- •Теорія та історія світової і вітчизняної культури
- •Тема 2. Культура і суспільство
- •Тема 3. Філософські концепції культури
- •Тема 1. Культура стародавнього світу
- •Тема 2. Культура середньовіччя
- •Тема 3. Культура епохи відродження
- •Тема 4. Культура нового часу
- •Тема 5. Культура і глобальні проблеми сучасності
- •Тема 1. Історія української культури в наукових дослідженнях
- •Тема 3. Українська культура XIV — першої половини XVII ст.
- •Тема 4. Українська культура другої половини XVII—XVIII ст.
- •Тема 5. Доба культурно-національного
Тема 1. Історія української культури в наукових дослідженнях
Кожний народ — наче неповторний образ, створений, митцем за допомогою фарб і натхнення. Художників два — природа і життя, а сам процес творення виступає як розвиток національної культури. Культура нації є мірилом цивілізованості народу і водночас своєрідним генетичним зв'язком поколінь. Протягом усього свого існування народ нагромаджує життєвий досвід, що виливається у створену ним систему культурних цінностей, яка постійно доповнюється і збагачується. Процес створення І передавання всього найкращого в культурі є своєрідною психологічною потребою нації.
Культура українського народу розвивалась у руслі світового культурного процесу. Українці творили, базуючись на успадкованому від своїх предків і перейнятому від інших народів, передавали своїм нащадкам, а також усьому світові, вже як власний дар у скарбницю світової культури. .
Відкритість, здатність сприймати, пристосовувати, перетворювати й українізувати різноманітні культурні впливи, що їх відчував український народ протягом усіх віків своєї історії, є однією з особливостей і сильних сторін нашої культури. Феномен її проявився ще й у тому, що двічі змогла вона відродитись в умовах колоніального гніту і втрати культурної еліти нації. Свою роль відіграли сила духу та добірний культурний генофонд на- роду.
Сотні років перебувала українська культура в тіні російської, польської та інших культур, а тому здавалась декому якоюсь вторинною, похідною, провінційною. Культурні процеси гальмувала і відсутність власної державності, бо не діяли державні механізми забезпечення вільного розвитку національної культури, не існувало державної політики підтримки культурних обмінів з іншими народами. Тоталітарний колоніальний режим сковував вільну думку, нищив духовний світ людини і самобутність нації, убивав сам дух творчості, без чого був неможливим культурний поступ.
Здобуття Україною незалежності створює сприятливі умови для розвитку української культури, відкриває перед нею нові перспективи. Розгортаються процеси національно-культурного відродження. Одним із проявів його є зростання інтересу до історії української культури.
93
На жаль, розвиток культури на Україні й досі залишається сферою, недостатньо опрацьованою в науковому плані, хоча перші спроби подати її історію припадають ще на середину XIX ст. Практично у громадській думці та культурознавчих дисциплінах у ті часи йшла боротьба двох протилежних доктрин. Згідно з першою, українська культура самобутня, зі своїми традиціями і специфічними особливостями формування та розвитку. Згідно з другою, українська культура розвивалася в системі російської, а тому і розвиток її повністю визначався цим фактором.
Зусилля прогресивних українських діячів науки, літератури, мистецтва, істориків культури були спрямовані на обгрунтування й утвердження першої доктрини. Відповідну роль відіграв і момент політичний: необхідні були вагомі аргументи для доведення права українців на самостійність, національну і державну незалежність. Перші публікації подібного спрямування, як правило, невеликі за обсягом і є розвідками про окремі особливості української культури, поглядом на той чи інший аспект її розвитку. Серед найбільш ранніх слід виділити праці П. Куліша, М. Костомарова, В. Антоновича, М. Драгоманова, І. Нечуя-Левицького та інших.
Одним з головних стимулів своєї подвижницької праці Пантелеймон Куліш (1819—1897) вважав збереження національних традицій, розвиток української мови та культури, утвердження почуття національної самосвідомості, наповнення духовного арсеналу нації культурними здобутками світової цивілізації!. Він глибоко усвідомлював, що без розбудови національної культури неможливо виробити й елементарні форми державності. Де брати душевні сили, натхнення і терпіння для вкрай необхідної культурно-просвітницької роботи? Як об'єднати розколоте, збайдужіле, розчароване українське громадянство навколо ідеї українського національно-культурного відродження? Такі злободенні питання ставив перед своїми сучасниками П. ,Куліш. І зробив для цього немало. На думку П. Куліша, його найбільший творчий успіх — двотомна збірка фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси». А були ж ще український буквар і читанка «Граматка», двотомна монографія «Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя», роман «Чорна рада», переклад українською мовою «Біблії» та величезна кількість наукових праць, котрі не втратили актуальності і сьогодні. Високу оцінку нащадків дістала культурологічна діяльність П. Куліша. М. Зе-ров назвав його «піонером культури на Україні», М. Хвильовий — справжнім європейцем, що наблизився до типу західного інтелігента, а І. Франко — «знатним на свій час організатором духовної праці».
Микола Костомаров (1817—1885) відомий світові як видатний український історик, етнограф, фольклорист, критик, статті якого друкувались у прогресивних часописах «Основа», «Совре-
94
менник», «Отечественньїе записки». Жив і працював М. Костомаров у тяжкий для української культури час: 60—70 рр. XIX ст. були періодом посиленого цькування українського слова, друку, освіти. Людина європейської освіченості, він знав і любив світову літературу, починаючи з античності, невтомно працював у царині російської культури, та найглибшого його любов'ю були українське слово й українська пісня. Свідченням того є праці «Дві руські народності» (1861), «Историческое значение южнорусско-го народного песенного творчества» (1873), «История казачества в памятниках южнорусского песенного творчества» (1880—1883). Ще 1843 р. М. Костомаров захистив дисертацію на тему «Об ис-торическом значений русской народной поззии», в якій обстоював тезу про народну творчість як вираження духу та світогляду народу. Пізніше М. Грушевський справедливо зауважив, що ко-стомаровське дослідження фольклорної символіки заклало основи відомої теорії символів О. Потебні.
Велике зацікавлення .витворами народної фантазії, мотивами та образами українського фольклору виявляється у праці Івана Нечуя-Левицького (1838—1918) «Світогляд українського народу в прикладі до сучасності». На підставі аналізу народних вірувань і звичаїв та змісту численних колядок, щедрівок, веснянок І. Не-чуй-Левицький прагне дати характеристику процесу відтворення народом поетичних образів богів, русалок, мавок, польовиків, упирів, вовкулак. Фольклор підказує письменникові особливості селянської психології, розгортає перед ним скарбницю поетичних прийомів, які він щедро використовує у своїй творчості. І. Нечуй-Левицький, «як письменник, що присвятив свою діяльність показу народного побуту, займає одне з перших місць серед письменників цього роду у нас в Росії» (Костомаров М. І. Твори. У 2-х т. Т. І. К-, 1990, с. 36). Чи не найвизначнішою постаттю в українській суспільній дум ці XIX ст. після Шевченка був Михайло Драгоманов (1841 —1895), людина різнобічних наукових зацікавлень і практичної дії. Він відомий фольклорист: його збірки «Исторические песН'И малорус- ского народа» (у співавторстві з В. Антоновичем), «Нові україн ські пісні про громадські справи (1754—1880)» (Женева, 1881), «Малорусские народньїе предания и расскази» (К, 1876), «Політичні пісні українського народу XVIII—XIX ст.» (Женева, Т. І,1881; Т. 2, 1885) стояли на рівні європейських досліджень того часу. Він оригінальний літературний критик та історик рідного письменства, соціолог і політолог, глибокий фахівець з історії античності і середньовіччя; громадський діяч і кореспондент десятків періодичних видань, яки: весь час слугував зміцненню зв'язків між Наддніпрянщиною і Галіїо, між Україною і Європою. Він був також блискучим публіцистом — борцем проти політичної і духовної тиранії, проти вузьких кастових інтересів інеуцтва.
