МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПРОДОВОЛЬСТВА УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА НОРМАЛЬНОЇ І ПАТОЛОГІЧНОЇ АНАТОМІЇ

С. - Г. ТВАРИН

В.В.СЕНТЮРІН, Е.В.ЄСІНА

Методичні рекомендації до самостійного вивчення загальної патологічної анатомії

СМЕРТЬ ТА ПОСМЕРТНІ ЗМІНИ.

НЕКРОЗ. АТРОФІЯ

Дніпропетровськ – 2012

Смерть та посмертні зміни. Некроз. Атрофія / Дніпропетр. держ. аграрн. ун-т. – Дніпропетровськ, 2012. – 33 с.

Методичні рекомендації призначено для підготовки фахівців в аграрних вищих навчальних закладах ІІІ – IV рівнів акредитації із спеціальності «Ветеринарна медицина».

Укладачі: кандидати ветеринарних наук, доценти В.В.Сентюрін, Е.В.Єсіна

Рецензент: В.М.Сухін, кандидат ветеринарних наук, доцент.

Методичні рекомендації розглянуто і схвалено на засіданні кафедри нормальної і патологічної анатомії с.-г. тварин

П ротокол № 14 від “31” травня 2012 року.

Методичні рекомендації розглянуто і схвалено до друку науково-методичною радою факультету ветеринарної медицини ДДАУ

Протокол № 5 від “ 07 ” червня 2012 року.

©, Сентюрін В.В., Єсіна Е.В. 2012 р.

Смерть та посмертні зміни

Основні відомості про структурні зміни, що розвиваються при хворобах, патологічна анатомія отримує при розтині тварин, загиблих від різних захворювань або при вивченні органів і тканин тварин убитих з експериментальною метою після відтворення тих або інших патологічних станів. Тобто, патологоанатому доводиться піддавати дослідженню тканини тварин після смерті. Поза сумнівом є той факт, що смерть викликає зміни, які потрібно чітко відрізняти від прижиттєвих, викликаних хворобою.

Тому для теоретичної підготовки і практичної діяльності лікаря ветеринарної медицини важливого значення набуває вивчення причин смерті, механізмів поступового згасання життєдіяльності органів і тканин і характеру і послідовного розвитку посмертних змін в них. Цими питаннями займається наука – танатологія (від грец. thanatos — смерть і logos – вчення).

Смерть – безповоротне припинення життєвих функцій організму – є природним і неминучим закінченням життя. З настанням смерті тварина перетворюється в труп (грец. cadaver).

Відповідно до сучасних уявлень смерть підрозділяють на природну, або фізіологічну і смерть передчасну, або патологічну.

Фізіологічна смерть наступає в глибокій старості без дії патологічних факторів внаслідок поступового природного згасання всіх життєвих процесів, є неминучим завершенням життя, кінцевою запрограмованою стадією розвитку. Фізіологічна смерть навіть в найсприятливіших умовах у тварин дуже рідкісне явище, оскільки навіть в глибокій старості вони частіше гинуть від хвороб або внаслідок зовнішнього насильства. Крім того, більшість видів тварин є джерелом продукції для людини і вбивається з економічною метою не досягаючи глибокої старості.

Вид тварини	Тривалість життя (років)
Велика рогата худоба	20–35
Кінь	40–60
Вівці	15–20
Свині	15–20

Патологічна смерть може бути насильницькою і ненасильницькою.

Насильницька смерть – загибель життєздатного організму, зумовлена грубою дією зовнішніх причин: забій (для одержання продукції), вбивство (умертвіння тварини людиною без використання продукції, або умертвіння тварини іншою твариною), нещасний випадок (аварія, електричний струм, блискавка і т.д.)

Ненасильницька смерть – загибель тварин від різних захворювань. Вона може бути поступовою (звичайною) та раптовою (миттєвою).

Звичайна (поступова) смерть – загибель тварин після більш менш тривалого періоду агонії в зв’язку з різними захворюваннями, які мали клінічний прояв.

