Модуль 1 конспект лекцій

Тема 1. Вступ. Типологія як книгознавча наука

Мета: окреслити мету й завдання курсу, охарактеризувати способи типологічного пізнання книги, з’ясувати термінологічну базу дисципліни, принципи типології книги, подати короткі відомості з історії типології видань, визначити основні ознаки, за якими виділяють види видань.

Основні поняття теми: типологія, класифікація, систематизація, типологізація, книга, видання, вид видання, цільове призначення, читацька адреса, формат, матеріальна конструкція, періодичність, знакова природа інформації, структура видання.

Питання для розгляду

1. Мета й завдання курсу “Типологія видань”.

2. Основні поняття дисципліни.

3. Короткі відомості з історії типології видань.

4. Принципи типології видань.

5. Основні ознаки, за якими виділяють види видань.

На сьогодні немає чіткої відповіді про структуру науки про книгу. Традиційно виділяють загальне й спеціальне книгознавство. Типологію видань розглядають у загальному книгознавстві разом із такими дисциплінами, як філософія книгознавства, історія книги та історія книгознавчої думки, методологія книгознавчих досліджень. Перелічені галузі виконують “функції теоретико-методологічної надбудови для різнорідних дисциплін книгознавчого змісту”, дозволяють “забезпечувати системність теоретичних узагальнень, надавати їм прогностичного спрямування та отримувати від них фактографічний матеріал для теоретичного опрацювання” [14, с. 47]. До спеціального книгознавства зараховують бібліополістику, бібліопсихологію, бібліотечне книгознавство, бібліотерапію, мистецтво книги, поліграфію, редагування, читачезнавство тощо.

Крім того, серед дослідників книги немає одностайності щодо назви розділу книгознавства, котрий вивчає особливості категорій книги та їх систематизацію, і, відповідно, його змісту, об’єкта, предмета. Побутує термін “типологія книги” й “типологія видань”. І. Тимошенко серед загального книгознавства виділяє типологію видань [14]. У навчальних програмах спеціальності “Видавнича справа і редагування” Інституту журналістики КНУ ім. Т. Шевченка та ЛНПУ імені Тараса Шевченка зазначається дисципліна “Типологія видань”.

І. Моргенштерн під типологією розуміє “знання категорій книги, їх видоутворюючих властивостей і логічного співвідношення різних категорій книги, що виділяються за ознаками призначення та форми” [11, с. 43]. За О. Гречихіним, типологією книги (бібліотипологією) слід називати “книгознавчу дисципліну, яка на основі побудови узагальнюючих ідеалізованих моделей вивчає питання історії, теорії, методики і практики систематизації книги та інших книгознавчих об’єктів (предметів, процесів, понять і т. д.) з метою їх оптимізації та удосконалення” [7, с. 35]. Г. Швецова-Водка впроваджує наступне визначення: “Типологія книги – це розділ книгознавства, що вивчає принципи утворення й систематизації різних категорій книги” [16, с. 40]. На думку дослідниці, типологія видань є складовою типології книги разом із класифікацією творів літератури і творів друку. “Словник книгознавчих термінів” подає таке тлумачення: “Типологія книги – наукова систематизація книжкових видань за їх основними, суттєвими ознаками, що визначають типові змістовні особливості та зовнішні якості книг” [12, с. 145]. Тож бачимо, що одні науковці беруть до аналізу конкретні явища, виражені в понятті “видання”, інші – провадять типологічні дослідження в широких межах і пов’язують їх із поняттям “книга”.

Неузгодженість серед книгознавців певним чином пояснюється відсутністю чіткого тлумачення понять “книга” й “видання”. Книгу розглядають у широкому й вузькому значенні. “Словник книгознавчих термінів” подає чотири дефініції “книги”: “1. Найважливіша історично розвинута форма закріплення й передачі в часі та просторі різноманітної інформації у вигляді текстового чи ілюстраційного матеріалу; адресований читачеві твір писемності чи друку, що за допомогою певної системи знаків, зафіксованих на певному матеріалі, виконує покладені на нього інформаційні, естетичні, навчальні та інші функції.

