1. Основні етапи розвитку грецької культури

Періодизація грецької культури:

І. Гомерівський період - від XII ст. до н.е. до VIII ст. до н.е.

II. Архаїчний період - від VIII ст. до н.е. до VI ст. до н.е.

III. Класичний період - від Vст. до н.е. до першої чверті IV ст. до н.е.

IV. Елліністичний період - від IV ст. до н.е. до II ст. до н.е.

Міфологія Стародавньої Греції.

Стародавньогрецька міфологія була одним з найяскравіших явищ, що відбивались на всій світовій цивілізації. Вона з'явилася уже в первісному світогляді стародавньогрецьких племен ще в період матріархату. Міфологія відразу увібрала в себе анімістичні і фетишистські уявлення.

Міфологічному обгрунтуванню були піддані культ предків і тотемізм, який теж не минули стародавні греки. Таким чином, релігія стародавніх греків почалася з міфології, знайшла свій кращий вираз у міфології, своєї довершеності досягла в олімпійській міфології.

Олімпійський пантеон очолює «отець всіх богів і людей» Зевс. Він живе на горі Олімп, всі боги цілком підлеглі йому. Всі олімпійські боги антропоморфні, не тільки як загальний образ, а, так би мовити, в деталях: вони фізично тотожні людям, мають всі людські якості, в тому числі і негативні, які інший раз ганьблять цих богів. Вони їдять і п'ють, сваряться і милуються, народжуються і вмирають.

Поруч з олімпійським пантеоном богів виникає значна кількість міфічних героїв, які приборкують чудовиська, що шкодять людям. Антропоморфізм стародавньогрецької міфології був свідченням усвідомлення свого місця в світі, зростання їх влади над силами природи, відчуття її суспільної значимості.

Згодом антропоморфні грецькі боги все більше і більше набирають значення уособлення абстрактних сил природи і суспільства.

В елліністичній літературі, а потім і в римському епосі міфологія, крім релігійного, набирає також літературного і мистецького значення, вона дає матеріал митцеві для алегорій і метафор, створює різноманітні образи типів і характерів.

Але головним для стародавньогрецької міфології є її релігієутворююча функціональність - вона стає основою для формування уявлень, обумовлює фетишизм і магію стародавньогрецької релігії.

Стародавньогрецька міфологія, сповнена гармонією і відчуттям реального життя, стає підвалиною реалістичного мистецтва не тільки в часи античності, але і пізніше, в епоху Відродження, аж до наших часів.

Виховані на суворому дотриманні законів і норм стародавні греки ретельно ставилися до виконання культових положень. Великого значення в них набрав культ бога сонця, світла, мудрості і мистецтва Аполлона, йому було присвячене святилище в Дельтах. Дельфійські жерці і оракули Аполлона мали великий авторитет, могли втручатися в державні справи і серйозно впливати на події.

Ще одним значним культом того часу був культ Деметри, богині родючості і землеробства, а також законодавства, оскільки землеробство вимагало осідлості і стабільності в житті. Їй було присвячено святилище в Елевсіні, поблизу Афін. В цьому святилищі традиційно, сотнями років відбувалися містерії, - таємничі обряди з участю лише посвячених. Першим ступенем посвячення були пісні і танці вночі в свято Великих Елевсіній. На другому ступені збиралися у самому святилищі, де виконувалася драматична вистава про викрадення богом підземного царства Аїдом дочки Деметри - Персефони (Кори). Це була символізація вимираючого і проростаючого зерна, споконвічного акту плодючості, таїнства вічного життя. Посвячені в культ Деметри набирали права на вічне життя після смерті.

В архаїчну епоху відбувалася істотна зміна з культом Діоніса, він став богом рослинності, виноградарства і виробництва, його поставили нарівні з Аполлоном, він став уособлювати ідеї безсмертя людської душі.

З культом Діоніса і Деметри пов'язана релігійно-філософська течія орфікій, яку начебто заклав міфічний співець Орфей. Орфею навіть приписують вчення про метемпсихоз - переселення душі з одного тіла в інше.

Вчення орфіків у наступному було сприйняте філософами (піфа-горейцями та неоплатоніками) і християнськими богословами.