Раптова смерть – несподівана загибель зовнішньо здорової тварини в результаті ураження життєво важливих органів (при травмах, внутрішніх кровотечах, інфарктах, інсультах і т.п.). Раптова смерть може настати при блискавичному перебігові інфекційних (сибірка, пастерельоз та ін.) або паразитарних (цистицеркоз головного мозку та ін.) хвороб.

Причини смерті

Причини смерті умовно розділяють на визначаючі (основні) та безпосередні (найближчі).

Визначаючі причини смерті – це дії зовнішнього середовища або пороки розвитку організму які самі собою або через ускладнення призводять до смерті. Це можуть бути механічні (травма…), хімічні (кислоти, луги…), фізичні (висока або низька температура…) фактори, біологічні агенти (збудники інфекційних та інвазійних захворювань).

Безпосередні причини смерті – це припинення діяльності життєво важливих органів. У відповідності з вітальним трикутником Біша до них відносять: параліч судинно-рухливого центра (зупинка серця), параліч дихального центра (зупинка дихання) та загальний параліч центральної нервової системи.

Танатогенез та його періоди

Танатогенез – механізм процесу смерті. Його умовно розділяють на три періоди: агонія, клінічна смерть та біологічна смерть.

Агонія (від грец. agon – боротьба) — сукупність останніх проявів життєвих функцій, що безпосередньо передують смерті. Агонія може продовжуватися від декількох хвилин до декількох годин (коротка і довга). Вона характеризується глибокими порушеннями регулюючих систем організму: появою судом, розладом ритму дихання, серцевих скорочень, втратою або різким ослабленням рефлекторних реакцій. Закінчується агонія з останнім ударом серця і розвитком клінічної смерті.

Клінічна смерть наступає після зупинки дихання і припинення серцебиття, проте органи і тканини після цього якийсь час ще зберігають свою життєздатність. Зміни, що розвиваються в ранні терміни після припинення життєдіяльності організму є зворотними і при проведенні спеціального комплексу лікувальних заходів організм у ряді випадків може бути повернений до життя. Сукупність таких заходів, які направлені на відновлення життєдіяльності організму (штучне дихання, непрямий або прямий масаж серця, імплантація іншого серця та ін.), називається реанімацією.

Тривалість періоду клінічної смерті в звичайних умовах складає 5–6 хвилин. Це пов'язано з тим, що через цей проміжок часу в нервових клітинах, дуже чутливих до кисневої недостатності, розвиваються незворотні ультраструктурні зміни.

Проте при охолоджуванні організму клінічна смерть може бути продовжена до 15–20 хвилин і навіть більше, про що свідчать численні дані.

Після закінчення періоду клінічної смерті зміни в організмі і перш за все в нервовій системі – головній тканині, що координує всі функції організму – стають вже незворотними і наступає біологічна смерть.

Біологічна смерть – безповоротне припинення всіх життєво важливих функцій організму з послідовним відмиранням клітин, тканин і органів. Якщо в нервових клітинах незворотні зміни виникають через 5–6 хвилин, то в інших органах і тканинах цей процес розтягується на декілька годин і навіть діб. Іноді при розтині трупів загиблих тварин в перші години після смерті можна спостерігати перистальтику кишечника. Добре відомі факти про ріст волосся і нігтів, що продовжується після смерті.

У штучних умовах, користуючись методами перфузії живильних розчинів можна відновити життєдіяльність окремих органів і тканин загиблих тварин і людини (серця, нирок, рогівки, шкіри) і підтримувати її протягом довгого часу. Це явище знаходить все більше застосування при трансплантації органів і тканин трупів в медицині.

Деякий період після смерті органи і тканини зберігають не тільки свою структуру, але і всі характерні для них хімічні, фізичні і біологічні властивості. Це свідчить про наявність посмертного переживання органів і тканин. Спочатку відмирають найбільш диференційовані тканини: нервові клітини, залозистий епітелій, потім м'язова тканина і останніми різні види сполучної тканини.

Ознаки смерті

Їх розподіляють на три групи: первинні (клінічні), вторинні (трупні) та третинні (ознаки розкладу).

