Використана література

1. Головацький Я. Три вступительние предподавания о рускій словесности / Я. Головацький. – Львів, 1849. – С. 1.

2. Там же. – С. 2.

1. Памятники дипломатического и судебно делового языка русского в древнем Галицко-Володимирском княжестве и в смежных русских областях в XIV и XV столетіях. / Я. Головацкий. – Львов, 1867. С.1.

2. Там же.

3. Там же. – С. 2.

1. Головацький Я. Три вступительние предподавания о рускій словесности / Я. Головацький – Львів, 1849. – С. 17.

2. Там же. – С. 8.

3. Головацький Я. Розправа о языце южноруськом и его наречиях. Сочинена Яковом Головацким. Читана в общем заседании на съезде ученых руських 23. Жовтня 1848 г. у Львові / Яків Головацький. – Львів, 1849. – С. 51.

4. Головацький Я. Три вступительние предподавания о руській словесности / Я. Головацький – С. 52 – 53.

Іван Франко

Масштабність наукової, політичної, громадської, літературної діяльності Івана Франка вражала як його сучасників, так і наступні покоління. І сьогодні важко збагнути як одна людина могла досягнути настільки вагомих результатів у зовсім різних сферах інтелектуальної праці. Легше назвати ті сегменти духовної спадщини українського народу, на розвиток яких він не справив суттєвого або й визначального впливу, ніж ті, що їх без доробку мислителя важко уявити. Саме така ситуація обумовлює той факт, що ще за життя Великого Каменяра його праці були предметом пильного вивчення, джерелом нових думок, ідей, напрямків у різних сферах науки, літератури, політики. Кожне наступне покоління знаходило для себе щось нове у цій духовній спадщині, відповідно до тих вимог часу, які висувала кожна нова історична доба. Геніальність Івана Франка власне в тому і полягає, що вже більше століття його творчість зберігає свою актуальність. Сказане жодною мірою не означає, що у спадщині мислителя можна знайти готову відповідь на всі питання та проблеми, які виникають в той чи інший історичний період. Зрештою, розуміючи складність та багатовекторність суспільного розвитку, Франко ніколи не вважав, що має готові відповіді на всі можливі виклики часу. Проте силою свого інтелекту він охоплював можливі варіанти розвитку, визначаючи найбільш відповідний. Тому інтелектуальна спадщина мислителя на сучасному етапі може бути доброю основою для пошуку та осмислення шляхів вирішення проблем сьогодення.

Напередодні 150-річчя від дня народження Івана Франка спробуємо проаналізувати його погляди на конституцію та конституціоналізм. Він не був фаховим юристом та теоретиком права. Проте:

а) мав зацікавлення правом, про що може свідчити, зокрема, той факт, що Іван Франко планує вступити на юридичний факультет Віденського університету, про що пише в своєму листі до М.Павлика з Нагуєвичів у липні 1880 р. (1, 106). І тільки брак коштів не дав йому можливості зреалізувати свій намір ні у Віденському, ні у Львівському університетах [1, 113, 115];

