Зміни у аграрних відносинах в Україні козацько-гетьманської доби.

Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького внесла кардинальні зміни в аграрні відносини. Незважаючи на їхню залежність від ходу військових дій, було ліквідовано велике магнатське землеволодіння на більшій території сучасної України, знищено панщину. Сформувалася і домінувала індивідуально-приватна козацько-селянська власність на землю.

Разом з тим в Україні залишилася значна кількість української православної шляхти, яка зазнавала утисків та переслідувань з боку польських магнатів та адміністрації. Відбулося визнання прав на землю української шляхти ”хто виконав присягу вірності” Війську Запорізькому. Юридичною основою для існування шляхетського землеволодіння були гетьманські універсали, зокрема Універсал від 23 червня 1657 року, гетьманські надання – майже 50 та пізніші договори гетьманів України з московськими царями. Відомо, що у складі козацько-селянського війська брало участь 6 тис. українських шляхтичів, яким Б. Хмельницький видавав оборонні універсали.

Православна церква напередодні та у ході національно-визвольної війни була духовним осередком, об’єднуючим ядром українського громадянства. Тому закономірним явищем було визнання прав православного духовенства. 16 універсалів одержав Гусятинський монастир на Лівобережній Україні. Універсали захищали монастир від сваволі козаків та селян, обороняли його маєтки, дарували цілі села, млини і т. ін. Такі самі привілеї отримали й Видубицький, Печерський, Михайлівський Золотоверхий, Межигірський православні монастирі. Б. Хмельницький видав понад 10 охоронних універсалів.

Козацтво виділилося в окремий привілейований стан. Козаки звільнялися від повинностей та податків; мали право вільного життя у містах та селах, займатися промислами, мали громадське самоврядування. Основним обов’язком була служба у війську. Козацька власність мала корпоративно-умовний характер.

Характерною стала займанщина з боку козаків та селян, покинутих польськими феодалами земель. Передвоєнна норма земельної власності в четверть лану була значно перевищена. Насамперед збагатилася сільська старшина (отаман, осавул, писар, хорунжий, війт, сотник), заможні козаки та селяни. Селяни ділилися на “пашенних”, які обробляли землю власною робочою худобою, та “бобилів“, що не мали робочої худоби. Селяни мали особисту свободу, право переходу до козацького стану. Вільні селяни сплачували державні податки, рангові селяни відробляли відробіток або сплачували грошовий чинш.

Напередодні та у ході національно-визвольної боротьби склалося старшинське землеволодіння. У приватній власності (спадкова) перебували хутори з орними землями та сіножатями, лісами, ставами та іншими угіддями. Кількість землі збільшувалася за рахунок займанщини неосвоєних ґрунтів або купівлі, розорювалися “дикі поля”, вирубувалися ліси. Б. Хмельницький скупо давав земельні надання старшині – близько 20 маєтків, щоб не збільшувати розриву між селянсько-козацькою та старшинською верствами, які були опорою гетьманської влади. У роки Хмельниччини старшина у землеволодінні поступалася духовенству та шляхті.

Після смерті у 1657 р. Б. Хмельницького різні політичні орієнтації генеральної старшини (І. Виговський, П. Тетеря, І. Брюховецький) привели Україну до розколу у 1663 р. та початку Руїни.

Зміни у поземельних стосунках настали, коли після Андрусів­ського перемир’я 1667 р. Гетьманщина та Слобідська Україна опинилися під протекторатом Російської держави. По суті, відбувалася реставрація феодалізму, причому у найжорстокішій, найбрутальнішій, напівазіатській формі.

У другій половині XVІІ–XVІІІ ст. за сприяння гетьманського уряду та російських царів швидко зростало старшинське землеволодіння, яке поділялося на спадкове та рангове. Поступово відмінності між спадковим та тимчасовим землеволодінням зникли. Цьому сприяло введення спадковості посад полковників. Великими землевласниками були родини Кочубеїв, Золотаренків, Скоропадських, Апостолів, Лизогубів, Розумовських, гетьман І.С. Мазепа. Українська лівобережна старшина перетворюється в нову феодальну дворянську верству. У другій половині XVІІ ст. збільшується російська дворянська земельна власність. Великі земельні наділи отримали члени Малоросійської колегії. Найбільшими землевласниками стали О. Меншиков, П. Румянцев-Задунай­ський, Г. Потьомкін. Вони ж стали ініціаторами обмеження прав рядового козацтва і поступового закріпачення селян за російським прикладом. Посилилася колонізація півдня України іноземцями, як наслідок Прутського походу 1711 року. Після зруйнування Січі 1775 року частина запорозьких земель була подарована царським вельможам. Кожен дворянин міг отримати 1 500 десятин, якщо за кілька років заселить на ній не менше 13 подвір’їв селян.

У 1783 р. після юридичного оформлення кріпосного права царський уряд перевів підпомічників у категорію державних селян: козаки зберегли особисту свободу та право на володіння землями, але сплачували податки та відбували відповідні примуси. Заможні виборні козаки або перейшли до стану козацької старшини, або записувалися у міщани, займалися ремеслом, торгівлею, що вела до капіталізації їхніх господарств.

“Жалувана грамота дворянству” (1785 р.) свідчила про завершення процесу нобілітації української старшини. Вона мала пра­во володіти землею, селянами, засновувати підприємства, орга­нізовувати ярмарки та торги, була звільнена від податків, обо­в’яз­кової військової служби, не могла піддаватися тілесним покаран­ням. У кінці XVІІІ ст. на Лівобережжі налічувалося майже 100 тис. українських дворян.

З 1797 року, згідно з урядовим розпорядженням у межах реорганізованих Київського, Новгород-Сіверського, Чернігівського та Харківського намісництв, загальнодержавний податок хлібом замінювався грошовим. Це сприяло розвитку товарно-грошових відносин на території України, де не було власної національної грошової одиниці, карбування якої намагався започаткувати Б. Хмельницький ще восени 1652 року.

Після довгих років козацьких воєн польська шляхта повернулася до своїх маєтків на Правобережжі. Унаслідок відновлення не тільки батьківських володінь, але і захоплення королівських та колишніх шляхетських земель у середині XVІІІ ст. майже 40 магнатських родин контролювали 80 % території Правобережжя. Тут поміщики змушені були оголошувати так звані слободи, за якими селяни, що селилися на панській землі, на певний час звільнялися від усіх повинностей. У цей час господарство функціонувало на основі фільварково-панщинної системи, яка в середині XVІІІ ст. набула поширення на всій території Правобережжя. Існувало три види маєтків: у першому переважали слободи, грошова рента і продуктовий податок; у другому – поряд з чином запроваджувалася відробіткова рента; у третьому – переважала панщина.