Первинні ознаки смерті визначають момент настання біологічної смерті. Ці ознаки використовують для констатації факту смерті. До них відносять припинення серцевої діяльності, припинення дихання та припинення діяльності центральної нервової системи.

Припинення дихання визначають методом аускультації та по відсутності рухів грудної клітини.

Припинення серцевої діяльності встановлюють по відсутності пульсових і серцевих поштовхів на протязі декількох хвилин, кровотечі з надрізів шкіри і можливо за допомогою електрокардіограми.

Припинення діяльності центральної нервової системи визначають по зникненню безумовних рефлексів: зіниця не реагує на світло, при її здавлюванні вона не відновлює своєї форми (“око кішки”), відсутня реакція на грубі подразнення, негативні показники енцефалограми.

Вторинні і третинні ознаки смерті називають посмертними змінами.

Знання характеру і особливостей розвитку посмертних змін має важливе значення в практичній діяльності ворога при постановці патологоанатомічного діагнозу для визначення основного захворювання. Посмертні зміни можуть затушовувати прижиттєві патоморфологічні процеси, утрудняти з'ясування причини смерті, тому потрібно уміти відрізняти посмертні зміни від прижиттєвих.

Особливо важливу роль аналіз посмертних змін виконує у випадках судово-ветеринарного обстеження трупів, коли по ступеню їх вираженості до певної міри можна визначити час, що пройшов з моменту загибелі тварини, а іноді і обставини смерті тварини.

Вторинні ознаки смерті – це фізичні і хімічні зміни в органах і тканинах після припинення життєдіяльності: охолодження трупа, висихання, задубіння (заклякання), розвиток трупних плям, утворення кров’яних згустків в порожнинах серця і судинах.

Трупне охолодження (algor mortis) настає після смерті тварини у зв'язку з припиненням біологічного обміну речовин і вироблення тепла в тілі і воно з часом набуває температури навколишнього середовища. Тоді кажуть про повне охолодження трупа тварини. Швидкість охолоджування трупа і час вирівнювання температури його з температурою навколишнього середовища залежить від температури тіла до моменту смерті, температури і вологості середовища, швидкості його руху (вітру), характеру шерстного покриву, товщини підшкірного жиру, часто від причин смерті. При температурі навколишнього середовища 18–20°С температура трупа корови знижжується приблизно на 1°С за кожну годину. Повне охолоджування наступає при цьому через 2 – 3 доби, у дрібних тваринних на протязі 1,5–2 діб, тоді як охолодження шкіри закінчується через 2-3 години.. В деяких випадках, наприклад при септичних захворюваннях, або при хворобах, що супроводжувалися ураженням центральної нервової системи (сказі отруєнні стрихніном, правець) температура трупа в першу годину після смерті може навіть декілька підвищуватися (до 42–44°С). Вимірювання температури трупа може використовуватися в деяких випадках для встановлення приблизного часу смерті тварини. Температура трупа визначається обмацуванням зовнішніх покривів, або термометром, що вводиться в пряму кишку.

Висихання трупа настає внаслідок випаровування вологи з його поверхні. При цьому відмічають сухість шкіри і слизових оболонок, а також поверхневе змужніння рогівки очей.

Трупне заклякання (задубіння) (rigor mortis). Через деякий час після настання смерті м’язи тіла втрачають еластичність, тобто розвивається феномен, відомий як трупне задубіння (вислів «дати дуба» виник завдяки саме цьому явищу). Трупне задубіння характеризується ущільненням і деяким скороченням всіх м'язів як поперечносмугастих, так і гладких. Особливо сильно ущільнюються скелетні м'язи. Суглоби стають нерухомими. Відразу після смерті всі м'язи розслаблені, м'які. Заклякання їх починається через 2–4 години і досягає максимального розвитку через 24 години після смерті. М'язи при цьому поступово ущільнюються, фіксують труп в тому положенні, в якому він знаходився при настанні смерті. Якщо насильно вивести органи (кінцівки) із стану заклякання, то воно знов не наступає. Це слідує мати на увазі при огляді трупа на місці загибелі, так як можливе перевезення або переміщенні його з місця загибелі.

