- •Теорія та історія світової і вітчизняної культури
- •Тема 2. Культура і суспільство
- •Тема 3. Філософські концепції культури
- •Тема 1. Культура стародавнього світу
- •Тема 2. Культура середньовіччя
- •Тема 3. Культура епохи відродження
- •Тема 4. Культура нового часу
- •Тема 5. Культура і глобальні проблеми сучасності
- •Тема 1. Історія української культури в наукових дослідженнях
- •Тема 3. Українська культура XIV — першої половини XVII ст.
- •Тема 4. Українська культура другої половини XVII—XVIII ст.
- •Тема 5. Доба культурно-національного
Тема 4. Культура нового часу
Культура часів Реформації і Просвітництва. Сучасний рівень західноєвропейської цивілізації значною мірою зумовлений культурними надбаннями, які були започатковані в часи Ренесансу і Реформації. Реформацію (від лат. reformatio — перетворення, виправлення) слід розглядати як своєрідніш духовно-культурний осередок розвитку капіталізму; вона була підготовлена гуманістичним змістом ренесансної епохи з її нещадною критикою середньовічного світогляду, а також єретичними вченнями, які зародились
73
у руслі соціальних зіткнень XIV—XV ст. (виступи Д. Уїткліфа в Англії, Яна Гуса, а потім чашників і таборитів у Чехії).
На світоглядних засадах Реформації виникають нові Художні напрямки і школи. Центр духовного життя зміщується у релігій-но-світоглядну сферу, на передній план висувається ставлення людини до Бога, що означало відхід від властивого Відродженню погляду на Людину та її духовний світ як на найвищі життєві цінності. Загострення віросповідпицьких суперечностей викликало до життя численну полемічну літературу, нові літературні жанри: гімни, псалми, проповіді, відозви.
Па хвилях Реформації з'являється епос на біблійну тематику, який знайшов відображення у творах Д. Мільтона «Втрачений рай» та Ф. Г. Клопштока «Мессіада»; ідеї нової епохи яскраво проявились у живописі та графіці, зокрема у творах німецьких художників А. Дюрера і Л. Кранаха Старшого-
Лльбрехт Дюрер (1471—1528) працював головним чином у гравюрі й живописі; крім того, розробляв теоретичні питання образотворчої») мистецтва — про перспективу та пропорції. Творчість цього художника пройнята духом свободи, інтересом до різноманітності життя, що прийшли на зміну середньовічній скованості, і водночас духом страждання й тривоги з приводу тяжких і кривавих соціальних конфліктів, нестійкості всього земного. Це виразно видно у його відомих гравюрах «Лицар, смерть і диявол», «Меланхолія», а також у живописній картині «Чотири апостоли».
Лукас Кранах Старший (1472—1553) прихильно ставився до діячів Реформації, був приятелем М, Лютера. У ранніх живописних творах «Розп'яття», «Відпочинок на шляху до Єгипту» та інших він намагається подолати пізньоготичні традиції умовностей та орнаментальності і створити правдиві образи, пройняті духом гуманізму; риси Відродження і традиції готики переплітаються в зображеннях Мадонни, біблійських і міфологічних персонажів. Л. Кранах досягає великої художньої майстерності як у зображенні поетичного, багатого на деталі пейзажу, так і у відтворенні гостроти характеристик в портретному живописі, зокрема у портретах М. Лютера і Ф. Меланхтона.
Специфіка культури доби Реформації полягає в тому, що вона поєднує в собі риси Середньовіччя і Нового часу, відтворює складинй синтез політичних, релігійних та інтелектуальних колізій.
Важливим фактором соціокультурних змін у XVII ст. стає науки, нерпі за все експериментальне природознавство. У результаті прогресу природничих наук і математики виробляється механіко-матеріалістичне уявлення про природу, яке найбільш повно виражене у класичній праці І. Ньютона «Математичні начала натуральної філософії» (1687).
Філософське обгрунтування різних форм пізнавальної діяльності було реалізоване в XVII—XVIII ст. у рамках двох супереч-
74
ливих напрямків — раціоналізму та емпіризму. Раціоналізм (від лат, ratio — розум) визнає єдиним джерелом розум, а емпіризм (під лат. empirikus — чисто практичний) — чуттєвий досвід.
