Міністерство освіти і науки, Молоді та спорту України
Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького
Навчально-науковий інститут історії і філософії
Кафедра археографії, новітньої історії, джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін
Відбір та виявлення документів для публікації
Реферативне повідомлення
виконала
студентка 6 –Б курсу
маг. «архівознавство»
Матюха В. Л.
Науковий керівник :
доц. Земзюліна Н. І.
Черкаси – 2012
На особливу увагу заслуговує одна з найраніших пам’яток методики видання документів «Правила видання Збірника грамот Колегії економії» складені О. С. Лаппо-Данилевським, який був членом Петербурзької археографічної комісії. Правила вийшли в світ в 1922 р.
Правила являють собою незвичайну пам’ятку археографічної думки, досить цікаву для дослідників. Незвичайний склад «Правил видання Збірника грамот Колегії економії». За своїм обсягом вони перевищують будь-який інший археографічний нормативний документ, створений в дореволюційній Росії.
Уже в першому розділі – «Рукописний фонд, що підлягає виданню» – були окреслені принципи реконструкції фонду грамот Колегії економії і критерії зарахування до цього фонду документів, що потрапили в інші архівні зібрання. Був сформульований головний принцип вибору тексту: «Грамоти, що відносяться до колезького фонду, видаються повністю» і підведено підсумок дискусії про використання попередніх публікацій: «Раніше видані ... в будь-яких збірниках і творах знову перевидаються в «Збірнику» з належними посиланнями». Була розроблена попередня класифікація грамот з точки зору їх автентичності: при виданні «з’ясовується їх достовірність чи фальшивість; в числі достовірних грамот розрізняються оригінали, списки, а також чернетки (відписки); підроблені ж забезпечуються відповідними примітками». У першому параграфі правил було визначено склад вступу до «Збірника», лише частково втіленому у виданні. Крім історії освіти та складу фонду, там слід було розглянути «межі простору і часу, до яких відносяться грамоти, і їх розподіл – топографічний і хронологічний, їх різновиди та їх співвідношення, їх дипломатичні особливості і загальне значення, попередні їх видання в цілому або більш-менш великих частин і т. д. ».
Другий розділ стосувався розташування грамот за місцем і часом їх створення. Тут детально розглянуті можливі труднощі, що викликали полеміку в період підготовки видання, наприклад, коли грамота відноситься до двох або кількох повітів, коли в жалуваній грамоті зазначені тільки кінцеві пункти пільгового перевезення товарів або в грамоті є тільки опосередковані дані, наприклад, місце проживання осіб, що беруть участь в угоді, писарів. Встановлюючи хронологічний порядок розміщення грамот всередині повіту, «Правила» містять багато вказівок, як розміщувати недатовані акти.
Вельми докладно розроблений третій розділ, що формує склад заголовків. Четвертий розділ, «Друкування тексту», починаються важливим пунктом про джерела тексту. П’ятий розділ «Правил» передбачав «співставлення текстів грамот», встановлення зв’язку між ними за предметом та особами шляхом перехресних посилань. Таке співставлення давало можливість виявити загальні місця текстів, усталені формули. Шостий розділ детально регламентує опис печаток, що були на грамотах. Втім, опис не рекомендувалося проводити, якщо він вже був зроблений в колишніх виданнях, або в них були знімки печаток.
Сьомий розділ визначав порядок складання легенд і приміток. Легенда (поміщається у виданні після тексту джерела, а в «Збірнику» безпосередньо після опису печатки) «за своїм традиційним завданням була ... сукупністю тих відомостей, які дають читачеві можливість перевірити роботу видавця документа». Мова в «Правилах» йшла тільки про ті примітки, «які відносяться до роботи по власне редакційній підготовці документа до друку і пов’язана або з виданням тексту, або з встановленням складу заголовка». Тому питання про легенди і примітки були викладені в одному загальному розділі. У легенді повідомлялися відомості про належність грамоти до колезького фонду, а також давався опис зовнішнього вигляду грамоти, давалася інформація про її списки і видання. Крім того, в легенді до грамоти, текст якої не містив прямих вказівок на приналежність її до даного повіту, містилися історико-географічні відомості або міркування, що встановлюють цю приналежність. Восьмий розділ визначав склад таблиць, що додаються до видання. Дев’ятий розділ визначав досить складну методику складання покажчиків географічних назв і власних назв. Останній, десятий, розділ «Правил» встановлював особливості зовнішнього вигляду видання. На відміну від попередніх нормативних документів тут були визначено не лише число стовпців тексту на сторінці набору, а й шрифти (прямий для тексту джерел і курсив для всього, що виходить від редакції), колонтитули та колонцифри, навіть величина прогалин у тексті і покажчиках. Вище зазначені матеріали досить ґрунтовно виклав у своїй монографії Чіріков С. В. «Археография в творчестве русских ученых конца ХІХ – начала ХХ века» [14].