Процес трупного заклякання починається з жувальних м'язів, потім розповсюджується на м’язи шиї, передніх кінцівок, тулуба і задніх кінцівок (послідовність розвитку). Зникнення трупного заклякання починається через 1,5–3 доби після його максимального розвитку і характеризується поступовим розслабленням м'язів в тому порядку, в якому воно розповсюдилося.

Трупне заклякання охоплює також м'язи внутрішніх органів (серцевого м'яза, матки, кишечника, шлунку …) та судин.

М’язи-згиначі більш розвинені, ніж розгиначі, у зв'язку з чим внаслідок задубіння відбувається деяке згинання передніх кінцівок в ліктьових суглобах і суглобах кисті, задні кінцівки згинаються в кульшових і колінних суглобах.. Найбільш виражена ця поза при дії високої температури, коли м'язове заклякання трупа поєднується з температурною деструкцією м'язової тканини. Заклякання гладкої мускулатури проявляється так званою «гусячою шкірою», скороченням сфінктерів, що іноді призводить до виділення екскретів. При настанні смерті серце знаходиться в стані діастоли. Розвиток задубіння міокарду призводить до посмертної систоли і видавлювання крові з шлуночків серця. У зв'язку з тим, що ліва половина серця більш розвинена ніж права, в правому шлуночку залишається більше крові, ніж в лівому. Після зникнення трупного заклякання серце повертається в діастолу. Задубіння гладкої мускулатури шлунково-кишкового тракту формує різко виражені, підкреслені складки слизової оболонки, може приводити до переміщення вмісту.

Скелетні і серцевий м'язи, що знаходяться в стані дистрофії не піддаються закляканню і залишаються м'якими, в'ялими.

Причини, механізм розвитку трупного задубіння і його зникнення багато в чому залишаються ще не виясненими. Так найбільш сприйнятлива на сьогодні біохімічна теорія пов'язує його з посмертним накопиченням в м'язах молочної кислоти при розщеплюванні глікогену, яке веде до зміни їх реакції в кислу сторону (в кислому середовищі відбувається набухання білків), до припинення розщеплювання і накопичення в м'язах АТФ, яка забезпечує скорочення м'язових волокон. У житті, скорочення та релаксація м’язів виникають в результаті ковзання один по одному всередині даного м’язового елемента двох м’язових протеїнів актину та міозину. Скорочення м’яза наступає, коли ці два компоненти в’їжджають один в одного; релаксація стається, коли вони роз’їжджаються знов. Процес можливий завдяки розщепленню молекули АТФ, яке генерує для цього достатню енергію. Коли відбувається смерть, кисень більше не постачається у клітини, і рівень АТФ підтримується тільки безкисневим (анаеробним) розщепленням глікогену. Коли це джерело вичерпується, міозин лишається замкненим у актині з утворенням актиноміозинового комплексу і настає заклякання. Тобто згідно з біохімічною теорією трупне задубіння настає внаслідок зникнення АТФ з м’язів та накопичення молочної кислоти, в результаті чого відбувається набухання та ущільнення м’язових білків з утворенням актиноміозинового комплексу. Посилення кислотності надалі, а також можливо і посмертний розклад призводять до зворотного процесу – розм'якшення білків і зникнення задубіння. Крім біохімічної теорії існують коагуляцій на, дегідратаційна, гідратаційна, нейрогенна гіпотези та гіпотеза парабіозу розвитку заклякання.

На ступінь вираженості і час настання трупного заклякання впливають умови зовнішнього середовища. Висока температура і сухість повітря прискорює його настання і зникнення, низька температура і висока вологість – затримує.

При відтаванні замерзлого трупа він швидко розкладається. Після відтавання трупного задубіння не спостерігається. Шкіра, внутрішні органи і тканини набувають місцями темно-червоний, багряний колір. Виявлення прижиттєвих змін значно ускладнюється. Тому дослідження трупа необхідно робити відразу ж після відтавання.

У тварин з добре розвиненою мускулатурою, загиблих під час роботи, а також від хвороб, що супроводжувалися судомами (правець, отруєння стрихніном), при ураженні електричним струмом задубіння настає швидше, інтенсивніше виражене і утримується більш тривало, і навпаки у виснажених старих тварин і у тварин, загиблих від септичних захворювань (сибірки), заклякання м'язів слабо виражене або навіть відсутнє.

