Трагедія
Тільки на рубежі VI і V ст. трагедія набуває свій класичний вигляд.
В образах міфів грецька трагедія відобразила героїчну боротьбу народу із зовнішніми ворогами, боротьбу за політичну рівність і соціальну справедливість. Трагедія знайшла найяскравіше втілення в творчості трьох найбільших афінських драматургів - Есхіла, Софокла і Євріпіда.
Розквіт грецької трагедії був блискучим, але коротким. Буквально протягом одного століття трагедія виникла, досягла своїх вершин і схилилася до упадку. І хоча в подальші століття трагедія продовжувала існувати, вона ніколи більше не займала того місця в житті греків, яке мала в V ст. імена її творців виявилися майже забутими, а твори трьох великих трагіків стали предметом вивчення в школах і переписувалися із сторіччя в сторіччя.
Кінець 5 ст. до н. е. затьмарив розквіт античного світу - суперництво двох могутніх держав Афін і Спарти привело до тривалих міжусобних воєн, які дістали спільну назву Пелопоннеські війни 431-404 рр. до н. е. Як наслідок, Афіни зазнали поразки, але і Спарта не стала гегемоном. Війна загострила соціальні суперечності, послабила демократію і полісну мораль. Релігія стародавніх греків не вберегла їх від кривавих зіткнень, хоч у сторін, що воювали, були спільні боги і спільні храми.
Виникає затяжна криза стародавнього грецького полісу: дрібні військові сутички і війни, перевороти і деспотії. А на Сході тим часом виникає Перська імперія. З 4 ст. до н. е. серед грецьких держав відбувається піднесення Македонії. Після Коринфського з'їзду 337 р. до н. е. Македонія стала панувати в Греції. У 334 р. до н.е. Олександр Македонський розпочав свій похід до Азії. Блискучі перемоги навіки прославили ім'я видатного полководця. До часу його смерті в 323 р. до н. е. казково склалась світова імперія, яка так само казково розпалася після його смерті.
ЕПОХА ЕЛЛІНІЗМУ
Сам по собі азіатський похід Олександра Македонського мав певне значення для розвитку світової цивілізації. Разом із військом у нові країни йшли філософи, історики, природознавці, жреці. Завойовані культури не знищувалися. Олександр не заперечував релігії завойованих країн, брав участь у їхньому культі, вів лінію на обожнення своєї особи в усіх культах. Він мріяв про створення греко-перської народності. Столицею нової держави він обрав Вавілон, там мав бути і головний храм нової держави. Але доля не дала часу Олександрові Македонському на здійснення всіх його задумів: не склалася нова світова держава, не утворилася нова народність, не виникла нова релігія. Для таких процесів потрібні століття співпраці багатьох народів, потрібен особливий соціальний прошарок, який був би рушієм цих процесів. Але походи Олександра Македонського дали могутній поштовх процесам зближення культу і релігій античного світу та Близького Сходу.
Після Олександра Македонського почалася епоха еллінізму- це час від смерті Олександра Македонського до встановлення гегемонії Риму. В цей час відбувається занепад Греції, Македонії, Епіру, на Сході виникають держави Птоломеїв і Селевкідів, що несуть нові форми соціального прогресу.
В 3-ому ст. до н.е. на заході від Еллади починається формування нового міцного державного об'єднання - Римської республіки, яка веде активні загарбницькі і громадянські війни і яка напередодні своєї кризи 133-131 рр. до н. е. в 147 р. до н. е. перетворює Македонію в свою провінцію, згодом вся Греція переходить під владу Риму.
Елліністична епоха має свої особливості релігійної історії.
Перш за все - це період повсюдної релігійної терпимості. Культи східних божеств поширюються в Греції, грецькі боги одержують нових прихильників на Сході, грецька міфологія стає загальновизнаною, вона одержує національне забарвлення в Малій Азії, в Східному Середземномор'ї, в Єгипті і Двуріччі.
Відбувається також оживлення місцевих культів, місцеві боги одержують імена загальновідомих богів і місцевий епітет. Це свідчить про об'єктивну необхідність релігійного синкретизму в процесі зміцнення зв'язків між народами.
Релігія стародавніх греків значною мірою одержувала поштовх від розвитку старогрецької науки і мистецтва. Про такий зв'язок можна більш впевнено говорити, ніж про зв'язок науки і мистецтва у Дворіччі та Єгипті. «Начала» Евкліда і «Альмагест» Птоломея зробили всі попередні математичні та астрономічні досягнення здобутком історії і поклали початок нової епохи в науковому розвитку. А щодо стародавньогрецького мистецтва, то про нього нічого і говорити в такому відношенні.
