Використана література
Грушевський М. Ілюстрована історія України / Михайло Грушевський. – Репринтне відтв. вид. 1913 р. – К., 1990. – 525 с.
Созанський І. Причинок до біографії Івана Вагилевича / Іван Созанський // Записки Наукового Товариства імені Т. Шевченка. Т. 70. – Львів, 1906. – С. 169 – 171.
Дем’ян Григорій. Іван Вагилевич – історик і народознавець / Г. В. Дем’ян. – К. : Наукова думка, 1993. – 152 с.
Брок Пітер. Іван Вагилевич (1811 – 1866) та українська національна ідентичність / Пітер Брок // Шашкевичіана: зб. наук. праць: вип. 1 – 2. – Львів – Броди – Вінніпеґ : Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича [та ін.], 1996. – С. 390 – 416.
Левицкій И. Галицко-руская библіографія ХІХ-го ст. (1801-1886) / Иван Левицкій. – Т. 1. – Львів, 1888. – 161 с.
Стеблій Ф. Вагилеви Іван / Феодосій Стеблій // Енциклопедія Львова. Т. 1. – Львів : Літопис, 2007. – С. 314 – 315.
Головацкий Я. Пережитое и перестраданное / Яків Головацький // Письменники Західної України 30-50-х років ХІХ ст. / Упор. І. І. Пільгук та М. Г. Чорнописький. – К. : Дніпро, 1965. – К. : Дніпро, 1965. – С. 229 – 285.
Комаринець Т. І. Ідейно-естетичні основи українського романтизму (проблема національного й інтернаціонального / Т. І. Комаринець. – Львів Вища школа, 1983. – 224 с.
Цит. за: Історія української культури / заг. ред. І. Крип’якевич. – IV зошит. – Львів : Видання Івана Тиктора, 1937. – С. 145 – 190.
Петраш О. О. Руська Трійця. М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький та їхні літературні послідовники / О. О. Петраш. – вид. друге, допов. – К. : Дніпро, 1986. – 230 с.
Син Русі. Перша рукописна збірка віршів Маркіяна Шашкевича та його побратимів / Упоряд. Є. Нахлік. – Львів : ТзОВ «Львівські новини», 1995. – 44 с.
Шах С. О. Маркіян Шашкевич та Галицьке відродженя. Ювілейне видання у 150-річчя народин поета / Степан Шах. – Париж-Мюнхен, 1961. – 229 с.
«Русалка Дністрова»: Документи і матеріали / упоряд. Ф. І. Стеблій [та ін.]; відп. ред. Ф. І. Стеблій. – К. : Наукова думка, 1989. – 544 с.
Розумний Я. Маркіян Шашкевич: таємниці міту // Русалка Дністрова: фотокопія з видання 1837 р. зі словом від видавців та вступною статтею й її перекладами на мови української діаспори. – Вінніпеґ : Інститут-заповідник Маркіяна Шашкевича, 1987. – С. 13 – 23.
Русалка Дністрова: фотокопія з видання 1837 р. зі словом від видавців та вступною статтею й її перекладами на мови української діаспори. – Вінніпеґ : Інститут-заповідник Маркіяна Шашкевича, 1987. – 76; 2; ХХ; 135 с.
Письменники Західної України 30-50-х років ХІХ ст. / Упор. І. І. Пільгук та М. Г. Чорнописький. – К. : Дніпро, 1965. – К. : Дніпро, 1965. – 652 с.
Історія Української РСР: у 8 т., 10 к. – Т. 3. : Україна в період розкладу і кризи феодально-кріпосницький системи. Скасування кріпосного права і розвиток капіталізму (ХІХ ст.) / Ред. кол. А. Г. Шевелєв (відп. ред..) [та ін.] – К. : Наукова думка, 1978. – 608 с.
Kaczała Stefan. Polityka Polaków względem Rusi / Stefan Kaczała. – Lwіw : Nakładem autora, 1879. – 368 s.
Головна Руська Рада (1848 – 1851): протоколи засідань і книги кореспонденції / За ред. О. Турія, упоряд. У. Кришталович та І. Сварник. – Львів : Інститут Історії Церкви Українського Католицького Університету, 2002. – XXXIV + 270 с.
Зоря Галицка. – Ч. 1. – 15 травня 1848. – С. 3-4
Вагилевичъ Иванъ. Програмъ // Дневникъ Рускій. – Ч. 1. – 18/30 серпня 1848. – С. 1.