Трупне заклякання іноді може розвинутися миттєво, зразу ж після смерті. Таке явище одержало назву "трупний спазм". При цьому фіксується положення в якому знаходився організм у момент смерті. Розвиток такого типу заклякання пов'язують з пошкодженням довгастого мозку (травми, крововиливи, дія електроструму і т.д.), який викликає судорожну контрактуру м'язів.

Перерозподіл крові та трупні плями (livor mortis). Після смерті в результаті посмертного задубіння м’язів серця (особливо лівого шлуночка) і артерій спостерігається посмертний перерозподіл крові: кров вилучається з цих структур, а вени, капіляри і часто порожнина правого шлуночка серця переповнюються кров’ю. Потім кров під дією сили тяжіння стікає і скопи чується в нижчележачі частини тіла і органів, викликаючи утворення трупних плям. Звичайно трупні плями розміщуються на частинах тіла, що знаходяться нижче, на місцях, де немає зовнішнього тиску. Тобто, вони не утворюються на тих частинах тіла, які стикаються з твердою поверхнею, на якій лежить труп. У цих місцях судини здавлюються, кров не може проникнути в них, тому умови для утворення трупних плям відсутні, а отже ділянки шкіри залишаються блідими. На фоні трупних плям можна бачити відбитки предметів, які були під трупом.

Утворення трупних плям проходить у дві стадії: трупних гіпостазів та імбібіції.

Трупні гіпостази (від лат. hypo – нижче, stasis – стояння) – це перша стадія в утворенні трупних плям. У більшості тварин трупні гіпостази виникають через 3–6 годин після смерті. На цій стадії кров скопи чується у судинах нижче лежачих частин трупа і внутрішніх органів (гіпостатична гіперемія), в зв’язку з чим розрізняють зовнішні і внутрішні гіпостази. Це плями темно-червоного кольору із синюватим відтінком, не мають чітких меж, при надавлюванні бліднішають, на поверхні розрізу виступають краплі крові. При зміні положення трупа гіпостази знову переміщуються в нищележачі частини. Якщо шкіра тварини пігментована трупні плями знаходять на внутрішній поверхні шкіри тільки після її зняття. Трупні гіпостази виявляють також і у внутрішніх органах (легенів, нирках, печінці, петлях кишечника), особливо в парних при бічному положенні трупа. Нижчележачі органи або частини їх значно повнокровніші, тепліші ніж органи або їх частини протилежної сторони. Внутрішні гіпостази можуть супроводжуватися випотом кров’янистої рідини в серозні порожнини (трупна транссудація).

З часом наступає гемоліз еритроцитів, гемоглобін переходить в плазму крові, яка проходить через стінки судин та просочує навколишні тканини з утворенням другої стадії трупних плям – імбібіції (лат. imbibitio – просочування). У звичайних умовах вона починається через 8–10 годин після смерті. Трупні плями, що утворилися в результаті імбібіції, без чітких меж, не зникають при натисканні і не переміщуються при зміні положення трупа.

Ендокард і інтима судин також забарвлюються в темно-вишневий колір.

Трупні плями необхідно відрізняти від крововиливів і геморагічного запалення. Трупні плями не мають чітких меж, чіткіше виражені поблизу стінок судин, локалізація їх чітко пов’язана з положенням трупа. Трупні плями помітні і у внутрішніх органах в їх нижчележачих ділянках. При геморагічному запаленні реєструють потовщення (набряк) слизової оболонки, крововиливи і збільшення лімфовузлів. Причини, що уповільнюють згортання крові, сприяють більш ранній появі трупних плям. Трупні плями перший час розкидані окремими вогнищами, потім, зливаючись, досягають великих розмірів. При гнитті вони набувають брудно-зеленого кольору.

