Використана література

1. Олесницький Є. З-понад четвертини століття. Картка з історії української університетської молоді / Є. Олесницький // Спогади про Івана Франка / [Упоряд., вступ. стаття і прим. М. І. Гнатюка]. – Львів : Каменяр, 1997. – С. 68.

2. Олесницький Є. Сторінки з мого життя / Є. Олесницький. – Львів : Накладом видавничої спілки «Діло», 1935. – І частина: (1860–1890).

3. Олесницький Є. Про социяльне обезпеченє / Є. Олесницький. – Львів, 1909. – С. 36.

4. Олесницький Є. Про організацію «Просвіти», реферат виголошений на першому українському просвітно-економічному Конгресі, уложеному Товариством «Просвіта» в сорокаліттє заснування у Львові в днях 1 і 2 лютого 1909 року / Є. Олесницький. – Львів, 1910. – С. 28 – 48.

5. Витанович І. Історія українського кооперативного руху / І. Витанович. – Нью-Йорк, 1964.

6. Зі стрийського драматичного кружка // Діло. – 1902. – № 60.

7. Історія міст і сіл Української РСР. Івано-Франківська область. – К. : Головна ред. Укр. рад. Енциклопедії Академії Наук УРСР, 1971.

8. Криваві правибори в Чернієві // Галичанин. – 1897. – № 134.

9. Левицький К. Первісна організація українських правників у Львові / К. Левицький // Ювілейний альманах Союзу Українських Адвокатів. – Львів : Союз Українських Адвокатів у Львові, 1934. – С. 9 – 10.

10. Лозинський М. Ті, що від нас відійшли: Посмертні згадки / М. Лозинський. – Львів : Друк. Ставропиг. Ін.-та. Під управою Ю. Сидорака, 1917. – 53 [4] с.

11. Сохацький І. Д-р Євген Олесницький / І. Сохацький // Історичні постаті Галичини ХІХ – ХХ ст. – Нью – Йорк – Париж – Сідней – Торонто : Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 1961.

12. Фединський Ю. Д-р Юрій Олесницький серед українських правників Станиславова / Ю. Фединський // Альманах Станиславівської землі: збірник матеріалів до історії Станиславова і Станиславівщини. / [Ред.-упоряд. М. Климишин]. – Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто, 1985.

Теофіл Кормош

Постать Теофіла Кормоша сьогодні належить до напівзабутих. На це є ряд причин. Перше, це те, що загалом повернення імен діячів українського національного руху другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст. відбувається вкрай повільно і фрагментарно. І якщо історія інституцій, законодавства, громадських та державних утворень цього періоду є, тією чи іншою мірою, вивчена, то на рівні персоналій ситуація, як видається, значно гірша. В той же час розуміння історичного процесу, особливостей функціонування тих чи інших інституцій, поява і поширення певних ідей можливе тільки із урахуванням ролі та впливу конкретного індивіда. Приміром, НТШ до приходу Михайла Грушевського і після того, як він очолив Товариство, або вплив Греко-Католицької Церкви після приходу Андрея Шептицького і до того часу. Це, звичайно, ключові постаті, які, кожен в своїй сфері, справили визначальний вплив. Поруч з ними можна назвати ще тільки Івана Франка. Ці імена ніколи не були замовчувані, тому, що їх не можливо було замовчувати навіть в радянські часи. Однозначно негативно оцінювати, як перших двох – можливо; забути, ігнорувати – ні. Це, умовно кажучи, люди, які самі по собі творили епоху: українська література до Івана Франка і після; українська історична наука до Михайла Грушевського і після. Наступний рівень складають ключові постаті політичного, культурного, громадського, економічного життя, яких просто не згадували і, на жаль, до сьогодні ми не маємо або майже не маємо їхніх фундаментальних наукових життєписів. Це Кость Левицький, Євген Олесницький, Євген Петрушевич, Юліан Романчук та ряд інших. Не зважаючи на те, що ці люди визначили розвиток українського народу в Австро-Угорській імперії, сформували умови, які зробили можливим появу Західно-Української Народної Республіки, їхня громадська і політична діяльність, наукова та творча спадщина тільки-тільки починають ставати об’єктом наукового зацікавлення. Як видається, на сьогоднішній день, найбільш ґрунтовним дослідженням про вказаних діячів є праця о. Ізидора Сохацького [11, с. 247]. Проте ці імена вже знайомі пересічному випускникові середньої школи, їм встановлені меморіальні таблиці, їхніми іменами названі площі, вулиці тощо. Наступну групу складають люди, які багато зробили свого часу для піднесення економічного, культурного, політичного рівня українського народу, але яких, з повним правом, можна назвати напівзабутими. Їхні імена мало про що говорять як широкому загалу, так і фахівцям. Повернення цих імен є вкрай важливим, оскільки дає можливість зрозуміти, що процес формування національної свідомості, творення національного життя у всіх його проявах є справою десятків, сотень організаторів народу від громади і повіту, починаючи і завершуючи загальнодержавною політичною репрезентацією. До таких постатей, на нашу думку, належить і Теофіл Кормош, про якого К. Левицький писав: «Належав до перших українських політичних діячів Перемиської Землі, що вміли класти основи до відродження й визволення українського народу. У русофільській темряві без просвітку, в якій Перемиська Земля була перед п’ятдесяти роками, він вже молодим станув у перших ря­дах піонірів українства разом з директором Григорієм Цеглинським, професором Олексієм Яремою і товаришами, щоб вести наш нарід до національної свідомости і добра» [1, с. 14].

Другою причиною того, що постать Теофіла Кормоша малозгадувана, є, як видно з наведених вище слів Костя Левицького, регіон, в якому він жив і працював, і для організації українського життя в якому він зробив дуже багато. Силою обставин ці землі сьогодні, не тільки знаходяться поза межами України, але й в них мало що нагадує про Україну, про українське життя. Проте хочеться сподіватися, що коли Україна стане повноправним членом європейської спільноти, в Перемишлі буде належно вшанована пам’ять цієї людини, яка так багато зробила для міста.

А зараз хотілося б трохи детальніше зупинитися на діяльності цієї людини як в період, що передував проголошенню Західно-Української Народної Республіки, так і під час її існування та упадку.

Здобуття українським народом власної державності в період 1917-20-х років має дві чітко виражені складові: політичну і воєнну. Перша, політична включає в себе законотворчу, дипломатичну, організаційну, просвітницьку види діяльності. Друга, воєнна, включає військові сили, їх організацію, чисельність, підготовку, забезпечення тощо. Ці дві складові треба, по можливості, розмежовувати. Пам’ятаючи, звісно ж, про умовність такого розмежування. Бо зрозуміло, що тільки при однаково високій ефективності обох цих складових, боротьба за здобуття державності та її збереження могли бути успішними. Тут не місце оцінювати ефективність цих складових в зазначений період. Але для того, щоб зрозуміти, часто діаметрально протилежні оцінки одних і тих же подій в оцінці (чи спогадах) політичних і військових діячів, цей поділ видається просто необхідним. Оцінки Олекси Кузьми і Костя Левицького, Степана Шухевича і Льонгіна Цегельського, Мирона Тарнавського та Михайла Лозинського подій і явищ зазначеного періоду можуть цю тезу проілюструвати достатньо добре. Ми ж на цьому затримуватися не будемо з огляду на обмеженість обсягу та широту проблеми. Зазначимо тільки, що Теофіл Кормош був політиком і, як видається, свою складову в боротьбі за утвердження української влади в регіоні, де він жив і працював, він виконав достатньо добре.