95
На основі вивчення історії та культури Стародавньої Греції й Стародавнього Риму Драгоманов зробив висновок про відносну автономність політичних і культурних ідей, які можуть випереджати реальні соціальні відносини в тій чи іншій країні. Йому належить смілива спроба філософського обгрунтування теорії історичного прогресу у зв'язку не лише зі зміною виробничих відносин та продуктивних сил, але також із мірою виявлення людської свободи. Ідея прогресу як результату історичного перебігу подій і внутрішньої сутності стала наріжним каменем історіософських і культурософських побудов М. Драгоманова. Важливо і те, що він не ототожнював поняття «цивілізація» і «культура», хоча згідно з логікою авторських міркувань останнє виступає якісного мірою історичного прогресу. Культура виявляє характер життєдіяльності нації, її конкретні особливості, її включеиість у загаль-ноцивілізаційний процес.
Увага до політичної, соціальної, культурної творчості тієї чи іншої нації визначає суть більшості нау.кових праць вченого.
У статті «Малороссия в ее словесности» М. Драгоманов проводить думку про Україну як «перехідний місток між Південно-Східною Європою і Росією, про безперервність культурно-освіт-нїх взаємин українських земель з іншими слов'янськими та інонаціональними духовно-культурними осередками, про своєрідні со-ціально-політичиі й культурні традиції, які саме її, Україну, пов'язують з історичним досвідом Київської Русі і пізнішого перебування у складі Великого Литовського князівства, з проявом ідеї Реформації та Відродження» (Міщук Р. С. Сторінки великого життя // Драгоманов М. Вибране. К-, 1991, с. 611). У своїх історичних та етнографічних працях М. Драгоманов обґрунтовував самобутність української нації, виступав за цілісність її етнічної: території, об'єднання українських земель, включаючи Галичину й Буковину. Він різко заперечив соціалістові Лассалю, який твердив, що «визнає право на національність тільки за великими культурними націями» (Драгоманов М. П. «Переднє слово» ((До «Громади» 1878 р.) // Вибране. К-, 1991, с. 324). Він пропагував ідеї соціального і духовного розвитку української нації, виведення її на європейський рівень, критикував репресивно-диктаторську роль російського царизму як усередині країни, так і поза її межами. Праці М. Драгоманова заперечували самодержавні концепції М. Карамзіна, М. Погодіна, С. Соловйова. Гостро і пристрасно критикував він російських революціонерів-народників П. Лаврова і П. Ткачова, марксиста Г. Плеханова та інших за те, що вони у своїх політичних програмах стояли на позиціях великодержавного шовінізму.
Відомо, що В. Ленін вороже поставився до ідей М. Драгоманова про широку федерацію («вільну спілку») народів та децентралізацію в системі управління; йому дуже не сподобалася праця «Историческап Польша и великорусская демократия» (1881),
96
в якій автор пророче писав, що централістичні доктрини росій- . ських революціонерів «зовсім не похитнуть ідеї державно-центра-лістського самодержавства, а тільки перенесуть в інші руки...» (Іванченко Р. Драгоманов про національне питання // Літературна Україна, 1991, 19 верес).
Отже, Михайло Драгоманов — велика постать в українській історії, культурі, науці. Як свого часу Т. Шевченко зробив українську літературу європейською за глибиною і новизною вираження естетичного Ідеалу рідного народу, так і Драгоманов у 70—90-х роках минулого століття підняв свої українознавчі студії до європейського рівня за методом наукового мислення, широтою аргументації та глибиною теоретичних узагальнень.
Важко переоцінити культурологічну спадщину Івана Франка (1856—1916). Саме йому належить філософсько-світоглядне опрацювання цілісної концепції історії української культури. У його наукових студіях постає широка панорама української культури від найдавніших часів дохристиянської Русі до кінця XIX ст. Однією з основних робіт І. Франка, присвячених цій проблематиці, є «Історія української літератури від початків українського письменства до Івана Котляревського»; по суті, це історія культури, адже в ній література розглядається у широкому розумінні слова — як «збір усіх духовних виплодів» народу; тут викладено не тільки історичний шлях літератури («красного письменства»), але й розвій матеріальної та духовної культури, що спричинився до витворення своєрідного цивілізаційного типу українця, який, в свою чергу, характеризується в праці «Українці».
Новаторський підхід І. Франка до історії української культури базується на сформульованих ним наукових принципах аналізу історії культури як суспільного явища. Зокрема, він одним із перших вдався до розгляду економічних і політичних факторів, що передують у суспільстві тим змінам, які відбуваються пізніше у сфері культури. «Всякому, хто пильно вдивляється в історичне життя, — писав він, — в хід розвитку якогось народу, ясно одразу, що всякий новий напрям, нові відносини і погляди серед нього проявляються аж тоді, коли звершиться будь-яка переміна в економічних та політичних обставинах життя того народу» (Франко І. Критичні письма о галицькій інтелігенції // Зібр. творів. У 50-ти т. Т. 26, с. 85). І. Франко, отже, розглядав історію' не як певну часову послідовність «чисто» духовних явищ, а як всю сукупність дій народних мас і тих соціальних, економічних і духовних течій, які з непереможною елементарною силою проявляються в їх житті. На той час це було значним завоюванням революційно-демократичної теоретичної думки, оскільки давало змогу,пов'язати історію культури з реальним життям суспільства, з його соціальними проблемами. Заслугою І. Франка було осмислення духовної культури у зв'язку з соціальною боротьбою суспільства як конкретно-історичного відображення цієї боротьби в
97
галузі духовного життя. Він розглядав виникнення нових явищ у культурі, зокрема нових літературних течій, як «рефлекси тих духовних настроїв», що покликані до життя розвитком визвольної боротьби, боротьби за ідеали соціальної рівноправності і справедливості.
Глибокі думки висловив І. Франко про співвідношення матеріальної і духовної культури в історії людства. Він вважав незаперечним, що духовна культура формується на основі матеріальних умов життя. Матеріальна культура набагато старша від духовної, оскільки її початки сягають на цілі тисячоліття у глиб віків у порівнянні з писемною культурою. Саме в часи долітератур-ної цивілізації розвивалися такі предмети матеріальної культури, як зброя, знаряддя праці, різні прикраси, житла. Інша справа, що тільки там, «де в цивілізаційному підході являється письмо, до нас починає промовляти душа чоловіка безпосередньо, з уст в уста, і ми відразу здобуваємо можливість заглядати в душу, в чуття, змагання, радощі і смуток прадавніх, давно загиблих і забутих поколінь» (Франко І. Історія української літератури // Зібр. творів. У 50-ти т. Т. 40, с. 8),
Таким чином, застосування нових філософсько-методологічних підходів до аналізу культури на рівні світової культурологічної думки кінця XIX й початку XX ст. дозволило І. Франкові подати оригінальний виклад історії української культури, який не втратив актуальності і в наші дні.
Історію української культури в послідовній конкретності подій і фактів першим подав Михайло Грушевський (1866—1934). Він автор понад двох тисяч праць, але найбільшу славу принесла йому фундаментальна десятитомна «Історія України-Руси» (1898—1936), яка і сьогодні залишається найкращим дослідженням історії українського народу. М. Грушевський пропонував вивчати історію саме народу, а не держави, яка завжди підпорядкована економічному, культурному та національному чинникам. Він приділяє значну увагу культурним процесам, бо вони, на його думку, грають визначальну роль в історичній долі народу: від розвитку і рівня культури часто залежить вибір народом шляху на перехрестях історії. Крім того, самобутність культури — характерна ознака самого існування народу. Ось чому вчений поряд з проблемами політичної та економічної історії детально розглядає у своїх дослідженнях і проблеми історії культури, розробляє власну концепцію культуротворчого процесу на Україні.
