Цілі та завдання розділу:
вивчити державне регулювання інноваційного розвитку ;
проаналізувати державне регулювання інноваційніх процесів.
обговорити регулювання інноваційної діяльності в промислово розвинених країнах
дослідити державна підтримка інноваційної діяльності в туризмі
Методичні рекомендації до вивчення розділу 2.1.
При вивченні розділу 2.1. необхідно скласити чітке уявлення про нормативно-правові акти, які визначають розвиток інноваційної діяльності в Україні та світі.
Вивчаючи пункт 1, зупиніться на вивченні поняття «НІС»;
Вивчаючи пункт 2, проаналізуйте Закон України "Про інноваційну діяльність";
Вивчаючи пункт 3, необхідно звернути увагу на стимулювання розвитку інноваційних процесів;
Вивчаючи пункт 4, зверніть увагу на регулювання інноваційної діяльності в промислово розвинених країнах;
Вивчаючи пункт 5, зупиніться на державній підтримці інноваційної діяльності в туризмі.
Завдання до навчальних матеріалів розділу 2.1.
Прочитати матеріали щодо розділу.
Скласти називний план до розділу.
Представити звіт про виконання поточних завдань до розділу.
Національна інноваційна система.
Завдання: складіть питальний план до навчального матеріалу.
Багато країн використовують інноваційну активність як головний фактор економічного зростання. Порівняно недавно з'явилася концепція національних інноваційних систем (НІС). Це сукупність взаємодії державних, приватних, громадських організацій і структур, в рамках якої здійснюється діяльність по створенню, розвитку, збереження, розповсюдження нових знань і перетворення їх в технології, продукти і послуги.
JB НІС входять науково-виробничі структури: університети, державні наукові установи, лабораторії, технопарки, інкубатори, а також дрібні і великі виробничі і дослідницькі компанії.
У найбільш простої моделі взаємодії елементів НІС роль держави полягає у сприянні виробництву фундаментальних знань і комплексу технологій стратегічного характеру, а також у створенні інфраструктури та сприятливого інституційного клімату для інноваційної діяльності приватних компаній.
Роль приватного сектора полягає не тільки у використанні фундаментальних знань і створенні технологій на основі власних досліджень і розробок, а й в ринковому освоєнні інновацій, їх комерціалізації.
Таким чином, в НІС поєднуються дослідна середа, підприємницька середа і механізм їх повномасштабної взаємодії.
Дослідницька середа має високу кваліфікацію, творчий духом, стимули до співпраці з підприємницьким середовищем.
Підприємницька середа стимулює інновації, стратегічне мислення, прагнення до навчання, адсорбції і застосування знань.
Механізм взаємодії дослідницького і підприємницького середовищ забезпечує, з одного боку, передачу знань, їх розподіл і трансформацію в технології, а з іншого боку, орієнтацію на задоволення виникаючих інноваційних потреб розвитку виробництва.
Схема НІС представлена на рис. 2.1.
Рис. 2.1. Схема
національної інноваційної системи.
Розвиток національного інноваційного механізму - масштабна і складна задача, вирішити яку неможливо без добре продуманих та узгоджених ефективних дій з боку держави, економічного та наукового співтовариства.
НАЦІОНАЛЬНА ІННОВАЦІЙНА СИСТЕМА ТА ЇЇ ФОРМУВАННЯ В УКРАЇНІ.
Першочерговим завданням держави є створення національної інноваційної системи, покликаної забезпечити сприятливий інноваційний клімат в країні, створити умови та стимули для нижчих ланок інноваційного механізму, зокрема йо регіонального рівня.Одним із значних досягнень новітньої економічної науки слід вважати створення Концепції національніх інноваційніх систем (НІС). Вона активно розроблялася науковцями у 80-х роках минулого століття. Провідний російський дослідник проблем інноваційного розвитку Н. Іванова формулює три основні методологічні принципи Концепції:базування на ідеях Й. Шумпетера; аналіз інстітуційного контексту інноваційної діяльності як її суттєвої складової; визнання особлівої ролі знань в економічному розвитку.
Вона містіть Дві складові:1) науково-виробничу, представлену різного роду компаніями,універсітетами, державними лабораторіямі, технопарками та інкубаторамі;2) інфраструктурно-забезпечувальну, що включає інстітути правового, фінансового та соціального характеру, які забезпечуються інноваційні процеси і мають міцні національні корені, традиції, політичні и культурні особливості.Сьогодні Концепція НІС активно вікористовується розвиненими країнами світу в розробці та реалізації довгострокових планів и програм розвитку. Вона також застосовується як інструмент розбудови "нової економікі ".