Початки активної громадської діяльності Теофіла Кормоша припадають на його студентські роки, коли він бере активну участь в діяльності «Правничого кружка» (об’єднання студентів-правників при товаристві «Академічне братство»), фактично першого українського професійного об’єднання правників. Члени Кружка ставили перед собою завдання підняти рівень української правової думки, реально використати ті можливості, що їх надавало чинне законодавство для розвитку української юридичної науки, освіти, для більш ефективного захисту та забезпечення прав і свобод українського народу. Тобто ці завдання, будучи вузько фаховими, професійними, були, разом з тим, політичними. Що власне й дає нам підставу стверджувати, що Теофіл Кормош, як і інші члени «Правничого кружка», серед яких були Кость Левицький, Євген Олесницький, Антін Горбачевський та багато інших, почали формуватися як політики зі студентської лави.

Усвідомлюючи складне економічне становище українського населення він, в першу чергу, звертає увагу на створення економічних інституцій. Ілля Витанович автор фундаментальної «Історії українського кооперативного руху» пише: «Д-р Теофіль Кормош, найвидатніший, поруч д-ра К. Левицького й Костя Паньківського, піонер української кредитової кооперації в Галичині, прибув до Перемишля в 1887 р. Він був один з тих ідейних громадських діячів і реальних політиків «адвокатської ери», який зразково зорганізував свою область, надаючи найбільше уваги її громадсько-економічній організації, як підставі, з якої виростав усебічний розвиток національно-культурних і суспільних українських організацій.

Всі, хто пригадує цього громадського діяча великого формату, часто підкреслюють його особливий талан співпрацювати з гуртом, добирати до товариської праці цінних співробітників, власним прикладом викликати у них захоплення громадсько-економічною роботою та пов’язувати збірні, всебічні громадські змагання в гармонійну цілість»[12, с. 138 – 139]. У 1892 р. Теофіл Кормош відкрив у Перемишлі свою адвокатську канцелярію. А вже в 1894 р., як пише К. Левицький «в Перемишлі засновано перше наше стоваришення взаємного кредиту «Віра», на підставі статуту уложеного д-ром Теофілем Кормошем.» [13, с. 274]. І далі продовжує: «Творити для себе економічні установи може тільки нарід самосвідомий, а дійти до свободи національної - може тільки нарід економічно незалежний, значить заможний.

Отсим шляхом ішли ми, галицькі Українці. По під­готовних заходах організаційних нашої «Просвіти» та поширенню думки про конечну потребу: рятуватися власними силами - зачалися у нас в р. 1894. засновувати реєстровані стоваришення (кооперативи) – для взаємного кредиту. Перші такі кредитові стоваришення зав’язувались на підставі статуту, уложеного д-ром Теофілом Кормошем в Перемишлі.» [13, с. 310]. Т. Кормош розробив зразковий статут та написав посібник «Практичний підручник для товариств задаткових основаних на підставі закону з дня 9 квітня 1873 Ч.70 В. з.д. уложив Др.Теофіль Кормош» (Перемишль, 1895. Накладом автора), Як було вказано в цьому посібнику «Дохід (від його реалізації – Т.А.) призначений на будову Народного Дому в Перемишлі». В ньому автор виклав порядок створення і ведення такого типу кредитних кооперативів, додавши до нього зразки форм необхідних документів. Як писав один з дослідників життя та діяльності Т. Кормоша Д. Коренець «В ньому помістив автор не тільки всілякі законні постанови й коментарі до них, але зібрав увесь свій багатий досвід у веденні таких установ, добутий працею в них і дав цілу низку надзвичайно цінних практичних рад і вказівок для членів управ, надзірних рад та всіх активних членів кооператив»[11, с. 12]. Ця книга вийшла двома накладами 1895 і 1912 рр. і стала інформаційною та методологічною основою для створення аналогічних кредитних кооперативів, які в народі отримали назву «кормошівки», серед українців по всій Галичині, особливо в містах. За зразком «Віри», в 1895 році при кооперативному страховому товаристві «Дністер» у Львові був відкритий кооперативний банк «Дністер», реорганізована «Каса задаткова» у Стрию, виникли повітові каси у Тернополі, Золочеві, Станіславі (тепер Івано-Франківськ), Коломиї («Покутський союз кредитовий»), Новому Санчі («Лемківський банк»), Теребовлі (позичкова каса «Поміч»). У 1898 р. у Львові був створений перший кооперативний центр — Крайовий Союз Кредитовий (КСК), організаторами якого були Кость Левицький, Кость Панківський, Теофіл Кормош та інші. Після його виникнення український кооперативний рух став жвавішим і впорядкованішим. Кооперативам Союз надавав необхідні документи, допомагав налагодити роботу, позичав гроші та наглядав за їхнім розвитком.

Теофіл Кормош був співзасновником і провідним членом центральних українських економічних інституцій у Львові, зокрема, банк «Дністер», «Народна Торгівля» та ін. За його ініціативою було засновано «Союз руських торговельно-господарських спілок» (згодом «Центросоюз»). При його активній участі у Львові створюється «Краєвий Союз Кредитовий» (1898, пізніше відомий як «Центробанк») та «Краєвий Союз Ревізійний» (1903, пізніше Ревізійний союз українських кооператив). У 1909 р. Теофіл Кормош - один із засновників українського Земельного Гіпотечого Банку у Львові, кілька років був президентом Надзірної Ради цієї установи.

Теофіл Кормош виступив організатором та співзасновником 16 громадських організацій, інституцій та товариств. Це, зокрема, створена в 1899 р. Спілка для господарства і торгівлі, в 1905 р. – Українська Щадниця, в 1906 – Народний Дім. Крім організації та розвитку українських економічних інституцій він приділяв значну увагу іншим аспектам організації українського національного життя. З його ініціативи було заложено Український Інститут для дівчат, організовано Українську Бесіду та Бурсу для учнів в Перемишлі. Був довголітнім головою філії Товариства «Просвіта» в Перемишлі, регулярно їздив по селах повіту з виступами на правові та економічні теми. Створив політичну організацію «Селянська рада», яка об’єднала хліборобів кількох повітів. Це неабияк допомагало українським кандидатам у парламентських і сеймових виборах. Заходами Т. Кормоша в 189-1913 рр. видавалися часопис «Господар» та додаток до нього «Економіст» з 1902 р. (видавець О. І. Негребецький). Тут містилися матеріали на теми рільництва, тваринництва, городництва, окремі статті, присвячені законодавчим справам, економічному становищу українських селян [10, с. 3].

У 1897 році відбулись вибори до віденського парламенту. У виборчій кампанії активну участь брали молоді адвокати. На публічних зборах вони закликали народ до боротьби за свої громадянські і національні права. Після виборів це стало причиною низки політичних репресійних процесів. Їх розпочав процес проти Семка Гладуна і двадцяти його товаришів з Березовиці Великої Тернопільського повіту. В цих процесах захисниками виступали Кость Левицький, Лев Павенцький, Андронік Могильницький, Антін Горбачевський, Михайло Дорундяк, Льонгин Рожанковський, Володимир Зарицький, Степан Федак, Теофіл Кормош, Теофіл Дембицький, Володимир Дудикевич, Євген Олесницький, Андрій Чайківський, Іван Добрянський.