б) починаючи з двадцятидвохрічного віку Іванові Франку довелося зіткнутися з репресивною державною машиною Австрійської монархії. Як писав сам Франко у «Відкритому листі до світлого збору народовців руських, членів товариства «Просвіта у Львові» «в р. 1878 постигло мене і кількох моїх товаришів нещастя: нас арештовано, довгі місяці промучено в тюрмі, нас засуджено. Чи винно, чи не винно? – не буду в те входити. Але за що? Чи за яку ганьблячу провину? Ні, за нібито тайне товаришовання в цілі пропаганди певних думок, і то думок в основі таких самих, як широко поняті провідні думки Вашого славного товариства, думок, за котрих пропаганду нині вже нікого не засудять, з котрих багато нині голоситься в парламентах, на публічних зборах і навіть у ліпших виданнях товариства «Просвіта». Тоді ті думки були ще у нас нові, непривичні; щоби здобути для них місце в головах суспільності, треба було жертв. Доля хотіла, щоб я і мої товариші мусили бути першими такими жертвами. Процес зруйнував нас, підрізав усю нашу будущину, зробив нас інтелігентними пролетаріями без ніякої надії на поправу нашої долі.» [1, с. 441 – 442]. Після цього першого арешту і ув’язнення буде ще два, буде постійна боротьба з поліцією і прокуратурою, яка буде конфісковувати і забороняти як редаговані Франком видання, так і його власні праці. З цього приводу цікава думка Івана Франка висловлена ним в листі до М.Драгоманова від 14 грудня 1886 р. з приводу задуманого, але так і не виданого через цензурні та політичні умови журналу «Поступ», проспект якого вийшов 15 листопада 1886 р.»...проспект «Поступу» конфісковано. Не доручено мені ще мотивів тої конфіскати, а проте зачуваю, що поліція лагодиться конфісковувати мені номер за номером, придираючись до чого-небудь. Не багато я б дбав на таку погрозу, коли б у мене було грошей доволі на те, щоб видержати боротьбу» [1, с.332 – 333];

в) як журналіст брав участь і готував ґрунтовні репортажі (більшість яких писана польською мовою, а публікувалася в «Kurjer-i Lwowski-m», в якому Франко працював з 1887 по 1897 рр., і з того часу більше не перевидавалася, хоча вони мають важливе значення для розуміння правових поглядів мислителя) з різноманітних судових засідань. Наприклад, в листі до М. Драгоманова від 10 лютого 1889 р. І. Франко писав «Ви, може, вже й загнівалися на мене, що я так довго нічого не пишу Вам. Дві тому причини: одна – процес кукизівський (процес у селі Кукизові, на Львівщині, про напад з метою пограбування на тамтешнього священика), при котрому я сидів репортером по цілих днях і вертав додому зовсім знесилений, а друга та, що я бажав написати Вам разом з посилкою коректури Ваших споминів» [ 1, с. 281], в листі до А.Ю.Кримського від 26 квітня 1892 р. - «не маю вільної хвилі, треба йти до суду, де я отсе від тижня нотую прескучний процес горілчаний» [1, с. 451]. І таких свідчень є дуже багато;

г) неодноразово сам виступав на захист своїх прав правовими засобами, представляв інтереси інших осіб. Так в листі до М. Драгоманова від 24 квітня 1883 р. з Нагуєвичів Іван Франко зокрема пише: «Торік дирекція лісів і домен позволила була у нас двом чи трьом громадам за моїми просьбами пасти в лісі худобу... Сього року знов поробили ми просьби, і то не лиш о по зволення, а й нижчу ціну» [1, с. 182]. В 1892 р. Іван Франко у відповідь на звинувачення на його адресу, які публікували на сторінках щоденника «Діло» пише до редакції наступного листа: «На підставі § 19 закону пресового взиваю Вас, щоб ви конче видрукували мою відповідь на Ваше запитання, звернене до мене в ч. 30 «Діла» б. р. в статейці «З регістру клевет». Інакше буду змушений доходити свого права судовою дорогою» [1, с. 447]. Дещо раніше в листі до дружини Іван Франко писав: «Я не відписував тобі зараз по одержанню твого листа, бо лагодився до розправи судової за «Свободную Россию» (стаття І. Франка «Свободная Россия» (І-ІІ) під редакцією Бурцева і Дебагорія Мокрієвича; головні точки програми» була опублікована в «Kurjer-i Lwowski-m»). Я сам боронив її, та суд затвердив конфіскату.» [1, с. 389].

д) проблеми права і держави посідають в творчості Івана Франка хоча й не першорядне, але доволі значне місце. Це однаковою мірою стосується як наукових та публіцистичних праць, так і художніх творів – прозових і поетичних. Зрештою вплив останніх на суспільну свідомість українського народу був незмірно більший, ніж перших. Політичні та правові ідеї Івана Франка вбрані в літературно-мистецьку форму сприймалися широким загалом значно краще, ніж сухі викладки політичних програм чи наукових праць. Показовим у цьому аспекті може бути один з найвідоміших та найпопулярніших прозових творів Івана Франка «Захар Беркут».