Питання для самоконтролю
1. У чому своєрідність релігійних уявлень давніх греків?
2. Яке значення мали міфи для розвитку античної культури?
3. Як позначилась своєрідність політичної системи на формуванні давньогрецької культури та цивілізації?
4. Яке мистецтво античного світу називають класичним?
5. Які видатні твори античної літератури увійшли до світової скарбниці?
6. Назвіть найвидатніші роботи великих грецьких скульпторів.
7. Назвіть найвидатніші пам'ятки архітектури античного світу.
8. Як виник грецький професійний театр?
9. Яке місце займали в суспільстві люди творчих професій у Давній Греції та Римі?
10. Чим відрізняється світогляд елліна від світогляду римлянина?
ХРЕСТОМАТІЯ ДО ЛЕКЦІЇ
До питання : Мистецтво та культура класичного періоду Давньої Греції.
Джек Ліндсей
Грецька архітектура розвивалась переважно у тому ж напрямку, що й образотворче мистецтво й філософія. Архітектори успадкували елементи, створені попередніми суспільствами, та реорганізували їх відповідно до засад своєї логічної системи.
Грецький храм був божою оселею, а не місцем зібрання. У великому інтер'єрі потреби не було, і будівничі зосередились на зовнішньому об'ємі, геометрія якого складалася з низки пропорцій, злучених у єдину гармонійну структуру, цебто піфагорійську систему знятих напруг. Виключалися оздобні надмірності й зайва проробка форм, а також усі органічні мотиви, що нагадують рослину чи тварину. (Листяний орнамент міг з'явитися лише у капітелі колумни корінфського ордера, але цього аніяк не могло бути у колумні дорійського або витонченішого іонійського ордера. Листяний орнамент надто декоративний, аби можна було давати його у великій кількості з зовнішнього боку культової споруди). Попри свою абстрагованість, усі форми співвідносилися з пропорціями людини. Причому поділ складників повершувався таким чином, щоб погляд глядача перебував у постійному русі. Кожний елемент конструкції підпорядковувався загальному враженню, кожна лінія переходила у наступну під іншим кутом. Уся схема зв'язків та пропорцій спиралась на точні математичні обчислення.
Підґрунтя грецьких форм ми вбачаємо у космічному символізмі. Наприклад, гробівка у Мікенах, котру умовно називають «скарбниця Ат-рея», мала баню, на якій за допомогою заклепок кріпилися спижеві зірки. Мегарон на Кріті чи в континентальній Греції, квадратний або прямокутний, мав посередині велике циркульне вогнище в оточенні чотирьох колумн,- так подавалась картина світу. Заокруглена форма збереглася в афінському Парфеноні, де завжди підтримувався священний вогонь. На східному фронтоні Парфенону розміщені скульптури сонця, що сходить, і місяця, що заходить, а у заглибинах стель звичайно малювали зірки.
Джек Ліндсей. Коротка історія культури. Т. 2. – К., 1995. с. 26 – 28
Т.В.Ильина
Истинный расцвет Афин справедливо связывается со временем, когда город возглавлял первый стратег Перикл (444 429 гг. до н.э.). Около него группировалась интеллектуальная элита: люди искусства и науки (поэт Софокл, архитектор Гипподам, отец истории». Геродот), знаменитые философы того времени. На склоне афинского акрополя в знаменитом театре Диониса представляли трагедии Эсхила, Софокла, Еврипида, комедии Аристофана, которые воспитывали чувства достоинства, ответственности греков перед согражданами, благородство и независимость духа. Искусство греков показывало, каким должен быть человек: физически и нравственно прекрасным, гармонически развитым,- и в этом смысле искусство V-IV вв. до н.э. справедливо стали называть классикой, оно явилось образцом для подражания. Архитектура V ст. до н. э. предстает перед нами в гармонии со средой, в соразмерности с человеческой фигурой, в синтезе со скульптурой. В период ранней классики, так называемого строгого стиля (490-450 гг. до н. э.), скульптура носит переходный характер от архаики к классике. Это прекрасно видно на фронтонных группах храма Афины на острове Эгида (около 490 г.), найденных в начале XIX в. и реставрированных Торвальдсеном: фигуры греков и троянцев, сражающихся за тело Патрокла, еще статичны, в их пластике много от архаических куросов, включая и «архаическую улыбку».