З 1900 року розпочинається другий етап «золотого віку» української адвокатури, який характерний тим, що в парламенті у Відні і у галицькому сеймі зростає кількість українців, багато з яких були правниками. Тоді, як у 1879 році українці мали лише трьох представників у Відні, то в 1907 – 27, і 13 серед них були правниками, а у 1911 році із 26 українців правниками були 11 послів. У галицькому сеймі в 1908 році було 12 послів-правників, а у 1913 році – 32 українці, серед них 15 були правниками. Серед найвідоміших послів-правників, які активно обстоювали політичні, культурні та соціальні інтереси українського населення Галичини, слід згадати К. Левицького, Є. Олесницького, Є. Петрушевича, А. Горбачевського, Т. Окуневського, Т. Кормоша, С. Дністрянського, К. Трильовського, Л. Цегельського, М. Короля, І. Макуха, В. Бачинського, С. Голубовича, В. Охримовича, Л. Бачинського, М. Лагодинського та інших. Їх наполегливість змусила австрійський уряд піти на низку уступок українцям у питаннях виборчого закону, представництва українців в парламенті та урядових структурах, відкриття українського університету, розширення сфер вживання української мови, збільшення кількості середніх та початкових навчальних закладів тощо.

З початком Першої світової війни Теофіл Кормош активізує свою організаційну та політичну діяльність. Коли у Львові 18 – 19 жовтня 1918 року відбулася конституанта – представницьке зібрання (близько 500 осіб) українських послів до парламенту та Крайових сеймів Галичини і Буковини, єпископату, делегацій українських партій, яке обрало Українську національну Раду, в її складі був і Теофіл Кормош [5, с. 170]. Був він також членом Бойової управи Українських січових стрільців.

Особливу роль судилося відіграти Теофілу Кормошу у період жовтня – листопада 1918 р. у Перемишлі, місті, у якому, по суті, розпочалася українсько-польська війна. Проблему встановлення та упадку української влади в Перемишлі, з тією чи іншою мірою повноти, розглядають в своїх працях більшість учасників Листопадового Чину, діячів ЗУНР, істориків [6, с. 238 – 246; 7, с. 56 – 58; 8, с. 64 – 69; 9, с. 39 – 40]. Не вдаючись в детальний аналіз різних точок зору на події 1918 року в Перемишлі, детально зупинимось на спогадах про ці події Теофіла Кормоша у статті «Перемишль в перших початках перевороту 1918-го року, опублікованих в газеті «Український прапор» в листопаді 1919 року. З огляду на те, що ці спогади, наскільки нам відомо, більше не перевидавалися, та на їх невеликий обсяг дозволимо собі привести їх тут максимально повно.

Починаючи свої спогади, він пише: «Теофіл Кормош писав: «Коли повстала чутка, що Австрія кожної хвилі розлетиться і що поляки хотять з того скористати, щоби захопити владу у свої руки, повідомив збір українських офіцерів в Перемишлі Українську Національну Раду, що задумує обняти владу у свої руки і обсадити місто. Справді, в ночі з 30 на 31 жовтня 1918 р. український (стрийський) курінь, стаціонований в Журавиці ув’язнив своїх німецьких офіцерів і під орудою українських офіцерів вирушив в повному озброєнні на Перемишль. Та повідомлений про це завчасно командант корпусу, поляк, генерал Розвадовський, дав приказ, щоб проти збунтованого куріня вимарширувало два мадярські курені зі скорострілами і гарматами.

Саме на день 31-го жовтня 1918 р. скликала Перемиська народна Організація повітове віче, на яке зійшлося кілька тисяч селян. Українська Національна рада зібралася зараз на нараду та, щоби запобігти проливу крови вислала депутацію під моїм проводом, як голови до генерала Розвадовського зі заявою, що наші війська готові уступити, коли генерал запевнить українцям, що не віддасть влади в руки поляків та що військо, яке повстало не буде за це каране. Це прирік генерал Розвадовський, заявляючи, що він є австрійським генералом і нікому влади не віддасть. У висліді цієї умови наші відділи уступили, а генерал не покарав нікого, тільки поручив повставшому куреневі українців, щоб роз’їхався домів. На це зарядження не тільки згаданий курінь, але й ціла перемиська залога зараз самовільно сама здемобілізувалася. Користаючи з цього вхопили польські ученики і ремісники, як польська міліція під проводом польської Ради Народової власть у місті в свої руки. Дня 1-го листопада 1918 р. прибув до Перемишля гр.Скарбек і спричинив, що поляки уклали з українцями договір, на основі якого справи міста мала управляти Комісія з 8-ох членів – 4-ох українців і 4-ох поляків. Порядок мала удержувати спільна міліція, до якої мали належати українці і поляки пополовині. Та хоча комісія почала урядувати ще цього самого дня і в слідуючих, показалося, що поляки цілком не думають додержувати договору, бо на розказ Польської Ради Народової проголошено мобілізацію польської армії в повіті, причім поляки роззброїли кілька українських горожанських сторожей, захопили в свої руки військові магазини й військову касу, завісили на головній стражниці польський прапор та почали слати до Ряшева і Кракова розпучливі депеші благаючи оружної помочі проти українців. Це спонукало українців, що при підмозі решток армії та скликаних з дооколишніх сіл селян, захопили в ночі з 3 на 4 листопада владу у свої руки в самому Перемишлі без Засання, обсаджуючи всі уряди, магазини і публічні будинки та інтернуючи польського генерала Розвадовського, кількадесять офіцерів і кількасот жовнірів. На інтервенцію старости заключили зараз на 4 листопада 1918 р. військові команди, українська і польська військовий роз’єм. По змісту цього роз’єму, який з польської сторони підписав полковник Сікорський, а з української полковник Шафранський, установлено ріку Сян, як демаркаційну лінію і як сферу впливів. Наслідком цього випустили українці того самого дня всіх інтернованих поляків. Польська Народова Організація брала участь у нарадах, але роз’єму підписати не хотіла. В дальших днях до 10-го листопада 1918 р. зорганізувалася окрема Українська Начальна Команда, яка мала сформувати армію при помочі набору селян з повіту, та зобов’язалася мілітарно боронити Перемишля. Цілу цивільну адміністрацію вела Українська Національна Рада під моїм проводом¸ як голови. Військова Команда старалася про порядок в місті, та про забезпечення влади. В тій цілі переводжено набір і умундуровання та вислано самохід до Стрия по артилерію, якої ми відчували недостачу, бо доходили вісти, що поляки на Засянню організують армію, та що мимо заключеного роз’єму спровадили артилерію та панцирний поїзд. Тимчасом артилерії не надіслали Перемишлеви, а велика частина зорганізованої армії розійшлася по селах домів. Ситуація ставала непевною тим більше, що поляки почали забігати зі Засяння. Покликувані до пояснення – щодо нарушення роз’єму поляки викручувалися, що зайшло непорозуміння. Аж дня 10 (в оригіналі 18, очевидно помилково – Т.А.) листопада в’їхав на залізничний міст від сторони Кракова польський панцерний поїзд, який почав стріляти з машинових крісів, і який із-за недостачі гармат ледве після великої стрілянини змогли відперти українські війська. Видячи віроломність поляків хотіли українські війська висадити міст на Сяні та цього українська команда не могла вчинити із-за недостачі потрібного на це матеріалу. До військових справ якою була також справа висадження мостів на Сяні цивільні власти (Українська Національна Рада) не мішалася. Ломлячи заключений договір, прислали польські війська зібрані на Засянню дня 11 листопада 1918 в год. 10 рано до української команди ультиматум з домаганням, щоби до 12 години місто піддалося, інакше загрозили бомбардуванням. На цей ультімат українська команда не дала жодної відповіді, ані не повідомила про нього Українську Н.Р. Після 2 години розпочали поляки від сторони Засяння наступ, який приготовили збомбордовнням гранатами українських домів положених над Сяном, як дому товариства «Віра» і Народного Дому, які зазнали значних ушкоджень. При помочі гармат і панцирного поїзда здобули поляки всі мости, а крім цього переправилися понтонами через Сян і по кількагодинній боротьбі займили ціле місто. Наша армія боронилася завзято, при чім були помічні і придніпрянці, та мусіла уступити з міста в сторону полудня перед переможною силою При тім полягло кількох старшин і більше стрільців. Поляки здобувши Перемишиль ув’язнили зараз мене, др. Загайкевича, дир. Ол. Ярему, дир. Ів. Білинського, проф. Андр. Сабата, Івана Жовніра, як членів Української Національної Ради, а крім того багато інших цивільних українців і жидів мимо цього, що українці займаючи Перемишль нікого з цивільних поляків не ув’язнили, та не інтернували. Після здобуття Перемишля, уладили польські війська (між якими був і полк краківських «антків») в ночі з 11 на 12 листопада 1918 р. погром жидів і рабунок українських домів. Моє помешкання здемольоване гранатами вирабували в цілости спричиняючи шкоду на 170000 корон, помешканє др. Загайкевича, якого як хорого у великій горячці з ліжка і босого в брутальний спосіб пігнали до арештів до Журавиці, вирабували на 100000 кор., магазини Краєвого Союзу Господарських Спілок і Народної Торгівлі на 300.000 корон і т.д. Інтернованих жидів в числі около 100 осіб і полонених перевезено до табору в Домб’є, де більшість з них ще досі мучиться, а тільки кільканадцять осіб недавно випущено після 11 місячного інтернування. Багаті магазини амуніції, оружжя, мундурів, білизни (вартости поверх 100 міліонів) всяких припасів, та кількадесять вагонів збіжжя і муки, худоба, коні і пр. впали в польські руки.