Ряд проблем розвитку української культури розглядається у праці М. Грушевського «Культурно-національиий рух на Україні в XVI—XVII віці» (К., 19,12). На тлі історичних обставин він аналізує культурне піднесення, яке знайшло вияв у розвитку книгодрукування, освіти, малярства, граверства тощо. Його погляди на розвиток культури XVII—XIX ст. викладені в «Ілюстрованій-історії України» (1911), що витримала ряд видань. Перу цього
98
невтомного дослідника належать також перша енциклопедія українознавства «Украинский народ в прошлом и настоящем» (1914 — 1915), «Історія української літератури» (1923—1926), «З історії релігійної думки на Україні» та багато інших праць.
Значний вклад у вивчення історії української культури вніс Іван Огієнко (1882—1973) — історик церкви, культуролог, філософ, мовознавець, письменник, автор перекладу «Біблії» на сучасну літературну мову, перший ректор Українського університету (1918—1919), міністр культів (віросповідань) в уряді Директорії, один з ініціаторів відродження Української автокефальної православної церкви, пізніше митрополит Вінніпегу і всієї Канади Іларіон. У спадщині І. Огієнка — близько тисячі праць, і більшість з них присвячена проблемам нашої культури. Серед найбільш значних — кількатомна «Наша літературна мова», в якій опрацьовано тисячі історичних і етнографічних джерел та літературних творів, «Історія українського друкарства», «Дохристиянські вірування українського народу», «Українська церква за час Руїни», «Візантія й Україна», «Князь Костянтин Острозький» та інші.
У 1917—1918 рр. І. Огієнко читав у Київському університеті курси української мови та культури. На основі своїх лекцій він видав книгу «Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу» (К.. 1918), яку можна вважати початком справжньої історіографії української культури. Автор аналізує характерні риси нашої культури, простежує її розвиток в різні періоди історії, акцентуючи увагу на національній самобутності української культури, самостійному «визріванні» визначальних тенденцій її розвитку, показує на основі численних фактів і документальних свідчень вилив української культури на російську. Таким чином, І. Огієнко робить спробу зруйнувати стереотип сприйняття української культури як похідної, залежної від російської. Автор доводить, що протягом довгих віків своєї історії українська культура, по суті, не мала сприятливих умов для свого розвитку, він виділяє навіть окремий розділ про «кривди, заподіяні народу українському», логічно підводячи до думки, що вироблення національної державності є необхідною історичною умовою і гарантом нормального культурного процесу на Україні.
Найбільш значною узагальнюючою працею західноукраїнських учених, що висвітлювала культурний процес на Україні від найдавніших часів до 30-х років XX ст., була «Історія української культури» (1937) за редакцією І. Крип'якевича. У книзі, розрахованій на масового читача, містився досить глибокий аналіз трьох ділянок культури: побуту (І. Крнп'якевич), літератури (В. Радзикевич) та мистецтва.(М. Голубець); до останнього додано невеличкі розділи про театр (С. Чарнецький) та музику (В. Барвінський). Це видання могло б стати серйозним джерелом знань для зацікавленого читача, але, па жаль, воно, як і більшість
99
названих нами досліджень, трималося у спецфондах.
За роки радянської влади так і не було створено цілісної концепції розвитку української культури, хоч духовна атмосфера 20-х років здавалась обнадійливою. Та це був дуже короткий період, коли Україна мала право на свою історію і свою культуру. Із робіт концептуального характеру, у яких робилася спроба висвітлити весь процес історичного розвитку української культури, слід назвати книгу А. Козаченка «Українська культура, її минувшина та сучасність» (Харків, 1931). Однак і вона не дійшла до читача: розпочалася боротьба з «українським буржуазним націоналізмом», і все, що хоч трохи наближалось до істини і ставило під сумнів офіційні ідеологічні постулати, виводилось із широкого вжитку.
Зазнала невдачі спроба видати історичний нарис «Українська культура» за редакцією К. Гуслнстого, М. Рильського та С. Маслова, зроблена у роки війни. Лише в. 1961 р. семитисячним тиражем вийшла робота М. Марченка «Історія української культури. З найдавніших часів до середини XVII ст.», в якій автор, спираючись на марксистсько-ленінську методологію і традиційні підходи радянської історіографії, виводив початок існування українського народу щойно з XV ст.
Зате українські вчені в еміграції створили кілька узагальнюючих праць з історії культурного процесу на Україні. Ще в 1940 р. з'являється курс лекцій для студентів Українського технічио-гос-подарського інституту під назвою «Українська культура» (ред. Д. Антонович), авторами якого були В. Біднов, Д. Дорошенко, О. Лотоцький, Д. Чижевський, В. Січинський — кращі на той час знавці окремих ділянок української культури. Книга витримала ряд видань.
Великою заслугою українських науковців було видання двотомної (у трьох частинах) тематичної «Енциклопедії українознавства» (Мюнхен—Нью-Йорк, 1949), де подано загальну характеристику та основні складники української культури. До участі у виданні були залучені відомі дослідники-культурологи О. Пріцак та Д. Чижевський.
У 50-х роках побачили світ «Нариси з історії нашої культури» відомого українського поета Є. Маланюка. 1964 року в Канаді вийшло друком друге видання першого тому «Історії української, культури» за редакцією І. Крип'якевича, до якого додано ціка вий розділ «Міфологія української землі», написаний Б. Кравці- вим.
Остання з виданих узагальнюючих робіт — «Тисяча років української культури» (1985) М. Семчишина. Написана у науково-популярному стилі, вона подає процес розвитку української культури в різні періоди нашої історії, періодизацію цього процесу та його особливості. М. Семчишин, за його словами, зосереджує основну увагу на «національності культури», прагнучи показати ку-
100
льтуру «означеної спільноти, духовної спадщини суспільства і йо го традицій». ...
Українські вчені в еміграції популяризують історію нашої культури і в іншомовних виданнях. У цьому плані слід відзначити роботи І Мірчука в німецькомовній енциклопедії українознавства «Handbuch der Ukraine» (1941), англомовну збірку статей за його ж редакцією «Ukraine and its people» (Munich, 1949).
Тепер повертається до нас десятиліттями замовчувана спадщина діячів української культури, всіх, чиї книги і статті лежали у спецфондах. Тож є надія отримати нарешті правдиву і'і повноцінну історію рідної культури.
Література: Жулннський М. Духовна енергія нації. Проблеми створення цілісної концепції української культури //Українська культура, 1991, № 6; Історія української культури. Під заг. ред. Д-ра Івана Коип якевича. Львів 1937- Климчук О. В чистій любові до краю //Україна, 1991, № 19; Мар-«е.нко М І Історія української культури. З найдавніших часів до середини XVII ст К. 1961- Огієнко' І. Українська культура. Коротка історія культурного життя' українського народу. Курс читаний в Українському народному університеті. К., 1918; Семчишин М. Тисяча років українсько^ культури. Історичний огляд культурного пронесу. Нью-Йорк—Париж—Сідней—Торонто, ІУЙо; Українська культура. Збірник лекцій за ред. проф. Антоновича. Иодеорадн, 1940.
Т є м а 2. КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ
Культурні, надбання інших народів як складники української
культури.' Базою для української культури послужили культурні надбання південної групи східнослов'янських племен — результат синтезу багатовікової традиції місцевого населення і досвіду сусідніх регіонів. Однак де ж витоки української культури? І сьогодні навколо цієї проблеми тривають дискусії. Одні дослідники твердять про генетичну спадковість історнко-культурного розвитку населення України принаймні з епохи бронзи (II тис. до н.е.); інші вважають, що безперервний культуротворчий процес на наших землях почався в епоху Середньовіччя, а до того культурні зв'язки не раз руйнувалися внаслідок активних міграційних рухів, які й визначали історичний процес.
Населення України не могло залишатись етнічно і культурно однорідним протягом тисячоліть: міграції були явищем досить частим. Але вони ніколи не приводили до повної зміни населення, до абсолютної руйнації його історичної пам'яті та культурного генофонду. Виникали і гинули етноси, підносились і занепадали їх політичні утворення, але культурні надбання принаймні в якійсь своїй частині зберігались і передавались у спадок новому населенню, а отже, наростали, збагачувані новими здобутками.
