V. Мовленнєвий закон.
Передбачає вираження думки в дієвій словесній формі (ДСФ). ДСФ – система комунікативних якостей мовлення ( правильність, виразність, ясність, точність)
ПРАВИЛЬНІСТЬ – володіння нормами літературної мови (орфоепічними, орфографічними, граматичними, лексичними). Розвиткові правильності мовлення сприяють тренінги (власні справи), робота з різними словниками та спеціальною лінгвістичною літературою, написання листів, слухання та аналіз взірцево правильного мовлення, яке покликане впливати на свідомість людини, активізувати роботу лівої півкулі.
ВИРАЗНІСТЬ – впливає на емоції, на почуття аудиторії. Засоби виразності – засоби художньої образності (порівняння, епітети, метафори), фонетичні засоби (інтонація, тембр голосу, темп мовлення, дикція), приказки, прислів`я, цитати, афоризми, крилаті слова та вирази, а також не літературні форми функціонування національної мови (територіальні, соціальні діалекти, просторіччя), якщо вони вживаються суб`єктом усвідомлено, доцільно, синтаксичні фігури ( звертання, риторичне запитання, інверсія, градація, повтор, період).
Вона розвивається на основі тренінгів, власних творів, спостереження над мовленням різних соціальних груп, аналітичним читання художньої літератури.
ЯСНІСТЬ забезпечує адекватне розуміння сказаного (без деформацій), не вимагаючи від співрозмовника особливих зусиль при сприйнятті.
Причини, що зумовлюють неясність мовлення :
порушення мовцем норм літературної мови,
перенасичення мовлення термінами, іноземними словами,
індивідуальне слововживання.
Основний шлях розвитку ясності – сам процес спілкування.
ТОЧНІСТЬ виявляється у використанні слів у повній відповідності з їх мовними значеннями. Це виробляє звичку називати речі своїми іменами. Точність розвивається в роботі зі словниками, науковою літературою, шляхом аналізу власного чи чужого мовлення.
СТИСЛІСТЬ виявляється у відборі мовленевих засобів для вираження головної думки, тези. Вона формує уміння говорити суттєво.
Ефективним шляхом розвитку в аналіз власної й чужої промов.
ДОЦІЛЬНІСТЬ зумовлює відповідність мовлення цілям та умови спілкування.
Основний спосіб розвитку доцільності мовлення – виступ з однією й тією самою в різних типах аудиторії.
Специфіка мовленнєвого закону риторики полягає в тому, що цей закон фокусує в собі цінних досвід різних лінгвістичних дисциплін по створенню цінної комунікації і стає базою, яка дозволяє людині оволодіти грамотним процесом говоріння.
V I. Закон ефективної комунікації
Він передбачає систему дій суб’єкта з метою налагодження контакту на всіх етапах комунікації як необхідну умову ефективної реалізації продукту мисленнєво-мовленнєвої діяльності.
Контакт – це ‘’спілкування без перешкод’’, становить собою вищий рівень спілкування, який характеризується взаємодією двох поведінко – суб’єкта і аудиторією.
З метою встановлення і збереження контакту необхідна така система дій:
корегування продукту підготовчого етапу під час спілкування;
управління поведінкою аудиторії;
управління власною поведінкою;
I дія залежить від складу аудиторії і її поведінки під час спілкування. У ході спілкування суб’єкт може вносити зміни в стратегію, тактику, мовленнєву сферу.
II дія передбачає уміння зчитувати інформацію, яка йде через аудиторію через різного виду стимули ( обличчя, очі, жести, міміка, поза, запитання, репліки) і реагувати на неї. Вона дає можливість суб’єкту підтримувати зворотній звя’зок протягом усього процесу комунікації.
III дія передбачає уміння суб’єкта узгоджувати свої жести, міміку та інші рухи тіла із задумом. Крім того, суб’єкт повинен володіти своїм технологічним станом (управляти негативними емоціями, не дратуватися, не підвищувати голос, не чіплятися до слів, не ображатися, а прагнути бути стриманим, терплячим, уважним, доброзичливим).
Ця система спирається на відповідну технологію налагодження контакту на всіх етапах безпосереднього спілкування суб’єкта і аудиторії.
Докомунікативний етап створює пердумови до встановлення контакту, що досягаеться за допомогою системи засобів:
чуттєво-візуальні;
мисленнєві;
вербальні (запитання до аудиторії: хто ви?, з якою метою тут?, звідки?, чтому такий … стан?. І под. – ‘’розвідувальні’’ запитання).
