Тема 10.2. Формування засад ринкового господарства в Украіні у 90-их роках хх ст.

План

1. Проголошення політичної та економічної незалежності України. Проблеми і труднощі економічного розвитку України в умовах незалежності та переходу до ринкової економіки.

2. Проблеми податкової реформи.

Проголошення політичної та економічної незалежності України. Проблеми і труднощі економічного розвитку України в умовах незалежності та переходу до ринкової економіки.

В умовах розпаду Радянського Союзу першим кроком до завоювання Україною економічної та політичної незалежності стало прийняття 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України, у серпні 1990 р. Закону України ”Про економічну самостійність України” та листопаді 1990 р. Постанови Верховної Ради України ”Про проекти концепції та програми переходу до ринкової економіки”.

24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради України прийняла Акт проголошення незалежності України. Вона проголосила створення самостійної незалежної української держави під назвою “Україна“. З моменту проголошення незалежності на території України діяли тільки її закони. Цим документом Верховної Ради було визначено новий політико-правовий статус країни. Територія України оголошувалася недоторканною й неподільною. Проголошення незалежності України поклало початок перехідному періоду, сутність якого полягала у переході до якісно нового рівня суспільного розвитку. У політичній сфері – від тоталітаризму до демократії, в економічній – від директивно-планової до ринкової економіки.

На початку 90-х років Україна мала достатній первинний потенціал для стабільного економічного та соціального розвитку, особливо щодо природоресурсів.

За розмірами території Україна займає друге місце в Європі після Росії та 40 місце у світі (603,7 тис. кв. км). На її частку припадає 5,5 % площі Європи, 0,44 % світової поверхні суші. Практично вся територія держави придатна для промислового, транспортного та сільськогосподарського використання та розвитку. Частка сільськогосподарських угідь у загальній структурі земель становить – 70 %, орних земель понад 56 %, що є найвищим показником у Європі та світі. Порівняно високою є і забезпеченість ріллею у розрахунку на одного жителя. В Україні цей показник становить 0,78 га, у середньому по Європі – 0,26, у світі – 0,29 га. За підрахунками вчених, при раціональному використанні земельних ресурсів Україна могла б прокормити до 100 млн осіб. Разом з тим розораність у лісостеповій та степовій зонах суттєво перевищує оптимальні розміри, фактично сягаючи 70 %. Зворотним боком такого стану справ є ерозійні процеси.

Налічуючи на своїй території понад 7 тис. родовищ корисних копалин, Україна належить до держав із середнім рівнем мінерально-сировинного потенціалу. Це пояснюється його незбалансованістю, тому що на Україні зосереджено 20 % світових ресурсів марганцевих руд та понад 5 % запасів залізних руд; запаси графіту, ртуті, брому, самородної сірки, які в декілька разів перевищують реальні потреби, але абсолютно недостатня забезпеченість паливно-енергетичними ресурсами, в першу чергу нафтою та природним газом, рудами кольорових металів, фосфоритами, калійними солями. Рівень забезпеченості прісною водою на одного жителя становить лише 1 тис. м куб. За цим показником республіка посідає одне із останніх місць у Європі. Лісистість території республіки досягає лише 14,3 %, що не тільки менше оптимального показника (19 %), але й значно поступається аналогічним показникам у ряді країн: США – 32,7 %, Німеччині – 29 %, Франції – 27 % тощо. У результаті потреби у деревині за рахунок власних ресурсів Україна задовольняє лише на 20 – 25 відсотків.

Верховна Рада України у жовтні 1991 р. розглянула “Основні напрями економічної політики в умовах незалежності“, де передбачалися такі заходи:

– структурна перебудова господарства країни;

– конверсія оборонної промисловості;

– закриття нерентабельних підприємств;

– переорієнтація машинобудування на задоволення потреб агропромислового комплексу, легкої та харчової промисловості;

– здійснення контролю щодо реконструкції та переоснащення діючих підприємств усіх галузей промисловості.

У березні 1992 року Верховна Рада України розглянула “Основи національної економічної політики України“. У документі зазначалося, що Україна повністю виходить із рубльового простору, хоча залишається в СНД. Таким чином, було покладено початок виходу із господарського механізму колишнього СРСР та розбудови власної економічної системи.