F. H. Слово о Руси и єй становишчи политическомъ // Дневникъ Рускій. – Ч. 6. – 23 кивня/4 жовтня 1848. – С. 21.
Вагилевич І. Замітки о руській літературі / Іван Вагилевич // Письменники Західної України 30-50-х років ХІХ ст. – К. : Дніпро, 1965. – С. 158 – 170
Возняк М. Розвідки Івана Вагилевича про українську мову / Михайло Возняк // У століття «Зорі» Маркіяна Шашкевича (1834-1934). Нові розшуки про діяльність його гуртка. Ч. 2. – Львів : Богословське наукове товариство, 1936. – С. 258 – 296.
«Руська Трійця» в історії суспільно-політичного руху і культури України / В. І Горинь, О. А. Купчинський [та ін.], відп. ред. Ф. І. Стеблій. – К. : Наукова думка, 1987. – 339 c.
Яків Головацький
Аналіз правових поглядів Якова Головацького складає певну проблему з огляду на відсутність у вченого спеціальних правничих розвідок чи політичних праць. Проте було б не правильно стверджувати, що державно-правові проблеми знаходилися поза його увагою. Сам процес національного відродження українського народу, біля витоків якого стояв і Яків Головацький, був, в першу чергу і головно, явищем політичним. Цей процес не тільки впливав на політичну систему тогочасної Австрії, але і за своєю роллю та значенням виходив далеко поза її межі. Ствердження єдності українського народу, незалежно від існуючих державних кордонів між Австрією та Російською імперією, поставило під сумнів і належність правового регулювання статусу народу в обох цих державах, тобто навіть ця констатація вже вимагала осмислення проблеми зміни правового статусу українського народу і, певною мірою, поклала початок боротьби за національні права українців. В даному аспекті, боротьби – у рамках існуючої правової системи Австрійської монархії.
Яків Головацький звертає увагу на той факт, що народ, а не окремий стан чи верства є суб’єктом історичного процесу. При цьому він підкреслював, що кожен народ має свій особливий облік (в оригіналі - наличьє, фізіономія), свої особливі моральні та фізичні властивості, живе своїм особливим життям. Розвиваючи в своєму житті свою індивідуальність, народ живе для себе, але діє для людства. Кожен народ, підкреслював Яків Головацький, є неповторним у великій спільноті людства. Кожен народ - це ідея втілена Богом для тільки йому відомих цілей [1, с. 1]. Іншими словами, так само як кожна людина є Божим творінням, так само і кожен народ є Божим творінням, і заперечувати право народу на самобутність, на самостійний розвиток, на власне буття означає суперечити Божественному промислові, який для якоїсь своєї цілі створив цей народ. По суті, можна говорити, про ствердження Головацьким права народу на самостійний розвиток, включаючи не тільки культурний, але й державно-політичний та правовий. Духовне життя народу, на думку Якова Головацького, складається з трьох людських стихій, які підпорядковані одній вищій божественній. Цією вищою сутністю, основою буття народу є Віра, яка походить від Бога, і поєднує людину з Богом, і всіх людей в одну спільноту, яка і творить народ. Людськими стихіями або сутностями є наука, політичне (в оригіналі - гражданське) життя, яке вчений розумів, як «плід народної волі і прагнення установити добро життя громадського» [2, с. 2] та мистецтво. Знову ж таки, з цього можна зробити висновок, що можливість самостійно визначати свій політичний, державний статус є невід’ємним елементом сутності народу. Тобто для Головацького важливо не тільки доказати самостійність української мови, він ставить перед собою значно ширше завдання – утвердити ідею що кожен народ, саме народ, а не якась його частина, є суб’єктом історичного процесу і кожен народ може і мусить мати право бути цим самостійним суб’єктом. Зрозуміло, що в першу чергу, Головацького хвилювала наявність в українського народу такого права.
Важливим аспектом політичних та правових поглядів Якова Головацького є осмислення ним державного минулого українського народу, підкреслення важливості державницьких традицій для всіх аспектів становлення і розвитку українського народу на сучасному етапі. Вчений підкреслював, що український народ (в оригіналі вжито термін «словено-руський» – Т. А.), який і нині «непреривними масами» заселяє всю підкарпатську землю східної Галичини і суміжні з нею області Волині, Поділля і інші, був первісним набувачем цієї землі заселивши її в доісторичні часи [3, с. 1]. Цей народ самостійно, без зовнішнього тиску та втручання перейшов від общинного ладу до державності, синтезувавши при цьому державницькі традиції, вироблені Київською Руссю, та греко-християнські впливи. Яків Головацький звертає увагу на той факт, що в умовах власної державності, український народ мав повноцінну соціальну структуру «всі сословія: селяни, міщанство, бояри і вельможі одного і того ж роду і племені» (виділено нами - Т.А.) [4, с. 1].