Образ атлета - по-прежнему самая распространенная тема статуи. Совершенная человеческая красота - вот что стремились воплотить греки в образах атлетов. Но создать ее непросто, она состоит в том, чтобы воедино слились «добродетель души с соразмерной красотой тела», - писал Лукиан.
Т.В.Ильина История икусств. Западго-европейское искусствою М.: 1983. Стр 15
Ильина Т.В.
В это время в Афинах работали скульпторы Фидий, Мирон и Поликлет. Бронзовые статуи их дошли до нас лишь в римских мраморных копиях I-II в. н. э. Наиболее известен среди работ Мирона из Элевтер «Дискобол» (около 460-450 гг. до н. э.), изображающий атлета в момент наивысшего напряжения перед броском диска. Мирону первому удалось передать в статичном искусстве живость движения, внутреннее напряжение фигуры. В другом произведении - «Афина и Марсий», исполненном для афинского акрополя, лесное существо Марсий выбирает инструмент среди разбросанных у его ног, рядом стоит взирающая на него с гневом Афина. Обе фигуры объединены действием. Интересно отметить, что, хотя Марсий выступает здесь как существо, выражаясь современным языком, отрицательное, лишь в его неправильном лице выразил в сдержанно-мощных, спокойно-величественных образах «Дорифора» (Копьеносца; 450-440 гг. до н. э.), «Диадумена» (атлета, увенчивающего свою голову победной повязкой; около 420 г. до н. э.) и «Раненой амазонки», предназначавшейся для знаменитого храма Артемиды в Эфесе
Поликлет из Аргоса работал уже в период высокой классики, в середине и второй половине V в. до н. э. Он создал тот обобщенный художественный образ атлета, который стал нормой и образцом. Им был написан теоретический трактат «Канон» (правило), где скульптор точно рассчитал размеры частей тела исходя из роста человека как единицы измерения (например, голова - к росту, лицо и кисть руки, ступня и т.д.).Поликлет воплотил в своих статуях прежде всего образ идеального свободнорожденного гражданина греческого полиса, города-государства Афин..
Третьим величайшим скульптором V в. до н. э. был уже упомянутый афинянин Фидий. В 480-479 гг. персы захватили и разграбили Афины и основные святилища на Акрополе. Среди развалин священного храма Фидий создал семиметровую бронзовую статую Афины-воительницы, Афины-Промахос, с копьем и щитом в руках, как символ возрождения города, его мощи и нетерпимости к врагам. Как и все последующие работы Фидия, статуя погибла (она была уничтожена крестоносцами в Константинополе в XIII в.).
Около 448 г. до н. э. Фидий выполнил 13-метровую статую Зевса для храма Зевса в Олимпии. Лицо, руки и тело бога были выложены пластинками слоновой кости і на деревянной основе (так называемая хрисоэлефантинная техника), глаза из драгоценных камней, плащ, сандалии, оливковые ветви на голове, волосы, борода - из золота. Зевс восседал на троне, держа в руках скипетр и фигуру богини победы. Скульптура пользовалась огромной славой, и она погибла в V в. н. э., уничтоженная христианскими фанатиками.
С 449 г. до н. э. началась реконструкция Афинского акрополя и Фидий стал воплотителем замысла Перикла, поддержанного всеми афинянами. Это был период расцвета греческой демократии. Центральный храм Акрополя - Парфенон (архитекторы Иктин и Калликрат; 447-438 гт. до н. э.). Парфенон - периптер (70 х 31 м), окруженный 46 колоннами: высотой в 10 м, по 8 на портиках и по 17 на длинных сторонах. В Парфеноне соединены черты дорического (колонны) и ионического (фриз) ордеров. Пентелийский мрамор его колонн, красный и синий цвета фронтонов и метоп. В ансамбле Акрополя греки видели выражение идеи общеэллинского единства. 16 лет жизни Фидий отдал Акрополю и создал бессмертный памятник, в котором архитектура и скульптура выступают в нерасторжимом единстве. Осуществляя общий надзор за строительством, он с учениками исполнил скульптуры главного храма Акрополя.
Раз в четыре года по священной дороге от Афин к Акрополю тянулось шествие с дарами богине Афине и с одеждой для нее - пеплосом, который ткали лучшие афинские девушки; начинались так называемые Панафинейские празднества в честь богини - покровительницы города. Процессия проходила через парадный вход на холм - Пропилеи (архитектор Мнесикл; 437-432 гг. до н. э.), состоящее из ионической колоннады между двумя дорическими портиками - на площадь Акрополя. Справа от Пропилеи на выступе скалы Акрополя, на высоком постаменте стоял храм Афины-Нике, Афины-победительницы (арх. Калликрат; 449- 421 гт. до н. э.), ионического ордера, с деревянной" скульптурой богини Нике Аптерос (бескрылой) внутри. Это редкое изображение бескрылой победы..