Наступним кроком на шляху формування інституційних засад ринкової економіки стало прийняття Закону України “Про приватизацію майна державних підприємств“. Це дало можливість створити 300 асоціацій, 75 концернів, корпорацій та консорціумів, 18 акціонерних товариств. Було зареєстровано понад 30 тис. малих підприємств, 28 тис. кооперативів із загальною кількістю працюючих 670 тис. осіб.

Основними напрямами економічної політики України стають:

1) реформування валютно-фінансової та кредитної системи, що передбачало впровадження конвертованої валюти; антиінфляційні заходи; подолання дефіциту бюджету; контроль емісії грошей; забезпечення ринку конкурентоспроможними товарами; створення резервного валютного фонду; забезпечення рівноваги попиту і пропозиції на внутрішньому ринку;

2) формування податкової системи, яка б, забезпечуючи фіскальні інтереси держави, сприяла створенню ринкового середовища для розвитку українського підприємництва;

3) докорінні зміни економічної та галузевої структур господарства з орієнтацією на потреби ринку: роздержавлення та приватизація економіки, створення ринкової конкуренції; створення умов для лібералізації ринкових відносин і цін; вихід із продовольчої кризи.

На даному етапі розвитку у промисловому комплексі України відбуваються якісні зміни, що формують основу на довгострокову перспективу. Промисловість поступово нарощує обсяги виробництва. Уряд намагається підтримувати ринкові механізми стимулювання таких галузей, як судно-, літако-, автомобіле-, сіль­госпмашинобудування, ракето-космічної промисловості. Пріо­ри­тетною в науково-технічному прогресі країни вважається машинобудівна промисловість, де намітилося підвищення обсягу виробництва в 2,5 раза. Посилюється соціальна направленість промислового виробництва. 95 відсотків продовольчого ринку забезпечується продукцією вітчизняного виробника.

Разом з тим позитивні тенденції не набули ще стійкого характеру, не забезпечили загальноекономічного оздоровлення. У реальному секторі економіки залишається висока питома вага застарілих виробництв, що уповільнюють її швидку модернізацію, низька інтенсивність оновлення основного капіталу, значна частина збиткових господарств, сировинна спеціалізація на зовнішньому ринку, що супроводжується нееквівалентним зовнішньоекономічним обміном. В Україні відсутнє системне законодавство в галузі господарських відносин. Не стабілізувалося податкове та митне законодавство, що гальмує приплив іноземних інвестицій. Соціально-економічний розвиток в Україні характеризується, з одного боку, наявністю значного людського потенціалу, з іншого – існуванням у цій сфері проблем і негативних тенденцій: прогресуюче зниження природного приросту та старіння населення, деформована система зайнятості робочої сили, проблеми соціального захисту населення й соціальної справедливості. Надмірна диспропорція між соціальними групами населення, яка виникла в умовах переходу до ринку внаслідок реформування відносин власності, свідчить про необхідність державного регулювання соціально-економічних процесів. Реформи, що стосуються відносин власності, впливають насамперед на ринок праці й зайнятість різних соціальних груп населення. До позитивних наслідків цих перетворень у сфері праці й зайнятості потрібно віднести – початок розвитку бізнесових структур та формування середнього суспільного класу, функціонування державної служби зайнятості. До негативних наслідків соціально-економічних перетворень потрібно віднести – зменшення попиту на робочу силу та падіння її ціни як фактора виробництва, особливо в державному секторі економіки, різке скорочення реальних доходів населення. В Україні зросла частка населення, яка поєднує основну діяльність з роботою на умовах вторинної зайнятості.

Становлення ринкової економіки в Україні передбачає подальший розвиток господарської самостійності її суб’єктів. Нині все більшу роль починають відігравати регіони, що обумовлює правомірність постановки питання про природу регіональних економічних інтересів та особливість їх державного регулювання. Державна регіональна політика повинна виходити з нових наукових уявлень про регіон, як складову, динамічну еколого-еко­но­мічну та соціальну систему господарства країни.