У листі М. Павлика від 12 листопада 1882 він, зокрема, писав: «Отже, я пишу повість історичну, з ХІІІ віку (напад монголів), і ідеаль­ну (по поніманню характерів, хоч реальну по методі писання, так як і Флоберова «Salambo»), в котрій стараюсь, на підставі тих немногих актів історичних про давнє громадське життя, показати життя самоуправне, безначальне і федеральне наших громад, боротьбу елементу вічево-федерального з деструктив­ним князівсько-боярським і вкінці з руйнуючою силою монголів. Повість тота, хоч і містить у собі багато історичної і неісторичної декорації, все-таки, надіюсь, збудить живий інтерес і у сучасних людей.» [1, с. 168 – 169]. І коли О. О. Партицький, редактор і видавець журналу «Зоря», в якому мав бути опублікований вказаний твір, висунув ряд критичних зауважень щодо його провідних ідей, Іван Франко у своєму листі від 29 грудня 1882 р. зауважив: «Щодо Ваших закидів проти тенденції моєї повісті, то я тепер не буду Вам нічого відповідати,− яко історик Ви можете мати й слушність, хоч не зовсім. Бо, н. пр., щодо значення общин я з Вашим поглядом не годжуся, так як тісна організація громад може єдино дати підставу до сильної великої організації краєвої. Приміри Новгорода і Пскова, котрі якраз опиралися навалі татарській успішніше від країв, остаючих під княжою і боярською властю, і котрі помимо тої навали не втратили своєї сили, доказує, думаю, противне, ніж Ви кажете. Так само щодо Данила, то чи не змішали Ви його занадто з Романом, котрий був противником бояр? Впрочім оставлю се набоці, – адже ж такі спеціально історичні контро-версії не належать до «провідних гадок» часописі, і просте застереження редакції, що «за історичні погляди автора не відповідаємо», вистарчить тут цілковито» [1, с. 180]. Зрештою «Захар Беркут» був опублікований і став поштовхом для роздумів сотень і тисяч українських селян про роль, значення і можливості громади.

Подібний вплив справив інший твір Івана Франка − «Перехресні стежки», в якому, чи не вперше в українській літературі, було змальовано образ успішного (в професійному аспекті) українського адвоката, діяльність якого справила позитивний вплив на становище українського населення цілого регіону. Оскільки, праобразом головного героя твору Євгена Рафаловича був реальний адвокат, громадський і політичний діяч, організатор українського життя на Стрийщині Євген Олесницький, то твір став, певною мірою, практичним посібником для молодих українських адвокатів, які ставали лідерами громадського та політичного життя в селах і містах Галичини, де їм доводилося працювати.

Зазначене вище дає підстави стверджувати, що для розуміння Іваном Франком більшості державно-правових проблем характерний фаховий підхід, він розуміє їх як юрист, правник. При цьому, очевидно, слід мати на увазі застереження самого мислителя, висловлене ним у листі до А. Кримського від 26 серпня 1898 р.: «Мене тягне сюди і туди, я силкуюся пізнати се й те питання, а коли берусь писати про нього, так се головно для того, що ніхто компетентніший про нього не пише... Я тільки те чую, що і в свої наукові і публіцистичні праці я вношу свій темперамент і сим способом розбуджую зацікавлення до порушуваних мною питань у людей, що досі й не підозрівали сих питань.» [1, с. 582].

Конституція та конституціоналізм більшою чи меншою мірою є предметом зацікавлення Івана Франка протягом всієї його творчої діяльності. Можна виділити ряд аспектів даної проблематики, які знайшли своє осмислення в його творчості. Ключовими є три наступні. Перший – це розуміння сутності конституціоналізму як визначальної характеристики сучасної держави, що приходить на зміну держави станової, феодальної. Другий – це поняття та характеристика конституційного законодавства, зокрема тогочасної австрійської конституції. Третій – характеристика держави та перспектив її розвитку.