Втсуп має на меті встановлення контакту за допомогою звсобів:
засіб включення вудиторії в ситуційне спілкування (усмішка, привітання, перша фраза);
засіб аналізу ситуаційного спілкування (вираз обличчя, очі, репліки, запитання, міміка, жести…);
Основна частина має на меті збереження контакту шляхом організації процесу засвоєння аудиторією проблеми через систему засобів:
формальних засобів засвоєння ( активні форми : ігри, практикум);
змістовні засоби засвоєння (прийоми активізації мисленнєвої та почуттєво-емоційної діяльності аудиторії0.
Вмсновок передбачає закріплення контакту, яке базується на вмінні суб’єкта викликати в аудиторії потребу у подальшомуспілкуванні за допомогою:
вербальних засобів (підведення підсумків спілкування, висновки у вигляді тези);
мисленнєвих засобів ( внутрішньо агалатичний процес осмислення того, що не вийшло, що можна додати, активізувати).
ПРИЧИНИ ШОКОВОЇ ПОВЕДІНКИ З БОКУ МОВЦЯ ЧИ СЛУХАЧІВ:
у самому мовцеві (недостатня його підготовленість до спілкування, неволодіння або слабке володіння ним прийомами встановлення і збереження контакту);
у поведінці аудиторії ( нетактовність, некоректність – грубі репліки, запитання…);\
у зовнышньому середовищі (шум предметів, які падають, ходіння, присутність чужих людей, які критично оцінюють дії мовця або антипатичні йому і под.).
VII. СИСТЕМНО-АНАЛІТИЧНИЙ ЗАКОН
Він передбачає аналіз якості на ефективності продукту мисленнєво-мовленнжвої діяльності.
Аналіз якості здійснюється на всіх етапах мисленнєво-мовленнєвої діяльності.
Аналіз ефективності проводиться на гаслідковому етапі. Системно-аналітичний закон базується на двох етапах критичної діяльності: на самоаналізові (суб’єкт аналізує свій продукт, свої дії) та аналізові інших (суб’єкт аналізує чужий продукт і дії щіншого суб’єкта).
Процес самоаналізу становить двохелементну систему.
Рефлекція (дослідження відчцттів) починається з виявлення відчуттів. Далі необхідно проаназізувати виявлені відчуття, тобто знайти причини аиявлення інших відчуттів відстежування своїх дій протягом певного періоду часу. Рефлекція сприяє зняттю в людині стану тривоги, посилюючи при цьому стан внутрішньої рівноваги.
Корегування продукту мисленнєво-моаленнєвої діяльності проходить успішно тоді, коли йому передує рефлекція. Логічна корекція становить собою триступеневий процес, який виражаеться системою трьох запитань, які суб’єкт ставить собі: хто хотів?, що робив?, що отримав?. Останнє має підпитання – що вийшло?, в чому секрет успіху?, що не вийшло і чому?, як зробити краще?.
Етап самоаналізу виробляє в людині хорошу звичку – шукати причину чогось перш за все у собі, а не в інших.
Аналіз інших базується на такій системі принципів:
визначити мету критики (узагальнення чужого досвіду для збагачення власного, допомога іншому в тому, як зробити його справу ще кращою);
оцінювати, виходячи зі свого рівня підготовки;
вміти слухати і чути іншого, оцінювати те, як роблять,а не те як ти бачиш;
вміти відійти від однобічності оцінок;
перш за все бачити раціональне в чужому…;
бути точним і стислим в оцінках;
вміти таким чином дати оцінку, щоб не принизити іншого, щоб у суб’єкта з’явилось бажання працювати далі, удосконалювати себе і свій продукт мисленнєво-мовленнєвої діяльності
отже цей закон розвиває в людині самокритичність і відкритість мислення.
Види красномовства
Розрізняють п'ять основних видів красномовства: юридичне (судове), академічне, політичне, церковне та сус¬пільно-побутове. Відомі спроби виділити до десяти його видів — соціально-політичне, академічне, судове, соціально-побутове, дипломатичне, військове, лекційне, торговельне, церковно-богословське, дискусійне1, але за цієї класифікації деякі позиції дублюють одна одну. П. Сопер вважав, що існує тільки два види красномовства — інформаційне та агітаційне, проте вочевидь, що такою класифікацією обмежитися не можна.