Чувство пропорций, соразмерность всех частей, точность в расчетах делают Парфенон безупречным произведением искусства. Это творение, близкое и понятное человеку, соразмерное ему, вызывающее не только чувство восхищения памятником, но и уверенность в человеческих силах, возможностях и таланте.
Внутри Парфенона (в восточной его части, ибо он был разделен на две половины) стояла изваянная Фидием 13-метровая статуя Афины-Парфенос Афины-Девы (447-438 гт. до н. э.), исполненная в хрисоэлефантинной технике. Афина представлена в одеянии с изображенными на нем сфинксом и крылатыми конями. Правой рукой она опиралась на колонну, а в руке держала двухметровую крылатую богиню Нике, в левой руке у богини Афины был щит. Между копьем и щитом Фидий поместил изображение громадного священного змея. Лицо Афины, руки, маска медузы Горгоны на груди были выполнены из слоновой кости, глаза - из драгоценных камней, одежда и оружие - из золота. Такой ее описал в древнем путеводителе Павсаний
Т.В.Ильина История икусств. Западно-европейское искусствою М.: 1983. Стр 16
Ильина Т.В.
Конец V-IV в. до н.э.-период бурной духовной жизни Греции, формирования идеалистических идей Сократа и Платона в философии, развивавшихся в борьбе с материалистической философией Демокрита, время сложения и новых форм греческого изобразительного искусства. В архитектуре поздней классики (410- 350 гг. до н. э.) в отличие от ранней и высокой классики нет «чувства меры» (месотес), характерного для предыдущего периода, и более всего проявляется стремление к грандиозному, внешне великолепному. В Эфесе в середине IV в. до н. э. построен заново некогда сгоревший храм Артемиды, считавшийся одним из чудес света. К такому же чуду можно отнести гигантскую гробницу царя Мавэола в Галикарнасе (архитекторы Пифей и Сатир; 353 г. до н. э.), от которой и произошло позднее название «мавзолей». Она завершалась колесницей с конями и была украшена фризом в 150 м с изображением битвы греков с амазонками. Мавзолей соединил торжественную, восточную пышность декора с изяществом греческого ионического ордера.
Т.В.Ильина История икусств. Западго-европейское искусствою М.: 1983. Стр 22.
Джек Ліндсей
Гомер використав надану можливість, і його твір швидко розповсюдився по всьому грецькому світу. Справжній епос завершує період надмірної загальної тривоги: епос покликаний розтлумачити цей час. Епос зосереджується на якомусь періоді у минулому - найчастіше на лихолітті. Але попри те, що усі його традиції та навіть художні форми укорінені в минулому, перспектива епосу пов'язана з часом, що настає відразу після описуваної доби. Повертаючись назад, люди воліють знати й збагнути, що ж сталось у буремну добу, яка породила їхню сучасність, що спричинило усі жорстокості та як їх побороли. Водночас люди сподіваються - і найкраще відгукуються - на відповідь щодо їхнього особистого життєбігу. Гомер пояснює темні віки іонійським міщанам, котрі жили вже за умов закону, що виключає невпевненість тих віків разом з етикою кривавої помсти й честі. Ці міщани вже встигли породити протиставлення гендлярських та землевласницьких олігархій селянам та ремісникам. В «Іліаді» мовиться про внутрішні чвари у рамках спільної виправи ахейців на ворога - на Трою. Привід до війни - викрадення жінки, Єлени, а причина розбрату в таборі ахейців - чвари через жінку, Брісиду, між ватагом грецького війська Агамемноном і уславленим героєм Ахіллом. Єдність відновлюється через любов Ахілла до вбитого друга - Патрокла. Таким чином, тематичним підґрунтям є роз'єднаність у варварському суспільстві та шлях розв'язання цього внутрішнього конфлікту. Ворохобня через здобич (жінку) порушила злагоду, але вона, відновлюється у любовному поруху мужчини до мужчини. Однак загально поетичний зміст набагато перевершує справжні соціальні рамки всієї картини. Цей зміст потребує критичного і гуманістичного світосприймання, котре не було властиве лихоліттю. Саме ця обставина ставить твір на властиве місце, коли одноплеменці слухають аеда на пане-гіреях; через це й аед дістає можливість змалювати завершену картину первісної культури та мистецьки зобразити життя у його повні. «Іліаді» притаманна емоційна глибина, широта поглядів і реалістичне зображення розмаїтих звершень і характерів,- завдяки тим властивостям твір відразу зробив чималий крок уперед. І тому таку силу має художня оригінальність «Іліади», настільки зобов'язане їй усе наступне