2. Книжкове видання обсягом понад 48 сторінок.

3. У документалістиці — різновид документу.

4. Зшиті в одну палітурку (обкладинку) аркуші паперу з якими-небудь записами (бухгалтерська книга, книга скарг, домова книга) чи текстом і місцем для офіційних зазначок (трудова книжка, ощадна книжка, чекова книжка)” [12, с. 73].

У ДСТУ 3017-95 “Видання. Основні види. Терміни та визначення” видання тлумачиться як “документ, який пройшов редакційно-видавниче опрацювання, виготовлений друкуванням, тисненням або іншим способом, містить інформацію, призначену для поширення, і відповідає вимогам державних стандартів, інших нормативних документів щодо їхнього видавничого оформлення і поліграфічного виконання” [8, с. 3]. За цим визначенням, до видань відносимо не тільки твори друку, а й документи, що зафіксовані на інших носіях інформації і пройшли відповідне опрацювання.

Під типом видання розуміють ідеалізовану модель видання, в якій узагальнюються найсуттєвіші ознаки, що визначають типові змістовні особливості й зовнішні якості видання. Тип видання служить основою для визначення виду видання: видання, що мають однакові типові ознаки утворюють одну групу – вид видання.

Отже, вид видання – “група видань, що мають однакові суттєві типові (видові) ознаки: соціально-функціональне (цільове) призначення (наукові, навчальні, довідкові видання тощо), матеріальну конструкцію (книжкові, аркушеві, комплектні видання тощо), знакову природу інформації (текст, зображення, картографічний твір, нотний запис, видання для сліпих тощо), читацьке призначення, періодичність (неперіодичне чи серіальне: періодичне, продовжуване, серійне). За видами носіїв інформації видання поділяють на паперові та машинні (електронні видання)” [12, с. 31].

Укладачі книги “Типологія видань” уводять також терміни підвид видання та різновид видання. Перші “відбивають вироблені практикою природні множини видань, що відрізняються, як правило, спільністю характеру інформації. Наприклад, довідкові видання поділяються на енциклопедичні видання, лінгвістичні й термінологічні словники, довідники” [15, с. 23]. Другі виокремлюються в підвиді видання за кількома типологічними характеристиками. Наприклад, у підвиді лінгвістичних словників виділяють різновид одномовних загальних словників [15]. На думку ж Г. Швецової-Водки, “видами можна назвати будь-який підрозділ класифікації, тому що між сукупністю класифікованих явищ і певним підрозділом існують родо-видові [виділення автора. – О. К.] відношення” [17, с. 11].

У нашій країні типологія почала розвиватися з кінця ХІХ – у першій третині ХХ ст., коли вона стала виокремлюватися в книгознавчу дисципліну. У цей час “відбувається дуже поступовий, часто інтуїтивний пошук найбільш прийнятних для української літератури жанрових форм, моделей книжкових і періодичних видань, демаркуються типологічні «кордони», уточнюються життєво необхідні для функціонування видань ознаки (зокрема, їх цільове та читацьке призначення) тощо” [4, с. 471]. Розвиток української науки про книгу органічно влився в становлення світового книгознавства – 1895 р. у Брюсселі заснований Міжнародний бібліографічний інститут, “який виконував функції теоретичного й методичного центру в галузі книжкової справи й, ширше, документальної інформації (науково-інформаційної діяльності)” [5, с. 38]; провадяться пошуки універсальних систем класифікації видавничої продукції.

У другій половині ХХ ст. бурхливо розвивається радянське книгознавство взагалі і типологія зокрема. Провідними вченими А. Біловіцькою, І. Баренбаумом, А. Барсуком, О. Гречихіним, І. Моргенштерном, Г. Швецовою-Водкою та іншими поглиблюються теоретичні аспекти вивчення книги.

Першим офіційним документом на території України, що регламентував види видань, був ГОСТ 16447–70 “Видання. Основні види. Терміни і визначення”, уведений 1 липня 1971 р. На сьогодні в державі чинним є ДСТУ 3017–95 “Видання. Основні види. Терміни і визначення”, запроваджений 1 січня 1996 р. Однак неповнота й неузгодженість деяких ознак класифікацій спричинилися до вироблення нового стандарту, робота над яким триває.