Характеризуючи міфологію архаїчної епохи, ми мусимо звернути увагу на її зв'язок з філософією, як тільки що виявилося при розгляді стародавньогрецького вчення про безсмертну душу. Міфологічна, пишно художньо оздоблена стародавньогрецька релігія не встигла набрати застиглих догматичних форм так, як це було, наприклад, в іудаїзмі. Вона не встигла різко відокремитися від філософії та від науки в цілому. Жречество не утворило соціальної групи, не стало кастовим. Раціональне мислення, яке стало істотною ознакою культури того періоду, не минуло релігійної думки і було присутнє в міфології. Внаслідок цього відбулось, скажімо, оригінальне поєднання космогонічних і теогонічних уявлень. Народження космосу і богів ототожнювалось. Творцем всього був бог Хронос, він з хаосу і ефіру створив срібне яйце, з якого вийшов бог Діоніс, він же - Ерос. Діоніс породив Ніч, Землю і Небо. Земля і Небо породили Океан, Фетіду (одну з нереїд - морських німф), Крона і Рея. Син Крона - Зевс - домігся влади над усіма богами і людьми, заглинув Діоніса, увібравши в себе його силу. Але богиня Персефона народила від Зевса нового бога вина і радості, теж Діоніса. Так боги народжуються і переходять один в іншого. З розвитком Космосу розвивається, переплітається, ускладнюється божественний пантеон. Безумовно, тут багато несхожостей, суперечностей. Але у міфології відбилась істотна риса мислення стародавніх греків: вони розуміли світ, як такий, що розвивається, змінюється, що має певні закони цих змін. Вони шукали вихідні основи існуючого світу.

Так філософське, наукове і релігійне мислення йшли поруч. Інший раз заважали один одному, інший раз доповнювали один одного. Це був єдиний потік духовного розвитку, який кристалізувався в багатій духовній культурі стародавніх греків.

Релігійний культ стародавніх греків.

Антропоморфне уявлення греків про своїх богів неминуче викликало відповідне ставлення до них - в їхніх очах боги були зрозумілі і близькі людиноподібні істоти і бажали те ж, що бажають люди. Жертву богу грек приносив сам і сам висловлював, що бажає одержати: конкретну допомогу чи щось реальніше, пораду чи якусь гарантію на майбутнє. Жерці були більше адміністраторами, ніж священиками. Вони доглядали за храмом, організовували релігійні збори, процесії, церемонії. Дуже важливою була їхня роль у розшифровці передбачень, наслідків ворожіння. Як вже сказано, спадкового стану жерців не було. Жерцями були окремі державні особи (архонт тощо), а також особи за вибором на певний строк. Дуже важливим елементом давньогрецького релігійного культу були храми. Найбільш стародавні храми у греків були побудовані ще в XII ст. до н. е.

Для стародавніх греків храм був житлом богів, які були уособлені в скульптурах. Своє походження грецький храм бере від мєгарона - жилого будинку. Спочатку для богів виділяли звичайні житлові будинки. Вони були скромними і невибагливими. Потім спеціально будувалися у місцях традиційного поклоніння богам на гірських вершинах, біля священних дерев і джерел, у священних гаях і дібровах. Оскільки храм розглядався як житло богів, то він споряджався всім потрібним для цієї мети з певними змінами: домашнє вогнище набрало вигляд алтаря, для зберігання храмового начиння і посуду відводилося невелике приміщення позаду, в передній частині виділялися сіни, центральна частина храму мала великий розмір, який викликав застосування колон, з'явилися згодом колони на фасаді, утворився тип храму з колонами біля входу.

В VI ст. виробився єдиний загальногрецький тип храму у формі прямокутної, витягнутої в довжину споруди, з усіх боків обнесеної колонадою, іноді одинарний (периптер), іноді подвійний (диптер). Тоді ж визначилися основні конструкційні і художні особливості двох головних архітектурних ордерів: дорічного, який особливо широко розповсюдився на Пелопоннесі і в містах Великої Греції (Південна Італія і Сіцілія), і іонічного, що користувався особливою популярністю в грецькій частині Малої Азії і в деяких районах європейської Греції. Типовими зразками дорічного ордера з такими характерними для нього особливостями, як сувора потужність і масивність важкоатлета, можуть вважатися храм Аполлона в Корінфі, храми Посейдонії (Пестум) на півдні Італії і храми Селінута в Сіцілії. Більш витончені, стрункі і разом з тим відмінні деякою химерністю декоративного убрання споруди конічного ордера, були представлені в цей же період храмами Гери на о. Самосі, Артеміди в Ефесі (прославлений пам'ятник архітектури, що вважався одним кз "семи чудес Світу"), Аполлона в Дельфах.