Судове (юридичне) красномовство
Судове (юридичне) красномовство — це ораторські ви¬ступи учасників судочинства в процесі розгляду судової справи з позицій законодавства. Виникло воно в Давній Греції у зв'язку з необхідністю апологій — промов на захист, які для населення писали спеціальні майстри своєї справи — логографи-софісти. Тоді не існувуло ані державного звинувачення, ані попереднього судового слідства. У пору існування родового полісу суд вершили племінні вожді-царі. З утворенням античної державності роль судді взяла на себе держава, відкинувши сваволю полісного суду. Кожний міг звинуватити будь-кого у злочині. Захищатися ж людина мусила сама, виклавши красномовно перед судом аргументи захисту. Логографи (писці) з'явилися тому, що не кожен міг себе оборонити. Інколи, правда, дозволяли виступати замість звинуваченого іншій особі, але обов'язково громадянину цієї держави. Судова промова мала приблизно таку структуру: вступ (в якому прагнули схилити на свій бік суддів); оповідь (виклад фактів справи з погляду того, хто виступає), докази своєї правоти й полеміка із супротивником, якого чорнили, скільки могли; висновок стандартного зразка. Вступ і висновки були типовими шаблонами, на зразок тих, що у нас практикуються в шкільних творах донині. Існували навіть збірки - трафарети таких вступів і висновків.
Система законів давніх греків стала підґрунтям для системи законів римлян. При цьому римляни розуміли відносність і недосконалість "людського суду" і вважали, що у складних і сумнівних випадках потрібно звертатися не до "людського" права, а до "божественного" (так звані юс і вос). Але інститут "божественного" права був малорозви- нений, і вся увага римського суспільства перемістилася до галузі створення римського права як системи "справедливих" законів, що мали гарантувати людині надійну охорону та безпеку. Звичаї, що базувалися в давнину на релігії, поступово відійшли на другий план у зв'язку з розпадом самої релігії (цей процес почався уже в VII ст. до н. е.). У римській свідомості основну надію покладали на суд та юридичні норми. Створивши дванадцять так званих таблиць (V ст. до н. е.) та систему коментарів до них, римляни заклали основи сучасного законодавства цивілізованих країн (наприклад, у Візантії це право успадковано в "Кодексі" імператора Юстиніана тощо).
Сучасний суд багато в чому відрізняється від судочинства античної пори. Сьогодні це складна процедура, учасники якої чітко розподіляють ролі: прокурор, адвокат, свідки і т. д. Античний "захист самого себе" поступився всебічному об'єктивному вивченню особистості підсудного й обставин справи. Кожне слово тут має бути вагомим і точним, особливо в суді першої інстанції, важливою складовою якого є дебати. Успіх справи, торжество справедливості неможливі без відповідної підготовки судочинця чи просто того, хто виступає в суді. Дуже важливо, щоб усі, кому надається слово в процесі, мали відповідну риторичну підготовку.
Сьогодні усе це звучить більш ніж актуально. Криміналізація життя, породжена низкою певних обставин нашого сьогодення, ставить перед громадянами України завдання побудови міцного заслону на шляху злочину, створення основ правової держави. Очевидно, невдовзі в нас буде запроваджено суд присяжних, який прискипливо зважуватиме докази звинувачення та захисту. Кримінальні злочини, що досі підлягали смертній карі, нині розглядаються в суді першої інстанції кількома суддями.
Усе це значно підвищує роль риторики у встановленні норм права та суспільної гармонії. Особливої уваги потребує підготовка судової промови. Важливо визначити її
предмет, види та функції, специфіку словесного оформлення.
"Судова промова — це промова, звернена до суду, інших учасників судочинства та присутніх при розгляді кримінальної, цивільної чи адміністративної справи, що міс¬тить висновки відносно тієї чи іншої справи"1.
У книзі "Искусство речи на суде" П. Сергеїча (Поро- ховщикова), що побачила світ на рубежі XIX—XX ст., не одне лише юридичне красномовство розглядалося тут як підготовка промови для судового засідання — юридична оцінка дій, моральна оцінка злочину, допит свідків, екс¬пертиза тощо — усе це вважалося матеріалом для промови. Автор наголошує на потребі вирішення загальнорито - ричних питань: чистоти мови, її ясності; непотрібності витончених, заплутаних зворотів; пафосу; уваги слухачів.
"Основними особливостями судової промови порівня¬но з іншими видами ораторського мистецтва є: офіційний характер промови; полемічність; спрямованість (до суду); попередня обумовленість змісту (справа, яку слухає суд); підсумковий характер судової промови" .
У суді виступають з промовами прокурор (звинувач) та адвокат (захисник). Як правило, визначають прокурорську (звинувачуючу) та адвокатську (захисну) промови. Іноді в судових суперечках беруть участь громадський обвинувач і громадський захисник, цивільний позивач і цивільний відповідач (або їхні представники); потерпілий та його представник, нарешті — підсудний, у ролі захисників якого І можуть виступати його близькі родичі, опікуни чи піклувальники.