Вже епоха палеоліту (200 тис. — 10 тис. років до н.е.) засвідчує існування на території України певної культури. На ці часи
101
припадає набуття людьми вміння добувати і використовувати вогонь; удосконалюються знаряддя праці, житло; з'являються зачатки релігійних вірувань (тотемізм і магія), а разом з ними й елементи мистецтва.
У часи мезоліту (10 тис. — 7 тис. років до н.е.) на Україну прийшли лук і стріли, розвивається рибальство, приручено собаку. Це час, коли започатковуються форми первісної племінної організації, а основою суспільного устрою стає матріархат.
Доба неоліту (7 тне. — 3 тис. років до н.е.) стала періодом якісних змін у культурному поступі: людина переходить від збирання і полювання до хліборобства та скотарства, розвиває своє вміння обробляти камінь і виготовляти нові знаряддя праці, вчиться ткати полотно і ліпити посуд. На Україні вершиною культурного розвитку цих часів була трипільська культура (4 тис. — 2 тис. років до н.е.), назва якої походить від села Трипілля біля Києва, де вперше знайдено її пам'ятки. Племена трипільської культури заселяли Подніпров'я, особливо густо правий берег Дніпра, а також Придністров'я. Вторгнення войовничих кочових племен зі Сходу знищило трипільську цивілізацію, однак елементи її культури стали складниками інших культур, що розвинулись на Україні; під неї жителі нашої батьківщини успадкували навики землеробів, будівельників, ремісників. Аж до часів християнства протривали елементи трипільських культів (культ богині-ма-тері; обряди, зв'язані з поклонінням місяцю, та ін.).
Епоха бронзи (II тис. до н.е.), що прийшла па зміну кам'яно-мідному віку, поклала край етнічній, суспільній та культурній стабільності. Маси людей вирушають з насиджених місць на нові землі. Відбувається активна асиміляція або місцевого населення, або ж пришельців, у результаті маємо неокресленість меж тогочасних культурних утворень. Творці їх різні за походженням, але частина з них належала до індоєвропейської спільності. Індоєвропейці, як вважає М. Семчишии, принесли з собою на територію України дуже важливі культурні елементи: в суспільній сфері — патріархат, у духовній — культ Сонця та розвинену флективну мову (мова, для якої властиве утворення граматичних форм слів шляхом зміни їхніх закінчень або звуків основи).
У І тис. до н.е. паша територія потрапляє у сферу античних впливів, і це започатковує нову епоху в розвитку культурної традиції українців. Тимчасом до еллінського культурного кола не належали тоді ні народи Західної та Центральної Європи, ні племена, що жили на схід від української землі. Тривале перебування в ньому наклало свій відбиток на культуру та психологію населення України.
Колонізація північного узбережжя Чорного моря починається з VII ст. до н.е. У VI ст. до н.е. засновано грецькі міста-поліси: Ольвію — на березі Буго-Дністровського лиману; Тірас у гирлі Дністра; Пантікапей — на місці сучасної Керчі. На V ст. до н.е.
102
припадає заснування Херсонеса (біля сучасного Севастополя). Виникнення грецьких колоній суттєво підштовхнуло господарський та суспільний розвиток сусідніх з ними племен скіфів. Давня Греція стала постійним ринком збуту продуктів скіфського господарства — зерна, худоби тощо. Частина кочівників осідає поблизу полісів і переходить до хліборобства. У скіфському суспільстві утверджується рабовласництво, розвивається державність, виникає скіфське царство (VI—IV ст. до н.е.), територія якого простяглась від Дунаю до Дону.
Скіфські племена, на думку М. Брайчевського, становили особливу етнічну групу, споріднену з іранцями, фракійцями, слов'янами, балтами, алародійцями, але не тотожну з ними. «Батько історії» Геродот (VI ст. до н.е.) виділяв серед скіфів чотири групи: «царських скіфів» та скіфів-скотарів, що заселяли Причорноморські степи, скіфів-орачів та скіфів-землеробів, які жили в основному у лісостеповій зоні Подніпров'я. Сусідами їх були, за Геродотом, алазони, каліпідн, агатирси, иеври та ін. Серед цих народів були, безперечно, і предки східних слов'ян.
Культура скіфів — своєрідний сплав місцевої культурної традиції, що корінням своїм сягає мідного віку, та складників античної цивілізації. Яскравим прикладом цього служить скіфська кераміка, прикрашена тисненим геометричним орнаментом, і декоративне мистецтво скіфів з його анімалістичним (звіриним) стилем. Шедеври скіфського мистецтва — малюнки на відомих вазах з Гайманової та Чортомлицької могил, Куль-Обського кургану, чи гребінь з Солохи та пектораль з Товстої могили, — навіть якщо вважати їх виробами грецьких майстрів з Боспора чи Херсонеса, все ж мають на собі слід місцевих традицій. Від скіфів успадкували українці також ряд слів (собака, тоиір та інші), елементів одягу (біла сорочка, чоботи, шпичаста шапка), деталей озброєння (сагайдак, пернач).
У І ст. до н.е. грецькі міста потрапляють під владу Риму, і такий стан речей зберігається аж до навали готів (III ст.), які завоювали землі Босиорського царства. Римські впливи відбились в українській домашній культурі — в одязі, їжі, хатній обстановці; в обрядах і віруваннях. Рим приніс у Північне Причорномор'я християнство; до нашого часу в Криму збереглись «печерні міста» з християнськими храмами та монастирями.
Прихід готів спричинився до формування державності у формі територіального союзу праукраїнців — антів. Готи приєдналися до еллінського кульхурного кола і, таким чином, сприяли поширенню грецько-римської культури та християнства на наших землях. Гунни (IV ст.) штовхнули слов'янські племена на Шлях завоювань і освоєння нових земель. Через Хозарський каганат (VII—X ст.) прилучились праукраїнці до здобутків державотвор-чості та цінностей арабської культури.
І 03
У другій половині І тисячоліття землі України зазнають сального впливу культури Візантії, прямої спадкоємиці культурної традиції давньої Греції і Риму, а також частково Сходу. Вершиною цього впливу став період Київської Русі (X—XII ст.). Час візантійських впливів — якісно нова епоха в історії культури нашої землі: завдяки візантійцям Русь увійшла до християнського світу, отримала літературу, культове образотворче мистецтво, кам'яну архітектуру та ін. В той же час не може бути й мови про якесь засилля візантійської культури на Русі. Належність українських земель до середземноморського культурного кола зробила можливим органічне поєднання місцевої традиції з досягнен- \ нями високорозвиненої культури Візантії. Трансформуючнсь під і впливом цієї традиції, запозичені досягнення ставали надбанням і самобутньої давньоруської культури. Зрештою, візантійські впли- і ви не були ні всеохоплюючими, ні постійними. Поряд з ними Русь І відчувала впливи сусідніх слов'янських земель, країн Західної | Європи.
Географічний чинник та історичні обставини розвитку русь» кої культури. Розвиток української культури від самих її податки зумовлювався територією, природою, економічними умовами, міграційними рухами, історичними обставинами, тобто як географічним, так і історичним чинниками. Перший мав особливо велике значення в ранній період формування культури на території України; другий постійно накладав свій відбиток на культурний процес.
^Україна займає серединне місце між Центральною Європою та'л.зією. Через її територію з давніх часів пролягали транзитні торговельні шляхи з Малої Азії у Північну Європу та з країн Сходу в Європу Західну. Отже, тут стикались часто далекі одна ВІД..РДН0Ї культури.
[На Україні майже всі водні та сухопутні шляхи, міграційні рухи населення були спрямовані до Чорного та Азовського морів, які є своєрідною основою української землі. Як вважає географ С. Рудницький, завдяки Чорному морю Україну можемо вважати до певної міри середземноморською країною.