Що ж до досліджень проблем радянської археографії, то ними займалися переважно російські науковці: С. Н. Валк, Є. М. Добрушкін, В. О. Кондратьєв, О. Ф. Козлов, Б. Г. Літвак, М. С. Селезньов, А. Д. Степанський, Є. М. Тальман, С. О. Шмідт та ін. Це пояснюється насамперед функціонуванням у Москві профільних дослідницького та навчального центрів – ВНДІДАС і МДІАІ. Аналізуючи розвиток теорії та методики археографії на теренах СРСР, науковці розглядали й археографічний доробок наукових та архівних установ. Першою вагомою працею повоєнної доби стала монографія «Советская археография» С. Н. Валка[1], в якій стисло викладено історію археографічної діяльності ІМЕЛС, Інституту історії АН СРСР, ЦАУ та інших наукових установ, подається огляд методичної літератури з питань друку історичних джерел. [13] Козлов В. П. у своїй монографії «Основы теоретической и прикладной археографии» приділяє увагу питанням виявленню та відбору документів для публікації, а також роботі з текстом документу, підготовці до друку та археографічний обробці.
Ґрунтовні праці М. С. Селезньова «Предмет и вопросы методологии советской археографи», «Теория и методика советской археографи» присвячені проблемам визначення предмета археографії, теорії і методиці публікації історичних джерел [2]. Різні погляди на предмет археографії, невизначеність її головних завдань зберігалися аж до початку 1990-х рр.
У 1956–1960 рр. розроблення окремих питань археографії знайшло своє відображення в ряді статей та повідомлень, опублікованих на сторінках журналів «Исторический архив», «Вопросы архивоведения», в «Трудах Московского историко-архивного института», «Археографическом ежегоднике», періодичних виданнях архівних управлінь союзних республік. Аналіз цих матеріалів уможливлює дослідження тенденцій розвитку археографії.
Широке коло питань історії, періодизації, методики, змісту археографії розглядалося в навчально-методичній літературі МДІАІ: Хрестоматия по археографии (1956), Методическое пособие по археографии (1958), История советской археографии (1967), Современные вопросы историографии советской археографии (1986). Водночас у цих працях не охоплюється діяльність усіх археографічних центрів, відсутня інформація про науково-публікаторську працю бібліотек, музеїв, видавництв тощо. Такий підхід до вивчення археографічної діяльності архівних та інших установ був характерним для більшості праць, присвячених її розвитку за радянських часів.
Важливе значення мала ініціатива ВНДІДАС щодо організації виявлення, детального вивчення та коментування праць, у яких висвітлено теорію та практику археографії. У результаті ним було підготовлено і видано чотири випуски ретроспективних каталогів науково-методичної літератури та збірників документів «Советская археография» (останній випуск, за 1979–1980 рр., побачив світ 1987 р.).
Вивченню історії розроблення правил публікації документальних джерел та поступовому вдосконаленню методики публікації на різних етапах розвитку археографічної думки приділили увагу в своїх статтях та повідомленнях відомі фахівці архівної справи Т. В. Батаєва, Л. С. Бєляєва, З. К. Водопьянова, Ю. С. Воробйова та ін.
