Мотиви створення спільних підприємств

Мотиви	Кількість фірм	%
1. Одержання передової технології виробництва	290	44
2. Здобуття права на використання товарного знаку	164	24
3. Стимулювання експорту	93	14
4. Одержання сировини й обладнання	43	6
5. Поповнення нестачі фінансових ресурсів	27	4
6. Набуття досвіду управління	26	4
7. Інші	24	4
8. Усього опитуваних фірм	664	100

Наприклад, компанія «АТТ/Філіпс» створена в 1983 р. як спіль­не підприємство американської компанії «АТТ» і голландської «Філіпс» на базі рівної пайової участі двох фірм з метою виробництва і збуту обладнання зв’язку. При цьому фірма «АТТ» намагалась використати іноземного партнера для закріплення своїх конкурентних позицій на ринку обладнання Західної Європи, а фірма «Філіпс» ставила собі за мету за умови помірних витрат посилити свої позиції в промисловості засобів зв’язку. Технологічну базу співробітництва забезпечували успіхи фірми «АТТ» у виробництві цифрових комутаторів. Вклад фірми «Філіпс» полягав у наданні своїх виробничих потужностей, свого товарного знаку і збутової мережі в Західній Європі. Рада директорів складається з п’яти членів, з яких троє представляють фірму «АТТ». Функції з оперативного управління компанією діляться між засновниками спільного підприємства порівну. Штат компанії на всіх рівнях укомплектований на змішаній основі, при цьому в Нідерланди було переведено багато інженерів і адміністративних працівників фірми «АТТ». «Філіпс» постійно направляє своїх робітників у США для навчання [23].

Цікавий досвід зі створення спільних підприємств (із забезпеченням валютної самоокупності) накопичений у Китаї, де розвиток спільного й іноземного підприємництва є одним з головних напрямів реформи зовнішньоекономічних зв’язків КНР.

Досвід різних країн світу свідчить, що створення СП — ефективний шлях випуску високоякісної конкурентоспроможної продукції. Така ефективність забезпечується багатьма чинниками, серед яких важливими є:

• отримання доступу до певних видів техніки, яку неможливо придбати за каналами ліцензійної торгівлі через існування обмежень;

• можливість залучення прогресивної технології за каналами прямого інвестування, які не потребують додаткових витрат;

• зростання експортного потенціалу;

• можливість отримання ноу-хау (разом з технологічною документацією та технічною допомогою);

• умови для підвищення кваліфікації національних кадрів та ін.

В Україні наприкінці 2000 р. велика кількість спільних підприємств діяла в обробній промисловості, у тому числі 22 % — у машинобудуванні і металообробці, 12 % — у деревообробній і целюлозно-паперовій галузі.

Спільні підприємства з іноземними фірмами створено Національною академією наук України на базі її науково-дослідних організацій¹. Наприклад, фірма «Річ» створена на базі Інституту проблем матеріалознавства та китайської Меньянської компанії з виробництва надтвердих матеріалів. Фірма випускає та впроваджує інструмент. Аналогічною формою спільного підприємства є фірма «ВАСП», яка об’єднала науковий потенціал Інституту матеріалознавства та фірми «Ашурст технолоджі корпорейшн» (США). Вона створена для виробництва алюмінієво-скандієвих сплавів, тобто нових ефективних матеріалів. Як стверджують автори наведеної статті, було створено 30 СП, але далеко не всі спільні підприємства виявилися життєздатними, а їхня продукція конкурентоспроможною.

Кейрецу. У Японії виникла одна з ефективних форм інтеграції підприємств — кейрецу, які існують у вигляді як конгломератів, так і вертикально інтегрованих об’єднань. До складу конгломерату входять компанії, що функціонують у різних сферах економіки, їх діяльність координується банком або торговою компанією. Зв’язок між компаніями у складі конгломерату здійснюється через взаємне володіння акціями один одного, фінансування учасників кейрецу одним банком, використання торговельної компанії кейрецу для маркетингу в інтересах компаній-учасників і виконання спільних проектів, а також для сумісних капіталовкла­день у нові технології.

Об’єднавшись у кейрецу, кілька десятків різнопрофільних фірм створюють універсальний багатогалузевий концерн. Ці об’єднан­ня характеризуються:

• наявністю власної системи фінансових установ;

• взаємним володінням акціями;

• об’єднанням фірм усередині групи для реалізації великих і перспективних проектів;

• зобов’язаннями взаємних поставок усередині групи;

• організацією загальної універсальної торгової фірми;

• взаємним обміном співробітниками, у тому числі керівниками різного рівня;

• системою регулярних нарад керівників фірм.

Як свідчать дослідження, висока конкурентоспроможність японських компаній значною мірою визначається створенням кейрецу, у межах яких формуються довгострокові зв’язки між підприємствами, які входять до об’єднання. Із 100 найбільших промислових фірм Японії 70 є членами тих чи інших кейрецу [23, 61].

Розглянуті організаційні форми взаємодії науки і виробництва мають великий вплив на зближення провідних держав світу в багатьох сферах діяльності. Відбувається об’єктивний процес глобалізації наукових знань і напрямів їх матеріалізації у виробництві. Цей процес сприяє об’єднанню світового науково-технічного потенціалу і його подальшого розвитку, метою якого є підвищення загального рівня життя населення не тільки окремої країни, а й планети в цілому, розв’язання проблем екології, здоров’я, освіти. Організаційні форми взаємодії науки і виробництва не тільки впливають на глобалізацію інноваційної сфери, але і на саму природу корпорацій, створюючи умови для зміни стилю і методів управління, корпоративної культури й організації.