Призначення судової промови — висвітлити громадську точку зору відносно вчиненого злочину та особи підсудного. А вже право пропонувати міру покарання чи висловлювати думку про невинуватість підсудного мають лише прокурор і адвокат; інші тільки уточнюють деталі, які допомагають об'єктивно змалювати стан справи. Судова промова повинна ефективно впливати на суд, допомагати 1 формуванню переконань суддів і присутніх у залі суду громадян.
При розгляді справи часто подаються репліки. Вони привертають увагу до невідповідностей і викривлень ре¬альності, які мають місце у виступах тих чи інших учасників судових дебатів.
Важливим моментом кожної судової промови є її моральне підгрунтя. А моральний суд принципово недопустимий, так само як суб'єктивне трактування справи чи упередженість судової особи щодо злочинця. На думку відомого юриста А. Коні, характерними рисами обвинувача мають бути: спокій, відсутність особистого роздратування проти звинуваченого, коректність прийомів звинувачення, 1 позбавлених імпульсів пристрасті та викривлення даних справи. На його думку, особливо важливо уникати лицедійства в голосі, жестах і манері триматися на суді, а також будь-якої тенденційності чи відвертого паплюження
людини. Система доказів, що базується на суворій логіці, має відповідати моральному пафосу суду.
Академічне красномовство
Академічне красномовство — це ораторська діяльність науковця та викладача, який доповідає про результати дослідження або популяризує досягнення науки. Воно застосовується у шкільній (різних рівнів) і науковій аудиторіях. Слово походить від грецького акабфіа — так називалися сади, поблизу Афін, що начебто належали міфічному героєві Академу. Згодом цим словом назвали філософську школу, засновану Платоном у IV ст. до н. е. саме в цій місцевості.
Античне академічне красномовство було ще дуже невимушеним — так, Аристотель міг читати лекції під час прогулянок з учнями. Проте з часом школа ставала все більш регламентованою і до V ст. н. е., усталився навіть тип лекції. В Європі академічне красномовство почало динамічно розвиватися в середньовічних університетах. Воно існувало тоді в лоні схоластики, що успадкувала від античної софістики інтерес до умоглядних речей (лекція та диспут були домінуючими формами). Але особливого розквіту набуло воно в післяренесансний період, коли наука, звільнившись від схоластичних моделей, почала широко проникати у світ матеріальних явищ і описувати його. Ускладнюється робота вищої та середньої шкіл, виникає наукова педагогіка (Ян Амос Коменський). Усе це стало найсуттєвішим чинником у процесі формування сучасної сис¬теми академічного красномовства.
В Україні зародження академічного красномовства пов ‘язано з функціонуванням Острозької школи та Києво- Могилянської Академії, хоча релікти схоластики тут ще ули дуже відчутні. Згодом воно розвивається у стінах кількох університетів (Київського, Львівського, Харківського та ін.). Щоправда, лише у XX ст. українська мова чабуває в цій дідині прав громадянства (особливо якщо йдеться про епоху здобуття незалежності). Видатними представниками українського академічного красномовства були М. Максимович, М. Костомаров, В. Єрмаков та ін.
Головні риси академічного красномовства — доказовість, бездоганна логічність, точність мислення, чітка термінологія, позбавлена будь-якої двозначності. Наука, як відомо, є точним описом реальних і матеріальних явищ світу. Науковий опис цих явищ в усній мові і живить академічне красномовство. Не менш суттєво, що результати наукових досліджень мають бути донесені до громадськості (не кажучи вже про студентів та учнів) у дещо спрощеній (адаптованій) формі. Водночас учні школи та студенти повинні опанувати мову науки, її термінологію та спосіб викладу. Звичайно, ідеалом наукової лекції є виклад, адекватний складності об'єкта дослідження. Тому виступи видатних учених перед професійною аудиторією часто важкодоступні навіть вченим-початківцям, не кажучи вже про школярів або широке коло слухачів. Адаптації матеріалу відповідно свідомості учнів сприяє використання різноманітних наочних технічних засобів.
Лектор-професіонал не замикається на предметі своєї науки, а дбає про міжпредметні зв'язки, оскільки будь- яка галузь науки існує не ізольовано, вона пов'язана з ін¬шими галузями знання. Наприклад, викладач риторики не може не апелювати до історії, філософії, релігієзнавства, літературознавства і т. п.
До жанрів академічного красномовства належать: наукова доповідь; наукове повідомлення; наукова лекція (вузівська та шкільна); реферат, виступ на семінарському занятті, науково- популярна (публічна) лекція, бесіда.