Мимо хороброї оборони улягли українці, нападені переважаючими силами поляків. Не маючи артилерії, ні панцирного поїзду, не маючи більшої правильної армії (бо лише кількасот людей), ні матеріалів, потрібних до висадження мостів, ні відповідних кваліфікованих командантів, ні жадної помочі зі зовні, не могли вдержатися. Це передбачувала Українська Національна Рада і тому я й мій заступник др. Загайкевич старалися заключити договір з поляками, але всі дотичні спроби показалися безуспішними.

Команда нашої армії була так необережна, що навіть не вивезла багатих міліонових магазинів, та полишила їх полякам. Щоби себе оправдати. пущено в світ неправдиву поголоску, що Перемишль через це упав, що буцім то др.Кормош і др. Загайкевич не позволили висадити мостів на Сяні. Тимчасом цею справою, як чисто мілітарною операцією не тільки не займалися ні Національна Рада, ні ми, бо і не мали права до цего, тим більше, що військова команда застерегла собі, щоби до військових справ не мішатися та загрозила репресіями. Противно командант армії заінтерпельований одним членом Національної Ради впевняв навіть, що все приготоване до висадження мостів.

Після втрати Перемишля, боронилася наша армія ще довго в околичних селах, які в наслідок цего дуже потерпіли від поляків.»[3, с. 2 – 3].

Пізніше Теофіл Кормош стає членом Обласної земельної комісії, разом з Л. Бачинським, С. Вітиком, С. Даниловичем та ін., яка повинна була впроваджувати в дію Земельний закон для ЗО УНР від 14.4.1919 р., що визначав основи земельної реформи і проголошував скасування великої земельної власності та наділення землею безземельних і малоземельних селян на правах власності. Проте через втрату державності він так і не був реалізований. Теофіл Кормиш переїздить до Відня, де продовжує активно займатися політичними справами, співпрацює в газеті «Український прапор». Тут, зокрема, була опублікована його стаття «Про зголошування (реєстрацію) домагань до б/увшого/ австрійського скарбу з титулу воєнних чинитьб та шкід» [4, с. 3], де він детально роз’яснює порядок отримання компенсації населенням потерпілим від воєнних подій.

У 1921 р. Теофіл Кормош повертається до Перемишля, знову відкриває адвокатську канцелярію та розпочинає активну громадську та політичну діяльність. Помер Теофіл Кормош 26 листопада 1927 р. «На перемиському міському цвинтарі при вул. Словацького спочивають офіцери й стрільці Української Галицької Армії, які загинули під час боїв чи померли згодом від ран, і члени Української Національної Ради Перемишля. В окремому родинному гробівці спочиває її голова Теофіл Кормош» [2].

Використана література

1. Левицький К. Українські політики: Сильвети наших давніх послів і політичних діячів. 1907 – 1914 рр. / К. Левицький. – Львів, 1937. – Ч. 2. – С. 14.

2. Гаврилюк Ю. Українські могили над Сяном / Юрій Гаврилюк // Львівська газета. -2007. – 7 листопада (№ 201 (271)).

3. Кормош Т. Перемишль в перших початках перевороту 1918-го року / Теофіл Кормош // Український прапор. – 1919. – 15 листопада (№ 28-29). – С. 2 – 3.

4. Український прапор. – 1919. – 22 жовтня (№ 21). – С. 3.

5. Литвин М. Перемишль у складі Західно-Української Народної Республіки / Микола Литвин // Перемишль і перемиська земля протягом віків. – Перемишль-Львів, 1996. – С. 170.

6. Кузьма О. Листопадові дні 1918 р / Олекса Кузьма. – Львів: НВФ «Українські технології», 2003. – С. 238 – 246.

7. Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. / Михайло Лозинський. – Нью-Йорк : Червона Калина, 1970. С.– 56 – 58.

8. Гуцуляк М. Перший листопад 1918 року на західних землях України: зі спогадами і життєписами членів Комітету Виконавців Листопадового Чину / Михайло Гуцуляк. К. : Либідь, 1993. – С. 64 – 69.

9. Литвин М. Р., Науменко К. Є. Історія ЗУНР / М. Р. Литвин, К. Є. Науменко. – Львів: Інститут українознавства НАН України, 1995. – С. 39 – 40.

10. Дзьобан О. Інтелегент широкого формату / О. Дзьбан // За вільну Україну. – 2003. – 4 лютого . – С. 3

11. Коренець Д. Др. Теофіль Кормош: Начерк його життя і праці / Д. Коренець. – Перемишль, 1935. – С. 12.

12. Витанович І. Історія українського кооперативного руху. Товариство української кооперації / Ілля Витанович. – Нью-Йорк, 1964. – С. 138 – 139.

13. Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848 – 1914: На підставі споминів і документів / Кость Левицький. – Львів : Накладом власним з друкарні оо. Василіян у Жовкві, 1926. – Ч. 1 – 2. – С. 274.