письменство. Подібна праця може бути твором лише одного поета,- незалежно від того, скільки традиційного матеріалу він використав. У безпосередній основі «Одіссеї» лежить блукання підземним світом та численні образи зі світу духів. Вони можуть бути найрозмаїтіші: від острова Великої Матері, як-от острів Ка-ліпсо - вона ж Прихована або Земля Як Смерть,- до утопічних снів, наприклад про Феакію (тут, безумовно, живі ще спогади про мінойський Кріт). Подолання небезпечної ділянки - печера Циклопа чи острів Сирен - також важливий мотив: шама-ністські фантазії, що випливають з випробування при посвяті. Хоча, звичайно, «точки небезпеки» перетлумачено у дусі мінойських та грецьких морських оповідок і підручників для мореплавців. Нарешті, з магічного сну чи трансу Одіссей повертається додому, аби піддатися одному з тих випробувань, що описуються наприкінці татарських шаманістських оповідей. Тема і в цьому випадку виповнюється багатими й зримими подробицями, що творять повну картину людського життя у рамках нюансів критичних оцінок поета.
Джек Ліндсей. Коротка історія культури. Т. 2. – К., 1995. с. 30 – 32
Джек Ліндсей
Трагедія. Афінський тиран Пісістрат зіграв дуже важливу роль у розвитку культури. Він запровадив декламації Гомера на Панафінеях, що сприяло стабілізації тексту, та заснував Міські Діонісії - весняні святкування, що тривали протягом п'ятьох-шістьох днів. Свята починались урочистим ходом з образом Діоніса Елевтера на чолі (або Визволителя) та зарізом бика, а потім йшов конкурс драматичних творів і дифірамбів. За народовластя дифірамб був гімном на пошану бога, проте не конче про нього. Хор з п'ятдесятьох чоловіків або хлопчиків круг вівтаря виконував дифірамб у супроводі флейти. Вихідною темою були містерії Діоніса, у котрих корифей втілював бога. (Арістотель каже, що трагедія почалася від керівника (провідника) дифірамба). Але, народившись з форми дифірамба, трагедія, позбавлена свого рушія, перетворилась на піснеспів, у якому чільну роль відігравала музика. З іншого боку, в драмі зростає роль слів: один актор у личині був замінений двома, а згодом і трьома. Більше трьох акторів за тих часів не було.
Таким чином, до Есхіла загальна форма мала такий вигляд: хор виходить з піснеспівами, розміщується довкола вівтаря й продовжує співати. З'являється герой. У діалозі з хором герой пояснює, хто він такий, і розповідає про ситуацію, що склалась. Потім він виходить і починається новий стасим. Вістун повідомляє про смерть героя, хор його оплакує, входить вістун, а за ним іде й хор з піснеспівом.
Джек Ліндсей. Коротка історія культури. Т. 2. – К., 1995. с. 33– 34
Джек Ліндсей
Есхіл, що бився під Марафоном і був, можливо, піфагорейцем, помер 456 року. Він зробив вирішальний внесок, поширивши просту містерійну п'єсу до розмірів зрілої трагедії. Він прагнув показати, як так сталося, що люди загравали зі самознищенням, які саме чинники штовхають їх за лінію безпеки - у прірву, що зяє обабіч. Приречену людину жене демон; над нею тяжіє родове прокляття розколу, «гибрис» (пиха чи пристрасть, що засліплює й не дає йти праведними людськими шляхами), але водночас їй надано свободу вибору. Отже, персонажі Есхіла є одночасно демонами у личинах, ритуальними персоніфікаціями, збірними образами та живими людьми, що заплутались у тенетах надто складних емоцій, чинників та спонук. Діалог будується таким чином, що, йдучи за логікою вірша, ми вловлюємо натяки на величніші теми, ніж ті, що мають на думці мовці, і стежимо за безпосередньою дією, не забуваючи про універсальну значимість, котрої не свідомий і сам виконавець. Проте трагічна іронія - не якийсь навмисне вигаданий хитрий прийом,- вона органічно випливає з символічної стадії драми. На цій старожитній стадії увесь діалог можна було назвати «іронічним» у тому розумінні, що це певне послання поета до слухачів, а не вираження характерів дійових осіб,, яких вони не мали. Проте іронічним у строгому розумінні він починає ставати тоді, коли у цих осіб вже з'являлися зародки характеру й розуму, коли вони стали усвідомлювати одне якесь значення власних слів, яке не вичерпує усього значення слів і навіть не є найважливішим значенням. Сомнамбула, що прагне прокинутись; людина, котру посів демон, прагне повернутись до нормального стану. Водночас це нормальна особистість, що намагається збагнути успадковану ситуацію, стримати сили ненависті та зіпсуття, які нагромаджуються, та почати усе спочатку.