Землі України можна поділити на кілька природних зон — Полісся, Лісостеп, Степ та Карпати. Карпати і Полісся з їх малопродуктивними грунтами були не дуже придатні для землеробства, зате флора і фауна цих земель служили чудовою базою для мисливства та різних лісових промислів. їх населення, відірване від людних шляхів, захищене від іноетнічних та інокультурних впливів, слабо сприймало будь-які новації в життєвому укладі, стійко тримаючись давніх звичаїв, вироблених багатьма поколіннями. Тому і досі в цій місцевості знаходимо багато залишків колишнього. Карпати і Полісся в силу географічних обставин не відігравали визначальної ролі у динаміці культурного поступу нашого народу, але мали важливе значення для оберігання над-
104
бань української культури, забезпечення її неперервності в часи небезпек.
Іншими були природні умови Півдня — краю безмежних степів, вкритих буйними травами і прорізаних річковими долинами та байраками. Добрі грунти і достаток сонця робили землю надійною основою активного господарського життя. Однак бачили в ній свою оселю не лише хлібороби, а й орди кочовиків-скотарів, тож стала вона домівкою тільки для наймужніших, найвідчай-душніших. Слов'янські племена лише частково, і то ненадовго,, опановували степи, а широке їх господарське освоєння почалось аж у XVIII ст. Степ теж не міг відігравати визначальної ролі у розвитку української культури; навпаки, звідси постійно виходи-. ла загроза нашому культурному життю.
Центром творення української культури стала лісостепова зона, яка займала частково Галичину, Волинь та Середнє Подніпров'я. Чорноземи, достаток вологи, помірний клімат давали можливість розвивати хліборобство, закладати осередки культурного життя. Життя на прикордонні зі Степом напружене і тривожне, однак близькість рятівника лісу робить колонізацію цих земель тривкою, а сам культуротворчий процес безперервним.
На культурний розвиток України впливали міграції населення. Під тиском кочівників місцеві жителі раз у раз відступали зі Степу та Лісостепу у рятівні лісові райони; коли ж загроза миналася, знову йшли в небезпечні, але багаті дарами природи краї, і знову тут відроджувалось господарське і культурне життя. Ці міграції перемішували населення України, формували єдину мову та культуру з великої кількості племінних діалектів та культур. Цілковита одноманітність, ясна річ, не досягалась, але надзвичайна подібність народної культури у різних областях України, не властива для інших держав з такою великою площею та чисельністю населення, — характерна ознака української культури. Лише жителі окремих районів Карпат та Полісся (бойки> лемки, гуцули, поліщуки) і досі зберігають своєрідні риси у своїй культурі — живі рештки різнобарвної маси культур українських племен.
Спершу Русь була порівнянно невеликим об'єднанням кілько племен Середнього Подніпров я центром у Києві, пізніше вона обійняла майже всі землі теперішньої України Кожне плем'я зберігало своє самоврядування і залежало від Києва лише у військовому плані, постачаючи київському князеві воїв та данину на військо. Іноземні джерела знають це об'єднання під іменем Куявії (Київської землі). Врешті правитель сусідньої Славії (землі ільменських слов'ян) Олег у 882 р в результаті походу на Київ об'єднав під своєю владою значну територію, на якій жили племена східних слов'ян: Київська Русь в часи найвищогс розкві-ту сягала Кавказу та Чорного моря на півдні, Карпат та Вісли — на заході, Балтійського моря на півночі, а на сході доходила
105
до Волги і Каспію. Можна вважати її ранньою імперією, яка об'єднала східнослов'янські та неслов'янські племена, що жили на цих землях. Утворення держави сприяло культурній консолідації населення Київської Русі.
Спільне походження та географічно-історичні умови теж визначили приблизно однаковий рівень економічного, соціально-політичного та культурного розвитку слов'янських племен, однак різниця у природних умовах, панування натурального господарства, різна сила іноетнічних впливів, більша чи менша тривалість етнічної самостійності виробили чимало прикметних рис у їх культурному обличчі, які державна єдність до кінця подолати не могла. Географічні, економічні та політичні обставини диктували культурну першість українських земель у Давньоруській державі. Тому в цілому слід погодитись із твердженням М. Грушевсь-кого, що «Київська держава, право, культура були утвором однієї народності, українсько-руської...» (Грушевський М. С. Звичайна схема «русской» історії і право раціонального укладу історії Східного Слов'янства // Пам'ятки України, 1991, № 3, с. 4). Побут русичів. Торгівля, політична 'і правова культура. Основою господарського.життя Київської Русі було хліборобство. Скотарство розвивалось найбільше у лісостеповій смузі завдяки великій кількості лук. У лісовій смузі було поширене бортництво (збирання меду диких бджіл) та пасічництво. В ті часи панувало натуральне господарство, однак розширення виробництва, розвиток ремесел сприяли активізації товарно-грошових відносин, стимулювали торгівлю.
Внутрішня торгівля концентрувалась у містах. Зокрема, Київ мав вісім торговищ, найбільше з них було на Подолі. Торгували сіллю, яку довозили з Причорномор'я, виробами ремісників, збіжжям, шкірами тощо. Зовнішньою торгівлею займалися гості — купці, які, гуртуючись у каравани, вирушали до Візантії, Хозарії, звідти в країни Сходу, а також до Скандинавії та Західної Європи. Розвивалася й торгівля морем, центром її було місто Олесня па Дніпрі; руські купці плавали також по Каспію до південного його узбережжя, звідти на верблюдах добирались аж до Багдада- Головними предметами експорту були шкіри, хутра, мед, віск та інші продукти сільського господарства. Імпортували з Візантії та країн Сходу шовкові й бавовняні тканини, зброю, ювелірні прикраси, скло, кераміку, прянощі, вина; з Європи — сукно, металеві вироби, зброю тощо. Розквіт руської торгівлі зі Сходом та Візантією припадає на X—XI ст., але з середини XII ст. ініціатива поступово переходить до кримських греків, далі до гену-сзців. Натомість міцніли зв'язки з Західною Європою, їх не в силі була зруйнувати навіть монголо-татарська навала.
Розвиток торгівлі вимагав удосконалення грошового обігу. Тісні торгові контакти сприяли поширенню на Русі арабської, візантійської та західноєвропейської монет (дирхем, міліаресії і
106
номісми, динари). Володимир Великий і Ярослав Мудрий карбували власні гроші — срібники і золотники, на яких витискались портрет князя і його родовий знак — тризуб.
Розвиток товарно-грошових відносин свідчив про розпад первісного родоплемінного ладу. Виникає майнова нерівність, знать і князівська дружина концентрують у своїх руках значні багатства; у приватну власність переходять садиби, знаряддя праці, худоба, продукти господарства, а потім частково й земля. Правда, в одних районах ці процеси йшли швидше, в інших повільніше, що мало певний вплив і на розвиток культури на Русі.
Населення міст, особливо малих, не відрізнялось від селян ні побутом, ні правами. Міста з'являються на Русі ще у третій чверті І тисячоліття. Вони виникають на основі городищ — укріплених поселень, центрів давньоруських племен. Зокрема, Київ виник на місці городищ VI ст., що існували на Старокиївській та Замковій горах. Про значну кількість міст-градів па наших землях свідчать іноземні джерела, а «Повість времешшх літ» вказує, що на Русі в IX—X ст. було до 20 міст, у ХШ ст. — близько 300. Великими центрами торгівлі стали Чернігів, Переяслав, Володимир-Волинський, Любеч, Галич. Особливо помітну роль відіграв Київ — столиця, «мати городів руських», найбільший ремісничий, торговельний та культурний центр Руської землі. Тіг-мар; єпископ Магдебурзький (кінець X—XI ст.) у своїй «Хроніці» зазначав, що в Києві «більше 400 церков і 8 ринків, а- люду незчисленна сила» (Січинський В. Чужинці про Україну. Львів, 1991, с. 10). Дослідники твердять, що кількість населення Києва у XI—XII ст. сягала 50 тис. (9 тис. дворів). Чернігів та Галич нараховували до 25 тис, Переяслав — 12 тис, Вишгород — понад 10 тис Основний контингент міського населення становили ремісники. Відомо, що вони об'єднувалися у корпорації; зокрема, назви подільських урочищ, можливо, зберегли пам'ять про об'єднання гончарів та кожум'як; у Вишгороді відомі корпорації гончарів та городників — будівників міських укріплень.
