Розвиток риторики в Україні

Дослідники вииділяють у риториці Київської Русі два основних піджанри:дидактичний (повчальний) і панегіричний(урочистий).

Проте слід зазначити, що в Київську пору всяка промова (проповідь, повчання, похвала тощо) , по суті, називалася словом.

Політичне красномовство київського періоду, очевидно, набуло значного розвитку. У найдавнішій пам’ятці давньоукраїнського письменства – літописі Нестора «Повісті тимчасових літ» імітовано промови давніх державних діячів.

Слово, що мовилося до народу в загальновживаних ситуаціях, увійшло в ужиток як своєрідний жанр. Водночас «словом» стали називати й церковну проповідь.

Відомі також видатні оратори Київської Русі, наприклад: митрополит Іларіон(ХІ ст.), Климент Смолятич (ХІІ ст.) та Кирило Туровський (ХІІ ст.), які жили в Києві або ж були вихідцями з нього.

«Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона.

Будучи першим руським Київським митрополитом, Іларіон жив у часи розвитку культури за князя Ярослава Мудрого. У «Слові» його з великою патетикою стверджується, що слов’яни «за благодаттю» отримали світло віри, що новозавітна віра вища з а старозавітну, бо «благодать» є вільний вияв любові до Бога, а не страх перед Ним, як у часи Мойсеєві . Іларіон знаходить красномовну алегорію: закон подібний до рабині Агарі , що передувала вільній Саррі в народженні сина для Авраама , але поступилась їй як законній дружині й пані своїй.

Стиль Іларіона - глибоко патетичний.

«Слово» Кирила Туровського.

Кирило став єпископом , і славу мав велику.

Проповіді Кирила є переважно святковими, вони базуються на алегорично-символічному тлумаченні релігійних свят, як це робилося у Візантії.

«Повчання» Володимира Мономаха. Князь Володимир Мономах (ХІ ст.) написав (чи,може, продиктував) «Повчання» до своїх дітей, вклавши в нього власний багатий духовний досвід і непересічну мудрість державної людини.

«Слово про Ігорів похід » - найвидатніша літературна пам’ятка часів Київської Русі, що відображає й реалії епохи, й сам лад риторичної культури того періоду. Вона є синтезом риторичного оповідання про невдалий похід юного князя проти половців з ліричним переживанням його поразки як загальнонаціональної трагедії. «Слово…» водночас і риторика, і дидактичне повчання всякому властителю, як це мало місце вже в Біблії.

Після татаро - монгольської навали в ХІІІ ст. загинули у вогні книги.

Другий період піднесення риторики в Україні припадає на кінець ХVІІ – початок XVIII ст. Це часи розквіту риторики як на­вчальної дисципліни, коли вона викладалась у Києво-Могилянської академії.

У Києво-Могилянській академії студенти вивчали риторику протягом одного року. Кожний викладач, який читав даний курс, обов’язково писав власний підручник з цієї дисципліни.

Переважна їх більшість мали світський характер. Питання гомілетики церковно-богословського красномовства розглядались досить побіжно, наприкінці курсу по­ряд з іншими типами промов.

Курси риторики складались із п’яти роз­ділів: винахід, розташування,_словесне вираження, запам’ятовування і виголошення. Крім того, велика увага приділялась теорії трьох стилів: високого, середнього і простого. Кожним з них рекомендувалось користуватися, виходячи з критерію дореч­ності.

Характерною рисою риторичних курсів, що читались в Києво-Могилянській академії, була їх практична спрямованість. У них давались поради щодо складання промов з будь-якої нагоди.

Одним із найвидатніших професорів Києво-Могилянської академії з 1706 р. був Феофан Прокопович (1677–1736). Слід відмітити, що в Києво-Могилянській академії існували певні традиції, які полягали в тому, що перед початком викладання курсу риторики, професори виголошували вступні промови перед студентами. В них вони, як правило, торкались загальних питань риторики, а також демонстрували її користь у повсякденному житті. Свій риторичний курс Ф. Прокопович розпочинає з таких настанов студентам:

«Молоді оратори! Поступивши до школи красномовства, знайте, що ви прагнете до такої почесної справи, яка сама по собі справді настільки корисна, що її належить викладати не лише для вашого добра, а й на благо релігії і батьківщи­ни. Вважаю, що при цьому не менш треба мені думати про мою галузь навчання, ніж вам про ваші здобутки. Бо це є та цариця душ, княгиня мистецтв, яку всі вибирають з уваги на достоїнство, численні бажають з огляду на користь, а лише деякі осягають, внаслідок нерівних сил таланту, так і із-за обсягу самого предмета, а про власні похвали цього останнього поговоримо ширше в самій праці».

Курс Ф. Прокоповича складається із десяти розділів:

Книжка І. Подає загальні вступні настанови.

Книжка II. Про підбір доказів і про ампліфікацію.

Книжка III. Про розташування матеріалу.

Книжка IV. Про мовно-стилістичне оформлення.

Книжка V. Про трактування почуттів.

Книжка VI. Про метод написання історії і про листи.

Книжка VII. Про судовий і дорадчий рід промов.

Книжка VIII. Про епідиктичний, або прикрашувальний, рід промови.

Книжка IX. Дещо про священне красномовство.

Книжка X. Про пам’ять і виголошування.

У цілому концепція риторики, яку пропонує Ф, Прокопович, прагне певним чином поєднати традиції Арістотеля та Квінтіліана. Адже промова оратора повинна не тільки переконувати, показувати, що відповідь на важливі питання є правильною. Вона повинна також викликати почуття насолоди у слухачів. Завдання оратора полягає не тільки в тому, щоб інформувати, а й зворушити аудиторію. Тлумаченню почуттів присвячена ціла книжка в курсі риторики. Діяльність оратора оцінюється передусім тим, наскільки ефективною була його промова.

Крім того, український ритор докладно розбирає різні види промов і дає поради щодо їх написання.

У 1716 р. російський цар Петро І запрошує Ф. Прокоповича до Петербурга. Український професор стає главою «Ученої дружини», найближчим радником Петра І з питань освіти й церкви, теоретично обґрунтовує його реформи.