Тема 6. 2. Основні напрямки економічної думки в Україні (друга половина хіх ст. – початок хх ст.)

План

1. Школа класичної політичної економії – В. Каразин, Т. Степанов, Й. Ланг, І. Вернадський, А. Антонович.

2. Ліберально-дворянська течія – А. О. Скальковський, Д. П. Журавський, Д. М. Струков.

3. Вплив на економічну думку в Україні наукової діяльності – М. Зібера, С. Подолинського, М. Туган-Барановського, Є. Слуцького.

Школа класичної політичної економії – в. Каразин, т. Степанов, й. Ланг, і. Вернадський, а. Антонович.

З початком у 20 роках ХІХ ст. промислового перевороту та поступової капіталізації господарства чітко простежується розвиток політичної економії в Україні у взаємозв’язку з досягненнями світової економічної науки.

Уперше в Україні ідеї А. Сміта розвивають О. Михалевич (перший український скорочений переклад у Львові “Багатства народів”), М. Плітковський (перший повний переклад російською мовою “Багатства народів“) та М.А. Балудянський, який першим з українських економістів у своїй “економічній системі” виклав теорію А. Сміта.

Харківський, Київський та Новоросійський університети стають опорними пунктами формування української школи класичної політичної економії. У розвитку ідей класичної школи в Україні помітно вирізняються два етапи – перший охоплював час до 60-х років ХІХ ст. і характеризувався впливом фізіократії та пізніших варіантів класичної політичної економії, на другому етапі центральною стала проблема капіталістичного розвитку еко­номіки України у складі Російської імперії.

Найбільш відомим представником фізіократичної школи в Україні став Василь Каразін (1773–1842 рр.), ініціатор заснування Харківського університету та реформи освіти в Російській імперії. Український учений оригінально вирішував питання про взаємозв’язок народного добробуту, підприємництва та управління – “народна розкіш лише породжує і підтримує дух промисловості у державах”. Він розрізняє матеріальний, моральний та політичний добробут народу, ставить його в пряму залежність від зростання народонаселення та способу управління.

До фізіократів належали агрономи-економісти – Андрій Самборський (1732–1815), Михайло Ліванов (1751–1800), Антон Прокопович-Ан­тонський (1762–1848).

Політичну економію було включено до навчальних планів університетів. Одними із перших розробили такий курс Йозеф Ланг та Т. Ф. Степанов у Харківському університеті.

Йозеф Ланг, розвиваючи теорію Ф. Кене, у праці “Про вищий принцип політичної економії” (1807 р.) формулює трисекторну модель народного господарства – сільське господарство, промисловість та грошовий сектори. Аналізуючи кругообіг в економічній системі за допомогою рівнянь та цифрових прикладів, по суті, створює статичну модель економічної рівноваги. У праці “Основні напрями політичної арифметики” (1810 р.) Ланг визначає сектори як три класи – сільськогосподарський, промисловий та служилий. Між ними вирізняються потоки продуктів та послуг і розраховуються три баланси у вигляді системи лінійних рівнянь. На основі власної моделі Ланг зіставляє економіку Російської імперії з економікою європейських країн. За півтора століття до сучасного оформлення Ланг висунув ідею створення матричних таблиць у роботі “Що є гроші” (1815 р.). За оцінками сучасних учених, професор Й. Ланг посідає історичне місце між Ф. Кене та К. Марксом, а за рівнем економічного аналізу його теорія суспільного відтворення або кругообороту суспільного капіталу не тільки зіставна з теоріями Ф. Кене та К. Маркса, але й має певні переваги.

Т. Ф. Степанов широко та творчо використовує надбання світової економічної науки. У двотомнику “Записки про політичну економію” він аналізує питання предмета політичної економії, суті та джерел багатства, продуктивних і непродуктивних класів, продуктивної та непродуктивної праці, цінності, капіталу, заробітної плати, прибутку, ренти, процента, кредиту, національного доходу. У дусі Сміта визначає такі категорії, як цінність та багатство. Під капіталом він фактично розуміє засоби виробництва, хоча і застерігає від однобічного його тлумачення.

До української школи класичної політичної економії належав професор Київського університету Іван Вернадський (1821–1884 рр.), який був видавцем та редактором журналу “Экономический указатель”. У дореформений період він критикує кріпосництво, у пореформений захищає буржуазні відносини, стає прихильником великого виробництва та великого капіталу. Позитивно оцінюючи процес концентрації виробництва і капіталу, негативно ставиться до великої земельної власності, яка на той час була виключно поміщицькою, і пропонує пристосувати її до капіталістичних форм господарювання. Вернадський заперечував втручання держави в економічне життя, виступав проти ідей будівництва соціалізму.

Під значним впливом класичної політичної економії перебували М. Вольський, А. Антонович, Г. Цехановецький, М. Косов­ський.

М. Вольський намагався об’єднати всі відомі економічні теорії на основі їхньої спільності. Предметом політичної економії в нього є людина, її діяльність, спрямована на задоволення матеріальних і моральних потреб.

У праці “Основи політичної економії” (1879 р.) А. Антонович визначає політичну економію як науку “про суспільний елемент у діяльності людей, спрямований на задоволення як духовних, так і матеріальних потреб”. У власному визначенні цінності він намагається врахувати виробництво, розподіл і споживання. Цінність, на його думку, є уречевленим суспільно необхідним часом дії трьох факторів виробництва: природи, праці та капіталу.