Торговці теж мали окремі об'єднання, що спеціалізувались на торгівлі з певними країнами і певними видами товарів. Відома, зокрема, Іванівська община в Новгороді, організаційним центром якої була церква на Опоках; члени цієї общини торгували воском. Багато міст, у першу чергу Київ, були осідками іноземних купців, які займали подекуди цілі квартали чи окремі гостеві двори. Саме купці активно сприяли культурним обмінам, через них переважно приходили в український побут чужинецькі звичаї, одяг, прикраси, знаряддя праці, а в мову — нові слова.
Крім ремісників і купців, у містах проживали також 'бояри, князі зі своїми дружинниками, священики, монахи, «чорний» робочий люд — челядь, ізгої та інші. Вільне населення брало участь у міських вічах, мало рівні права з боярством і справляло вели-
107
кий вплив на державні справи, деколи вирішувало і долю князівського престолу.
В основі відносин між людьми лежало давнє звичаєве право, корені якого сягають родового Ладу. У Київській Русі зберігалося широке місцеве самоврядування, останнє слово залишалося за старійшинами, воно було незаперечним. За покривдженого заступалися його родичі, а в разі смерті члена роду на забійцю чекала кривава помста. У часи війни родичі й далі виступали як окремий відділ народного ополчення, що складалося з вільних людей — смердів та міщан. Майнові проблеми родичі також намагалися вирішити полюбовно, а спадок переходив до старшого в роді. Проте розвиток феодальних відносин, прийняття християнства і культурне зближення з Візантією привели до запозичення візантійського права, яке лягло в основу церковного законодавства (Церковні Устави Володимира та Ярослава Мудрого), та до кодифікації власного права у першій половині XI ст. На цей час припадає створення першої редакції так званої «Руської Правди» — «Правди Ярослава» (17 статей). Всього відомо чотири редакції; найширша — третя — припадає на час правління Володимира Моиомаха і має 135 статей («Пространная Правда»). «Руська Правда» являє собою в основному збірку норм цивільного та кримінального спрямування, встановлює кари за різ ні порушення і злочини.
Українська міфологія та прийняття християнства. Культура Київської Русі піднялась на новий щабель після прийняття християнства: разом з ним прийшли якісні зміни у світогляд і побут русичів; нова релігія стала ідеологічним підґрунтям для феодальних відносин, що формувались, зумовила входження Русі у європейський християнський культурний світ.
Однак і до прийняття християнства слов'янські племена мали цілу систему поглядів на життя, в основі яких лежало язичництво. У язичницьких віруваннях своєрідно поєднувались народна фантазія та позитивні знання людини про світ, віковий досвід поколінь, що проявився у правилах етики, естетики і моралі. Про давні слов'янські вірування існували далеко не повні дані, через це деякі дослідники вважали слов'янську міфологію примітивною, нерозвиненою. Та найновіші дослідження спростовують цю думку. Тисячоліття культуротворчого процесу на Україні виробили розвинену систему вірувань, що грунтувались на астральному культі, подібному до культів давніх цивілізацій.
У язичництві виділяються кілька пластів. Найдавніший, що сягає часів появи людини на наших землях, складають анімізм (віра в те, що кожне природне явище має свою душу) і тотемізм (віра в походження людини від тваринного чи рослинного світу і здатність її перетворюватись у рослину або тварину). Поступово люди вчились узагальнювати свій досвід, все більше задумувались над проблемами походження світу, шукали першопри-
108
чини буття. Так склалось уявлення про богів — творців Всесвіту та першооснови світу — небесного вогню і води, поєднання яких творило життя, Богинею — матір'ю світу, як вважає О. Знойко, була Лада
ім'я якої зустрічаємо в українському фольклорі. Культ Лади та її дітей — Данії (Лелі), що уособлювала втілену воду, та Поле-ля, що втілював світло, в часи патріархату був витіснений культом бога — володаря неба, який виступає в кількох іпостасях: Див (яскраве небесне склепіння), Сварог (нічне небо) і Перун (бог дощу, грому та блискавки). Святом Сварога було Різдво Всесвіту — час, коли народжувалась тріада світил: Сонце, Місяць і Зоря (25 грудня — 7 січня). Як вважає О. Знойко, головним божеством тріади був Місяць, назви якого — Дідух (у іранців Дадвах — бог-творець), а також Коляда і Василля дійшли до нас. Народний звичай зберігає святкування Щедрого вечора — свята народження Місяця, коли ліпились пироги як жертовна страва цьому богу, влаштовувались посівання та співалися щедрівки — величальні гімни йому як володареві води, рослинного і тваринного світу.
Перехід до землеробства утвердив на Україні культ Матері-Землі і Золотого Плуга. Легенду про золоті речі — плуг, ярмо, сокиру і чашу, які впали, на землю за царя скіфів Тіргітая, переказує Геродот (V ст. до н.е.). За цією легендою, лише син царя ' Колоксай зміг узяти ці речі, що горіли небесним вогнем; він і став правителем скіфів-землеробів. Іпатіївський літопис повідомляє, що саме Сварог дав людям плуг і навчив обробляти землю.
Матір-Землю символізувала у давніх українців богиня Берегиня. Земля вважалася центром Всесвіту, а уособленням його було Прадерево Світу, яке й досі вишивають на рушниках у вигляді дивовижної квітки, дерева життя.
Поряд із цими богами джерела називають ще сонячне божество — Даждьбога (його уособлення — Ярило, Семиярило, чи Ссмаргл, Світовид), бога вітру і бурі Стрибога, бога скотарства, майна і мистецтва Волоса (Велеса) та ін. Поступово система спільних для багатьох племен вірувань зруйнувалася, і на перший план виходять племінні культи: кожне плем'я обирало собі богів-покровителів У період утворення Руської держави на чільне місце висувається культ Перуна як покровителя князя і його дружини.
Язичництво було доволі досконалою системою вірувань та знань про світ, але в часи руйнації первісно-родового ладу, пов'язаної з прогресом продуктивних сил. воно не могло забезпечити виконання ряду нових функцій релігії. По-перше, створене в період, коли основною життєвою потребою людей було вміння знайти можливості співжиття з природою, пристосуватись до навколишнього середовища, язичництво не давало рекомендацій, якими повинні бути відносини між людьми у новому світі — сві-
109
і соціальної нерівності та класової боротьби; по-друге, збереження племінних культів перешкоджало етнічній, державній та культурній консолідації племен. Спроба Володимира створити єдиний пантеон із найбільш шанованих слов'янських племінних богів на чолі з Перуном, щоб надати йому загальнодержавного характеру, успіху не мала.
Релігією, що розробляла. проблеми загальнолюдського спів-життя, «пояснювала» експлуатацію та соціальну нерівність, вчила моральних норм, терпіння і покори, проповідувала непротивлення злу насильством, даючи багатим право на панування, а бідним — надію на майбутнє, було християнство.
Утвердження християнства на Русі відбулось не одразу. Вміщена у літописі легенда про Андрія Первозванного, який побував на Київських горах, дозволяє думати, що християнські місіонери потрапляли на українські землі ще в перші століття нашої ери., І. Огієнко припускає, іцо хозарська місія солунських братів Кирила та Мефодія в ЇХ ст. насправді була місією руською, здійсненою на запросини київського князя Аскольда. М. Брайчев-ський обґрунтовує гіпотезу, що Русь уперше хрестилася саме за цього князя у 860 р. Тому не дивно, що проголошення християнства державною релігією князем Володимиром у 988 р. і заборона язичництва були досить спокійно сприйняті в Подніпров'ї. Натомість на окраїнах Руської землі населення ще довго дотримувалося старої віри, так що навіть у містах доводилося силою змушувати людей охреститись.
