3„ Концепції держави і права в Росії у другій половині XIX — на початку XX ст.

У другій половині XIX ст. на розвиток політико-правових концепцій у Росії значно вплинула ідеологія народництва, що виникло наприкінці 60 — на початку 70-х рр. серед різно­чинної інтелігенції. Згодом народництво розділилося на течії, найбільш впливовою серед яких виявився анархізм. Сутність теоретичної концепції анархізму полягала в запереченні дер­жави, державної влади, приватної власності, права й зовніш­нього примусу. Держава, за цим ученням, є насиллям над людиною, а влада — джерелом нерівності, несправедливості в суспільстві.

Ідеологом російського анархізму був Михайло Олександ­рович Бакунін (1814—1876). Він брав участь у Дрезденському повстанні 1848—1849 рр., був членом 1-го Інтернаціоналу, з якого 1872 р. був виключений за критику насильницької кон­цепції держави К. Маркса і Ф. Енгельса.

У працях "Державність і анархія", "Федералізм, соціалізм і антитеологізм" він зазначав, що жодна форма держави та правління не має права на існування. Держава з її надбудо­вою — політичними й правовими інститутами обмежує, при­гнічує людину, накидає їй свою волю, тому єдиним способом для порятунку суспільства від неволі є зруйнування держави. Знищити її, на думку М. О. Бакуніна, в спромозі всесвітній бунт, який має спалахнути в Росії, Італії, Іспанії та країнах Латинської Америки, де більшість населення — селяни, котрі й повинні стати рушійною силою.

За концепцією анархізму, державу та її владні структури має заступити громада, утворена на засадах добровільності, федералізму й самоуправління.

Перегодом ідеї анархізму поширилися в Україні, але жодна з його течій не мала українського характеру, залишаючись явищем, імпортованим із Росії.

Перші гуртки анархістів з'явилися наприкінці XIX ст. в Одесі, потім у Харкові; більшість їхніх членів було страчено.

Жовтневий переворот 1917 р. в Російській імперії стиму­лював відродження анархістської державно-правової ідеології

100

в Україні. Селянський анархістсько-партизанський рух очо­лив Нестор Іванович Махно (1889—1934). Цей рух було лікві­довано більшовицькою владою.

XIX ст. характеризувалося більш інтенсивним розвитком учень про державу і право в Росії. Дослідження сутності дер­жави і права набули професійного характеру; вчені Росії про­довжували розробляти відомі концепції, започатковуючи нові підходи в з'ясуванні філософської сутності права.

Зокрема, викладач природного права Санкт-Петербурзько-го університету Олександр Петрович Куницин (1783—1840), поділяючи погляди І. Канта, розглядав право як частину мо­ральної філософії. Він зазначав, що "...моральна філософія є наука, що викладає закони, які є приписами для волі розу­му...". Вона поділяється на дві частини. У першій викладають­ся закони внутрішньої свободи, яка зветься моральним вчен­ням, а в другій — "...закони права, яке тому й зветься право-вченням, або просто правом".

Правовчення мислитель пропонував назвати природним, оскільки воно розглядає закони, що випливають із природи людського розуму, і відрізняти від нього позитивні закони, основою яких є свавілля законодавця.

Природне право поділяється на два види: "право чисте" і "прано прикладне". Перше визначає права, що природно нале­жать людині, а також права, що їх люди можуть набувати й поєднувати з правами, які випливають із природних прав.

Призначення "прикладного права" полягає в пристосуванні "чистого права" до відносин людей.

Розрізняючи моральне вчення і природне право, О. П. Куни­цин вважав, що предметом морального вчення є внутрішня свобода людини, а предметом природного права — зовнішня.

Позитивне право слід приймати відносно до приписів при­родного права, а пізнання суті останнього має сприяти доско­налості, справедливості позитивного законодавства.

Від кінця XIX — початку XX ст. розвиток державно-право-них концепцій у Росії продовжили В. С. Соловйов, Б. М. Чи-черін і П. І. Новгородцев.