Г. Швецова-Водка виділяє наступні способи типологічного пізнання книги, котрі групують явища, проте відрізняються характером ознак поділу:

- класифікація –“розчленування множини предметів на підмножини, незалежно від природи множин і характеру ознак, що використовується як підстава поділу” [17, с. 5];

- систематизація – спосіб групування явищ, за допомогою котрого знаходять взаємозв’язки між окремими видами, групами, класами, їхнє місце в системі; “основою систематизації є виявлення системних властивостей і класифікація за ознаками, які свідчать про існування системи, що охоплює всі досліджувані явища” [17, с. 5];

- типологізація – спосіб групування, “у якому встановлюються певні типи як такі підрозділи, що відрізняються комплексом ознак” [ , с. 6].

Для успішного проведення типологічного аналізу встановлюють принципи типології видань. Першим їх запропонував І. Моргенштерн, виділивши наступні:

- соціальна детермінованість пропонованих схем – при типологічному пізнанні слід враховувати соціальні чинники формування стійких ознак видань, що впливають на їх систематизацію;

- логічна обґрунтованість пропонованих схем – дотримання правил логіки, зокрема, правила однієї підстави поділу, за яким види видань виділяються за певною ознакою, види однієї класифікації не можуть входити в інші класифікації;

- відповідність пропонованих схем потребам усіх галузей книжкової справи – універсальний характер пропонованих схем;

- відображення в схемах суттєвих елементів книги – при виробленні типологічних схем враховувати лише ті ознаки, що характеризують переважну більшість видань, не залучаючи до класифікаційного поділу видання, які носять індивідуальні риси.

До зазначених принципів О. Гречихін додав принцип комунікативності й діяльності, які Г. Швецова-Водка трансформувала в соціально-комунікаційно-інформаційний підхід – “необхідність розгляду книги як засобу соціальної інформаційної комунікації, із врахуванням особливостей соціальної інформації і діалектичної єдності змісту та знакової форми книги”, – та діяльнісний підхід, за яким слід “враховувати те, що книга є результатом суспільної діяльності і призначається для обслуговування її потреб” [17, с. 12 – 13].

Основні ознаки, за якими виділяють види видань:

- періодичність (регулярність видання – виходить один раз, упродовж заздалегідь не визначеного часу, через певні проміжки часу);

- матеріальна конструкція (зовнішня будова видань);

- знакова природа інформації (форма знаків, якими фіксується інформація);

- цільове (соціально-функціональне) призначення (задоволення потреб певної сфери суспільного життя і практики – виховання, навчання, естетична насолода, отримання довідки, розповсюдження наукових ідей, ствердження наукових ідей тощо);

- обсяг (кількість сторінок у виданні);

- формат (висота й ширина книги, сторінки видання після обрізування книжкового блока з трьох сторін);

- повторність випуску (випуск видання вперше, перевидання);

- структура (склад основного тексту та зв’язки між частини видання);

- мовна ознака.

Знання типології видань допомагають:

- викладати книгознавчі дисципліни (теоретичне значення);

- вести державний облік випущеної продукції;

- провадити облік бібліотечних фондів, комплектувати бібліотеки, правильно обирати методи зберігання й обробки видань, обслуговування ними,

- орієнтувати видавців на прийняті типологічні схеми, а звідси висококваліфіковано робити оригінал-макет майбутнього видання з урахуванням читацької адреси, способу викладу інформації, змістових і структурних особливостей видання, його зовнішнього оформлення тощо;

- рекламувати, пропагувати, розповсюджувати та використовувати видання (практичне значення).

Запитання для самоконтролю

1. Проаналізуйте різні визначення поняття “типологія видань”.

2. Дайте визначення поняттям “типологія”, “тип видання”, “вид видання”.

3. Поясніть способи типологічного пізнання книги.

4. Перелічте й охарактеризуйте принципи типології видань.

5. Назвіть основні ознаки, за якими виділяють види видань.