Поява конституціоналізму, який, на думку мислителя, є, по суті, ознакою сучасної держави, пов’язана з переходом від феодалізму до капіталізму в економічних відносинах, зміною станового суспільства на суспільство юридично (формально) рівних громадян. В своїй праці «Мислі о еволюції в історії людськості» (1881) Іван Франко зазначав, що після появи регулярної армії («постійних військ»), коли ленний, феодальний устрій відживає своє, визначальним фактором стають гроші, що приводить до зростання ролі капіталістів, «третьої верстви» у політичній владі в поступове захоплення домінуючої позиції. З цього необхідно «випливає конститу­ціоналізм (виділено Іваном Франком) новочасних держав, незвісний в давнину, так як незвісний був сучасний капіталізм. Конституціона­лізм, так як і капіталізм, опирається на свободі, але він ще не свобода. Свобода тут тільки ще в теорії, рівність тут тільки ще в букві права, а на ділі гніт сильнішого над слабшим, нерівність економічна. В теорії капіталізм знає тільки вольні одиниці, конституціоналізм знає тільки воль­них горожан, а на ділі бачимо зовсім не те, бачимо два во­рожі табори: багачів і бідних, т. є. економічно сильних і слабих, т. є. вольних і невольників.» [2, с.132]. Пізніше в праці «На склоні віку. Розмова вночі перед новим роком 1901» (1900) він зазначає, що власне конституціоналізм, право стали механізмом вирішення економічних проблем в суспільстві, усунення суперечностей між різними соціальними групами. «З хвилею, коли репрезентанти робітницької верстви входять до парламентів, робляться міністрами, коли робітники здобувають важний вплив і в урядових, і в автономічних корпораціях, їх емансипація, тобто їх рівноправність являється довершеним фактом... Тепер тільки вони одержали можність здобувати все, тобто все те, що дає цивілізація для ублагороднення, поліпшення і прикрашення життя.» [2, с. 289]. Зміна акцентів в оцінці конституціоналізму в даному випадку, на нашу думку, жодним чином не означає зміну чи еволюцію поглядів Івана Франка. Вона є свідченням скрупульозного аналізу ситуації, адекватної оцінки тих суспільно-політичних змін, які інтенсивно відбувалися протягом другої половини ХІХ ст. Ці зміни, в першу чергу, стосувалися становища робітничого класу. І якщо в 60-70-х роках представникам прогресивних політичних сил, до яких, безперечно, завжди належав Іван Франко, видавалося, що покращення становища широких верств трудового народу не можливе жодним іншим шляхом, окрім радикальної зміни існуючих економічних відносин, то наприкінці століття, із появою та інтенсивним розвитком соціального законодавства, ситуація докорінно змінюється. Змінюється не стільки в сенсі становища робітників та селян, скільки в можливостях досягнення позитивних змін правовим, еволюційним шляхом. Значення і роль конституціоналізму, парламентаризму в ХІХ ст. полягає в звільненні від залишків абсолютизму ХVІІІ ст., присутніх в Австрійській монархії аж до 1848 року. Абсолютизму, який сковував людську думку, обмежував будь-які прояви свободи. «А бач, що зробили ті конституційні форми за несповна півстоліття! Як привикли люди говорити, ходити, держати себе! Коли що лишилося з абсолютизму, то хіба деякі мертві форми. Дух його пропав і не вернеться. Всі ми, вся Європа засвоїла собі принципи свободи, демократизувалась, зреспубліканщилась.» – писав Іван Франко [2, с. 290]. Досягнення рівноправності не означає рівності, і боротьба за рівність, «боротьба страшенно скомплікована і трудніша від усіх дотеперішніх... буде змістом нового, ХХ-го віку» [2, с. 289]. Можливість такої боротьби, прагнення досягнення матеріальної рівності з боку робітників, яке реально реалізується в піднесенні матеріального добробуту, веде до підвищення рівня культури, усвідомлення потреби задоволення не тільки соціальних та економічних прав, але й прав та потреб культурних, національних. Таким чином, усунення абсолютизму, утвердження демократії сприяє розвитку та утвердженню національної свідомості в найширших верствах народу. На зміну соціальним та економічним проблемам, які були найгострішими в попередні