Кирило Трильовський

Розвиток української правової думки в Галичині наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. нерозривно пов`язаний з діяльністю українських депутатів австрійського парламенту та галицького крайового сейму. В цей час український політичний рух репрезентують головно три політичні партії: національно-демократична, радикальна та соціал-демократична. Погоджуючи та координуючи свою діяльність у вирішенні принципових питань боротьби за національне, політичне та соціальне визволення українського народу, але їхні погляди на шляхи та цілі цієї боротьби в той же час суттєво відрізнялися. Це мало як свої позитивні, так і негативні результати. Безперечним позитивом був різносторонній розвиток української політичної та правової думки, подібно як це було й у інших європейських народів. Негативним моментом цього різноголосся було взаємне поборювання українських політичних та громадських діячів, яке інколи набирало гостроти форм та полемічного запалу, вартих кращого застосування. Особливо це стосується взаємовідносин між представниками радикальної партії та греко-католицьким духовенством, яке перші вважали винуватцем ледь чи не всіх негараздів українського народу. Кирило Трильовський з цього приводу писав: «Наша робота, як українських радикалів, ішла в 90-х роках в напрямі національного і клясового освідомлення наших селянських мас і визволення їх з підо впливів дуже консервативного греко-католицького духовенства. Воно прямо гальмувало розвій могучих сил, які в тих масах дрімали!» [1, 13]. Очевидно, що значною мірою духовенство заслужило на такі докори, але разом з тим саме греко-католицьке духовенство було тим середовищем, з якого вийшла переважна більшість провідників українського політичного, економічного та культурного життя. Зрештою і сам Кирило Трильовський був сином священика.

Але навіть не поділяючи поглядів греко-католицького духовенства, вважаючи його опанованим аристократизмом, українські політики радикального спрямування в Галичині прагнули дотримуватися толерантності та зваженості. К. Трильовський в цьому відношенні зазначав, що прагнучи надати «Січам» антиклерикального характеру він, разом з тим, «ніколи не виступав проти самої релігії! Під час зборів і віч ані я не виступав проти священиків, ані нікому не дозволяв на такі виступи!» [1, с. 60].

Проте, не зважаючи на всі суперечності в цілому, це був повноцінний політичний розвиток європейського народу, який в боротьбі суперечностей витворював цілісне бачення спільної перспективи українського політичного руху.

Самобутньою постаттю українського громадського та політичного життя Галичини кінця ХІХ - початку ХХ ст. є Кирило Трильовський. Будучи одним з творців ідеології української радикальної партії, він мав суттєвий вплив на розвиток української правової та політичної думки того періоду. Це був представник т. зв. адвокатської доби в українському русі, коли керівне становище в усіх сферах суспільного, політичного, економічного та культурного життя в Галичині посідали адвокати. Були це люди, які менше всього приділяли увагу власному добробуту і благополуччю, вбачаючи своє покликання в служінні рідному народові. Саме їх діяльність дала можливість оперти українські вимоги на правові основи, розробити правові механізми боротьби за забезпечення та захист прав і свобод українського народу.

Народився Кирило Йосифович Трильовський 6 травня 1864 р. в селі Богутин на Золочивщині в сім’ї священника. Навчався в школі у Золочеві і Бродах, в гімназії у Бродах і Коломиї. Вже під час навчання в гімназії належав до таємного учнівського гуртка. Вищу освіту здобував на юридичному факультеті Чернівецького, а пізніше Львівського університетів. Докторат захистив у Кракові 1894 року, трохи пізніше у Львові склав адвокатський іспит. Відкрив адвокатську канцелярію в Коломиї, пізніше переніс її до Яблунова.

Адвокатської практики не припиняв упродовж усього життя, захищаючи не тільки українців, але й представників інших народів, зокрема він був захисником єврейського соціаліста Михайла Герера на процесі в Коломиї, виступав одним із оборонців у знаменитому «процесі 101» над студентами, що вимагали відкриття українського університету у Львові, тощо.

Визначальний вплив на формування світогляду Кирила Трильовського ще в дитинстві справив Шевченків «Кобзар». Саме під впливом Великого Кобзаря він захоплюється славним історичним минулим українського народу періоду козацької доби. Суттєвий вплив на формування його політичних та правових поглядів мав і Михайло Драгоманов. Саме тому політична та громадська діяльність К. Трильовського тісно пов`язана зі створеною у 1890 р., під ідейним впливом М. Драгоманова, українською радикальною партією. За словами Кирила Трильовського він був «завзятим Драгоманівцем» [1, с. 18].

Вплив на формування політичних та правових поглядів Кирила Трильовського мала також праця Юліана Бачинського «Україна irredenta». Поділяючи переконання автора, що «здійснення всіх соціялістичних ідеалів можливе лише при політичній самостійности українського народу», К. Трильовський як активний член української радикальної партії активно підтримав закріплення цієї ідеї в програмних документах партії на конгресі 1895 р.

Активну політичну діяльність розпочав у 1884 р., коли вперше виступив на зборах (вічу). З тих пір активно займався суспільно-політичними справами. З моменту заснування в 1890 р. Русько-української радикальної партії був її активним членом.

Водночас з політичною, активно займався культурно-просвітницькою та господарсько-організаторською діяльністю. В тому ж 1884 р. виступив одним з засновників читальні «Просвіти» в с. Карлові на Снятинщині, в 1896 р. – бібліотечного товариства «Наука» у Снятині, в 1904 р. – кооперативу «Народна Спілка».

У 1902 р. брав активну участь в організації селянських страйків. В 1905-1907 рр., агітуючи за загальне виборче право, висунув гасла безплатної передачі селянам всієї землі та боротьби з клерикалізмом.

Проте найвагомішим здобутком громадської діяльності Кирила Трильовського було створення «Січей», мережа яких в першому десятилітті ХХ ст. охопила всю східну Галичини та Буковину.

Прийшовши до переконання, що український народ мусить активно боротися за своє національне визволення Трильовський, усвідомлював, що ця боротьба може мати не тільки мирні парламентські форми. З огляду на це, він приходить до переконання, про необхідність для українського народу «себе й військово організувати». А для цього «треба було також боротися проти т.зв. антимілітаристичного комплєксу в народі, треба було старатися відновити старі козацько-визвольні традиції, вивчити народ найголовніших військових вправ!..» [1, с.18]. При цьому важливо було щоб «народ полюбив військові вправи, не з приязни до Австрії, але з уваги на далеке майбутнє...» [1, с.19]. Потрібно було створити товариство, яке б взяло на себе виконання такого завдання. Проте отримати дозвіл на утворення парамілітарного товариства від тогочасної крайової адміністрації було більш ніж проблематичним. Тож діючи в межах чинного законодавства, Кирило Трильовський виступив ініціатором та засновником протипожежних гімнастичних товариств, яким він дав назву «Січі». Вже сама назва повинна була виховувати почуття національної свідомості та поваги до історичного минулого, історичних традицій. На думку організатора «Січей», відродження народу неможливе без тісного взаємозв’язку сучасної суспільно-політичної діяльності та історичного минулого, традицій народу. «Народ мусить пізнати колишню могутність своїх предків, щоби міг прийти до переконання, що й під цю пору може станути на рівні з другими народами на полі культурного і суспільного змагання! Історичні традиції розбуджують віру в сили і надію на будуче; тому народ, який прямує до відродження не може їх зречися» підкреслював Кирило Трильовський [1, с. 39]. При цьому він також широко використовував досвід національно-визвольної боротьби інших народів. Так Пілсудський, на запрошення Трильовського, весною 1912 р. виголосив у «Повітовій Січі» у Львові доповідь про боротьбу польського народу за незалежність.