Для України іноземний досвід організації взаємодії науки і виробництва має важливе значення.

Подолання глибокої соціально-економічної кризи, що характеризує сьогодні економіку України, починаючи з 70-х років, можливе тільки на основі радикальної інноваційної діяльності, і перш за все розвитку науки як основної ланки інноваційного розвитку. Урядом країни, починаючи з 1991 р. прийнята достатня кількість законодавчих актів та законів (наприклад, Концепція державної промислової політики, яка затверджена урядовою постановою від 29 лютого 1996 р., Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку, ухвалена Верховною Радою України 13 липня 1999 р.), проте задекларовані в них цілі через відсутність чіткого і дійового механізму контролю не досягнуті. Приміром, рішення щодо збільшення обсягів бюджетного фінансування науки до 1,7 % відносно ВВП України, починаючи з 1995 р. неодноразово прий- малось Верховною Радою України, що відображено, зокрема, у статті 34 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяль­ність». Проте у державному бюджеті на 2000 р. цей показник становив лише 0,4 % ВВП України, а на 2001 р. він був передбачений ще в зменшеному розмірі — 0,34 % [14].

Слід звернути увагу на те, як здійснюється фінансування науки і новітніх технологій в інших країнах світу. Наприклад, уряд Південної Кореї, попри економічні негаразди в країні, прийняв рішення про збільшення у 2002 р. розмірів асигнувань на НДДКР до 5 % ВВП.

Державне фінансування університетських лабораторій Франції збільшилось на 5,4 % проти обсягів 1997 р.¹ Частка витрат на науку і техніку в ВНП Японії за останні 20 років збільшилась у 8 разів і у 2000 р. становила 147 млрд дол. [61].

Світова практика свідчить, що частка видатків на науку в загальній сумі протягом останніх 20 років лишається досить стабіль­ною: США — 6—7 %, Франція, Німеччина, Великобританія, Італія по 4—5 %, Японія 3—3,5 %. За будь-яких умов науково-інноваційна сфера має лишатись пріоритетом державної економічної політики. Цей підхід реалізується у визначенні державної стратегії наукової та промислово-інноваційної політики на 2000—2004 рр., що наводиться в програмному Посланні Президента до Верховної Ради «Україна: поступ у ХХІ століття», де особлива увага приділяється ринковим мотиваційним механізмам інноваційної діяльності. Зокрема, ідеться про утворення промислово-фінансових груп, у тому числі транснаціональних; горизонтальних та вертикальних холдингових компаній; науково-техніч­них центрів; технополісів; технопарків; активне застосування механізмів вільних економічних зон. Найважливішими складовими інноваційної системи в усьому світі вважається потенціал малих та середніх підприємств, які розробляють та впроваджують у виробництво інновації, організація яких пов’язана з підвищеним ризиком. Необхідна державна підтримка вчених і винахідників, які мають нетрадиційне мислення, а результати їхніх досліджень — велику наукову цінність.

У літературі зазначається, що практичне здійснення проектів ринкового стимулювання інновацій в Україні вже почалося. Першим заходом у цьому напрямі можна вважати утворення технологічних парків «Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка», «Інститут електрозварювання імені Є. О. Па­тона» (м. Київ), «Інститут монокристалів» (м. Харків) та впровадження для них спеціального режиму інвестиційної діяльності¹.

Серйозним кроком у становленні ринкових механізмів стимулювання інноваційної діяльності стало рішення про організацію Української державної інноваційної компанії на базі Державного інноваційного фонду та його регіональних відділень. Основними завданнями діяльності компанії визначені не тільки відбір та експертиза інноваційних проектів і їх фінансування (шляхом надання підприємствам кредитів), а й залучення на ці потреби позабюджетних коштів, у тому числі й іноземних кредитів. Додатково прийнято рішення про утворення філіалів компанії на базі державних підприємств «Українська інноваційна фінансово-лізингова компанія», «Техма» та ін. Серед нових форм організації науки слід відзначити створення першого в Україні Національного наукового центру на базі фізико-технологічного інституту (м. Харків). В Україні є необхідність значного розширення таких центрів і передумови для цього.

Подальша діяльність органів державної влади щодо дійового поєднання ринкових мотиваційних механізмів та цільових заходів державного управління інноваційними процесами є нагальною потребою. Слід зауважити, що саме активізація інноваційної діяльності, за оцінками експертів, уважається об’єктивною передумовою успішного здійснення глобальної структурної трансформації економіки України та її рівноправного входження у світовий економічний простір [57, 128, 139, 153].

1 Лавриненко И. Наука рисковать // Капитал. — 1998. — № 3. — С. 122—125.

1 Метод базується на оцінці експертної групи, узгодженій шляхом незалежного анонімного опитування експертів у кілька турів з повідомленням результатів попереднього туру.

1 Супян В. Б. Американская экономика: особенности современной модели // США, Канада: экономика, политика, культура. — 1999. — № 3, 4.

2 Проблеми науки. — 2001. — № 1.

1 Александрова В., Гороховатська М., Щедріна Т. Спільні підприємства як форма трансферу технологій // Вісник НАНУ. — 2000. — № 12.

1 Наука сьогодні. — К.: ЦНТЕІ, 1998. — № 1—24.

1 Відомості Верховної Ради. — 1999. — № 40. — С. 363.

377