Українські дослідники історії розвитку археографії, як і їхні російські колеги, розглядали цю дисципліну переважно як едиційну. Саме тому більшість досліджень у цій галузі спрямована на аналіз збірників документів, вивчення методології та теорії публікації історичних джерел. Ці питання порушено у статтях та повідомленнях В. І. Шелудченка (науково-видавнича діяльність держархівів УРСР за 30 років), Я. Д. Ісаєвича (проблеми початкового етапу історії розвитку української археографії), Б. С. Ватулі (археографічна практика в Україні ХІХ – початку ХХ ст.). Статті П. П. Гудзенка, В. В. Кузьменка та Г. Я. Сергієнка присвячені аналізу документальних видань з історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр. Відомості про науково-видавничу роботу архівних установ УРСР містять повідомлення Л. В. Гусєвої, Г. С. Сизоненко, А. А. Степанової [4, 5, 6]. Аналізом видавничої діяльності державних архівів займалися й керівники державної архівної служби С. Д. Пількевич, О. Г. Мітюков [7, 8].
На окрему увагу заслуговує навчальний посібник С. О. Яковлєва «Українська радянська археографія» [9]. Автор розглядає доробок українських археографів 1917 – 1960 рр., який включає аналіз організації археографічної діяльності як архівних, так і наукових установ, огляд опублікованих документальних видань та правил публікації документів. Він пов’язує періодизацію археографії в Україні з питанням стану та розвитку суспільних наук, на що звертали увагу відомі російські археографи В. О. Кондратьєв та В. М. Хевроліна.
У дисертаційному дослідженні та статтях І. М. Мищака з історії розвитку архівної справи в Україні з 1943 до середини 1960-х рр. приділено увагу й науково-видавничій діяльності державних архівів УРСР. Розглядаючи питання використання інформації як один з основних напрямків їхньої діяльності, автор приділяє увагу науковій роботі архівістів у сфері публікації історичних джерел, розкриває вплив на тематику документальних видань директив партії та уряду [10].
Корисними для археографа також є «Правила издания исторических документов в СССР» видані в Москві в 1990. В них можна відшукати корисну інформацію щодо видання раніше опублікованих документів.
Відбір раніше опублікованих документів у наукових виданнях допускається в наступних випадках:
у пофондових виданнях, виданнях документів одного різновиду й одної особи;
якщо ставиться завдання повного опублікування всіх джерел в рамках одного видання;
коли в комплексі з новими документам і повніше виявляються причинно-наслідкові зв'язки відбитих у них подій;
при необхідності послідовного документального викладу подій, що не дозволяє виривати з канви подій окремі факти;
якщо відсутній оригінал опублікованого в періодичній пресі документа;
якщо колишня публікація стала практично недоступною;
якщо в попередніх виданнях документ був опублікований з викривленнями або не повністю, а також у випадку невірної оцінки документа в супроводжуючих його коментарях або примітці;
якщо раніше документ публікувався на іншій мові.
Наступним по хронології в деяких положеннях схожим проектом був проект Німчука В. В. «Правила видання пам’яток українською мовою та церковнослов’янською української редакції» в Інституті української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, в якому викладено правила публікації документів різних класів.
Досить чітко і структуровано викладений матеріал про відбір документів різного роду в розділі « Відбір та виявлення документів».
Відбір документів для видань науково-популярного типу. Для видань науково-популярного типу відбираються документи з основних питань теми публікації, доступні розумінню широких кіл читачів, що мають пізнавальний інтерес і утримують виразну інформацію, що емоційно впливає на читацьку аудиторію.
Відбір документів для видань навчального типу. Для видань навчального типу відбираються в основному опубліковані документи, відповідно до тем навчальної програми, доступні розумінню учнів.
Відбір статистичних джерел. Відбираються матеріали, що наочно показують кількісні зміни різних явищ. Відібрані статистичні матеріали повинні бути порівняні між собою.
Відбір матеріалів періодичної преси. Відбираються як документи, опубліковані в періодичній пресі (постанови, резолюції, листа і т.д.), так і оригінальні матеріали періодики (інформації, кореспонденції, статті і т.д). З останніх відбираються емоційно-забарвлені матеріали, що відбивають конкретний хід подій, окремі подробиці, що повідомляють, матеріал як додаток до архівних джерел.