десятиліття, наприкінці ХІХ на початку ХХ ст. приходить національна проблема. На цьому акцентує свою увагу Іван Франко в праці «Поза межами можливого» (1900), підкресливши, що: «Коли ж ідеал – життя індивідуального – треба прийняти головним двигачем у сфері матеріальної продукції, тим, що попихає людей до відкрить, пошукувань, надсиль­ної праці, служби, спілок і т. д., то не менше, а ще більше значіння має ідеал у сфері суспільного і політичного жит­тя. А тут синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в'язаного і не обмежуваного (крім добровільних конце­сій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації (тут і далі виділено Іваном Франком). Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації. Може бути, що ко­лись надійде пора консолідування якихсь вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей. Але се може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу історичних споминів.» [2, с. 284]. При цьому «для такого великого діла, як відродження і консолідація якоїсь нації, не біда прийняти в рахунок і порцію національної виключності, односторонності чи, коли хочете, шовінізму. Не бійтеся, коли національні по­треби будуть заспокоєні, національний голод буде насиче­ний, то нація відкине шовіністичну страву, розум візьме перевагу над пристрастю, загальнолюдське і спільне над тим, що спеціалізує і ділить.» [2, с. 291]. Здобуття нацією державної незалежності не знімає потребу осмислення подальших шляхів державно-правового розвитку. Під цим оглядом важливе значення має характеристика перспектив майбутньої соціалістичної держави, яку Іван Франко дає в праці «Що таке поступ?» (1903). Ця характеристика тим більш цікава з висоти ХХІ ст., коли є трагічний, для українського народу зокрема, досвід будівництва ідеального державного устрою, «загальнонародної держави». Мислитель звертає увагу на те, що здобуття влади, перетворення сучасної держави в соціалістичну, на думку ідеологів соціалізму, може відбуватися еволюційним шляхом, використовуючи здобутки конституціоналізму. «Маркс у своїх писаннях не вдавався в малювання того, як саме має виглядати той будущий громадський устрій, у якому буде спільна праця без визиску і спільне вживання плодів праці без нічиєї кривди. Ширше розвивали сі дум­ки Марксові товариші й приятелі Лассаль і Енгельс. Особ­ливо сей остатній розвинув погляд про те, що освідомлені і зорганізовані робітники повинні при помочі загального голосування здобути перевагу в державних радах і ухва­лювати там закони, які б теперішню державу, основану на пануванні одних і неволі других, на визиску і дармоїдстві, помалу або й відразу перемінили на народну державу, в якій би через своїх вибранців панував увесь народ, в якій би не було ні визиску, ні кривди, ні бідності, ні темноти.» [2, с. 340]. Виступаючи проти економічного гніту, соціал-демократи, на думку Івана Франка, прагнуть «захопити в свої руки державну власть не на те, аби знищити її і дати всім горожанам якнайповнішу і найширшу свободу. Навпаки, по думці со­ціал-демократів, держава — розуміється, будуща, народна держава — мала статися всевладною панею над життям усіх горожан. Держава опікується чоловіком від колиски до гробової дошки. Вона виховує його на такого горожанина, якого їй потрібно, запевнює йому заробіток і удер­жання, відповідне до його праці й заслуги. Вона, знаючи потреби всіх своїх горожан, регулює, кілько й чого треба робити в фабриках, кілько вся суспільність потребує хлі­ба й живності, кілько кождий чоловік має працювати, а кілько спочивати, а кінець кінців може дійти й до того, кілько в ній людей має родитися, аби цілість не була об­тяжена, дбаючи про надмірне число дітей, і аби живі мали чим вигодуватися. Отся віра в необмежену силу держави в будущім устрою, то головна прикмета соціальної демо­кратії. По її думці, кождий чоловік у будущім устрою від уродження до смерті буде державним урядником та пенсіоністом: держава дасть йому наперед відповідне підготування; потім буде визначувати йому роботу і плату, давати заохоту та відзнаку, а на старість або в разі слабості ла­скавий хліб.