Першу «Січ» було засновано 5 травня 1900 р. в с.Завалля Снятинського повіту. Цьому передувала спроба організувати «Січ» зимою з 1899 на 1900 р. в с.Устя на Покутті. Статут першої «Січі» в Усті не був затверджений з суто формальних причин: один з параграфів передбачав право членів товариства носити відзнаки товариства, на що галицьке намісництво вимагало окремого дозволу. Для отримання такого дозволу потрібно було вносити окреме подання з ґрунтовним описом відзнак товариства. З огляду на зазначене Трильовський вирішив подати на затвердження новий статут для «Січі» в Заваллю біля Снятина. В цьому статуті вже не було положення про відзнаки товариства. Це не означало відмови від них, а було використання принципу «дозволено все, що прямо не заборонено законом». Оскільки не було нормативного акту який би забороняв носити символіку громадських організацій, Кирило Трильовський прийшов до висновку що члени «Січей» і без додаткової вказівки в статуті мають таке право.

Задекларовані як спортивно-протипожежні товариства, «Січі» ставили перед собою і політичні цілі. Вони виступали за загальне виборче право, включилися в боротьбу за український університет у Львові, за розширення мережі українських шкіл. Це одразу ж викликало переслідування з боку крайової адміністрації. Проте, незважаючи ні на що, січовий рух набрав дійсно масового характеру. На червень 1914 р. діяло 916 січових осередків, які об`єднували в своїх рядах понад 30 тис. членів.

В 1907 Кирила Трильовського обрано послом до віденського парламенту, при цьому слід зазначити, що він отримав чи не найбільшу кількість голосів зі всіх депутатів парламенту. В 1911 р. його знову обрано послом до парламенту, а в 1913 р. ще й послом до галицького крайового сейму.

Від початків своєї депутатської діяльності Трильовський намагався піднести українську проблему на загальнодержавний рівень. Так, в 1908 р. він разом з Т. Масариком організував у Празі велике віче, на якому ознайомив чеську громадськість з тими переслідуваннями, які зазнає український народ в Галичині з боку польської адміністрації краю. Виступаючи на цьому вічі, Трильовський заявив, що у випадку продовження зловживань, подібні віча будуть скликатися і в інших краях не тільки Австрії, але й Європи в цілому.

Трильовський активно використовував парламентську трибуну для захисту прав і інтересів українського народу. За першу каденцію (1907 – 1911) він виголосив 11 великих промов по 2 – 4 години, одна тривалістю 5 годин, торкаючись при цьому найрізноманітніших форм порушення чинного законодавства, законних прав та інтересів громадян крайовими та місцевими органами влади. За цей же час виступав більш як на ста зборах та зустрічах, як в Коломийському так і в інших повітах. Вніс 135 інтерпеляцій (запитів), які стосувалися найрізноманітніших правових проблем: відшкодування державою шкоди завданої повінню; право на володіння та користування зброєю пастухами для охорони домашніх тварин; обов`язковість використання в судах української мови при складанні протоколів та актів обвинувачення; встановлення чіткого переліку предметів, які не можуть бути забрані при стягненні податків (щоб не забирали в селянина останньої одежини); право та можливість українських військовослужбовців святкувати українські свята, тощо [2, с. 3 – 4]. Всього за час своєї депутатської діяльності Кирило Трильовський вніс понад 1000 інтерпеляцій [3, с. 118].

Особливо гостро К. Трильовський боровся у парламенті зі зловживанням галицької крайової адміністрації. До цієї проблеми він звертався при кожній слушній нагоді. Так, 22 липня 1907 р. під час дебатів з приводу бюджету, він виголошує гостро викривальну промову, пізніше опубліковану під заголовком «Проч із шляхтою! Проч із єї посіпаками!». Ця промова цікава як з огляду на ті численні факти грубих порушень, особливо під час виборів, які мали місце в Галичині, так і як приклад безкомпромісної боротьби, боротьби правовими, парламентськими методами, яку вели з цими порушеннями українські політичні діячі, серед них і К. Трильовський.

Аналізуючи історичне минуле Галичини, без якого не можливо зрозуміти того стану речей, що витворився на західноукраїнських землях наприкінці ХІХ − на початку ХХ ст. К. Трильовський підкреслював, що для польської держави до якої, перед тим як відійти до Австрії, входили більше як чотириста років і західноукраїнські землі, було характерним повна свобода, яка межувала з відсутністю єдиної державної влади для шляхти і таке ж повне безправ`я, яке межувало з невільництвом для селян без огляду чи це були польські, чи литовські, чи українські селяни. Проте, як він підкреслює, «природно, що положенє українського хлопа було некористнійше тому, що між ним а шляхтичом було не тіль­ки противенство, яке є між невільником а паном, але сей хлоп належав рівнож до иншої віри, до православної або греко-католицької, ну і до иншої народности; як се всьо зложимо разом і додамо безмежну шляхоцьку самово­лю, то зможемо собі представити безнадїйне положене українського хлопа в шляхоцькій державі» [4, с. 5].

Не вважаючи великим благом для українського народу входження західноукраїнських земель до складу Австрії, К. Трильовський підкреслює, що це мало для українського селянства безперечно позитивне значення, хоча б з огляду на те, що «Цісар Йосиф ІІ старав ся зробити по­ложенє хлопів в своїй державі зноснійшим; в 1781 р. зніс він кріпацтво хлопів, а патентом з 10. лютого 1789 р. зарядив цілковите знесене панщини» [4, с. 5]. Проте передчасна смерть цієї безперечно яскравої постаті європейської історії дозволила його наступнику скасувати цей акт, який ще не набрав юридичної сили. Як результат панщина затрималася аж до 1848 р., а становище селянства й далі залишалося нестерпним.

На думку К. Трильовського, тогочасні проблеми Галичини полягали в тому, що шляхетський дух, з його зневагою та гнітом народу, нічим не обмеженим свавіллям, ігноруванням права, не тільки не зник з припиненням існування Речі Посполитої, але й поширився. Він підкреслював, що шляхтичі, йдучи за прикладом графа Агенора Голуховського, старалися від другої половини ХІХ століття обсаджувати усі публічні уряди в Галичині своїми ставлениками. При цьому державний устрій, збудований на куріальній системі, як найкраще відповідав інтересам шляхти, яка використовувала для своїх цілей, для збереження свого впливу і панування як загальнодержавні так і крайові представницькі органи. І навіть якщо представники інших соціальних груп отримують можливість доступу до посад в органах державної влади чи крайового самоврядування, то, на думку К. Трильовського, ключові, найвищі посади залишаються в Галичині майже виключно в руках шляхти, яка зберігає визначальний вплив на діяльність всіх цих органів, заразивши їх своїм класовим духом, своїм порушенням і погордою законів [4, с. 7]. В своїй промові К. Трильовський навів дуже яскравий приклад зловживання польської шляхти в галицькому крайовому сеймі, де вона мала переважну більшість. В 1901 році вибрано до галицького сейму з сільських курій коломийського округа князя Романа Пузину. Той мандат призначений очевидно для представника українського народу тому, що населене коломийського повіту складається майже виключно з українців. Проте, при допомозі «галицьких виборчих штучок» було зроблено все, щоб не допустити до обрання людини, яка на рівні крайового сейму виступала на захист інтересів українського селянства. Проте найцікавіше попереду. Коломийський повітовий суд своєю ухвалою від 8 квітня 1904 визнав князя Романа Пузину недієздатним (поставив під курателю), і він був поміщений в приватний лікувальний заклад. Без сумніву, що після визнання недієздатним (обов`язуючих постанов) цей представник шляхти не міг далі виконувати свої депутатські обов`язки. Необхідно було б призначити нові вибори, не зважаючи на вимоги українських сеймових послів і навіть на депутатське звернення (інтерпеляцію) в парламенті вибори не призначалися. К. Трильовський робить висновок, що «Дурнуватий вже три роки є членом галицького сейму, а шляхтичам миліше мати божевільного між собою, як наразитися на небезпеку, що той мандат припав би радикалові або нац. демократові.» [4, с. 10 – 11].