Принцип гармонійної врівноваженості цілого і його частин, чітко виражений в самій конструкції грецького храму, знайшов широке застосування і в іншій галузі грецького мистецтва - монументальній скульптурі.

Одиночна скульптура кінця архаїчного періоду представлена двома основними типами: зображенням голого хлопця - куроса і фігурою одягненої в довгий хітон, що щільно облягає тіло, дівчини - кора.

Поступово удосконалюючись в передачі пропорцій людського тіла, добиваючись все більшої життєвої схожості, грецькі скульптори VІ ст. навчилися долати властиву спочатку їх статуям статичність.

При всій схожості кращих зразків грецької архаїчної скульптури майже всі вони підлеглі певному естетичному стандарту, зображаючи прекрасного, ідеально складеного хлопця або дорослого чоловіка, абсолютно позбавленого при цьому яких би то не було індивідуальних фізичних або психічних особливостей.

Будівництво храмів, прикраса їх колонами і статуями стимулювали розвиток архітектури і скульптури, вони стали головними напрямками давньогрецького мистецтва і надовго визначили шлях розвитку всього мистецтва Європи в цілому.

Для стародавніх греків храм, що був місцем відбуття релігійного культу, разом із тим був і важливим громадським приміщенням. В ньому зберігалися державні і приватні гроші та коштовності, твори мистецтва, різні документи, архіви, на кам'яних плитах були викарбувані тексти законів, а також тексти, присвячені видатним подіям. В храмах і поруч з ними відбувались народні збори, оголошувались рішення царів, архонтів, інших керівних осіб. Храм був не тільки культовою спорудою, але і певним політичним символом. Звідси зрозуміло, чому в архітектурі стародавнього світу, зокрема у греків, їх споруді приділялась велика увага.

Одним із найбільш важливих чинників грецької культури VШ-VI ст. по праву вважається нова система писемності. Алфавітний лист, частково запозичений у фінікійців, був зручним за складовий лист мікенської епохи: він складавс всього з 24 знаків, кожний з яких мав твердо встановлене фонетичне значення. Якщо в мікенськом суспільстві, як і в інших однотипних суспільствах епохи бронзи, мистецтво листа було доступне лише небагатьом присвяченим, що входило в замкнуту касту писарів-професіоналів, то тепер воно стає загальним надбанням всіх громадян поліса, оскільки кожний з них міг оволодіти навичками листа і читання.

Практично в цей же час (друга половина VІІІ ст.) були створені і, швидше за все, тоді ж записані такі видатні зразки монументального героїчного епосу, як "Іліада" і "Одіссея", з яких починається історія грецької літератури.

Найважливішою відміною особливістю грецької поезії архаїчного періоду у всіх основних її видах і жанрах слід визнати її яскраво виразиму гуманістичну окраску. Пильна увага поета до конкретної людської особи, до її внутрішнього світу, індивідуальних психічних особливостей достатньо яскраво відчувається вже в гомерівських поемах. Гомер відкрив новий світ - самої Людини. Це і є те, що робить його "Іліаду" і "Одіссею" ktema eis aei, твором навіки, вічною цінністю".

Грандіозна концентрація героїчних оповідей в "Ілліаді" і "Одіссеї" стала основою для подальшої епічної творчості. Впродовж VII і першої половині VI ст. виник ряд поем, складених в стилі гомерівського епосу і розрахованих на те, щоб злитися з "Ілліадой" і "Одіссеєю" і, разом з ними, утворити єдиний зв'язний літопис міфологічного переказу, так званий епічний "кикл" (цикл, круг). Антична традиція приписувала багато з цих поем Гомеру і цим підкреслювала їх сюжетний і стилістичний зв'язок з гомерівським епосом.