Джек Ліндсей. Коротка історія культури. Т. 2. – К., 1995. с. 36 - 37
Джек Ліндсей
Софокл, який творив за часів розвитку протиріч афінської демократії, довів трагічну іронію до межі, бо знав, що люди підлягають владі ними самими створеної ситуації, де кожна мета викривлюється й переходить у свою протилежність. Електра здійснює Найпотаємнішу свою надію, здобуває свободу й залишається кінець кінцем позбавленою всього, що я любила». Едіп потрапив у безвихідь: з кожною спробою виплутатися з дилеми він дедалі глибше поринає у гріх.
Євріпід писав тоді, коли демократія вже стояла близько до загибелі. Він був добре обізнаний зі спробами софістів знайти вихід на шляхах гуманізму або раціоналізму. І однак він зображав людину у фокусі буденного реалізму, на відміну від символічного реалізму попередніх майстрів. Зображені Евріпідом люди набагато краще розуміють свої взаємозв'язки й ті проблеми, котрі вони самі покликані розв'язати, проте усе це не розпорошує силу некерованості. Просто на деякий час некерованість усунули з очей. Люди сподіваються її уникнути, удаючи, ніби її нема. Але вона раптово виявляється й поглинає їх. В останній своїй трагедії «Іфігенія в Авліді» Євріпід у більшості сцен безжально викрив жадобу влади та марнославство, котрі спонукують до дії воєначальників; більш раціональною та реалістичною гіркота психологічного підходу бути не може. Потім дівчина, розуміючи, що втекти їй не вдасться, приймає смерть від батькової руки: вона приймає її екстатично й зі співом йде до вівтаря. Елемент гіпнотизму, що спонукує людей приймати зазіхання вершителів війн та убивств, виражається у покорі дівчини. Але найважливіше те, що почуття загального стану людей - поза всілякою іронією. І ось покора дівчини перетворюється на поразку вбивць, на обітницю любові й розуміння, котра приведе колись людство до покути поза межами протиборства підлого егоїзму та жертовного самозречення.
Джек Ліндсей. Коротка історія культури. Т. 2. – К., 1995. с. 37 - 38
Джек Ліндсей
Комедія. З найдавніших комедій до нас дійшли тільки твори Арістофана: чудова суміш ліричної фантазії та реалізму, відчайдушної сатири й радісного прийняття життя, уїдливих кепкувань і глибокої політичної поважності. У розпалі війни Арістофан мужньо закликав до миру й нападав на демагогів. За виразників своїх ідей він обрав жінок, роблячи їх борцями за життя й достаток проти світу жадоби, війни та егоїзму, котрий створили чоловіки.
У «Лісістраті» вони приносять мир, у «Жіночих зборах» чіпляють собі бороди й голосують за встановлення общинного співжиття, за фантастичне повернення до світу общини. Фрагменти з інших п'єс доводять, що тема повернення до золотої доби була вельми розповсюджена. У трагедії суперечності поглинають тріумф особистості, а її саму роздирають, як бога-рятівника; воскресіння виражається у мить найглибшого усвідомлення, розпізнавання роздираючих сил. У комедії схема така сама, але відродження життя безпосередньо виражене у заключному комосі, що стверджує тріумф героя. «У прологу пояснюються революційні вимоги героя, і він уже ладен їх реалізувати, коли увіходить хор і починається спротив. Почуття групи виражаються в короткій секвенції (сизигії) після виходу; друга секвенція включає убивчі погрози героєві, його благання, аби група прислухалася до глузду, і фінальну вимушену згоду хору чи особи, що його репрезентує. Відтак починаються дебіти – агон або змагання,- коли піддаються розглядові протилежні можливості, причому кращим визнається революційний варіант. Опір завершується, і новий лад стає повершеним фактом» (Зелінський). Це Арістофанова система, але ми повинні пам'ятати, що революційний погляд повернений назад - до часів примітивної демократії перед зіпсуттям внаслідок запровадження грошей, тобто до алчерингової фантазії.