Церква вперто боролася з «поганством», однак так і не змогла викоріняти вікову традицію. Християнство змушене було пристосовуватись, асимілювати язичницькі культи та обряди, вбираючи в- себе їх елементи. У такому вигляді до наших часів дійшли давні звичаї і традиції русичів, зв'язані з офіційним церковним культом: Різдво Всесвіту святкується як Різдво Христове, готуються кутя і дванадцять страв, співаються колядки і щедрівки; із церковними святами зв'язані й інші календарні свят;», українців — Масляна (проводи зими) перед Великим постом, закликання весни па «40 мучеників», гаївки на Великдень, свято Купала на Іванів день.
У тім, що християнське вчення стало близьким і зрозумілим народові, значна заслуга монастирів та чернецтва. Одним із перших був заснований Печерський монастир у Києві. Афонський чернець Антоній (XI ст.), поселився в печері серед лісу над Дніпром і почав життя аскета: споживав лише хліб і воду, весь час копав свою печеру і молився Богу. Навколо нього зібралося з часом до двох десятків ченців, які і створили монастир. Ігумен П є -перського монастиря' Феодосій (XI ст.) запровадив суворий статут монашого ордену отців-студитів і перетворив монастир у зразковий в моральному та господарському плані: монахи займались городництвом і садівництвом, ткали і в'язали, переписували кни-
110
ги, але найбільше дбали про аскетизм — постили через день чи взагалі жили тільки на хлібі та воді, намагалися подовгу не спати, класти якомога більше поклонів тощо. Проте аскетизм візантійського зразка на Русі не прижився, узяли гору природніш сло-. в'янський оптимізм, добродушність, веселість, схильність до музики й співу.
Християнство об'єднало під своєю егідою майже всі галузі культури. Саме храми та монастирі — Софія Київська, Спас Чернігівський, Печерський і Видубецькнй монастирі та інші були одночасно й осередками освіти, бібліотеками, центрами творення мистецьких цінностей.
Освіта і наука. Існування писемності у слов'ян за часів язичництва не викликає сумніву. її поява зумовлювалась необхідністю закріпити і передати наступним поколінням досвід, думки, знання, обсяг яких наростав з розкладом первіснообщинного ладу, Численні писемні джерела й археологічні знахідки свідчать, що принаймні в середині І тисячоліття слов'янські племена користувалися примітивним піктографічним письмом. Чорноризець Храбр (кін. IX—-поч. X ст.) згадує «черти і рези». Звичайно, таке письмо не годилося для більш складних текстів, тому праукраїнці почали використовувати букви грецького алфавіту.
Створення слов'янської азбуки пов'язують з іменами Кирила і Мефодія (ЇХ ст.). Із двох алфавітів, якими користувались у) IX— XI ст. — кирилиці та глаголиці, більшість дослідників вважає саме другий винаходом солунських братів. На межі IX і X ст. на території Першого Болгарського царства на основі синтезу грецького письма та глаголиці виникла більш досконала азбука, що отримала назву кирилиці; нею й написані відомі нам пам'ятки давньоруської літератури.
З прийняттям християнства розширюється використання та прискорюється розвиток писемної культури. Православ'я допускало богослужіння рідною для народу мовою, що сприяло збільшенню кількості освічених людей та появі книги. Літературною мовою стала церковнослов'янська, яка прийшла на Русь разом з богослужебними книгами та церковними відправами з Болгарії.
Про поширення освіти серед русичів свідчать численні берестяні грамоти, знайдені в основному у Північно-Східній Русі, написи, зроблені на виробах ремісників, на стінах будівель. Перші школи для дітей «нарочитой чаді» створив ще князь Володимир. Ярослав Мудрий у Новгороді «зібрав від старостів і попових дітей триста учити з книг» (Літопис Русський, с. 79). Навчання вели дяки та священики; вони вчили читати і писати, використовуючи
богослужебні книги, найчастіше Псалтир. Довше навчалися кандидати на духовний сан, докладно пізнаючи Святе Письмо.
Щоб мати вищу освіту, доводилося вивчати грецьку мову, За свідченням митрополита Климентія, у середині XII ст. її на Ру-
111
сі знали близько 400 чоловік. З інших мов давні русичі знали німецьку та латинську, особливо в західноукраїнських землях. Деякі представники панівних верств, зокрема Ярослав Мудрий, Всеволод Ярославович, Володимир Мономах, Ярослав Осмомисл та інші, славились як «книжні мужі» та знавці кількох мов.
При Києво-Печерському монастирі існувала також школа вищого типу, де поряд з богослов'ям вивчались філософія, риторика, граматика, для чого використовувалися твори античних авторів, грецька природнича та географічна література. З цієї школи вийшли відомі діячі давньоруської культури.
Грамоти навчалися не тільки хлопці, а й дівчата. Літопис розповідає про школу, відкриту внучкою Ярослава Мудрого Ганною Всеволодівною. Знала «книжне письмо» і сама писала книги княгиня Єфросинія Полоцька.
Книги писалися в основному при монастирях та храмах спеціальними переписувачами — монахами чи дияконами. Писали іїх на пергаменті чорнилом, виготовленим з дубової або вільхової кори, гусячим пером. Найдавніші книги, що дійшли до нас — «Остромирове євангеліє» (1057), «Ізборники» князя Святослава Ярославовича (1073 та 1076), — писані так званим уставом, у якому переважали прості лінії, прямі кути і кола. Пізніше устав перейшов у півустав, букви якого були менш правильно виведені, але все ще стояли окремо одна від одної. Врешті з'явився скоропис, у якому букви вже поєднувались між собою. Книга вважалася великою цінністю, і не раз у літописах знаходимо похвальне слово про неї. Князь Володимир Васильович за один молитовник заплатив вісім гривень, а за село — 50 гривень. На XI ст. припадає створення перших книгозбірень. Великим меценатом письменства був Ярослав Мудрий, який заклав бібліотеку при Софійському соборі.
Збирали і читали все, що потрапляло до рук. На чільному місці, звичайно, було Святе Письмо; читалися також фантастичні повісті, створені греками чи жителями Сходу («Александрія», «Троянська війна», «Казки тисяча і однієї ночі» тощо), апокрифи — перекази на біблійні теми, які суперечили виробленому вченню церкви, врешті — твори природничого та географічного змісту («Фізіолог», «Шестиднев» Василя Великого, «Християнська топографія» Косми Індикоплова та інші).
Значного розвитку набула медицина. Першими лікарями були усякі ворожбити і знахарі — волхви, чарівники, обавники, відуни. Міщани та верхи суспільства користали з послуг лічнчків — руських і іноземців. Нам відомі імена Дем'яна Пресвітзра, Агапіта Лічця, Петра Корсунянина.
Літописання. Література. Фольклор. На зразок популярних на Русі візантійських хронік Іоанна Малали (V ст.), Юрія Гамар-тола (IX ст.), болгарських літописів та деяких історичних оповідань Західної Європи починають писати руські люди власні їсторичні твори — літописи. М. Грушевський характеризував найбільший з тих, що дійшли до нас, Іпатіївський збірник літописів (XV ст.) як «правдивий архів нашого письменства», де збереглись уцілілі залишки руської історіографії. До першої частини • Іпатіївського збірника вхрдить «Повість временних літ», написана монахом Нестором. «Повість...» пройнята ідеєю єдності Русі під владою київського князя перед загрозою половецьких орд, сповнена світлим почуттям любові до рідної землі. Величезний фактичний матеріал, чіткість композиції та багатство мови дозволяють вважати цей літопис однією з видатних пам'яток світової культури.
На XII—XIII ст. припадає новий етап у розвитку руської історичної думки: літописці зосереджують свою увагу в основному на місцевих подіях. Кожен літопис набуває яскравих індивідуальних особливостей, що виявляються в його політичній спрямованості, у стилі викладу й мові. Історію південноруських князівств XII ст. викладено, зокрема, в Київському літописі, який теж знаходимо в Іпатіївському списку; останню ж частину збірника складає Галицько-Волинський літопис, у якому йдеться про політичне життя галицької держави у XIII ст. Галицько-Волинському літописові властиві риси, характерні для західноукраїнського літописання: відчутніший вплив європейських хронік, менша кількість відомостей з церковного життя, роздумів релігійного змісту, особливо в першій частині, мовні особливості.