Правова концепція Володимира Сергійовича Соловйева (1853—1900) тісно зв'язана з його вченням про моральність. У мислителя можна вирізнити два відмінні розуміння сутності права. Перше розуміння зводиться ним до розгляду права як негативного розмежування свободи людей у суспільстві, а друге — до визначення права як мінімуму моральності.

101

1Л

За концепцією В. С. Соловйова, право, під формальним кутом зору, — це свобода, обумовлена рівністю. Вона є осно­вою людського існування, а рівність визначає її форму. Об'єд­нуючись, свобода і рівність складають суспільство як "право­мірний порядок"¹.

Водночас необхідно зазначити, що під рівністю мислитель розумів лише формальну рівність усіх перед законом, "роз­поділ інтересів" або справедливість. Але формальний підхід до розуміння права, що його використовував В. С. Соловйов, виключав можливість пошуку творчої ролі права і не дозволяв зробити висновків про його позитивний зміст.

Згодом В. С. Соловйов, як і багато його попередників, з'ясу­вання сутності права почав із запитання про його ідейні підва­лини. Він уважав, що підвалини цього суспільного феномена знаходяться у сфері моральності. Порівнюючи моральність із правом, мислитель зазначав, що право є визначеним мінімумом моральності. Крім того, важливою якістю права є вимога його зовнішньої реалізації, реалізації визначеного мінімуму добра, зовнішнім утіленням якого є прямий або непрямий примус.

Виходячи з цього, В. С. Соловйов у творі "Виправдання добра" визначає право як "...примусову вимогу реалізації визначеного мі­німуму добра або порядку, що не припускає проявів зла"².

Принцип права, за вченням філософа, — це справедливість. Вимога особистої свободи є умовою, без якої неможливі люд­ська гідність і високий моральний розвиток. Але людина, на думку мислителя, може розвивати свою свободу тільки в суспільстві. Тому особиста свобода не повинна вступати в протиріччя з умовами життя суспільства. Позаяк існування суспільства залежить не від досконалості окремих людей, а від безпеки всіх, то цю безпеку захищатимуть не моральні імпе­ративи, а юридичні закони, які мають характер примусу, сили для тих, хто вчиняє протиправні дії.

Далі у "Виправданні добра" В. С. Соловйов писав, що там, де стикаються особистий інтерес і загальне благо, там і заро­джується право у його філософському розумінні. Вчений мав на увазі право в його ідеї або природне право. Останнє, якщо розглядати його в контексті реалізації, стає позитивним пра­вом. Відтак В. С. Соловйов дійшов висновку, що право є істо-

Соловьев В. С. Собраиие сочинений: В 10 т. — СПб., 1900. — Т. 2 — С. 142-144. 2

Соловьев В. С. Оправдание добра. Сочинения: В 2 т. — М., 1988. — Т. 1. — С.450.

102

рично рухомим визначенням необхідної рівності двох про­тилежних інтересів — особистої природи й загального блага.

Конкретизуючи свою концепцію, філософ зазначав, що право не втручається у вільний вибір людей між добром і злом, воно не втручається у сферу мотивів, воно тільки не дозволяє людям практично вчиняти злі дії.

Отже, філософським синтезуючим підґрунтям права є рів­ність, що передбачає поєднання індивідуальної свободи й за­гального права — безпеки й добробуту. З порушенням одного І цих компонентів порушується природна рівновага, що при-МОДИТЬ до тієї чи іншої крайності — анархії чи деспотизму.

Зазначена рівновага формально може розглядатися як по­єднання рівності й свободи, оптимальне розмежування свобо­ди, а в матеріальному аспекті — як поєднання особистих і су­спільних Інтересів ;іадля реалізації найвищих вимог моральності.

