Практичне застосування сучасної портфельної теорії

Реалізувати теоретичні положення сучасної портфельної тео­рії на практиці можна за допомогою імітаційного моделювання.

Імітаційне моделювання основане на переоцінці портфеля у результаті реалізації різноманітних сценаріїв. Спо­сіб, котрим такі сценарії генеруються, змінюється від однієї мо­делі до іншої — від простого історичного моделювання до імовірнісного розподілу доходів, що породжується набором оцінок волатильності і кореляції.

При побудові імітаційної моделі будемо користуватися регресійним аналізом — статистичним методом оцінювання зв'язку між випадковими величинами. У цій моделі оцінимо зв'язок між дохідністю інвестиційного портфеля банку «А» та дохідністю ін­вестиційного ринку (гіпотетичного ринкового індексу, загального інвестиційного портфеля банків України).

Ураховуючи, що в моделі використовуються тільки дві вели­чини і залежність між ними лінійна, така регресійна модель є простою лінійною регресією. Оскільки дохідність інвестиційного портфеля банку «А» залежить від дохідності інвестиційного рин­ку, вона є залежною змінною, а дохідність інвестиційного ринку — незалежною змінною.

Щоб оцінити реальну залежність між двома показниками і ві­добразити її точніше, необхідно включити в модель оцінку випа­дкової помилки. Отже, модель лінійної регресії має вигляд:

5.2. 23

де Y— дохідність інвестиційного портфеля банку «А»; α — кое­фіцієнт α; β -коефіцієнт β; X— дохідність інвестиційного рин­ку; е — випадкова помилка. Величини α, β, і е — параметри моделі. Метою регресійного аналізу є оцінювання цих параметрів.

Отже, для того щоб оцінити параметри простої лінійної регресійної моделі, необхідно мати статистичну інформацію про дохід­ність інвестиційного портфеля банку «А» та дохідність інвестицій­ного ринку. Оскільки дохідність портфеля порівнюється із дохідністю ринку, то модель називають ринковою.

5.3. Економічна сутність хеджування. Хеджування процентного, валютного ризику

Під хеджуванням (від англ. hedge – захищатися від можливих втрат, ухилятися, обмежувати) розуміють діяльність, спрямовану на створення системи захисту від можливих фінансових втрат у майбутньому, пов’язаних зі зміною ринкової ціни фінансових інструментів чи товарів.

Хеджування – це загальний термін, який використовується для опису дій з мінімізації цінових ризиків, пов’язаних з імовірністю зміни ринкової ціни інструмента протягом певного часу. За можливими наслідками та масштабами найзначнішими ціновими ризиками у банківській діяльності є ризики зміни процентних ставок та обмінних валютних курсів, а також ризик, пов’язаний зі зміною вартості цінних паперів. Цінові ризики належать до групи фінансових ризиків.

В економічній науці та практиці розрізняють кілька аспектів хеджування: стратегія, метод, операція та інструмент, які об’єднані однією ідеєю, - зниження рівня цінових ризиків.

Стратегія хеджування відбиває загальний підхід, концепцію управління фінансовою діяльністю, зміст якої полягає в обмежені або мінімізації ризиків. Стратегія хеджування стабілізує прибуток за мінімального рівня ризику і дає можливість одержати однакові результати незалежно від мінливості фінансових ринків.

Методи хеджування – це способи впливу на структуру фінансових активів та зобов’язань для обмеження рівня ризику або створення систем захисту від ризику укладанням додаткових фінансових угод.

Операція хеджуваня передбачає укладання строкової компенсаційної угоди з третьою стороною для повної ліквідації або часткової нейтралізації цінового ризику. Умови такої угоди дають змогу мати виграш (компенсацію) у разі фінансових втрат в основній (балансовій) операції. Якщо ж основною операцією отримано прибуток спекулятивного характеру (як наслідок сприятливих змін ціни), то за додатковою угодою матимуть місце втрати. Сенс операції хеджування полягає у створені позабалансової позиції, яка дає змогу компенсувати фінансові втрати за балансовою позицією в разі реалізації цінового ризику.

Інструменти хеджування – це фінансові угоди, механізм дії яких сприяє мінімізації ризику зміни ціни базового інструмента в майбутньому. Для хеджування ризиків використовують похідні фінансові інструменти (деривативи), такі як форвардні угоди, ф’ючерсні контракти, опціони та своп-контракти, а також гібридні фінансові інструменти – свопціони, опціонні форвардні угоди, опціони на купівлю (продаж) ф’ючерсів.

Під фінансовим інструментом розуміють будь-який контракт з чітко визначеними економічними наслідками, предметом, якого є грошові кошти і який зумовлює виникнення права в одного суб’єкта господарської діяльності та зобов’язання чи інструменту капіталу в іншого.

До первинних фінансових інструментів належать угоди, предметом яких є грошові кошти, зокрема кредиторська та дебіторська заборгованість, векселі, акції, облігації, факторинг, форфейтинг, фінансова оренда (операційна оренда не є фінансовим інструментом), гарантії; страхові угоди фінансового характеру.

Похідні фінансові інструменти – це контракти, які укладаються для перерозподілу фінансових ризиків і передбачають попередню фіксацію всіх умов проведення в майбутньому певної операції (купівлі, продажу, емісії, обміну) з інструментом, який є предметом угоди. Похідні фінансові інструменти ще називають деривативами ,оскільки їх вартість похідна від вартості базових інструментів, покладених в основу угоди.

У міжнародній практиці поширені такі види девирантивів: форвардні та ф’ючерсні контракти, опціони і своп-контракти, найпопулярнішими видами базових фінансових інструментів – валюта, грошові кошти у формі кредтів та депозитів, цінні папери , фондові індекси (див. рис. 5.3.1.)