Лекція — основний жанр академічного красномовства. Це монологічний вид виступу, але погано, якщо лекція пе-ретворюється на монолог викладача без зворотного зв'язку з аудиторією. Аудиторія повинна не тільки слухати, а й активно сприймати матеріал. Для цього існує певна система прийомів: наприклад, проблемний виклад теми, коли лектор не дає готових оцінок, а подає різноманітні точки зору, що існують у науці та можуть навіть суперечити одна одній — це провокує інтерес слухачів до матеріалу та їх розумову активність. Можна також (особливо це стосується середньої школи) під час лекції давати завдання: виписувати, наприклад, на полях незрозумілі слова, складати за ходом лекції хронологічні таблиці, план або тези лекції — це урізноманітить способи ведення конспекту. Пожвавлює лекцію звертання до прикладів з життя, гумор тощо — у вигляді питань типу: "Чи стикалися Ви в житті з...?"
У рамках кожної наукової дисципліни можна формувати корпус лекцій, що відбиває загальнодидактичні принципи поступовості та дозованості навчання (вступні, узагальнюючі, оглядові та ін.). Дуже важливо, щоб лектор пов'язував новий матеріал з опанованим; до лекції можна вводити елементи діалогу з аудиторією (наприклад, якщо потрібно пригадати, що вивчалося на попередніх заняттях).
Цікаво простежити, як вузівська лекція поступово перетворювалася на науково-популярну (публічну). Оскільки відвідування занять у XIX ст. було вільним, то лекції талановитих викладачів приваблювали багатьох студентів, а згодом і широке коло зацікавлених. З другої половини XIX ст. лекції вже читаються вченими спеціально для широкої аудиторії, виникає науково-популярна лекція. В епоху масових комунікацій, завдяки використанню радіо та телебачення, ця форма пропаганди наукових знань на¬буває особливого резонансу (згадаймо хоча б поширену нині популяризацію досягнень медицини — медичні курси, лекції, не кажучи вже про більш лапідарні форми репортажу та інформації щодо найновіших наукових досягнень, які подають відповідно підготовлені теле- й радіожурналісти).
Досвідчені викладачі широко використовують також різноманітні форми діалогу зі слухачами -- колоквіум, дискусію, диспут, усну рецензію, обговорення і т. ін. Деякі з цих жанрів мають письмові аналоги: наукова доповідь — cтаття, усна рецензія — письмова рецензія тощо. Проте під час писемної форми навчання викладач "зв'язаний" її законами — він не може жестикулювати, висловлювати свої емоції, робити паузи тощо. В аудиторії ж оратор може використовувати різні засоби впливу на слухачів, аж до акторських прийомів включно.
Саме форми діалогу переважають в сучасній школі: наприклад, у західних навчальних закладах лекція давно втратила свою провідну роль. Центр уваги перенесено на самостійну роботу: консультації, колоквіуми, семінари і т. ін. стають основними формами контролю за навчанням студентів і школярів. Адже монолог, який не переростає у зворотний зв'язок, як твердять кібернетики, свідчить про занепад системи в цілому. Саме цей зворотний зв'язок і забезпечують згадані вище форми діалогу з аудиторією.
У такій ситуації слід вимагати від аудиторії доброго знання наукового матеріалу, будь-який виступ на семінарському чи практичному занятті, в дискусії чи диспуті має бути серйозно аргументованим: той, хто навчається, мусить опанувати рекомандований список наукової літератури і посилатися на ті чи інші авторитети (навіть якщо їхня позиція спростовується). Суперечка такого роду повинна грунтуватися на етичних засадах: будь-яке приниження чи осміювання суперника недопустиме (особливо з боку "сильного" — викладача). Це саме стосується і культури наукової дискусії.
Політичне красномовство
Політичне красномовство — це виступ оратора, що виражає інтереси тієї чи іншої партії (політичної сили) чи роз'яснює якусь суспільно-політичну ситуацію. Політичне красномовство як один із засобів боротьби за владу чи гармонізацію суспільних відносин заявило про себе у найдавніші часи, коли люди намагалися вирішувати соціальні конфлікти не тільки зброєю, а й силою переконання.