К. Трильовський не тільки викривав зловживання, що мали місце в Галичині, але й ґрунтовно аналізував їх правовий аспект. В першу чергу це були грубі порушення прав громад, зловживання при формуванні органів місцевого самоврядування та грубе втручання державних адміністративних органів у їх діяльність. Польська шляхта, не маючи можливості стати на перешкоді діяльності цих органів, робила все можливе для того, щоб «за всяку ціну обсадити громадську старшину і писарів своїми креатурами. /.../ Така шляхоцька креатура, як вже раз обняла свій уряд, виконує його часто 20 а на­віть 30 років, а всі зусилля населення, аби позбутися його, остають без наслідків. Нові вибори призначаються замість по 6 роках аж по семи або восьми, протести проти несвоєчасного проведення виборів не розглядаються роками або відкидаються за найдрібніших причин. [4, с. 11]. При цьому такий шляхетський ставленик отримував найширшу підтримку від окружної та крайової адміністрації та прокуратури маючи основним і чи не єдиним завданням забезпечувати успішне проведення виборчих махінацій, які забезпечували отримання депутатського мандату представникові польської шляхти чи її ставленику.

У випадку, коли громада була достатньо свідома і організована і їй не можливо було нав`язати громадську старшину чи писаря, повітова адміністрація розпускала громадську раду як орган самоврядування і призначала громадського комісара, який маючи повне право розпоряджатися громадським майном, не був підзвітний громаді [4, с. 12].

У випадку, коли виникала загроза для вибору необхідного кандидата, виборчі комісії йшли на пряме нехтування будь-якими правовими приписами, визнаючи недійсними таку кількість голосів відданих за небажаного кандидата, яка була потрібна, щоб потрібний кандидат отримував більшість. Наприклад, при виборах депутата, на яких був сам К. Трильовський, польський кандидат пройшов більшістю в 4 голоси, при цьому недійсними було визнано 232 голоси (уневажнено), подані за іншого кандидата [4, с. 15].

Значну роль Кирило Трильовський відіграв і при створенні 18 березня 1913 р. у Львові суто військового товариства − «Українські Січові Стрільці». При цьому йому теж довелося використовувати свій хист адвоката, щоб подолати опір польських чинників, які нізащо не хотіли допустити створення українцями подібної організації. Варто відзначити, що і серед переважної більшості українських політичних діячів не було ще на той час чіткого усвідомлення важливості створення військових товариств, започаткування організації збройних сил українського народу. Тому К. Трильовський доклав дійсно титанічних зусиль для реалізації зазначеної ідеї. Згадуючи про ці події, Кирило Трильовський писав: «Жадоба чину нашої молоді гуртуватися у стрілецькі товариства, стрілецьку ідею, що її ширив поміж студентською молоддю Іван Чмола, слід було правно оформити! В тій цілі вніс я від Українського Січового Союзу до Намісництва у Львові оригінальний проєкт статуту товариства Українські Січові Стрільці. Одначе намісник відкинув його! Маючи за собою прихильність центрального уряду і генерального штабу у Відні, вніс я вдруге, тим разом до міністерства внутрішніх справ, проєкт статуту тов. У.С.С. На підставі цього статуту тереном діяльности товариства мала бути вже ціла Австрія, отже й українська частина Буковини. Одначе й цим разом мені не повелося, бо за «порадою» намісника у Львові міністерство у Відні відкинуло й цей проєкт статуту. /.../ Щоб таки добитися належного нам права, залишався єдиний вихід – предложити намісникові дослівний переклад статуту польського «Стшельца», що стояв під командою Пілсудського. /.../ Отже в імені Українського Січового Союзу вніс я втретє новий проєкт статуту товариства «Українські Січові Стрільці» і цим разом намісник Бобржинський мусів його прийняти, бо ж бачив перед собою статут польського «Стшельца» - в українській мові» [1, с. 51 – 52]. Дуже швидко стрілецькі товариства поширилися майже на всі міста Галичини. На початок війни було 96 військових «Січей». Вшановуючи колосальну заслугу Кирила Трильовського в справі організації збройних сил українського народу, Осип Демчук та Осип Семенюк, написавши перший український військовий підручник «Правильник піхотинців», видали його в 1914 р. з посвятою Трильовському.

З початком першої світової війни у 1914 р. Кирило Трильовський – голова Бойової Управи Українських Січових Стрільців і член Загальної Української Ради. З проголошенням ЗУНР входить до складу Національної Ради. Після окупації західноукраїнських земель Польщею емігрує до Відня. Тут він був членом Кодифікаційної комісії в уряді ЗУНР.

В 1927 р. повернувся з еміграції, працював адвокатом у Гвіздці, через спротив польської влади та в зв`язку зі станом здоров`я участі в громадському житті в цей період вже не брав.

Помер Кирило Трильовський 19 жовтня 1941 року. Похований у Коломиї.

Аналізуючи правові погляди Кирила Трильовського, слід, в першу чергу, звернути увагу на той факт, що він був не тільки, або й не стільки теоретиком права, скільки практикуючим адвокатом та політичним діячем. Це власне обумовлювало першочерговість його уваги до фактів порушення вимог чинного законодавства, та намагання усунути ці порушення. Хоча, безперечно, його праця «Боротьба італійців за свободу і соборність» (1928 р.) та «Про Велику Французьку революцію» (1934), написана спільно з С. Яричевським містить ряд цікавих теоретичних висновків та ідей.

В передмові до праці «Боротьба італійців за свободу та соборність», що побачила світ 1928 р. у Коломиї, він писав що її ціллю є зацікавити широкий загал українського громадянства «справою боротьби італійців за соборність і злуку» Ця боротьба для українського народу є цікавою і повчальною з огляду на те, що італійський народ не одразу ж досягнув своєї мети, як це вдалося, наприклад, грекам, а вів свою боротьбу тривалий період окремими етапами, між якими, як зазначає К. Трильовський, «були значні історичні передишки.» [5, с. 3]. Та найголовніше те, що ці періоди реакції, які наступали після піднесення національно-визвольного руху провідники, ідеологи цього руху використовували для виявлення недоліків попередніх етапів боротьби за сво­боду і злуку, для окреслення планів на найближче майбутнє, для підтримки патріотичного настрою найширших верств народу та для кращої його організації. Враховуючи тогочасні настрої серед найширших верств українського громадянства, розгубленість політичної еліти періоду 1917-20-х років, ідея про необхідність допускати можливість періоду реакції після піднесення національно-визвольного руху та ефективне використання цього періоду для його подальшого зміцнення, враховуючи попередні прорахунки і недоліки, мала для українського народу принципово важливе значення. Якою близькою і зрозумілою для українського народу була описана Трильовським ситуація італійського народу після 1848 – 49 рр. Важливим і повчальним був аналіз причин: «Такі гарні початкові успіхи, такі світлі надії, а все те по величезних жертвах скінчилося погромом. Тисячі найкращих патріотів лягли на полі слави, сотки других розстріляли та повісили австріяки та посіпаки неаполітан­ського й папського уряду!

