Поняття порівняльно-правового методу

Порівняння є невід'ємною частиною людського мислення, яка використовується не тільки в науковому пізнанні, а й у виробничій діяльності людей, в процесі навчання тощо. Воно має як пізнавальне, так і практичне значення, це - загальнонауковий і логічний спосіб пізнання.

Порівняння не можна відокремлювати від інших логічних прийомів пізнання - аналізу, синтезу, індукції, дедукції тощо, з якими в загальному процесі пізнання порівняння знаходиться в нерозривному зв'язку та взаємодії.

Будь-яке порівняння є своєрідним комплексним явищем, єдністю трьох складників - логічного способу пізнання; процесу, тобто окремої форми, пізнавальної діяльності; окремого пізнавального результату, знання певного змісту та рівня.

Наукову цінність мають усі порівняння, які дозволяють розкрити закономірності розвитку тих чи інших явищ, внутрішньо характерних для них зв'язків та стосунків.

Разом з тим порівняння є лише одним з важливих складників наукового пізнання. Саме по собі порівняння не може відтворити повну картину явищ, що досліджуються, оскільки торкається воно лише однієї сторони, лише деяких сторін предметів або понять, що порівнюються, абстрагуючи тимчасово та умовно інші сторони.

За своєю гносеологічною природою порівняння й порівняльний метод є близькими. Але порівняння як таке не є обов'язковим для порівняльного методу та порівняльного правознавства. Порівняння може застосовуватися в усіх сферах наукового пізнання й незалежно від порівняльного методу, хоча вони не можуть механічно протистояти один одному.

Тому теорія компаративістики визначає порівняльний метод як відносно самостійний, системно зорганізований спосіб дослідження, у якому порівняння використовуються для досягнення специфічних цілей пізнання.

Порівняльно-правове дослідження шляхом виявлення подібного виявляє й те, чим відрізняються правові системи, що порівнюються.

Завдяки застосуванню порівняльно-правового методу стає можливим виявити загальне, особливе та одиничне в правових системах сучасності.

Характер та особливості порівняльно-правового методу розкриваються при висвітленні, по-перше, його співвідношення з загальнонауковими методами, а по-друге, його місця й значення в системі приватних методів юридичної науки. Отже, порівняльно-правовий метод є одним з конкретних способів застосування загальнонаукових методів в дослідженні правових явищ.

Подібно до зв'язків між окремими сторонами права, існує тісний, побудований на взаємодії та взаємодопомозі зв'язок між різними методами його вивчення. Причому у вивченні правових явищ порівняльно-правовий метод може реалізувати всі свої можливості лише в тому випадку, коли саме його застосування стане суворо системним, цілеспрямованим.

Порівняльне правознавство базується на свідомому, теоретичному й методично обґрунтованому використанні порівняльного методу як основного спеціально-наукового методу дослідження, мета якого – прийти до порівняльно-співставлених висновків. Сутність порівняльного-правового методу полягає у співставленні явищ і процесів правової дійсності різних держав з метою виявлення подібних чи відмінних рис між цими явищами і процесами, а також термінами, що їх позначають [173, с.4]. Порівняльно-правовий метод головним чином сприяє накопиченню емпіричних знань. Теоретичні знання здобуваються завдяки іншим науковим методам [217, с.11]. Порівняльно-правовий метод є багатофункціональ­ним, оскільки він застосовується й на теоретичному, й на емпіричному рівнях пізнання; до того ж характерним для нього є оціночний підхід. Саме оцінка є суттєвим і необхідним елементом будь-якого порівняння. Існує ряд основних вимог правильного і ефективного застосування даного методу.

По-перше, об’єкти, що входять до предмету порівняльно-правового дослідження, повинні бути порівнянними. Це означає, що порівнянню підлягають лише однорідні об’єкти, зокрема, законодавчі дефініції злочинного діяння.

По-друге, необхідно враховувати суттєві відмінності деяких зовні схожих явищ і процесів. При цьому слід намагатися з’ясувати причини таких відмінностей.

По-третє, при здійсненні порівняльного аналізу необхідно мати на увазі специфіку окремих кримінально-правових систем та їх інститутів, що зумовлює унікальність деяких юридичних термінів.

По-четверте, при проведенні співставлення законодавчого матеріалу повинен обов’язково враховуватись той факт, що змістовне наповнення однакових термінів може суттєво відрізнятися [173, с.4-5].

Ю.А. Тихомиров наводить шість методологічних правил, так зване «ноу-хау-право», якими слід користуватися в порівняльному правознавстві.

1. Правильний вибір об'єктів порівняльного аналізу та коректна постановка цілей, обумовлених його приро­дою й потребами суб'єкта порівняльного правознавства.

2. Проведення правового порівняння на різних рівнях з використанням методів системно-історичного, логічно­го аналізу, аналогії для з'ясування як внутрішніх зв'язків і залежностей у рамках правових систем, що порівнюють­ся, так і їхнього розвитку в контексті конкретної держави і суспільства.

3. Правильне визначення ознак правових явищ, що порівнюються, норм, інститутів тощо, усвідомлення суспільних і державних завдань, вирішення яких зумо­вило їх появу і розвиток.

4. З'ясування ступеня подібності й відмінності юри­дичних понять  і термінів,  що використовуються  в співставлюваних правових системах, актах тощо.

5. Розробка і застосування критеріїв оцінки подібності, відмінності та неспівставлюваності правових явищ, інсти­тутів і норм.

6.  Визначення  результатів  порівняльно-правового аналізу і можливостей їх використання в нормотворчій діяльності, в розвитку законодавства та його галузей, в практиці правозастосування [257, с.163].

В свою чергу Кристофер Осакве (США) назвав три «кити», на яких тримається методологія порівняльно-правових досліджень у США. Це, по-перше, методи порівняння, по-друге, правила порівняння й, по-третє, механізм порівняння. Він вважає, що застосування будь-якого методу залежить від цілей, які ставить перед собою дослідник. Як правило, застосовуються такі методи:

1) текстуальне порівняння з метою виявлення, який текст найбільше підходить для імплементації до національ­ного законодавства;

2) функціональне порівняння, при якому порівнюється не текст, а функції, які забезпечує той чи інший інститут права;

3) концептуальне порівняння для порівняння кон­цепції правового інституту, що розглядається, в цілому;

4) проблемне порівняння для з'ясування, як та чи інша проблема вирішується в різних країнах і чи є мож­ливим застосування конкретного рішення для даної національної правової системи [203, с.165].

В іншій своїй праці К.Осакве наводить сім поетапних послідовних стадій, з яких, на його думку, має складати­ся якісний порівняльний аналіз правових систем:

1) виявлення існуючих правил або підходів у систе­мах А і Б;

2) співставлення   встановлених   правил   з   метою пізнання їхніх загальних та/або відмінних властивостей;

3) визначення історичних причин існування кожного певного правила в кожній системі;

4) з'ясування життєстійкості, ефективності певного правила у відповідному національному законодавстві;

5) встановлення необхідності й доцільності внесення змін до існуючого правила або заповнення прогалин у законі сис­теми А шляхом використання певних ідей із системи Б;

6) вивчення сумісності ідей, запозичених з системи Б, з природою правової системи А;

7) адаптація використаного правила до національних умов правової системи А.

При цьому наукове порівняння охоплює лише перші чотири стадії [204, с.11].

Безумовно, з метою найбільш точного співставлення обраних об’єктів, використання лише порівняльно-правового методу є недостатнім. Для з’ясування термінологічного різноманіття кримінального законодавства зарубіжних країн слід використовувати формально-юридичний (догматичний) метод.