Ця мононаціональна, соціально диференційована, єдність творила внутрішньо добре організований державний організм, який був здатний протистояти зовнішнім загрозам та небезпекам. Вчений звертає увагу на те, що протягом трьох століть галицько-руські князі не тільки протистояли посяганням ворожих сусідів, але й прагнули створити централізовану державу з центром у Галичі, подібно до того, як це було з Києвом, а пізніше у Володимирі на Клязьмі та Вільно. Ця внутрішня органічна міцність, на думку Якова Головацького, дала можливість проіснувати Галицько-Волинській державі ще ціле століття після руйнівного та спустошуючого татарського нашестя. Тільки смерть останнього представника династії Романовичів привела до того, що «надбання короля Данила стало здобиччю сусідів... З того часу починають зі всіх сторін (виділено нами -Т.А.) діяти посторонні, більшою частиною руській народності шкідливі впливи з більшим або меншим успіхом. Цільне народне руське життя розпадалося на частини і втратило свою попередню силу» [5, с. 2]. Яків Головацький звертає увагу на необ’єктивність та тенденційність при вивченні та висвітленні державного минулого українського народу, особливо з боку істориків сусідніх народів. Він, зокрема, підкреслював, що для польської літератури характерним був підхід, який повністю залишав поза увагою народ, найширші верстви населення, і носієм культури, освіти, включаючи державницькі традиції та правові знання, вважається головно шляхта. А це в умовах, коли соціальна структура українського народу була деформована, коли практично вся українська шляхта, особливо в Галичині, була окатоличена та полонізована, і переважну більшість народу складало селянство, коли заперечувалися або знищувалися всі зародки та задатки самобутності культурного, державно-правового життя українського народу, більше того заперечувалася сама можливість власного державно-правового, політичного та культурного розвитку українського народу.
Яків Головацький рішуче заперечував трактування не тільки польською шляхтою, але й польською наукою давньої Руси, як масиву необробленого етнічного матеріалу, позбавленого якихось чітких державно-політичних та правових орієнтирів та традицій, з огляду на що вона тільки і може, що некритично долучитися до польської культури, влившись в цей загальнопольський культурний потік, втративши будь-які ознаки окремішності та самобутності. З огляду на це дуже важливо базувати національне відродження на традиції та пам’яті минулого, державних періодів української історії. При цьому, на думку вченого, особливо важливим аспектом є історія права, рівень розвитку якого і є, значною мірою, критерієм культурного розвитку народу. Джерелом до вивчення українського права, становлення і розвитку тих чи інших правових інститутів, права в цілому є історичні акти, договірні та жалувані грамоти, судова та інша ділова документація.
Аналізуючи історію українського права, Яків Головацький зазначав, що проблема його вивчення ускладнюється тим, що державні архіви давнього Галицько-Волинського князівства під впливом меча і вогню, а ще більше «злоби людської» були знищені настільки, що з тих часів залишилося обмаль правового матеріалу. Хоча й той, що зберігся, яскраво свідчить про високий рівень розвитку права в цей період української історії. Разом з тим вчений звертає особливу увагу на правові документи, які відносяться до перших століть панування чужих держав на українських землях після упадку Галицько-Волинської держави. При цьому Головацький підкреслював, що правовий розвиток українських земель в період державності досягнув такого рівня, що й після втрати державності, ще довго залишався визначальним і не міг бути знівельований чужими впливами. Більше того, свідченням високого рівня розвитку українського права, правової термінології є той факт, що вони не тільки тривалий час зберігалися в Польській державі, а й те, що в Литовському князівстві та в Молдавії давньоукраїнська мова стала мовою права, діловодства, дипломатії, судових та інших державних органів і зберігала цей статус до XVII століття. Те ж саме стосується і правових актів, наприклад, «Статут Литовський, уложений на підставі давніх звичаєвих прав Руси» [6, с. 17]. На цей момент історії права Я. Головацький дивиться як філолог. Він прагне зв’язати процес національного, в першу чергу літературного, мовного відродження українського народу з періодом повноцінного функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя, включаючи діловодство, право, судочинство, дипломатію і т.д., яке мало місце в різні періоди української державності. Повноцінне функціонування обірване власне періодом бездержавності. Саме тому, на його думку, важливим завданням є зібрання та публікація всіх мовних пам’яток, в першу чергу зі сфери права, державно-політичних відносин. Ці документи не тільки дають основу для правильного розуміння історії народу, але й, будучи відбитком суспільного життя, дають уявлення про мову, її лексичну та граматичну сторону. Останнє обумовлено тим, що ці акти належить до того періоду, коли ще «не зрадило предківської народности все боярство», не відійшла від народу значна частина міщанства, а, отже, мова повноцінно функціонувала, вільна від чужого тиску, не втративши під сторонніми впливами свою чистоту і правильність.