ДвЩО ІНШИЙ підхід у з'ясуванні сутності права застосовував РОСІЙСЬКИЙ Юрист, почесний член Петербурзької Академії наук БорНС Миколайович Чичерін (1828—1904). Дослідження ЦЬОГО суспільного феномена вчений починав із з'ясування ка­тегорії "особистість". Цю обставину він обумовлював тим, що особистість є найпростішим елементом суспільства як цілого, його "атомом"; не розібравшись у його сутності, не можна ■розуміти цілого.

Людина і істотою духовною; володіючи розумом і волею, нона виступає суб'єктом. Реальна сутність суб'єкта полягає в акті самосвідомості, що надається кожному його власним "Я".

Погляди на суб'єкт, зазначав Чичерін, знаходять своє засто­сування в такому важливому, що лежить в основі права й моральності, питанні, як питання про свободу волі.

З цього приводу він розмірковував, що юридичні закони всіх країн спрямовані на людину як на вільну істоту, котра повинна їх виконувати, але, користуючись незалежною волею, може їх і не виконувати. На визнанні свободи волі грунтують­ся поняття "вина" й "відповідальність". Без поняття "свобода волі" повністю втрачають сенс такі поняття, як "моральність" 1 "право", руйнується вся система духовного світу людини. Ідея свободи здатна здійснити будь-яку дію, якщо вона не просто ілюзія, а дещо реальне. Усвідомлення свободи та можливість діяти відповідно з цим усвідомленням, за вченням філософа, є факт, що не підлягає сумніву; отже, свобода волі в реальною належністю суб'єкта.

З'ясування суттєвих підвалин права поставило мислителя перед необхідністю проаналізувати поняття "свобода волі".

юз

Він зазначав, що, перебуваючи в зовнішньому світі, воля по­винна залишатися незалежною, визначатися власними внут­рішніми спонуканнями. У цьому полягає вищий принцип сво­боди. Вищим щаблем незалежної волі є узгодження її внут­рішніх аспектів із зовнішніми, перенесення її внутрішнього змісту в зовнішній світ, підкорення зовнішніх аспектів внут­рішньому змістові.

Визначаючи внутрішній зміст незалежної волі, Б. М. Чи-черін писав, що заперечення волею всього поодинокого та умовного, котре виходить за всяку Дану межу, приводить до поняття безумовного, що складає притаманну розумові ідею Абсолютного, яке не набувається ніяким досвідом, а прита­манне розумові од природи і є його власним змістом. Мисли­тель зазначав, що від цієї ідеї отримує своє Право на існування сама ідея свободи. Щоби діяти в зовнішньому світі, необхідно від Абсолютного перейти до відносного, визначитись у цьому зовнішньому світі. Тут знаходиться момент відокремлення від Абсолютного і тут же знаходиться основа зла, яка полягає в порушенні зовнішнього закону. Цей перехід здійснюється в акті свободної волі людини. Разом із розвитком свободи людина починає розуміти різницю між добром і злом. Вона розуміє, що є добро, але черезобмеженість своєї природи під­коряється зовнішньому впливові та скоює зло.

Вибір між добром і злом людини полягає в тому, що вона підкоряє свої зовнішні прояви розумному законові, здійснює вимоги розуму в зовнішньому світі. Свобода, скерована на здійснення абсолютного закону в діяльності людини, за вчен­ням Б; М. Чичеріна, є моральною свободою. Вона поєднує в собі два протиріччя, грунтуючись і на усвідомленні Абсолют­ного, і на свавіллі. Людина криє в собі ці протиріччя, свобода добра поєднана в ній зі свободою зла.

Кожна людина мріє розширити межі своєї свободи; оскільки так діють багато людей, їхні устремління схрещую­ться, стикаються, що потребує узгодження. Виникає потреба визначити, що належить кожному, і запровадити загальні правила для вирішення суперек¹.

Якщо духовна природа людини прагне свободи, то суспільні засади полягають в обмеженні цієї свободи, що зна­ходить своє втілення в законі.

Б. М. Чичерін зазначав,, що на відміну від фізичного світу, де закон має необхідну, безперечну силу, в людському світі