Відбір документів особового походження. Відбираються документи особового походження, що містять фактичний матеріал, що впливає на образну уяву читача, що викликає відповідні почуття в читацької аудиторії.
Відбір військових документів. Для тематичних видань з історії збройних сил відбираються найбільш яскраві, типові документи про бойові дії, героїзм особового складу, революційний рух, історію Радянської (Червоної) армії, крім того, про зв'язок армії з тилом, допомогу населенню, партійно-політичну роботу.
Відбір картографічної документації. У виданнях агітаційно-пропагандистського призначення можливий відбір найбільш яскравих документів, що ілюстровано характеризують тему.
Для видань навчального типу (картографія, містобудування й ін.) відбираються документи, що містять найбільш повну й виразну інформацію з основних етапів розвитку наукової дисципліни, пов'язаної з характеристикою території.
Відбір кінофотофонодокументів. Відбираються найцінніші кінофотофонодокументи з інформацією, яскраві по виконанню й емоційному впливу. Ураховується також жанрова приналежність кінофотофонодокументів, яка впливає на організацію матеріалу, його образність і художньо-естетичну цінність. Доцільно включати в такі видання добутки кінофотомистецтва й звукової публіцистики, віддаючи перевагу жанрам, найбільш специфічним для того або іншого каналу масової комунікації (наприклад, фото-, теле- і радіорепортаж, інтерв'ю й ін.). Використовуючи весь арсенал методів монтажно-композиційної побудови видання (контрастність, протиставлення, композиція, ритм і ін.), можливо розкрити тему за допомогою зображувально-звукових засобів, звівши роль пояснювального або дикторського тексту до мінімуму.
Повторна публікація документів застосовується більш широко, ніж у наукових виданнях, і залежно від конкретних завдань може скласти значну частину публікації. Навчальне видання в основному складається з раніше опублікованих документів.
Археографії та основним проблемам сучасного розвитку досліджень у цьому напрямі, практичній діяльності архівістів республіки в галузі камеральної та польової археографії приділив увагу Г. В. Боряк. Результати його праці викладено, зокрема, в ряді розділів ґрунтовної монографії «Національна архівна спадщина України та державний реєстр «Археографічна Україніка», низці інших праць [11].
Аналізуючи літературу з історії археографії, слід відзначити, що упродовж майже всього повоєнного часу в ній точиться дискусія стосовно періодизації археографічного процесу. Як правило, вона прив’язувалася до етапів розвитку радянської історичної. Досить грунтовний аналіз розвитку археографічних досліджень здійснено в дисертаційному дослідженні Прилипішевої Ю. А. «Археографічна діяльність архівних установ України». Важливим внеском в практичну археографію були видані методичні рекомендації [12] Гирич, І. Б., Ляхоцький, П. В. Видання україномовних епістолярних джерел кінця XIX – середини XX ст. – Метод. Рек. – Український державний науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства, 2000. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, 2000.
Ці методичні рекомендації призначені для археографів, які видають україномовну спадщину діячів науки, культури, громадського і політичного життя другої половини XIX середини XX століть. Вони враховують традиції національної археографії, а також особистий публікаторський досвід укладачів.
З вище викладеного випливає необхідність здійснення узагальнюючого дослідження розвитку археографії, зокрема її методологічних засад в Україні .
Принципи роботи з виявлення і відбору документів:
Укладання списку і вивчення літератури з даної проблеми
Робота розпочинається з ознайомлення з літературою з проблеми дослідження. Для цього в бібліотеках вивчається весь спектр публікацій на цю та суміжні теми. На картки або до комп'ютера заноситься бібліографічний перелік усіх публікацій, окремо фіксуються ті з них, де видрукувано тексти листів.
Література, яка не має безпосереднього відношення до археографічної публікації, теж ретельно вивчається і використовується при написанні історичної передмови. Археограф не повинен обмежувати своєї цікавості лише вузькою темою листування. Для розуміння епохи, в якій діяв автор листів, необхідне вивчення всієї історіографії цього періоду, що потребує використання бібліографічних та бібліотечних покажчиків.