Джек Ліндсей. Коротка історія культури. Т. 2. – К., 1995. с. 39- 41
Епоха еллінізму
Ильина Т.В.
Большое место в архитектуре IV в. до н. э. занимают общественные сооружения для зрелищ. Это знаменитый театр в Эпидавре (архитектор Поликлет мл.; 360-330 гг. до н. э.), на каменных скамьях которого помещалось 10 000 зрителей. Актеры играли на круглой площадке - орхестре (диаметр ее 12 м), за орхестрой находилась каменная стена - скене. Блестящая акустика позволяла все отлично слышать с последнего ряда, который был отдален от орхестры на 60 м и находился на 23 м выше ее. В греческой архитектуре IV в. до н. э. появляется коринфский ордер с колоннами, завершаемыми богато декорированной капителью в виде листьев аканфа (примером может служить камерный Памятник Лисикрата в Афинах; 335-334 гг. до н. э.).
В скульптуре вместо мужественности и суровости образов строгой классики приходит интерес к душевному миру человека, и в пластике находит отражение более сложная и менее прямолинейная его характеристика. Так, в единственной дошедшей до нас в подлиннике от скульптора Праксителя мраморной статуе Гермеса (покровителя торговли и путешественников, а также вестника, «курьера» богов; статуя исполнена около 330 г. до н.э. и была найдена в ХIХ в. в Олимпии) мастер изобразил прекрасного юношу, небрежно облокотившегося на пень, в состоянии покоя и безмятежности. Задумчиво и нежно он глядит на младенца Диониса, которого держит на руках. На смену мужественной красоте атлета V в. до и. э. приходит красота несколько женственная, изящная, но и более одухотворенная. На статуе Гермеса сохранились следы древней раскраски: красно-коричневые волосы, серебряного цвета повязка. Особой славой пользовалась другая скульптура. Праксителя - статуя Афродиты Книдской. Это было первое в греческом искусстве изображение обнаженной женской фигуры. Статуя стояла на берегу острова Книд, и современники писали о настоящих паломничествах на остров, чтобы полюбоваться красотой богини, готовящейся войти в воду и сбрасывающей одежды на стоящую рядом вазу. Оригинал статуи Афродиты Книдской, к сожалению, не сохранился. Героям Праксителя не чуждо лирическое чувство, отчетливо .выраженное, например, в его «Отдыхающем сатире». Подобные черты развились еще ранее, в пластике учеников фиди-евской школы, достаточно указать «Афродиту в садах» Алкамена, рельефы баллюстрады храма Нике-Аптерос или надгробие Гегесо неизвестных мастеров. Но в образах поздней классики это лирическое начало соседствует с чертами душевной взволнованности, томления, грусти, задумчивости, созерцательности.
Лисипп - третий великий скульптор IV в. до н. э. (370-300 гг. до н. э.). Работал он в бронзе и, если верить древним писателям, оставил после себя 1500 бронзовых статуй, которые до нас в подлиннике не дошли. Лисипп использовал уже известные сюжеты и образы, но стремился их сделать более жизненными, не идеально совершенными, а характерно-выразительными. Так, атлетов он показывал не в момент наивысшего напряжения сил, а, как правило, в момент его спада, после состязания. Именно так представлен его Апоксиомен, счищающий с себя песок после спортивного боя. У него усталое лицо, слипшиеся от пота волосы. Пленительный Гермес, всегда быстрый и живой, тоже представлен Лисиппом как бы в состоянии крайнего утомления, ненадолго присевшим на камень и готовым в следующую секунду бежать дальше в своих крылатых сандалиях. Утомленным от подвигов изображает Лисипп и Геракла, («Отдыхающий Геракл»). Лисипп создал свой канон 23 пропорций человеческого тела, по которому его фигуры выше и стройнее, чем у Поликлета (размер головы составляет 0\8 фигуры).
Лисипп был многогранным художником. Придворный скульптор Александра Македонского, он делал гигантские многофигурные композиции, например баталию из 25 фигур всадников, статуи богов (например, Посейдона, установленную на Коринфском перешейке у самого моря), портреты (не один раз он изображал Александра Македонского, лучший из портретов знаменитого полководца несет в себе черты почти трагической смятенности).