Мова народна – це слово, дане людині Богом для вираження і висловлювання суті життя народу: його віру в Бога, науковий розвиток, мораль народу, законодавство і суспільні установи, успіхи народу в поезії та красному письменстві, вираз політичного та естетичного життя народу. За допомогою письма всі ці здобутки передаються наступним поколінням. Все це Головацький називає «словесністю» [7, с. 8].
Тут власне хотілося б трохи ґрунтовніше зупинитися на деяких аспектах поглядів вченого на розвиток мови в цілому, і, скажімо, правничої термінології зокрема. Так в своєму виступі на Соборі руських вчених Яків Головацький підкреслював, що український народ є найбагатший між усіма слов’янськими народами у відношенні пам’ятників словесності. При цьому він підкреслює, що ці пам’ятки беруть початок від тієї пори, коли в Європі послуговувалися тільки трьома мовами: грецькою, латинню, і власне слов’янською. «Пам’ятники ті нам належать, − писав Головацький, – бо на Руси писані; Русини їх писали, котрі з дитинячого віку по руськи думали і говорили, на Руси жили, Руським життєм на вскрізь проймилися... Істинно кажу, більше є в них руського неспотвореного духу, як в великій частині писателів нашого часу, котрі гадають думають по німецьки, або по латині, а свої мислі переводять буцімто на руське і руськими словами голосять. Задля того кажу, все то що писано на нашій Руси маємо взяти під увагу, розібрати, дослідити, випробувати, маємо витягнути, виссати все що є наше родиме, руське.» І далі він продовжує: «Кожен визнає, що мова, нині з уст народу взята недостатня до виразу всього того, що наука тепер потребує; нащо ж нам голову ламати над творенням нових слід, котрі хто знає чи удадуться так зложити, щоб не були противні духови мови; сягнім до нашого джерела, до тої одвічної колодязи, там множество слів готових: хоть глибоко сягати але здорова чиста вода».
Саме пам’ятки української мови, починаючи від найдавніших часів, коли її застосування охоплювало всі сторони суспільного та державно-правового життя, повинні, на думку Я.Головацького, стати тією основою, на якій буде відбуватися подальший розвиток української мови і культури, бо «чим дальше коріння сягає тим буйніше било росте, тим більше дерево, тим ширше і краще розростається галуззя.» Не заперечуючи ролі і значення мови народних мас, Головацький підкреслював, що базуватися тільки на народній мові не можна, оскільки деформація соціальної структури українського народу в період польського панування привела до різкого звуження сфери вживання української мови. І витворення наукової термінології всіх без винятку наук вимагало або витворення нових термінів і понять, при цьому за основу повинна була б бути взята котрась з більш розвинутих мов. Для Галичини це могла бути або німецька або польська, або актуалізація того лексичного запасу, який був вироблений в період повноцінного державного буття українського народу. На думку Головацького, тільки другий шлях мав перспективу. Тільки спираючись на здобутки попередніх поколінь українського народу, можна забезпечити повноцінний дальший розвиток народу, або, кажучи словами Головацького, «побудувати храм народного просвіщення». При цьому Головацький переконаний, що «Буде то храм народного розвитку, котрий перестоїть віки, і котрого жадна сила не здолає а ни звихнути, а ни повалити» [9, с. 52-53].
Ми не будемо торкатися актуальності чи неактуальності вказаних ідей Головацького для всього спектру української науки та культури, оскільки не відчуваємо себе достатньо компетентними в цьому питанні. Зупинимося тільки на тому, що для нас тією чи іншою мірою добре відоме. Йтиметься про юриспруденцію. Зрештою, до цього зобов’язує і проблема, яку ми розглядаємо – політичні та правові погляди Якова Головацького. Нині, з висоти більш ніж півтори сотні літ можемо з жалем констатувати, що ця ідея Головацького не знайшла свого втілення в життя. Розвиток української юридичної науки в цілому і правничої термінології зокрема пішов іншим шляхом. Основою їх розвитку стали термінологія, вироблена мовами імперій, між якими були розділені українські землі, тобто термінологія російська і німецька. Як результат – було витворено, по суті, дві українські ділові мови - на німецькій, частково польській основі та на російській. В період української державності 1917-1920-х років, та частково в період українізації на Радянській Україні була зроблена спроба їх синтезу, але пізніше, з витворенням єдиної радянської науки єдиною основою для української термінології стала російська. Як результат, все те, що було витворено за період другої половини 19 – початку 20 століття на західноукраїнських землях залишилося без використання. Теж саме сталося з надбаннями попередніх періодів державно-правового розвитку українського народу. Проте і сьогодні ідея Головацького про необхідність використання здобутків попередніх поколінь українського народу, починаючи від найдавніших часів, не втратила своєї актуальності.