Основу НІС складає освіта. Вона и є тім грунтом, на якому зростають інновації, розуміння їх ролі та сприйнятті. Першорядне значення мають такі характеристики, як доступність, якість, забезпеченість комп'ютерною технікою, доступ до Інтернету. Варто виокремити й такий аспект, як виявлення обдарованих дітей та створення умов для їх розвитку та навчання. Важливим є забезпечення підготовкі належної кількості інженерно-технічних кадрів. Розвінені країни пріділяють цим питанням належну увагу, віділяють значні кошти на освіту, підготовку педагогічнихкадрів.
Очевидно, що забезпечити приватне фінансування для фундаментальних досліджень проблематично.Інша справа - прикладна наука, покликала створюваті нові технології і продукти. Відомий фізик Макс Борн так визначав завдання фундаментальної та прікладної науки: "Справа науки - пізнання нового. Справа техніки -Створення нового. "
"Техніка" - ції по суті справи приватних наукових установ, які перетворюють наукові ідеї (відкриття) у інновації. Сюди входитиме приватна вузівська наука, наукові центри, створювані на великих підпріємствах, малі наукоємні фірмі та венчурні компанії.Слід зауважити, що поділ науки за принципом "фундаментальна-державна и прикладна-приватна "є до певної міри умовним. Реалізація інноваційніх проектів вимагає стимулювання та заохочення господарюючіх суб'єктів. Це пояснюється двома обставинами. Перша, полягає у тому, що людині властивий природний консерватизм як прагнення до визначеності, стабільності, рівноваги у взаємодії з оточенням, до своєрідного суспільногo гомеостазу. Інноваційна діяльність порушує усталеній стан справ, вимагає додаткових зусиль, несе із собою додаткові ризики и загрози.
Для подолання поведінкового консерватизму та для заохочення нововведень необхідне державне стимулювання – система заходів, що включають "і батіг и пряник". Інші обставини - це потреба в додаткових коштах, зокрема, коли йдеться про розробку інновацій. Саме державі слід здійснювати фінансову підтрімку інноваційніх проектів шляхом надання різного роду пільг, у тому чіслі и податкових. Фактично йдеться про створення в країні сприятливого інноваційногоклімату.
Особлива роль в інноваційному процесі належить технопаркам, татехнополісам. Технопарки являють собою сучасну форму взаємодії освіти,науки, техніки і виробництва, в результаті якої виникають науково-інноваційні комплекси для Розробки новітніх технологій, швидкого запровадження науково-технічних розробок і виробництва новітньої продукції. Основу технопарків складає тісна взаємодія університетів,науково-дослідних центрів, конструкторських та виробничих підрозділів, використання ними сучасної інформаційної бази.
Їх різновідом віступають технополіси. Це, по суті, наукові містечка із власною соціальною інфраструктурою, розміщені у спеціально визначених районах. Подекуди, зокрема в Японії, технополіси виконують додаткові функції - підтримання та стимулювання розвитку відсталіх регіонів.
Що стосується української національної інноваційної системи, то вона знаходится в зародковому стані.Мова йде про три групи процесів.
Першим слід вважати створення інноваційного законодавства, розробку правил та норм щодо здійснення нововведень. В їх чіслі слід відзначити Закони України "Про інноваційну діяльність" (2002 рік) та "Про пріорітетнінапрямки інноваційної діяльності в Україні "(2003 рік), які безпосередньо регулюють інноваційну діяльність. Ще ряд законів регламентують окремі аспекти такої діяльності, це, зокрема, закони "Про наукову і науково-технічну діяльність","Про наукову и науково-технічну експертизу", "ПроСпеціальний режим інвестіційної та інноваційної діяльності технологічних парків", "Про стимулювання розвитку регіонів" та деякі інші.
До другої групи відносять процеси створення державних органів щодо керівніцтва та регулювання інноваційної діяльності. Майже за півторадесятка років методом проб і помилок так і не вдалось створити повну та ефективну структуру управління цією діяльністю. Процес органотворення почався з появи Державного комітету З питань науки, технікі и промисловоїполітики (1991 рік), який у 1996 році був перетворення у потужне міністерство науки и технологій, яке невдовзі було ліквідоване, а наука інтегрована, а по-суті, "віддана у прийми", у нове міністерство освіти инауки.
І, як справедливо зазначають, Жанна та Василь Поплавські,"Безперервна організація управління інноваційними процесами привела довтрати того, що Було вже напрацьовано".
І, нарешті, третя група процесів стосується Формування самих інноваційніх структур, зайнятих виробництвом і комерціалізацією науковихзнань и технологій. Це стосується малих и великих компаний, університетів,лабораторій, технопарків, інкубаторів.
Сумно констатувати, але ці процеси відбувалися переважно стіхійно, за відсутності інноваційної моделі розвитку, розуміння необхідності її реалізації. Тому и результат цих зусіль є достатності скромним.
Результатом ціх процесів стало різке зниженя технологічного рівня розвитку України. Ще у 1993 році вона відносілася до 20 найрозвинутіших країн, а сьогодні опинилось серед технологічно відсталих.