Грецька поезія післягомерівського часу (VII-VI ст.) відрізняється надзвичайним тематичним багатством і різноманіттям форм і жанрів. З більш пізніх форм епосу відомо два основні його варіанти: епос героїчний, представлений так званими поемами "Циклу", і епос дидактичний, представлений двома поемами Гесіода: "Праці і дні" і 'Теогонія".

Набуває широкого поширення і незабаром стає головним літературним напрямом епохи, лірична поезія, що у свою чергу поділяється на декілька основних жанрів: елегію, ямб, монодичну, тобто призначену для сольного виконання, і хорову лірику, або меліку.

ГРЕЦЬКА КЛАСИКА

П'яте і четверте століття до нашої ери - це період класичної Греції. Головні події розгортаються в області, яку звуть Аттіка (гр. - узбережна країна). Щедро обдарована природою, населена енергійним і працелюбним, мислячим і хоробрим народом, що добре надбав історичний досвід, Аттіка стає вузловим пунктом економічного, політичного і культурного розвитку, її столиця Афіни - центром всіх подій.

Роль Афін серед інших полісів дуже зросла внаслідок перемог афінян у греко-перських війнах (500- 499 рр. до н. е.). Афіни тоді очолили Делоський союз держав. В самих Афінах підсилилася демократія. Влада належала Раді п'ятисот (буле), народному суду (гелії) і народним зборам (екклесії). Це був суверенітет народу. Релігія була під наглядом держави. Так, нагляд за священним майном здійснювали архонти, які поступилися своїм впливом стратегам, але саме вони здійснювали керівництво релігійними процесіями, жертвоприношенням і спортивними змаганнями, які мали релігійне забарвлення.

Підйом класичного поліса, перемога над персидцями мали важливі наслідки для народного світогляду, а саме зростання релігійності серед греків.

Розвиток у кінці Архаїчного періоду на базі стародавнього селянського культу надії на безсмертя, яке раніше вважалося приналежністю не окремого індивіда, але ряду поколінь, в Афінах в V столітті до н.е., коли людина відчула себе вільним від уз сім'ї і традиції, доходить до культу особистого безсмертя.

З погляду традиційних уявлень у війні з персидцями на стороні греків билися і їх божества, про що зокрема згадує Геродот. Перемога греків над персидцями відповідно сприймалася як свідоцтво могутності грецьких богів. Другою важливою обставиною, пов'язаною з підйомом класичного поліса, є відчуття історичного оптимізму, яке відобразилося і в релігійній свідомості. Зевс, що все більш займав домінуюче місце в пантеоні, набував у думках і відчуттях греків гаранта справедливості. Ці ідеї дуже виразно виразимі в Піндара і Есхила. В трилогії про Прометея Зевс спочатку виступає як тиран, але в останній трагедії примиряється з Прометеєм, готовим померти за людей. Переконаність у тому, що боги допоможуть людині, якщо вона позбавлена гордині і приймає свою долю, була властива грекам тієї пори.

Найважливішою особливістю наступного, "Періклова" періоду, було посилення, принаймні в Афінах, тенденції до повного злиття в рамках єдиного пантеону полісних і народних божеств. Зміцнюється культ Афіни. Росте вплив культу Діоніса, в якому виразно простежуються демократичні тенденції. Як і раніше великий престиж загальноеллинських святилищ в Олімпії і Дельфах.

Відбувається оприлюднення релігії, вона стає мирською. З того часу держава і боги утворюють нерозривне ціле. Релігійне відчуття поступається патріотизму і гордості громадян, що можуть спорудити своїм богам такі прекрасні пам'ятники, що були мотивом для пишних святкувань і стали педметом захоплення всього світу. Але зливаючись з цивільною гордістю, релігія олюднених богів іде з серця людини і звеличує його значно менше ніж він собі уявляє.

Період правління стратега Перікла з 443 до 430 рр. до н. е. вважають золотою епохою афінської демократії.

Мистецтво високої класики, підготовлене творчими шуканнями художників попереднього покоління, має одну важливу особливість - найбільш значним центром його розвитку стають Афіни, де вплив афінської ідеології все більш визначає розвиток мистецтва всієї Еллади.