Для раціоналістів сумнів є передумовою всякого мислення, яке, б свою чергу, надає людському існуванню справжнього сенсу. «Cogito ergo sum» («Я мислю — отже, існую») — таким був принцип декартівського раціоналізму. Раціоналізм вбачав у розумі здатність істинно осмислити існуючу реальність і не допускав можливості отримання хибних знань внаслідок пізнавальної діяльності; якщо розум помиляється, то лише через емоції і волю. В. контексті раціоналізму можна виділити дуалізм Р. Декарта (1596—1650), пантеїстичний монізм Б. Спінози (1632—1677) і об'єктивний ідеалізм Г. В. Лейбніца (1646—1716): Основи емпіризму закладені Ф. Беконом (1561—1626), який вважав почуття недостатнім і ненадійним джерелом знань, тому завдання науки вбачавв у її здатності застосувати раціональний метод до чуттєвих даних. Тиким чииомч становлення раціоналістичного світогляду в «контексті розвитку експериментального природознавства і філософії було, безумовно, видатним досягненням у культурному протесі Нового часу.-
| У художній культурі цього періоду сформувалися два стилі — барокко і класицизм.
Епоха барокко (від італ. Ьагоссо — дивний, химерний) настала після глибокої духовної кризи, викликаної Реформацією. Для цього стилю характерний своєрідний погляд на людину і світ — як на величезний театр, де кожний виконує свою роль. Багатий порт Амстердама у 1638 р. відкрив міський театр, над входом якого можна було прочитати: «Наш світ — сцена, у кожного тут своя роль,, і кожному відплатиться за заслугою». Прийшовши на зміну культурі Відродження і маньєризму, барокко відкрило нові можливості для розвитку мистецтва, що особливо виявилось у створенні грандіозних міських і паркових ансамблів. Ного стилістика відзначається великим драматизмом, часто трагізмом світовідчуття, складною врівноваженістю динамічних композицій, підвищеною експресивністю, прагненням поєднати реальність і ілюзії- Динамізм скульптури барокко, на відміну від ренесансної скульптури спокою, викликає не оптимістичне відчуття могутності, величі можливостей людини, а скоріше захоплення легкістю, витонченістю якоюсь нереальною, неземною привабливістю? Якщо у митнії: класичної Греції та Відродження боги зображалися олюдненими, то у італійського скульптора Д. Л. Берніні (1598—1680) вони залишаються богами. В його скульптурній групі «Аполлон і Д;іфна» відчувається ілюзія польоту, проте якогось незвичайного, майже нереального, казкового. Архітектура барокко зберігає де-які досягнення епохи Відродження, однак у ренесансних формах впряжений інший зміст, інше світовідчуття. Це особливо вияви-
лось у контрастах між елементами важких об'ємних конструкцій, які символізували земне, та елементами легких, витончених конструкцій — втіленням величного. Майстри цього стилю розробляли новий тип міського палацу, відштовхуючись від якого, вирішували завдання створення великих ансамблів. Особливо вражають споруди комплексу собору і площі Святого Петра в Римі, ав-торство яких належить Д. Л. Берліні;. Видатними представниками барокко у живописі були італієць М. Караваджо і голландець П. Рубенс. М. Караваджо (1537—1610) розробив прийом Так званого нічного освітлення, завдяки якому домагався різких контрастів світла і тіні. Творчості П. Рубенса (1577—1640) властивий високий гуманістичний пафос (назвемо хоча б картини «Підняття хреста», «Вакханалія»). В цілому ж стиль барокко був неоднорідний, у ньому виділяються різні напрямки: «високе» барокко (ари-стократичие, дворянське і церковне), «середнє» і «низьке» (міщанське' та-селянське).