Т.В.Ильина История икусств. Западго-европейское искусствою М.: 1983. Стр 22-24
Ильина Т.В.
Для искусства - поздней классики было характерно введение новых жанров, которые нашли дальнейшее развитие на следующем этапе - в эллинизме. Именно в эпоху эллинизма слились и взаимно обогатились культуры Древней Греции и восточных стран. Именно в эту пору 24 активно систематизировались знания, опыт, накопленный даже не столетиями, а тысячелетиями. Одна Александрийская библиотека насчитывала 700 000 рукописей: свитков пергамена и папирусов. Развивались такие науки, как математика, медицина, натурфилософия. В эллинистическую эпоху жили великий математик Архимед, геометр Эвклид,; астроном Гиппарх, географ Эратосфен и другие. В литературе получили развитие разные жанры: комедия нравов (Менандр) - в прозе; эпиграмма, буколика, элегия-в поэзии. Постоянные завоевания давали огромное число рабов из пленных, их руками разбивались парки, возводились дворцы, храмы, жилые дома, зрелищные сооружения в больших городах вроде Антиохнв, Александрии, Пергама. Это было время создания гигантских произведений Инженерного искусства: Фаросский маяк высотой в сто с лишним метров, поставленный на острове Фарос у входа в гавань Александрии и простоявший 1500 лет; и «Колосс Родосский» - бронзовое изображение бога' солнца Гелиоса в 32 м высотой, исполненное скульптором Харесом, не случайно стали называться чудом света.
Успешно решались градостроительные задачи. Города строились по «гипподамовой системе», известной еще в Греции V в. до н. э.: улицы прокладывали под прямым углом друг к другу, город делился на квадраты - жилые кварталы, выделялась главная площадь - административный и торговый центр. Культовая эллинистическая архитектура тяготела к гигантским размерам. В этот период создается диптер - тот же прямоугольный в плане храм, что и периптф, но обнесенный не одним, а двумя рядами колонн. Самый большой из них - Олимпейон (41 х 108 м) - был начат еще в VI в. до н. э., активно строился в 174-163 гг. и закончен уже во II в. н. э. Он представляет собой диптер коринфского ордера с отношением колонн по фасаду 8:20. В храме Аполлона в Дидимах около Милета соотношение колонн (каждая из которых более 20 м высоты) 10:21. Эллинизм знал и храм-ротонду, т. с. круглый в плане храм, например Арсивонон в Самофраке (281 г. н. э.), с диаметром ротонды в 19 м.
Сложное развитие гигантской разноликой державы в эпоху эллинизма (конец IV-I вв. до н. э.) породило создание многих художественных школ в скульптуре. Они возникли на острове Родос, в Александрии, в Пергаме, на территории собственно Греции. На острове Самофрака была поставлена статуя богини победы Нике - в честь победы родосского флота над врагами в 306 г.дрн. э. Воздвигнутая на пьедестале, напоминающем нос корабля, фигура Нике органически вписывалась в ландшафт. Развевающийся хитон, мощные отведенные назад крылья, могучее тело, устремленное вперед, придают, ей нечто титаническое, неудержимо стремительное, страстное, создают победный, ликующий, (торжественный образ).
Нередко скульпторы обращались и к классическим образцам. Примером этого может служить статуя Афродиты с острова Милос (скульптор Агесандр; 120 г. до н. э.), известная более в римском названии как Венера Милосская. В многочисленных изображениях Афродиты, созданных в эллинистическую эпоху, всегда подчеркивалось только чувственное начало. Образ же Афродиты с острова Милос полон высокой нравственной силы, что говорит о глубоком понимании мастером идеалов высокой классики. Большой шаг вперед делает эллинистический скульптурный пергамского акрополя (около 180 г. до н. э., создатели Дионисад, Огромной славой пользовалось найденное в XVI в. произведение периода позднего эллинизма - скульптурная группа, изображающая Лаокоона с сыновьями. Троянский жрец Лаокоон наказан покровительницей греков Афиной за то, что предостерегает беспечных троянцев от введения в город оставленного греками деревянного коня. Скульптурную группу исполнили родосские мастера Агесандр, Афинодор и Полидор в 40-25 гг. до н. э. В моделировке тел Лаокоона и его сыновей много дробности, сухости,мелочности, в их позах - излишней театральности, что вообще, видимо, было характерно для родосской школы позднего периода эллинизма.
Ильина .В. История искуств. М., 1983. С.24-27
Література: [1,2,8,17, 18, 29, 30, 35, 41, 42, 49, 51, 55, 61, 62]