1 Чичерин б. Н. Философия права. — м., 1900. — с. 57.

:іакон не є імперативом. Оскільки людина — вільна істота, попа може коритися або не коритися законові. Вимоги закону ДО людини як до вільної істоти можуть мати характер примусу або не мати його. Перше стосується зовнішніх вчинків та дій людини, що складають сферу його зовнішньої свободи, Друге випливає з внутрішньої свободи. З першого, зазначав І>. М. Чичерін, виникає право; друге є основою моралі¹.

Право мислитель пропонував розглядати в об'єктивному й суб'єктивному сенсі. Суб'єктивне право — це спонукання, "за­конна свобода" робити що-небудь. Об'єктивне право — сам иакон, що визначає свободу. Звідси право, за вченням філо-(і >фа, — це "зовнішня свобода людини", що визначається за­пільним законом"².

Важливим кроком у з'ясуванні сутності права як рівноваги індивідуальної свободи та загального блага була державно-правова концепція професора Московського університету Павла Івановича Новгородцева (1866—1924). Мислитель за-шачав, що право досягло свого найвищого рівня на зламі XVIII — XIX ст., у період Великої французької революції та подій у Європі, причиною яких вона стала.

Проводячи історичну аналогію, П. І, Новгородцев звернув-< я до подій у Стародавній Греції, кризи давньогрецької демо­кратії IV ст. до н. с. Він зазначав, що жителі Афін небезпід-сіапно пишалися тим, що в їхній державі-полісі було створено такі устрій і правопорядок, які значною мірою забезпечували свободу громадян. Але з часом афінська демократія зазнала поразки внаслідок того, що дух індивідуального інтересу та індивідуальної свободи переміг загальний інтерес.

Тільки з огляду на це, на думку П. І. Новгородцева, у Пла­тна та Арістотеля з'явилися сумніви стосовно демократії та думки про пошуки досконалішого державного устрою. У своїх вченнях вони дійшли висновку про недостатність свободи й рівності для встановлення гармонійних суспільних відносин іа необхідність пошуку глибших єднальних чинників суспіль­ного життя, в основі яких — підкорення особистих інтересів загальним моральним ідеалам.

Так само на межі XIX — XX ст. вичерпалася віра в загальну силу правових засад, у їхню здатність затвердити на землі царство розуму.

П. І. Новгородцев зазначав, що право як таке не може здій-

Ч ичерин Б. Н. Философия права. — С. 57.

Там само.

104

105

сняти позитивні зміни у суспільстві. Правова держава не є вінцем історії чи останнім ідеалом морального життя. Право є підлеглою частиною, що входить до ширшого складу мо­ральних сил.

Царство свободи, зауважував мислитель, це царство без­межного індивідуалізму, "царство сильних", у якому за без­діяльності держави кожен хапає, що може. Згідно з вимогами нового лібералізму держава не повинна залишатися нейтраль­ною; "вільна держава не є стан, у якому сильні роблять, що хочуть, у міру своєї сили, це — стан справедливості, у якому суспільство стримує свободу деяких для того, щоби зберегти свободу всіх"¹.

Філософ гадав, що від суто зовнішнього розуміння свободи і рівності необхідно здійснити перехід до розуміння більш глибокого — до ідеї цілісної організації людської особистості в кожній людській істоті.

Право неможливе без рівності й свободи. Але між цими поняттями існує протиріччя. Безмежний розвиток свободи міг би привести, зазначав П. І. Новгородцев, до загальної рівності; безумовне здійснення рівності мало б своїм наслідком повне придушення свободи. Встановлення рівності між цими двома аспектами, на думку мислителя, є важливим компонентом права.

Право виконує в суспільстві важливу функцію, воно готує інституціональш структури для різноманітних форм людських відносин. Воно прагне стати таким порядком, якого будуть дотримуватися не зі страху покарання, а з розуміння його необхідності й слушності. Зміст природного права може змінюватися, але завжди залишається незмінним його прин­цип — припис у формі регулятивної ідеї або категоричного імперативу.

Здійснюючи свою соціальну й політичну діяльність, люди можуть віддалятися від приписів природного права, порушу­вати їх, але інститути, утворені ними, не можуть ні змінити, ні скасувати цих приписів. Різноманітність життєвих ситуацій породжує плюралізм правових і державних форм, але в них є щось стале, вічне. З огляду на це природне право є здійснен­ням належної, абсолютної правди в досвіді суспільного життя. Воно повинно вбирати в себе максимальний розумний за даних умов порядок, що відповідає суті людини.

Узагальнюючи основні ідеї державно-правових концепцій того часу в Росії, необхідно зазначити, що сутність природного

¹ Новгородцю П. И. Кризис современного правосознания. — М., 1909. — С. 350.

106

права мислителі вбачали в устремлінні до більш адекватного узгодження засад свободи й солідарності, до затвердження та­кого суспільного порядку, за якого індивідуальна особа не заходитиме в суперечність із необхідною для соціуму солі­дарністю, а суспільна впорядкованість не здійснюватиметься :іа рахунок обмеження індивідуальної свободи.

В цілому ж російська філософія права на зламі XIX — XX ст. сприйняла та засвоїла досвід мислителів Заходу, але не зупинилася на висновках німецької класичної філософії, а поставила проблему суттєвих підвалин права, зв'язавши їх із суттєвим виміром людини. Погоджуючись із висновками своїх

і ередників про те, що для з'ясування підвалин права

необхідно визначити його ідею, вони обґрунтовували останню як рівновагу між свободою людини і суспільним благом або солідарністю, яка необхідна для гармонійного, впорядкованого ІСНуМШМ соціуму.

ЛІТЕРАТУРА:

Деаащшй С. Е. Слово о прямом и ближнем способе к научению о

юриспруденции. — М., 1768. Злотішцкий В. Т. Сокращение естественного права, внбранное из

разньїх авторов для пользн Российского общества. — М., 1764. ИетОрИЯ политических и правових учений: XVII—XVIII вв. / Под

рад В. С. Нерсесянца — М., 1989. Кушцин А. П. Право естественное. — М., 1818. Нврсесянц В. С. История политических и правових учений. — М.,

1983. Нерсесянц В. С. Соотношение исторического и логического в про-

цессе познания и развития права // Закономерности возник-

новения и развития политико-юридических идей и институ-

тов. - М, 1986.

Новгородцю П. И. Кризис современного правосознания. — М, 1909. ІІшігородцев П. И. Нравствешшй идеализм в философии права. —

СпБ, 1902.

Пачгородцев П. И. Об общественном идеале. — М, 1911. (< мншю В. Г., Шаповал В. Н., Шульженко Ф. Ф. К вопросу о фило-

софских основаниях права. — К, 1995. <Оіютев В. С. Оправдание добра // Сочинения: В 2 т. — М., 1988. —

Т. 1. Тшгшщев В. Н. Разговор двух приятелей о пользе наук и училищ. —

М, 1987.

Чпчерин Б. Н. Философия права. — М., 1900. Я щепко А. С. Философия права В. Соловьева. — М., 1912.

107