Характерно, що навіть у первісних, дикунських суспільствах політичне красномовство відігравало колосальну роль, і за своїм психологічним малюнком майже не відрізнялося від сучасного:
"Під час загального зібрання воїнів, коли спіє кукурудза, відбуваються живі суперечки. Королю вільно задають будь-які запитання, на які він мусить відповісти, причому так, аби ці відповіді задовольнили народ. У цей час я бачив, як прості воїни вибігали зі своїх рядів, перетворюючися на натхненних ораторів, вони були вкрай збуджені, вони не тільки обмінювалися палаючими поглядами з королем Пандою, а й клеймили його на очах у всіх; вони засуджували його дії, обвинувачували його в підлості та малодушии, вимагали від нього пояснень, спростовували його контраргументи, розбирали по кісточках його відповіді і викривали їхню брехливість; нарешті, вони гордовито погрожували королеві і закінчували виступ жестом презирства. Також я бачив, як після таких дискусій прибічники короля та прибічники опозиції кидалися одне на одного. Я бачив, як на голос деспота вже ніхто більше не звертав уваги, і ось-ось мала б вибухнути революція, і ось-ось мав би виступити якийсь амбіційний чоловік, аби використати обурення противників короля. Але що не в меншому ступені мене здивувало, то це порядок, який встановлювався по закінченні такого роду народного трибуналу"
Коли стадію дикунства змінила стадія варварства, роль красномовства ще більш зросла. Так, у дохристиянській Ірландії в перші століття нашої ери вже існувало розвинене публічне красномовство на тінгу — приблизному аналогу слов'янського віча. Про це свідчать записи, зроблені першими християнськими місіонерами:
"Стали улади тримати раду після смерті Конхобара, аби вирішити, кому передати королівську владу... І сказав так Генан Груасдол, син Кагбада: — Знаю тепер я, хто повинен стати королем в Ірландії — то Кормак Конд Лонгас, син Конхобара, найшляхетніший муж, не обділений нічим: видом дивним і хоробрістю, даром честі й справедливості. Йому перед смертю звелів Конхобар передати владу, оскільки він був найстаршим з його синів і вихованець Фер- гуса, сина Ройгового, що ні разу не розорював наших країв, якщо випадало йому бути з Кормаком... Погодилися улади з такими словами Генана".
За свідченнями давньогрецьких істориків, подібні промови виголошували і скіфи. А літопис Нестора фіксує (через фольклорний переказ) промови давніх руських князів, однією з найяскравіших серед яких є промова князя Святослава, оточеного чужим військом, до своєї бойової дружини:
"... уже намъ н-Ькамо ся дЬти, волею и неволею стати противу; да не посрамимъ земл-Ь рускгЬ, но ляжемъ костьми ту, мертвый бо срама не имамъ, аще ли поб'Ьгнемъ, срамъ имамъ; ни имамъ уб'Ьжати, но станемъ крепко, азъ же предъ вами пойду: аще моя глара ляжетъ, то промыс¬лите собою".
На основі подібних прикладів деякі дослідники виділяють як окремий вид військове красномовство (виступи воєначальників і вождів перед своїми арміями). Проте, мабуть, варто розглядати його як жанр політичного красномовства.
Справжньою колискою політичної культури та батьківщиною політичного красномовства стала антична Греція. Саме слово "політика" походить від грецького лбХіС, — місто ("багато людей"). На відміну від громіздких монархій Давнього Сходу, у грецьких містах-державах було створено багато різноманітних політичних моделей: тиранію, олігархію, демократію тощо. Саме в Греції визначилося, що політична активність зростає зі зростанням ролі особистості. З відокремленням індивідуальності від полісного колективу, змаганнями особистостей за вплив у житті громади зростає й політична активність, створюються політичні партії тощо.
Політичне красномовство формується на грунті так званої епідектичної (урочистої) риторики, але без пишнот і панегірично-урочистого тону. Власне, важко провести межу між красномовством епідектичним і політичним. Так, Демосфен був яскравим представником епідектичної урочистості й водночас гостроактуальним політичним оратором. Після македонського завоювання змагання політичних сил згасають, що веде до швидкого занепаду політичного красномовства. Проте воно встигло досягти тут значного розвитку: словом оратора на а горі (місце публіпного зібрання афінян, афінське віче) вирішувалися долі окремих осіб, великих політичних започаткувань, долі цілих країв і народів.
Цікаво, що поруч з політичними промовами в невимушеній прозаїчній формі в Афінах розвилася й політична поезія (наприклад, елегії законодавця Солона, який наприкінці VI ст. до н. е. закликав до війни за о. Саламін, до миру між аристократією та демосом тощо).
Наслідуючи греків, охоче беруться за перо й римські державні діячі, пишучи памфлети та політичні мемуари, автобіографії, послання або історію. Саме в цей період починається публікація промов видатних риторів, що спричинило виникнення літератури нового типу — публіцистики.