Літописи не лише історичні твори, а й пам'ятки руської оригінальної літератури. На думку академіка Д. Лихачова, майже всі літературні пам'ятки цього періоду мають одну тему, один сюжет; цей сюжет — світова історія, а тема —- сенс людського життя; через те кожен твір тоді сприймався як складова частина одного твору, який і слід було скомпонувати. Література розповідає, чи принаймні прагне розповісти, не про придумане, бо вимисел засуджується як обман читача, а про реальне, і будь-яка подія прив'язана до певного місця і часу.
Характерна особливість руської літератури — гостра' публіцистична спрямованість. Тому літературні пам'ятки X—XIII ст. є одночасно і пам'ятками громадсько-політичної думки, бо викликала їх до життя потреба в утвердженні християнської церкви та політичної влади правлячої династії.
Одна з найдавніших пам'яток руської літератури, що дійшла до нас, — «Слово про закон і благодать» митрополита Київського Іларіона, укладена в 30—40-х рр. XI ст. У жанрі проповіді автор обґрунтовує думку про те, що всі християнські народи рівні між собою незалежно від того, хто коли прийняв християнство, а всесвітня історія є історією переходу від життя, описаного в Старому Завіті («закон»), до християнства («благодать»). «Слово...» — видатний філософський твір руської літератури, ав-
113
тор якого проявив себе як блискучий полеміст з неабияким» літературними здібностями.
Дуже цікавим зразком повчальної літератури є «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям» (поч. XII ст.). Це своєрідний заповіт, у якому князь, посилаючись на авторитет Спитого Письма і твори отців церкви, на досвід власного життя, дає дітям науку і пораду, як жити й управляти Руською державою. Щоб не занапастити її й душі своєї, повинні вони прагнути миру, ставити загальнодержавні'інтереси вище від родинних, жити за Божими заповідями, дбати про церкву, не оминати вбогих і сиріт, берегти людське життя.
Перлиною давньоруської літератури по праву вважається «Сло- во о полку Ігоревім» (біля 1187) невідомого автора, яке не має аналогів у візантійській та європейській літературі, поєднуючи в собі жанрові ознаки ораторського твору і фольклорних слав та плачів. «Слово...» — чи не найбільш переконливе свідчення зрілості руської літератури, її самобутності. Одним із джерел натхнення для автора цього шедевру стала народна творчість — найбільш давній і багатий пласт художньої культури русичів.
Удавні часи слово і мелодія завжди звучали в контексті якоїсь обрядової дії і мали певну практичну спрямованість, мету. Через те усна творчість була складовою народного світогляду, невід'ємною від вірувань, звичаїв, обрядів. Прихід християнства не перешкодив її розвитку — з'являються нові мотиви, образи, сюжети, побутові елементи.
Важко провести чітку межу між прадавнім і новим циклами народної творчості; все ж до найдавніших слід віднести замовляння та заклинання, а також казки про тварин, що наділені рисами людської поведінки, казки героїко-фантастичиого змісту, у яких відбилась віра людини у надприродну сутність різних явищ, у силу магії. Поряд з ними стоять перекази побутового характеру та легенди історичного змісту, серед яких найбільш відомі оповіді про заснування Києва, про Андрія Первозванного, про Кирила Кожум'яку та ін.
Протягом усього періоду Київської Русі н пізніше творив народ прислів'я, приказки, загадки, які зустрічаємо навіть у руських літописах.
У IX—XI ст. па Україні склався героїчний епос у формі билин, однак дальші події стерли його в пам'яті народній, тож відомі билини лише у записах із. земель, що складали Північно-Східну Русь. Можна дукати, що перші билини були історичними піснями княжої доби, йшлося в них про боротьбу руських витя-зів-богатирів із степовими кочівниками. В українському фольклорі збереглися лише окремі уривки цього давнього епосу.
Мистецтво. Цінною складовою культурної спадщини Київської Русі є мистецтво, що також являло собою синтез художнього досвіду слов'янських племен та вікових надбань Заходу і Сходу.
114
Кам'яне храмобудівництво на Русі пройшло певні етапи у своєму розвитку. Зразками ранньої архітектури, в якій найбільше проявляються типові візантійські риси, є Десятинна церква в Києві (X ст.) та Спасо-Преображенський собор у Чернігові (1031— 1036). Грецькі й руські майстри будували і Софійський собор, окрасу Києва і всієї Руської землі. При всій складності будівельних робіт і грандіозності задуму, Софія відзначається надзвичайною гармонійністю композиції і неповторністю, своєрідністю будови, в якій вже проступають риси руської архітектури. З XII ст. починається новий етап. Храми та світські кам'яні будівлі стають простішими із оформленні, меншими за розмірами, але набирають більшої довершеності і краси. Типовим стає кубічний од-нокупольпий храм. Візантійський вплив поступово слабне, натомість проявляються риси західноєвропейського романського стилю, особливо у зовнішньому оформленні будівель. Собори, зберігаючи спільність основних рис, набувають місцевих особливостей. Виділяються окремі школи: київська, переяславська, галицька. Із пам'яток цього періоду дійшли до пас у перебудованому вигляді церкви Богородиці Пирогощі (1132), Кирилівська (1146) та Василівська (1183) у Києві, Борисоглібськнй собор (бл. 1128) у Чернігові, церква Пантелеймона (бл. 1200) у Галичі.
В храмах розвивається іконопис, фресковий розпис та мозаїка. Із руських іконописців відомі нам Григорій та Аліпій (обидва творили у другій половині XI й на початку X11 ст.), монахи Печерського монастиря, засновники київської художньої школи іконопису.
Поширення писемності та поява книг привели до виникнення на Русі ще одного виду живопису — книжкової мініатюри. Найдавнішими з тих, що дійшли до пас, є мініатюри в «Остромиро-вому євангелії» (1056—1057) та «Ізборнику» князя Святослава (1073).
Надзвичайно багатим було декоратнвно-ужнткове мистецтво. Руські майстри зуміли органічно поєднані у своїх творіннях художню традицію східнослов'янських племен із чужоземними досягненнями, що прийшли на Русь разом з численними мистецькими виробами з інших країн. Захоплює майстерність творців художнього литва, ювелірів.
Важливими атрибутами життя русичів були музика, пісня "і танець. Мелодії звучали під час свят і в праці, на князівських бенкетах і в походах, а також під час виконання обрядових дій та церковних богослужінь.
Література: БраЙевс'ькнй М. 10. Конспект історії України// Старожитності, 1991, ч. 2—3, 4, 5, 6; БряйчевсІкій ЛІ 10. Утвердження християнства на Русі. К., 1988; Грушепськи'й ЛІ. Історія Україии-Руси. Т. І К.; 1991; Грушевськніі М. Звичайна схема «русекой» історії і право раціонального укладу історії Східного Слов'янства //Пам'ятки України, 1991, № 3; Дорошенко Д. І. Нарис історії України. Львів, 1991; Злато-струй. Древняя Русь X—XIII веков. М;, 1990; Зиоііко О. П. Міфи Київської
8* 115
землі та події стародавні. К., 1989; Исаевнч Я. Д. Культура Галицко-Во-льіискоіі Руси// Вопросьі исторни, 1973, № 1; История культури Древней Ру-си. Т. 1—2. М„ 1948—1951; Історія Української РСР. Т. 1, ки. І. К., 1977; Історія української культури. Львів, 1937; Крип'икевич І. Історія України. Львів, 1990; Літопис Руський. К., 1989; Малашок Є. Марися з історії нашої культури //Українська культура, 1991, № 1—6; Рнбаков Е. Я. Язичество древ-них славян. М., 1981; Семчішнш М. Тисяча років української культури. Історичний огляд культурного процесу. Нью-Йорк—Париж—Сідней—Торонто, 1985; Сочинський В. Чужинці про Україну. Львів, 1991; Українська народність. Нариси соціально-економічиої і етпополітичпої історії. К., 1990.