Архітектура високої класики характеризується вражаючою відповідністю, що поєднується зі святковою монументальністю. Продовжуючи традиції попереднього часу, архітектори разом з тим не слідували рабським канонам, вони сміливо шукали нові засоби, що посилюють виразність створюваних ними споруд, найбільш повно закладені в них ідеї. При будівництві Парфенона, зокрема, Іктін і Каллікрат сміливо пішли на з'єднання в одній будівлі рис дорічного і іонічного ордера.

На Акрополі в 447-438 рр. до н. е. був збудований Парфенон (архітектори Іктін і Каллікрат) у величному храмі розмістили статую Афіни, покровительки міста, яку виготовив скульптор Фідій. На Акрополь були змуровані мармурові сходи, сам храм прикрашений чисельними статуями. Храм вистояв всю античну епоху. В 5 ст. н.е. він став християнським храмом, в 15 ст.- мусульманською мечеттю, в 1686 р. був зруйнований венеціанцями. Тепер ми можемо милуватися лише його руїнами, але і вони вражають своєю красою.

В той час був перебудований храм Деметри в Елевсіні. Він простояв до 396 р. н.е. і був зруйнований готами.

В скульптурі мистецтво високої класики асоціюється перш за все з творчістю Мирона, Фідія і Поліклета. Мирон завершив шукання майстрів попереднього часу, що прагнули передати в скульптурі рух людини. В самому прославленому з його створінь -Дискоболі вперше в грецькому мистецтві вирішена задача передачі моментального переходу від одного руху до іншого, остаточно подолана статичність, що йде від архаїки. Повністю вирішивши завдання передачі руху, Мирон, проте, не зміг оволодіти мистецтвом виразу піднесених відчуттів. Ця задача випала на долю Фідія - найвидатнішого з грецьких скульпторів. Фідій прославився своїми скульптурними зображеннями божеств, особливо Зевса і Афіни. Ранні його твори відомі ще мало. В 60-і роки Фідій створює колосальну статую Афіни Промахос, що підносилася в центрі Акрополя.

Найважливіше місце в творчості Фідія зайняло створення скульптур і рельєфів для Парфенона. Синтез архітектури і скульптури, такий характерний для грецького мистецтва, знаходить тут своє ідеальне втілення. Фідію належала загальна ідея скульптурного оформлення Парфенона і керівництво його здійсненням, ним же виконана частина скульптур і рельєфів. Художній ідеал торжествуючої демократії знаходить закінчене втілення у величних творах Фідія - безперечній вершині мистецтва високої класики.

Але, на думку самих греків, найбільшим творінням Фідія була статуя Зевса Олімпійського. Зевс представлений сидячим на троні, в правій руці він тримав фігуру богині перемоги Ніки, в лівій - символ влади - скіпетр. В цій статуї також вперше для грецького мистецтва Фідій створив образ милостивого бога. Статую Зевса стародавні вважали одним з чудес світу.

Ідеальний громадянин поліса - основна тема творчості іншого скульптора цього часу - Поліклета з Аргоса. Він виконував головним чином статуї атлетів-переможців у спортивних змаганнях. Найвідоміша його статуя Доріфора (хлопця зі списом), яку греки вважали зразковим твором. Доріфор Поліклета - втілення фізично і духовно досконалої людини.

ЛІТЕРАТУРА І ТЕАТР

Значні зміни, що відбувалися в грецькій культурі протягом V ст., виразно позначаються в літературі. Початок століття бачить захід хорової лірики - того жанру літератури, який панував в архаїчну епоху; тоді ж народжується грецька трагедія - найбільш повно відповідаючий духу класичного поліса жанр літератури.

Театр займав особливе місце в житті греків і багато в чому не був схожий на сучасний. В Афінах театральні вистави відбувалися спочатку раз на рік (потім - двічі), під час свята бога Діоніса (Великі Діонісії - свято початку весни, що знаменувало разом з тим відкриття навігації після зимових вітрів, коли протягом трьох днів з ранку до вечора йшли спектаклі, про які потім говорили впродовж всього року.

Театр був суспільним інститутом, внесеним в систему полісних свят. Театральне видовище було масовим, глядачами була велика частина громадян, організація вистав - одна з найважливіших і почесних літургій; з часу Перікла держава давала найбіднішим громадянам гроші для оплати квитків. Театральні уявлення носили змагальний характер, ставилися вистави декількох авторів, і жюрі, вибране з громадян, визначало переможця.