Колір трупних плям визначається станом крові і часто залежить від причин смерті, а тому відіграє важливу роль при встановленні діагнозу. При гострій смерті, типовим варіантом якої є асфіктична смерть, в трупі знаходиться переважно венозна кров, практично без оксигемоглобіну, і трупні плями мають інтенсивний синюшно-фіолетовий колір. При деяких отруєннях стан крові змінюється, що приводить до зміни забарвлення трупних плям. Наприклад, при отруєнні чадним газом (СО) або побутовим газом, до складу якого входить окис вуглецю, трупні плями яскравіші, з чітко вираженим червоним відтінком, оскільки в крові міститься велика кількість карбоксигемоглобіну. При отруєннях отрутами, діючими як інгібітори на систему тканинного дихання (ціаністі з'єднання і деякі інші), у венах знаходиться артеріальна кров, насичена оксигемоглобіном, і трупні плями мають виражений червоний відтінок. Приблизно такий же відтінок трупних плям наголошується при смерті від дії низької температури, яка чинить блокуючу дію на систему тканинного дихання. У ряді випадків при витяганні трупа з води в перші 40 - 60 хвилин може спостерігатися рожеве забарвлення трупних плям, що обумовлено посмертною дифузією кисню повітря через мацеровану шкіру в область трупної плями і утворенням нестійкого посмертного оксигемоглобіну, який достатньо швидко руйнується. При отруєннях метгемоглобіноутворюючими отрутами (нітрати, нітрит, метиленова синька і інші) трупні плями часто мають сіро-коричневий відтінок. При смерті від масивної крововтрати, трупні плями виражені слабо, ніколи не захоплюють всієї нижньої поверхні трупа, мають вид острівців, відмежованих один від одного, бліді, з'являються в пізніші терміни після настання смерті. При агональній смерті терміни появи і інтенсивність забарвлення трупних плям визначаються тривалістю термінального періоду. Чим триваліший термінальний період, тим в пізніші терміни з'являються трупні плями і мають блідіше забарвлення. Це явище пов'язане з тим, що при агональной смерті кров в трупі знаходиться в стані різного ступеня згортання, тоді як при гострій смерті кров рідка.

Утворення кров’яних згустків в порожнинах серця і судинах. Посмертне згортання крові починається з настанням смерті у зв'язку з руйнуванням тромбоцитів. Воно виражається в утворенні в просвіті судин і серця згустків крові, які можуть бути червоними та білими. Червоні згустки темно-червоного кольору, утворюються при настанні смерті з коротким періодом агонії, тобто коли кров звертається швидко із захопленням до складу згустків великої кількості еритроцитів. Білі згустки сірувато-жовтого або сірувато-білого кольору, виникають за умови настання смерті з довгим агональним періодом. В цьому разі згустки утворюються повільно, еритроцити відділяються від плазми і скопичуються в нижче лежачих частинах серцевих порожнин і судин.

Посмертні згустки, на відміну від прижиттєвих тромбів, еластичної або рихлої консистенції, вологі, з гладкою поверхнею. Вони легко витягуються з порожнин серця і просвіту судин і мають вид довгих гіллястих зліпків, що зберігають форму розгалужень судин. Тромби звичайно щільні, сухуваті, з нерівною поверхнею, витягуються з порожнини серця і судин важко, оскільки вони прикріплені до їх стінок.

Вираженість посмертного згортання крові залежить від вмісту в ній вуглекислоти. При смерті від асфіксії (задушенні) і при деяких септичних хворобах (сепсис, сибірка, брадзот а ін.) кров залишається рідкою, не згорнутою, або має дуже рихлі згустки (погано згортається).

Тобто за характером і кольором згустків можна якоюсь мірою судити про тривалість агонії і причині загибелі.

Третинні ознаки смерті – явища, які пов’язані з розкладом трупа.

Трупне розкладання є результатом 2-х явищ (види розкладу):

1. Посмертний аутоліз – розклад тканин трупа під дією власних ферментів. Тут необхідно мати на увазі дію як лізосомних ферментів клітин, так і ферменті, які входять до складу шлункового, кишкового соку та інших рідин організму;

2. Гниття в результаті життєдіяльності гнильної мікрофлори.