Ще більш складний і неоднозначний за своєю природою класицизм (від, лаг. classicus — зразковий), який пережив глибокі, зміни і наповнився новим змістом у другій половині XVIII ст. Як цілісна система цей стиль почав функціонувати у Франції в XVII ст., в епоху піднесення абсолютизму; теоретичні принципи його виклав Н. Буало (1636—1711) у дидактичній поемі «Мистецтво поетичне». Грунтуючись на принципах філософського раціоналізму, класицизм виховував ідеальне уявлення про розумну і справедливу владу освіченого монарха, тому в художніх творах переважали громадянські, героїчні й патріотичні мотиви. В дусі античного естетичного ідеалу утверджувався строгий поділ жанрів мистецтва на «високі» і «низькі». До перших, де відображалося життя міфологічних персонажів, королів, полководців, належали трагедія, ода, героїчна поема;, до других, де героями виступали селяни, міщани, — комедія, байка, сатира, ідилія. В драматургії не допускалося змішування трагічного і комічного, величного і низького, суворо дотримувався закон «трьох єдностей» — дії, часу, місця. Визначними досягненнями класицизм завдячує творчості драматургів Ж. Расіна і Ж. Б. Мольєра. Ж. Расін (1639—1699) у п'єсам «Британнік», «Мітрідат» показав конфлікт між людською гідністю, високим моральним обов'язком та деспотичною владою, егоїстичними пристрастями. Через творчість Ж. Б. Мольєра (1622—1673), який утвердив жанр «високої комедії», класицизм звернувся до проблем народного життя.
Отже, барокко і класицизм можна розглядати як культури >-світоглядні явища перехідного періоду — від Реформації до Просвітництва. Духовна суть барокко виразила кризу свідомості соціальних верхів, що проявилось у контрастах «високого» і «низь кого», «духовного» і «матеріального», «спокою» і «екстазу». Класицизм у допросвітницький період здебільшого виражав естетичні
76
ідеї, художні смаки і навіть політичні позиції тієї частини феодальної аристократії, яка бачила порятунок системи у зміцненні абсолютної монархії, в тотальному контролі над духовними сферами життя народу, використанні світоглядних орієнтирів раціоналізму для надання старим ідеям привабливішого звучання. Разом з тим у класицизмі цього періоду не можна не бачити критики феодального способу життя, спроб звернення до соціальних низів як представників розуму і здорової моралі.
XVIII ст. в історії культури недарма назване епохою Просвітництва: наукові знання, які раніше були надбанням вузького кола вчених, стали поширюватись на всі суспільні верстви. Віра у могутність людського розуму, в його безмежні можливості, у прогрес науки, що створює умови для економічного і соціального добробуту, — такий пафос цієї епохи.
Просвітництво започаткувало суспільні і правові ідеї, які лягли в основу державного будівництва сучасної західної цивілізації. Загальновизнано, що Ж. Ж. Руссо є одним з основоположників ідеї народного суверенітету, яка передбачає безпосередню участь кожного громадянина у владних відносинах на відміну від принципу представництва, коли громадянин передає свою волю іншій особі. Ідеї політичної і громадянської свободи, поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову сформулював у своїх працях Ш. Л. Монтеск'є (1689—1775).
Головна суперечність, яку намагається розв'язати філософія Просвітництва, полягає в несумісності «приватної людини», тобто індивіда з його користолюбними інтересами, і «людини взагалі» — носія розуму й справедливості. Але новий герой — «громадянин світу», вільний від станових, конфесійних і національних особливостей, носій «чистого розуму», не знаходить себе у конкретних історичних умовах. В надрах Просвітництва виникла така течія, як просвітницький реалізм (від лат. realis — речовий, дійсний), що втілений у романах «Робінзон Крузо» Д. Дефо (1660—1731) та «Мандри Гуллівера» Д. Свіфта (1667—1745), картинах «Вибори» і «Кар'єра продажної жінки» У. Хогарта (1697—1764).
Просвітницький напрям у художній культурі виразився також у методі сентименталізму (від фр. зепіітепі — почуття), який був своєрідною реакцією на надмірний раціоналізм класицизму з його нехтуванням почуттями простої людини. Але в широкому культурологічному плані сентименталізм виражав суперечливі тенденції. З одного боку, в ньому відображалося прагнення людини до гармонійного розвитку, з другого — він поетизував приватне життя в сімейно-побутових умовах. Художнє світовідчуття цього на прямку найповніше відобразив Л. Стерн (1713—1768) у «Сентиментальній подорожі по Франції та Італії». Водночас автор, показавши світ алогічним, позбавленим цілісності і завершеності, уловив момент кризи просвітницької культури.
II
Завершенням кризи Просвітництва стала французька революція 1789—1794 рр. Кривавими акціями якобінської диктатури були потоптані просвітницькі ідеали.