Подібна картина спостерігалася всюди, де розвиток суспільства йшов у напрямку розкріпачення особистості. Так, протягом усього Нового часу в Європі розгортається ренесансний процес, що стимулює зростання політичної активності суспільства. Піонером тут виступає Західна Європа, досвід якої широко засвоюється в усьому світі. Подолання тоталітарних режимів і пережитків середньовічної німоти суспільства стимулюють політичну активність і, звичайно, розвиток політичного красномовства.
Політичне красномовство, як правило, пов'язане із соціальним розшаруванням суспільства, зіткненням інтересів різних класів, які виражено в програмах різноманітних партій. Через це політичний оратор є ангажованим ("завербованим"). Він може вкладати у свою промову яскраве особисте ставлення до тої чи іншої проблеми, але сама проблема залишається значною у громадському відношенні надособистісною. Це визначає підвищену ідейність політичної промови. У нинішній Україні, де існує та змагається за владу понад 100 політичних партій, ідейний ектр політичної промови вельми строкатий, що відбиває адність і багатобарвність духовного життя українського громадянина.
Водночас у жодній іншій галузі не спостерігається такої динаміки зміни позицій, використання політичної програми в особистих інтересах, а часом і просто демагогії. Популістський оратор завжди апелює до маси, пропонує оманливо легкі рішення, аби піднестися до політичного поста. Проте відповідальність політичного оратора набагато більша, ніж, скажімо, відповідальність університетського професора, якщо взяти до уваги масштаб резонансу його промови. Адже політичний оратор мобілізує до діяльності, до активності тисячі людей, і його слово дуже легко стає дією. Політична культура виховується століттями, вміння вести політичну боротьбу суто вербальними методами, з повагою до опонента, не з'являється на голому місці. Нинішній стан політичного красномовства в Україні переконливо свідчить про те, що оратор-політик має терміново навчатися основ елоквенції, починаючи принаймні зі знання державної мови.
Політична риторика диференціюється на такі основні жанри, як політичні промова, доповідь, виступ, інформація, огляд і бесіда, що різняться між собою обсягом (більшим або меншим) та вагомістю вкладеного оратором змісту. Наприклад, політична доповідь виголошується зазвичай на партійному з'їзді й окреслює стратегію політичної діяльності цієї партії. А політичну інформацію можна почути в підвідомчих цій партії осередках освіти, дитячих закладах (типу скаутських чи піонерських), розрахована вона на ліквідацію політичної безграмотності. Огляд чи бесіда обираються політиками, які хочуть знайти свою аудиторію на виборчій дільниці. Політичний виступ або промову ми часто чуємо з екрана телевізора чи по радіо (наприклад, виступи депутатів у Верховній Раді).
Політична промова диференціюється за сферою функціонування на парламентську, мітингову та воєнну. У моменти суспільного неспокою, революцій чи соціальних перетворень значного поширення набувають мітингові промови. У періоди стабілізації суспільного життя перева¬жає цікавість до парламентського красномовства. У наш І час розвивається швидко як парламентське, так і мітингове красномовство. Зрозуміло, що підтримання бойового духу І та патріотичних почуттів неможливе в умовах воєнних дій без виступів командирів різного рангу: відомі численні ви¬падки, в яких слово було рівноцінне зброї.
Особливого значення набирає політичне красномовство за умови широкого тиражування його засобами масової комунікації: пресою, радіо, телебаченням.
Церковне красномовство.
За традицією, що склалася у вивченні риторики, ми аналізуємо лише християнське релігійне красномовство, що виникає в річищі традиційної української культури і є найпоширенішим в Україні (у свою чергу, тут із зрозумілих причин акцентовано, насамперед, практику православної та греко-католицької Церков і лише почасти — протестантських конфесій). Щодо релігійної проповіді таких екзотичних течій, як індуїзм, буддизм, неоязичницькі угруповання тощо, ми залишаємо читачеві простір для самостійного ознайомлення з цими питаннями.
Церковне красномовство — це проповіді, бесіди, напучення, коментування Біблії у практиці різноманітних християнських конфесій. Релігійне красномовство виникає не тільки у сфері християнської культури. Воно існувало в зародку, наприклад, у Давній Греції. Але про богів тут розповідали переважно поети, а серйозні релігійні мислителі, на зразок хоча б Піфагора, дуже з того приводу гні¬валися ("Багато небилиць про богів наскладали Гомер з Гесіодом!").
Проповідник-гомілет за своїм покликанням є професіоналом, який спеціалізується у вивченні та популяризації Біблії.
.
