­ників, як у Мос­ковсько­му та Пе­тер­бурсько­му універ­си­те­тах: „Про охо­ту лю­ду Ма­ло­російсько­го до на­уки не має чо­го й ка­за­ти, - пи­ше він - бо на Ук­раїні здав­на за­ве­дені шко­ли, без жад­ної по­мочі од уря­ду, а уче­ників, хоч во­ни не ма­ють за вчен­ня ніяких на­го­род (привілеїв або чинів), не тільки не мен­шає, а все більше та більше стає". Дру­гий су­час­ник Ша­фонський (теж російський уря­до­вець) свідчить „про Ук­раїнців му­си­мо по правді ска­за­ти, що во­ни ду­же охо­че йдуть у на­уку: не тільки діти за­мож­них, а навіть і най­бідніщих міщан та ко­заків з доб­рої волі до шко­ли ідуть".