Культура періоду розвитку вільної конкуренції. В результаті створення машин і універсального парового двигуна'в кінці XVIII ст. в Англії, а в XIX ст. і в інших країнах відбулася промислова революція, суть якої полягала в переході від мануфактурного до машинного виробництва. Промисловий переворот докорінно змінив не лише технічну основу виробництва, а й соціально-економічні відносини, побут, ціннісні орієнтації людини. Відбулося відокремлення промисловості від сільського господарства, виникли великі міста — промислові і культурні центри. Швидкий процес урбанізації втягнув у вир міського життя мільйони людей, зламав звичайний патріархальний спосіб існування, сприяв формуванню відчуття напруженої динаміки оточуючої дійсності. Одні люди сприймали ці темпи розвитку із захопленням, швидко адаптувались до змін, інші — з байдужістю, ще інші переживали як суспільне лихо. Все це справляло глибокий вплив на всю структуру духовного світу людини.
Законом стосунків між людьми і соціальними групами стає жорстока конкуренція, яка одних робить багатими, інших кидає на Дно злиденності. І все ж вільна конкуренція, утверджуючи принцип змагальності, сприяла постійному вдосконаленню задат-ків і здібностей людини.
Промисловий переворот, незважаючи на певні його негативні соціальні наслідки, створював широкі можливості для масового споживання продуктів і товарів, підвищення матеріального добробуту значної частини населення. Крім того, він у більших масш-табах, ніж цс було на етапі розвитку мануфактурного виробництва, забезпечував зростання освітнього рівня народних мас. Характерною рисою освіти стає вузька спеціалізація; вона, з одного боку,
закладала міцний фундамент фахової майстерності, з іншого—
значно збіднювала гуманітарний зміст світорозуміння.
Радикальних змін зазнає політична система суспільства.. На уламках абсолютизму, зруйнованого буржуазними революціями, розбудовуються демократичні республіки, конституційні монархії. Оновлення виборчого законодавства в Англії покликало до участі в державному житті земельну і промислову демократію, середні верстви народу. Величезним досягненням демократії було прийняття у 1787 р. конституції США, яка вперше в історії законодавчо закріпила ліберальні ідеї Просвітництва, політичні та громадянські свободи, розподіл влади на законодавчу, судову і виконавчу! Тред-юніоністський рух в Англії започаткував виникнення профспілок як організації соціального захисту робітництва. Вказані особливості розвитку капіталізму в умовах вільної конкуренції дають змогу зрозуміти суть, зміст та напрями культурного прогресу в цей час.
78
Кінець XVIII і початок XIX ст. ознаменувалися розквітом класичного природознавства. Якщо у XVII ст. проходив процес диференціації природничих знань, то на новому етапі визначальним фактором стає систематизація наук, чим закладалися підвалини для формування цілісної наукової картини світу. Створення теорії клітинної будови живого, а також теорії Ч. Дарвіна про природний добір, відкриття закону збереження і перетворення енергії, розробка неєвклідової геометрії нанесли удар по механічній будові світу та метафізичному мисленню, сприяли утвердженню діалектичного методу в філософії й конкретних науках, причому ідея діалектичного розвитку переноситься і в сферу гуманітарних наук.
Філософи та історики першої половини XIX ст. не тільки визнають існування законів історії, але й намагаються застосовувати у своїх дослідженнях конкретно-історичний підхід — розглядати кожну подію не з точки зору її відповідності «розуму», а у зв'язку із закономірностями тієї епохи, в якій вона відбувалася. Найбільш повно цей принцип втілений у працях Г. Гегеля (1770—1831), За Регелем, історія розвивається не прямолінійно, а через боротьбу протилежних сил. Французькі історики лоби Реставрації Ф. Гізо (1787—1874) і Ф. Міньє (1796—1884)', виходячи з принципу Історизму, намагаються пояснити суть політичних структур через зіткнення класових інтересів, Матеріалістичне розуміння історії К. Маркса також базується на принципах історизму і діалектичного розвитку. Значний вплив на розвиток художньої культури справила ідея Ф. Шеллінга (1775—1854) про мистецтво як засіб досягнення рівноваги між свідомою і підсвідомою діяльністю, співпа-діння природи і свободи, чуттєвого і морального начал. Лише у мистецтві реалізується ідеал, чого не можна досягти ні р сфері теоретичного пізнання, ні в сфері моральних вчинків. Шеллінг вважав, що художник — це геній, який знімає існуючі протилежності через інтелектуальну інтуїцію, властиву художникові. Отже. в руслі філософії та інших гуманітарних наук зароджується певна, культурна течія, згідно з якою осмислення проблем розвитку природи та історії базується на принципах діалектики і історизму.