Аутоліз раніше виникає і інтенсивніше протікає в залізистих органах, клітини яких багаті гідролітичними ферментами (підшлункова залоза, печінка і ін.). Аутолітичні процеси можуть посилюватися в органах, що виробляють секрети, які містять велику кількість протеолітичних ферментів. Так наприклад в шлунку трупів тварин завдяки дії шлункового соку вже в перші години після смерті відбувається самоперетравлювання слизової оболонки (гастромаляція). Вона стає тьмяною, каламутною, легко відшаровується, а потім перетворюється на слизову масу і легко зіскоблюється. Причому перетравленню може піддатися вся стінка аж до серозної оболонки, що може навіть привести до посмертного розриву стінки шлунку з виливанням його вмісту в черевну порожнину. Необхідно такий процес (посмертний розрив стінки шлунку) диференціювати від прижиттєвих розривів. При останніх лінія розриву буде нерівною, її краї просочені кров’ю, у порожнинах знаходять велику кількість згустків крові.

Паренхіматозні органи, що піддаються посмертному аутолізу, будуть тьмяними, на розрізі світло-коричневого кольору. Цей посмертний процес необхідно диференціювати від зернистої дистрофії, при якій як правило реєструють збільшення органу. Надійним диференційним тестом в даному випадку є проведення патогістологічних досліджень.

Інтенсивність посмертного аутолізу в органах і тканинах залежить від швидкості настання в них ацидозу, який підвищує активність протеолітичних ферментів, що вивільняються в клітині при руйнуванні її ультраструктур і посилюється при зниженні захисних властивостей колоїдів її цитоплазми.

До аутолітичних процесів відносно швидко приєднуються процеси гниття, які виражаються в розкладанні білкових речовин органів і тканин під впливом ферментів гнилісних мікроорганізмів.

Гнильні бактерії розмножуються в трупі, проникаючи з кишечника, верхніх дихальних шляхів, сечостатевих шляхів (тобто із тканин, які мали зв'язок із зовнішнім середовищем), куди вони потрапляли ще за життя організму, підсилюючи посмертний аутоліз і викликаючи розплавлення тканин. Тому після забою в першу чергу необхідно видаляти кишечник.

Ознаки гниття.

1. Утворення трупної зелені, тобто брудно-зеленого кольору набувають кишечник, очеревина, внутрішні органи, шкіра, підшкірна клітковина та ін., особливо в ділянках імбібіції. Причиною такого явища є утворення в тканинах сірнистого заліза при з'єднанні сірководню, який виділяється при розкладі білків, із залізом, відщепленим від гемоглобіну.

2. Утворення зловонних газів (сірководню, етилмеркаптану, метану, аміаку та ін.) внаслідок розпаду білків під дією мікроорганізмів. В результаті цього відмічають роздування черевної порожнини (трупна тимпанія), кишечника, утворення газових пухирців в органах і тканинах (трупна емфізема). При обмацуванні таких тканин пальцем відчувається як би хрускіт (крепітація).

Органи, що піддалися трупному розкладання, збільшені в об'ємі, в'ялій консистенції, легко рвуться, брудно буро-зеленого кольору. При розрізі виділяється пінява рідина і смердючий запах, будова органу стає невпізнанною.

Швидкість розвитку трупного розкладання залежить від умов зовнішнього середовища, особливостей трупа і причин смерті.

Хороша угодованість, загибель від септичних захворювань, тепле вологе зовнішнє середовище сприяють життєдіяльності гнильних мікробів і швидшому та інтенсивнішому розкладанню. У землі скелет утворюється через 2–3 роки у дрібних тварин, у крупних – через 5–6 років. У воді удвічі швидше, на повітрі в 8 разів швидше, ніж в землі.

Оптимальною для гниття трупів є навколишня температура від 20 до 37⁰С. При температурі нижче 5⁰С і вище 45⁰С процеси гниття сильно уповільнюються аж до їх припинення.

Кінцевою фазою розкладу трупа є його мінералізація, тобто розклад тканин до мінеральних речовин (до вуглекислого газу та води).

Процеси, які затримують гниття.