Протягом століть склалася загальноприйнята система чотирьох видів проповіді: проповідь-розповідь, проповідь- слово (урочиста), проповідь-повчання, бесіда-тлумачення Святого Письма (гомілія).
Звичайна структура проповіді: епіграф (з Писання); вступ (зацікавлення, опис, оповідь); основна частина — виклад матеріалу (міркування); повчальна частина; закінчення.
Суспільно-побутове красномовство
Суспільно-побутове красномовство — це влучне, гостре або урочисте слово з приводу якоїсь важливої події у приватному житті або у певній гострій чи цікавій ситуації. |
Теоретики Греції та Риму розрізняли красномовство залежно від сфери його застосування. Пишні церемонії, ' що грали велику роль у житті античного суспільства, не мислилися без риторики. Урочисте (епідектичне) красномовство за античними класифікаціями стояло на першому місці. Цей вид красномовства часто поєднують з політичним, але це характерно більше для епох, коли життя невеликого колективу не диференціювалося на сфери політичну та приватну. Скоріше, епідектичне красномовство слід розглядати як частину побуту повсякденного життя з його святами, ювілеями, іменинами, похованнями тощо.
Так, у греків красномовство зародилося в архаїчний період, коли вдала промова була здатна змінити розклад політичних сил і забезпечити важливі переваги. .
Епідектичне красномовство з часом почало заміняти собою поезію, що прикрашала урочисті моменти життя 1 громади, й перейняло низку поетичних прийомів.
Свої промови епідектичні оратори виголошували речитативом, ніби співаючи, змінюючи тон залежно від змісту, ще й супроводжували все це гармонійними танцювальними рухами, що створювало особливий "гіпнотизуючий" ритм. Ці прийоми вводилися в риторику поступово, але вже починаючи з найдавнішого риторичного посібника Фрасімаха всі вчителі риторики підкреслювали необхідність такого "акторського" моменту.
Епідектичне красномовство від початку включало в себе жартівливість, іронію. Так, Горгій виголосив промову на "захист" міфологічної героїні Єлени, яка зрадила свого чоловіка, Менелая, що й спричинило Троянську війну: виявляється, Єлена, що втікла від чоловіка з Парисом, не заслуговує на засудження... Захист грунтується на софіс¬тичній тезі, що істина — річ "відносна"...
Як особливий жанр набуло сили надгробне слово, яке існувало в усній формі (пригадаймо промову Перікла, при¬свячену безсмертній пам'яті афінських синів, які полягли в бою). Письмова форма — віршова — утворила в цій сфері особливий жанр лірики — епітафію (наприклад, "У цій бо могилі лежить рятівник Симоніда з Кеосу. Мертвий, живому добром відплатив за добро").
Таким чином, соціально-побутове красномовство виникало не тільки з виру подій сьогодення, а й живилося з епідектичного та політичного красномовства: це природно, оскільки політика й побут, скажімо, інколи невловимо переходять одне в одне.
Сьогодні жанрами суспільно-побутового красномовства є: ювілейні промови, вітальне слово, застільне слово (тости), надгробне (поминальне) слово.
Тут найчастіше йдеться про величання, похвалу тої чи іншої особистості, групи чи явища, тобто можна сказати, що ці промови за своїм духом панегіричні. Характерною рисою подібного красномовства є стабільність, навіть ритуальність (ситуація хрестин, весілля, похорону тощо), що накладає певний відбиток на стиль промови.
Найчастіше такі виступи бувають імпровізаціями, які не готуються заздалегідь. За своїм обсягом це невеликі, лаконічні тексти, що не вимагають обов'язкової, звичайної для інших галузей риторики твердої схеми побудови (вступ, основна частина, висновки). Логічний витік тут може бути послаблений; панує емоційна стихія. Ораторові не обов'язково демонструвати академічну ерудицію, знання законів або пропагувати істини релігії (хоча окремі елементи такого роду тільки прикрашають подібне слово). Проте оратор щедро черпає приклади з життєвого мате¬ріалу, фольклору (наприклад, стихія анекдота). Стиль тут може бути самий різноманітний — від урочисто-величального (наприклад, на похороні) до "зниженого", навіть часом вульгарного (в застіллі). Слід зауважити, що ораторові за цієї ситуації необхідно дотримуватися норм культури, бо інакше він ризикує образити чиюсь гідність, І наразитися на дискусію чи навіть й більш гостре "вияснення стосунків".
Важко класифікувати численні приклади гострого та переконливого слова в побуті: це може бути "дискусія" і щодо ціни краму на базарі, сварка двох сусідів або залицяння хлопця до дівчини. Але очевидно, що сфера застосування красного слова тут справді безмежна.