Ще один культурний напрям виникає в контексті філософії позитивізму (від лат. positivus — умовний, відповідний). Позитивізм заперечував філософію, яка претендувала на самостійність; його-основоположник О. Конт (1798—1857) заклав теоретичні основи лібералізму в економіці й політиці та натуралізму в мистецтві. '
Якщо у XVIII ст. домінувала просвітницька ідеологія, то XIX ст відкрило широкий простір перед лібералізмом (від лат. ІІЬе-гаїіз — вільний) як ідеологією й ідейно-політичним рухом, що об'єднував прихильників парламентської демократії і свобод в економічній, політичній та інших сферах суспільного життя. Лібе-ральні ідеї просвітителів зазнають певних модифікацій відповідно до вимог часу, так просвітницька ідея рівності поступилась місцем
79
ідеї «рівних можливостей»: на думку лібералів, єдиним регулятором суспільно-економічних відносин повинен стати «вільний ринок», держава ж лише здійснює функцію захисту власності громадян і встановлює рамки вільної конкуренції між виробниками.
Економічні засади лібералізму викладені у працях І. Бентама і Д. Мілля. І. Бентам (1748—1832) вважав вигоду основоположним принципом поведінки людини: для кожного моральним є те, що дає щастя найбільшому числу людей. Д. Мілль (1806—1873), розвиваючи утилітаристську (від лат. utilitas — користь, вигода) етику Бентама, визнає не тільки утилітарні, але й безкорисливі вчинки людини. У суспільному житті люди повинні враховувати взаємні інтереси, шо дисциплінує їх егоїзм; розвинуте моральне почуття виявляє себе в тому, щоб досягти «найбільшої суми спільного щастя». Г. Спенсер (1820—1903) у праці «Людина проти держави» виклав політичні принципи лібералізму: конституціоналізм, участь народу в управлінні державою, всезагальне виборче право, автономія місцевого самоврядування, рівноправність жінки, суд присяжних, свобода слова, зборів, совісті, наукових досліджень, вільних від світських та церковних влад.
Лібералізмові протистояла ідеологія соціалізму (від лат. soci-alis — суспільний), який на перший план висував соціальну справедливість. При всій строкатості цієї ідеології в ній можна виділити дві основні течії — революційну (марксистську) і реформістську (бернштейніанську). На відміну від марксистів, що проповідували революційне насильство як єдиний засіб зламу буржуазних відносин і побудови нового суспільного ладу з чітко окресленими атрибутами, Е. Бернштейн (1850 —1932) та його послідовники вважали, що робітничий клас може завоювати свої соціальні права тільки шляхом реформ, через механізми парламентської демократії. При цьому Е. Бернштейн ідею соціалізму розумів як етичний ідеал.
У галузі художньої культури в цей період найбільшого поширення набувають такі методи, як романтизм, критичний реалізм та натуралізм.
Романтизм як світогляд і художня течія зародився в Німеччині на основі осмислення уроків французької революції. Успадкувавши від Просвітництва революційний пафос і високий громадянський ідеал, романтики, однак, відкинули раціоналізм і у своєму прагненні розгадати таємницю особистості звернулися до людських почуттів. Мистецтво романтиків базується не на принципі наслідування природи, а на співтворчості з нею і навіть її перетворенні, тому так пишно розквітли в їхніх творах усякі типи узагальнення. Не менше значення мало сприйняття сучасності як динамічного руху історії, сповненої конфліктів і суперечностей. Видатними представниками романтизму в літературі були німецькі письменники Ф. Шіллер (1759—1805) — автор широко відомих драм «Розбійники», «Підступність і кохання», «Вільгельм Телль», та
80
Й. В. Гете (1749—1832), у найвизначнішому творі якого — драматичній поемі «Фауст» майстерно втілені пошуки смислу людського буття. Романтичні тенденції в живописі утверджував французький художник Е. Делакруа (1798—1863) — згадаймо хоча б його «Свободу на барикадах». У музиці романтизм був представлений багатими талантами Ф. Шуберта (1797—1827), Р. Шумана (1810—1856), Р. Вагнера (1813—1883).