Муміфікація. Це один з видів природної консервації — висихання трупа. Воно має місце, якщо труп знаходиться в умовах, за яких швидко та інтенсивно втрачає вологу (в піску, крейдяному ґрунті), або ж коли є хороший протяг (на горищах, у печерах, склепах). Втрачаючи значну кількість вологи (до 80% і більше), труп перетворюється на скелет, обтягнутий шкірою. Внутрішні органи висихають, зменшуються в об'ємі, і врешті-решт руйнуються, перетворюючись на безформну однорідну масу. Для муміфікації трупа великої тварини за сприятливих умов потрібно один-два місяці, трупа дрібної тварини — досить двох-трьох тижнів. Такий зменшений у масі муміфікований труп може зберігатися протягом десятків і навіть сотень років. Судово-медичне дослідження муміфікованого трупа, внаслідок його доброго зберігання, дозволяє встановити вік, стать, довжину тіла, певні анатомічні особливості. Крім того, іноді вдається виявити ушкодження й патологічні зміни і визначити їх природу.

Утворення жировоску. Коли труп потрапляє в умови, де має місце висока вологість і відсутність або недостатній доступ повітря, точніше — кисню, відбувається його омилення, або ж утворення жировоску. Таке явище може спостерігатися при попаданні трупів у воду. Жири трупа розкладаються на гліцерин та жирні кислоти, які утворюють мило. Тканини тіла ущільнюються і набувають сіро-рудого кольору (якщо шкіра не пігментована) з зернистою будовою, що нагадує суміш воску з жиром (звідси — жировіск). Внутрішні органи досить добре зберігаються, але дуже крихкі, легко руйнуються. Труп легко ріжеться ножем, має специфічний запах згірклого сиру. Для утворення жировоску потрібен приблизно рік. Висока температура прискорює цей процес. Окрім того, що труп у стані жировоску довго зберігається, на його тканинах і органах можна виявити ушкодження, які допомагають визначити причину смерті, встановити індивідуальні прикмети. Лабораторними дослідженнями можна виявити отрути, які потрапили в організм прижиттєво.

Торф'яне дублення. Вкрай рідкісним є вид природного зберігання трупа, що утворюється у випадках попадання мертвого тіла в торф'яні болота та ґрунти. Там під дією гумусових кислот відбувається дублення шкіряних покровів. Вони стають цупкими, набувають темно-рудого кольору. Білки й вапно розчиняються, внутрішні органи і м'які тканини значно зменшуються в об'ємі, або й зовсім руйнуються, кістки м'якнуть, легко розрізаються. У такому стані трупи можуть знаходитися сотні років. Дослідження проводиться так само, як і при утворенні жировоску.

Заморожування трупа. При температурі нижче 0⁰С відбувається замерзання тканин трупа, трупний розклад повністю припиняється. Так, у вічній мерзлоті знаходили трупи тварин, які зберігалися декілька мільйонів років і зовсім не піддалися трупному розкладу.

Природна консервація трупа можлива й у випадках попадання його в інші умови —висока концентрація солей, занурення в нафту, дьоготь. Труп за цих обставин зберігається досить довго, і його можна дослідити повністю за звичайною схемою.

Бальзамування трупів. У практиці нерідко виникає потреба зберігання трупа протягом тривалого часу. З цією метою використовуються методи штучної консервації (бальзамування) охолодження трупів у холодильних камерах, введення в судини консервуючого розчину, наприклад формаліну та спирту, водночас у всі порожнини трупа кладуть вату, просякнуту цим же розчином. У забальзамованих таким чином трупах процеси гниття не відбуваються, і вони зберігаються деякий час при доступі повітря.

Ексгумація (лат. ех - із, humus - земля) - вилучення із землі похованого трупа, органів загиблої тварини, а також убитої тварини для судово-ветеринарної, криміналістської експертиз, первинного або повторного патоморфологічного дослідження. Ексгумація проводиться за ухвалою судових і слідчих органів судово-ветеринарним експертом у присутності понятих в тих випадках, коли в судовій або слідчій практиці виникає необхідність в проведенні судово-ветеринарної експертизи з метою уточнення діагнозу захворювання, характеру прижиттєвих морфологічних змін і причини смерті тварини.