Які ж були причини того національного нещастя? Передусім 22 мільйони італійців не кинулися з таким запалом до спільного діла, якого по них сподівався Мацціні, бо таке виховання мас, якого він собі бажав, було при страшенній культурній їхній відсталості − в тому часі неможливе. Майже все селянське населення та велика частина міського були байдужі для цілого соборницького руху, а в по­лудневій Італії навіть ворожі. Цілий той рух лежав у дійсності лише на розмірно нечислен­ній верстві інтелігенції.» [5, с. 18].

Специфіка таких періодів реакції в тому, що визначальна роль у зміцненні і розвитку ідей свободи, соборності, самостійності, сприйнятті цих ідей найширшими народними масами в цей час належить політичним мислителям і публіцистам, письменникам і поетам. У визволенні Італії, підкреслював К. Трильовський, вони відіграли не меншу роль, ніж герої на полі кривавої боротьби, визначні лідери збройної боротьби італійського народу.

Розглядаючи процес зародження національно-визвольного руху італійського народу, К. Трильовський звертає увагу на дуже важливий факт. Негативний вплив державно-політичної роздробленості Італії, який тривав століттями, вперше був нейтралізований в період правління Наполеона, яке при всіх своїх недоліках мало і важливе позитивне значення. Наполеон провів у італійських державах великі внутрішні реформи, що переважно утрималися і після його поразки. Так була запроваджена рівність усіх громадян перед законом, особиста й релігійна свобода та єдине цивільне законодавство, монастирські земельні маєтки передані у власність держави. Саме все це й приготувало ґрунт для італійського національного відроджен­ня. Таким чином, тільки після певних змін у правовій системі може мати місце успішний початок і розвиток процесів національного відродження будь-якого поневоленого чи політично роздробленого народу. Так як і для появи достатньо значної кількості політично свідомих громадян, які готові чи мирними засобами чи зі зброєю в руках боротися за свою свободу, необхідно, щоб народ певний час жив в умовах свободи.

Розглядаючи розвиток італійського національно-визвольного руху К. Трильовський слушно зауважив, що переломний момент у його розвитку стався тоді, коли його очолив Джузеппе Мацціні. Останній, створивши таємне товариство «Молода Італія», по-перше, надав йому загальнонародного характеру, залучаючи до участі в ньому представників всіх соціальних груп і верств тогочасного італійського суспільства. Це одразу ж значно підняло вплив національно-визвольного руху, який тільки тоді може бути реально сильним і масовим, коли охоплює весь народ, що бореться за свою свободу і незалежність, а не якусь окрему соціальну групу чи групи. По-друге, всі члени цієї організації чітко знали й усвідомлювали кінцеву мету своєї боротьби – вільна італійська республіканська держава. І, по-третє, пріоритетним для всіх членів організації був обов`язок перед батьківщиною «та готовність до посвяти і мучеництва, котре вважалося лише за ступінь на дорозі до остаточної мети» [5, с. 13]. Безперечно, що все це було можливим тільки при наявності непересічних організаторських здібностей та безмежній вірі в поставлену мету самого Дж. Мацціні. Національно-визвольний рух українського народу в ХХ ст. багато в чому завдячує своїм успіхам саме врахуванню цих важливим моментів, які Трильовський, в умовах польської окупації західноукраїнських земель, зумів донести до найширшого загалу. Високо цінуючи здобутки італійського національно-визвольного руху під проводом Дж. Мацціні, К. Трильовський не ідеалізував його, зазначаючи, що «Молода Італія» діяла «революційними способами: частковими вибухами, убивствами зрадників та князів». Не вважаючи ці форми боротьби універсальними, він, в той же час, давав зрозуміти, що в певні періоди поглиблення реакції, коли масовий рук, з огляду на розв`язаний поневолювачами терор є неможливий, національно-визвольному рухові, який в ці періоди набирає форми окремих таємних організацій, не залишається іншого шляху, як тільки вдаватися до терору.

У праці «Про Велику Французьку Революцію», розглянуто не тільки історичний перебіг подій, що передували революції, її розвиток та пізніший період до Віденського конгресу включно, але й розвиток державно-правових інституцій, правових та політичних ідеї цього періоду. Щодо останнього, то особливий інтерес викликає розгляд проблеми прав людини. По суті, на думку К. Трильовського, діяльність Народного Собору була спрямована на поступове закріплення і розширення прав людини.

Аналізуючи перебіг революції, К. Трильовський звертає увагу на важливий момент. Революція знищила існуючий лад, який базувався на абсолютизмі та становому поділі суспільства. Перед Народним Собором, як представником всієї французької нації, постало завдання будівництва нового ладу. А «для будови нового політичного і соціального ладу, як взагалі до всякої будови, треба доброї програми, то є напе­ред докладно обдуманого, обговореного і широко поясненого пляну. Коли нема такої суспільно-політичної програми, яку знає і обстоює більшість народу, то по революції не повстане ніякий новий лад, а вернуться старі порядки. Коли ж ця програма є неясна, або коли її вироблюють щойно в бігу революції, то при тім робиться багато по­милок та витрачується на марне багато людської енергії» [6, с. 12]. Більше того варто пам`ятати, що «людські звички міняються поволі. Зміна в людських звичках і відносинах наступає поволі щойно тоді, коли наступила зміна в людських думках і почуваннях. Чого люди не передумали і не відчули, того не змінить ніякий насильний переворот.» [6, с. 27]. Саме так було з французькою революцією. В актуальності цих тверджень маємо можливість переконатися і нині.

Цікавою є оцінка К. Трильовським якобінського терору. Будучи викликана складною ситуацією, в якій опинився революційний уряд з огляду на наступ ворожих армій та внутрішню контрреволюцію, система урядового терору прихильником, якої був Робесп`єр, в той же час викликала рішуче заперечення і осуд з боку Дантона і Марата. Вони «були за тим, щоби сильно боронити революцію перед ворогами, а винних карати. Але вони ви­ступали проти терору, як системи влади, бо знали, що терор деморалізує ціле суспільство і саму владу» [6, 23]. К. Трильовський повністю поділяв та підтримував цю ідею. При цьому він також зазначав, що терор не знайшов широкої підтримки і поширення в країні, він був, по суті, виключно справою міської товпи, жорсто­кість якої була викликана безробіттям, несправедли­вістю шляхетської влади, віроломством монархістів. Більше того, найкращим доказом правильності ідей революції та їх моральної сили є той факт, що ці ідеї, незважаючи на терор, прорахунки Робесп`єра, які могли скомпрометувати їх в очах народних мас, продовжували існувати і розвиватися. Бо навіть під час панування терору революційна влада ніколи і ніде не застосовувала тортури.

Наприкінці життя К. Трильовський писав у своїх спогадах: «Коли гляну на своє життя, а головно на мою молодість, не маю чого нарікати!.. Та молодість, а передусім мій мужеський вік, це був час безпереривної рухливости і праці «на народній ниві»... Та праця не давала мені матеріяльних надбань - навпаки! Зате давала мені велике моральне вдоволення, тим більше, що я відчував і бачив, що нема нікого другого, хто міг би її виконати» [1, с.13]. З огляду на ці слова, на правничу, громадську, політичну, наукову, публіцистичну діяльність Кирило Трильовський сьогодні гідний не тільки пам`яті але й наслідування.