Критичний реалізм у мистецтві базується на принципі, згідно з яким характери й обставини в художніх творах пояснюються конкретно-історичними закономірностями через типізацію фактів реальної дійсності. У французькій літературі цей принцип яскраво втілив О. де Бальзак, в англійській — Ч. Діккенс. О. де Баль-зак (1799—1850) — автор багатотомного циклу романів і повістей під загального назвою «Людська комедія»; герої цих творів — банкіри, купці, лихварі, які примножують свої багатства злочинами, жорстокістю, насильством над залежними від них людьми. Складні колізії капіталістичної дійсності знайшли художнє узагальнення в романах Ч. Діккенса (1812—1870) «Домбі й син», «Давід Копперфілд», «Холодний дім», «Тяжкі часи». У сентимен-тально-гуморнстичному романі «Посмертні записки Піквікського клубу» письменник змалював образ людини з народу, наділеної привабливими рисами — спостережливістю, кмітливістю, почуттям гумору. Французькі художники-реалісти О. Дом'є (1808—1879) і Г. Курбе (1819—'1877) зображували злиденне життя людей праці, їх силу і гідність.
Натуралізм (від лат. natura — природа) як художня течія виник під впливом філософії й естетики позитивізму. Представники натуралізму дотримувались естетичних принципів як романтизму, так і реалізму.На догоду максимальній об'єктивності вони ігнорували естетичну і моральну оцінку героїв, перетворювали твори мистецтва у фотографії фрагментів життя, зберігаючи при цьому найменші подробиці. Цей метод послідовно втілений утворах французького письменника Е. Золя (1840—1902), який сформулював теорію «наукового роману», що вимагала від митця натуралістичного відтворення фактів без їх відбору і типізації.
Криза культури Нового часу. Кінець XIX та початок XX ст. позначені глибокою кризою західноєвропейської цивілізації і культури, що охопила всі сторони суспільного життя: економіку, державний лад, філософію, мораль, мистецтво. В культурологічній літературі немає єдиного розуміння поняття кризи культури в Новий час: одні пов'язують її з руйнуванням основ раціоналістичного світогляду і появою ірраціоналізму як певної філософії та ідеологічної системи, інші — з кризою тільки «буржуазної» культури, ще інші — з процесом дегуманізації суті і змісту суспільства і культури. Третя точка зору найбільше відповідає нашій позиції, оскільки культура не може функціонувати, втрачаючи гуманні цінності, високий пафос творчої діяльності. Виходячи із сказаного,
81
кризу культури можна розглядати в безпосередньому зв'язку з такими суспільними явищами, як: 1) поява економічних і державних структур, що гальмують соціальний прогрес, поневолюють людину і суспільство, сприяють процесу моральної деградації особи; 2) вияв у провідних сферах культурного життя песимізму та зневіри у творчих можливостях людини, в перспективах розвитку цивілізації; 3) проголошення культу сили і насильства як необхідної умови подолання кризових явищ, властивих для даного типу суспільства.
У першому випадку йдеться про те, що в економічному розвитку капіталізму утверджується тенденція монополізації, тобто створення величезних об'єднань — трестів, синдикатів, концернів тощо, які концентрували в своїх руках значну частину виробництва, капіталу і ринків збуту. Серйозну небезпеку для цивілізації і культури становило всеохоплююче одержавленпя всіх суспільних сфер життя: сильно розгалужений державний апарат управління з допомогою могутніх технічних засобів міг здійснювати тотальний контроль над суспільством і людиною. Монополізація і ета-тизація (від фр. etat — держава) суспільства веде до утвердження імперіалізму в політиці, а в імперіалізмі, як зазначає М. Бер-дяєв, відбувається відрив від гуманістичних основ національної держави, знаходить свій вияв воля до влади і світового панування (Н. Бердяев. Смисл истории. М., 1990, с. 129). Крім того, людство, здобувши небувалу владу над природою, починає зловживати цією владою. Руйнування старих традиційних зв'язків між людьми призвело до появи «людини маси», для якої вже не потрібне виправдання ні перед іншими, ні перед собою.