Нема що й казати, є дещо привабного в такім погляді, особливо для тих бідних людей нинішнього часу, що не знають сьогодні, де дітися і що в рот вложити завтра; для тих міліонів беззахисних дітей, що виростають або зовсім без опіки родичів, або терплять не раз муки і знущання від злих, темних, п'яних або хорих родичів та опі­кунів. Життя в Енгельсовій народній державі було би пра­вильне, рівне, як добре заведений годинник. Але є й у тім погляді деякі гачки, що будять поважні сумніви.

Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кождого поодинокого чоло­віка. Власна воля і власна думка кождого чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідли­вою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою духовою муштрою, казенною. Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким до­глядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою.

А хто були б Її сторожі? Хто держав би в руках кермо тої держави? Сього соціал-демократи не говорять виразно, та в усякім разі ті люди мали би в своїх руках таку вели­чезну власть над життям і долею міліонів своїх товаришів, якої ніколи не мали найбільші деспоти. І стара біда – нерівність, вигнана дверима, вернула би вікном: не було би визиску робітників через капіталістів, але була би все­владність керманичів – усе одно, чи родовитих, чи виби­раних – над міліонами членів народної держави. А маючи в руках таку необмежену вдасть хоч би лише на короткий час, як легко могли би ті керманичі захопити її назавсігди! І як легко при такім порядку підтяти серед людності ко­рінь усякого поступу й розвою і, довівши весь загал до певного ступеня загального насичення, зупинити його на тім ступені на довгі віки, придушуючи всякі такі сили в суспільності, що пхають наперед, роблять певний заколот, будять невдоволення з того, що є, і шукають чогось нового. Ні, соціал-демократична «народна держава», коли б навіть було можливим збудувати її, не витворила би раю на зем­лі, а була би в найліпшім разі великою завадою для дійс­ного поступу.» [2, с. 340 – 342]. Такий великий витяг з праці Іван Франка ми зробили з огляду на те, що тут, як видається, Великий Каменяр чітко, переконливо і аргументовано довів неможливість побудови ідеальної держави чи існування якогось високо розвинутого бездержавного суспільства. Він показав, що людське суспільство знаходиться в постійному розвитку і «повного громадського щас­тя, повного, так сказати, раю на землі люди не діб'ються ніколи.» І при цьому зауважує «Але се ще не рація, щоб ми закладали руки і байдужно дивилися, як міцний душить слабого, як багач кривдить та висисає бідного, як одиниці кривдять та руйнують сотки й тисячі людей. Чи буде, чи не буде з того рай на землі, а ми борімося з кождим поодиноким лихом, з кождою поодинокою кривдою, та дбаймо заразом не лише про те, аби побороти її в тім однім випадку, але також про те, аби по змозі заткати джерело подібного лиха й на будуче.» [2, с. 345]. Сказане Іваном Франком сьогодні не менш актуальне, ніж сто років тому. Ми повинні усвідомлювати, що побудова демократичної, правової, соціальної держави – це не якийсь шлях, який потрібно пройти, щоб мати можливість зупинитися і відпочити в кінці шляху. Це напрям руху, розвитку суспільства. Це напрям його прогресивного розвитку. Так само ми повинні усвідомлювати, що навіть найкраща, на сьогоднішній день, Конституція, завтра буде потребувати змін, оскільки змінюється суспільство. І це, напевно, один з тих ключових висновків, який ми сьогодні можемо зробити з конституційно-правових поглядів Івана Франка.