У другому випадку маємо відмову від традиційних гуманістичних цінностей, девальвованих негативними тенденціями суспільного розвитку, і переорієнтацію на цінності нижчого гатунку. Це знайшло.свій вираз у «філософії життя» і декадентському мистецтві. Представники «філософії життя» Ф. Ніцше (1844—1900), В. Дільтей (1833—1911), Г. Зіммель (1858—1918), А. Бергсоп (1859—194)), відкидаючи світоглядні основи класичного, раціоналізму, осмислювали життя з позицій ірраціоналізму як реальність, звільнену вії матеріальності. Поняття життя трактується ними неоднозначно: як «воля до влади» (Ніцше), «життєвий порив» (Бергсон), «потік переживання», обумовлений культурно-історичними фактами (Дільтей і Зіммель). Декадентство (від фр. deca-dence — занепад) знайшло вираження у різних художніх напрямках, що відзначались настроями безнадійності й неприйняття життя, індивідуалізмом. Найбільш чітко ці мотиви вперше проявилися у творчості французьких поетів-символістів, які називали себе співцями занепаду та загибелі: Вони відмовлялись від визнання реального в ту — «світу тіней», протиставляючи йому «внутрішню сутність», яка відкривається в акті містичного осягнення реа-
82
льності. Серед письменників цього напрямку найбільш відомі П. Верлен (1844—1896) і А. Рембо (1854—1891).
У третьому випадку мова йде про утвердження принципу насильства в історії як універсального засобу для розправи з традиціями та структурами «старого суспільства». Реалізація цього принципу осмислювалася по-різному. К. Маркс (1818—1883) обстоював необхідність насильницької соціалістичної революції та наступної диктатури пролетаріату, внаслідок яких мало бути побудоване безкласове комуністичне суспільство. Ф. Ніцше вважав, що основне — це реалізація «волі до влади», а все те, що перешкоджає її здійсненню, веде до деградації. Для досягнення мети необхідно звільнитися від почуття вини, каяття, жалості, оскільки все це фікції, вигадки слабких. У філософських працях «Так говорив Заратустра», «Аитихристиянин» він сформулював максими аморальності: «Мораль — найнебезпечніша з усіх небезпек»; «Робіть, що хочете, але вмійте хотіти»; «Мудрість — жінка, вона любить тільки воїна»; «Повстання — це доблесть рабів».
У мистецтві ідеї насильства утверджували представники футуризму (від лат. futurum — майбутнє). Для футуристів властиве ' заперечення традицій культури, її художніх цінностей, проголошення культу техніки. Видатним представником цієї течії є Ф. Мари-нетті (1876—1944), автор «Маніфесту італійського футуризму». Мистецтвом футуризму людина розглядається, по-перше, в державі (слово «свобода» повинно бути підпорядковане слову «свобода Італії»), по-друге, в техніці (мотор — кращий із поетів), по-третє, в русі — і людина, і держава, і техніка. На цій основі футуристи відкинули мистецтво минулого.
Перша світова війна, соціалістична революція в Росії, виникнення тоталітарних режимів — такими виявилися наслідки суперечностей капіталістичної цивілізації кінця XIX й початку XX ст.
Література: Бердяев Н. Смысл истории. М., 1990; Введение в фи-лософию. Учебник для вузов. Под общ. ред. И. Т. Фролова. М., 1989; Гвардії-ни Р, Конец нового времени // Вопросьі фплософии, 1990, № '1; Каган М. С. Итопі н новые рубежи фплософии культури // Вестник Ленинградского уни-верентета. 1991. № 3; Кертман Л. Е. История культури етран Европи н Америки (1870—1917). М,., 1987; Новая история. Ч. 1, 2. М., 1984; Нова історія. Ч. 1. К-, 1975; Совремеииая западная социология. Словарь. М., 1990; Совре-мениая заиадная философия. Словарь. М., 1990; Хосе Ортега-и-Гассет. Вос-стание масс // Вопросьі фплософии, 1989, № 3, 4; Эстетика. Словарь. М., 1989.