3. Етика подружнього життя

Християнська сім’я є підставою всякого суспільного ладу, його джерелом та найважливішою клітиною. Наголошуючи на цінності християнських родин митрополит Аднрей Шептицький навчає: «На ніщо не здається одиницям і цілому народові заможність, просвіта та патріотизм, коли не буде в ньому ладу. І так, як той, що хоче збудувати собі хату, кладе насамперед підвалину, - бо від тієї підвалини залежить, чи хата буде сильна, чи зараз розвалиться, - так само той, що дбає про суспільний лад, мусить насамперед подбати про родину».

Синод Єпископів Києво-Галицької Митрополії УГКЦ з нагоди проголошення року родини, зауважує: «Сьогодні родина потребує особливої уваги, бо саме в цій первинній клітині суспільства зароджується цивілізація любові. Тут подруги взаємно допомагають один одному зростати в терпеливості та любові до іншого, жертвуючи собою заради одне одного. Тут батьки виявляють відкритість перед зачаттям нового життя та через батьківську любов беруть відповідальність за гідне виховання своїх дітей. Тут діти вчаться любові, послуху та поваги до старших. У родині ми вперше чуємо рідну мову, пізнаємо культуру свого краю. Тут ми вперше чуємо про Бога, вчимо свої перші молитви та вперше беремо участь у житті Церкви».

Йдеться про високе пошанування родини, подібно до невід’ємної любові Христа до Церкви. Це вчення пояснив св. Апостол Павло у посланні до Ефесян 5, 25 – 33.

На порозі свого прилюдного життя Ісус на прохання своєї Матері звершує перше своє чудо на весіллі в Кані Галилейській (Ів. 2, 1 – 11). Церква надає великого значення присутності Ісуса на весіллі в Кані Галилейській. Вона вбачає в ній підтвердження, що подружжя є благом і провісником того, що відтепер воно буде дійовим знаком присутності Христа. Цим чудом перетворення води на вино, союз чоловіка і жінки перетворено із земного виміру до рівня Святої Тайни.

Ознаки подружжя

1. Єдність

На відміну від поганського звичаю полігамії, коли дозволялось одному чоловікові мати декілька жінок, Ісус Христос дає нове розуміння подружжя – моногамія. Полігамія суперечить рівній гідності і подружній любові що є єдиною і виключною. Любов подружньої пари є творенням і розвитком відносин єдності. «Так що вони вже не двоє, лиш одне тіло» (Мт. 19, 6; пор. Бут. 2, 24).

З нерозривної подружньої єдності випливає подружня вірність (щоденна вірність шлюбній обітниці). Вірність подружня випливає з вірності Бога своїй Обітниці і вірності Христа своїй Церкві.

2. Нерозривнсть

Акцентування на нерозривності подружжя може здаватися важким або неможливим пов’язати себе на все життя з однією людиною: могло непокоїти і виглядати нездійсненною вимогою (Мт. 19, 10). Однак Ісус не обтяжує подружжя надмірним тягарем (Мт. 19, 29 – 30), важчим від Закону Мойсея. Приходячи, щоб оновити та переобразити творіння послаблене гріхом, Ісус сам дає силу і благодать, щоб подружжя жило в нових вимірах Царства Божого. Ця благодать християнського подружжя є іконою Пресвятої Трійці – джерела й вершини цілого християнського життя. Подружній союз чоловіка і жінки є нерозривним, бо його здійснює сам Бог: «Що Бог злучив, людина хай не розлучає» (Мт. 19, 6).

Християнська концепція статевості

Бог створив людину на Свій образ і подобу (Бут. 1, 26), творячи її з любові, Він у той же час покликав людину любити. Він заклав у людську природу чоловіка і жінки покликання до любові; тому, любов – це фундаментальне, вроджене покликання кожної людської істоти.

Стать визначає чоловіка і жінку не тільки фізично, але й у психічній та духовній площині. Підготовлена біологічним і психологічним розвитком, сталевість гармонійно розвивається й повністю реалізується з досягненням емоційної зрілості, що проявляється у безкорисливій та цілком самовідданій любові.

Статевість - це великий дар Божий, дар, який людська особа одержала у своєму створенні. Як Божий дар вона має сама по собі позитивний зміст, який людина має розпізнати та зреалізувати. Як Божий дар статевість не залежить від її особистого вибору. Людина не може обирати стать за своїм бажанням, не може сама вирішувати ким бути (чоловіком чи жінкою), але вона покликана відкрити та зреалізувати цей дар у своєму особистому житті. Статевість є здатність і одночасно певною тенденцією та потребою даної особи до входу у внутрішнє відношення з іншою особою через дар себе і прийняття дару від іншого.

Статевість є внутрішнім голосом, який кличе до любові, силою, яка штовхає створену особу «вийти з себе» назустріч іншому. Істинна любов це повна самовіддача особи іншій особі.

Будь-яке егоїстичне та індивідуальне вживання статевості як засобу здобування насолоди суперечить змістові істинної жертовної любові, викривлює правду про зміст статевості, руйнує цей Божий дар та глибоко ранить особу. Ось чому статеве життя поза тайною Подружжя, авто еротизм, гомосексуалізм, полігамія та поліандрія, подружня невірність та розлучення, руйнування подружньої плідності абортами є тяжким ударом проти гідності людської особи та її статевості, який закриває дорогу до святості та є важким гріхом.

Статевість – це багатство цілої особи, тіла, почуттів, душі, що виявляє своє глибоке значення у приведенні особи до саможертовності в любові ( бл. Іван Павло ІІ. Апостольське Звернення «Familiaris Consortio», 37).

Значення людської тілесності

Тіло виражає людину, воно – виразник особи. Тіло закликає чоловіка і жінку, щоб вони виконували їхнє основне покликання – народжувати. Статева відмінність, яка є конкретизацією людського буття, робить видимою фізіологічну відмінність між чоловіком і жінкою, але вони рівні за своєю природою і людською гідністю.

Людська тілесність випливає зі статевості. Людина не є складом певних органів, не є певним агрегатом. Тіло не є сукупністю тканин, функцій, а є частиною особи, яка через тіло об’являється і виражається. У світлі християнської візії людини людське тіло заслуговує на найвищу турботу і увагу. Людина не може легковажити своїм тілесним життям, а повинна його шанувати з огляду на таємницю Втілення і Воскресіння Христа.

Отже, подружня етика взиває до пошани тіла, однак перестерігає перед двома крайнощами:

1. надмірне біологічне пониження тіла;

2. культ тіла і його обожествлення.

Цілі подружжя

1. Добро подружжя, щире дарування себе один одному в любові, взаємодопомога.

2. Подружня прокреація – передавання життя: народження.

3. Виховання дітей.

Лише в сім’ї двоє окремих, різних людей творять спільноту, єдність. Сім’я – спільнота любові. Подружня спільнота не упредметнює осіб, а є спільнотою взаємного обдарування без втрачання власної підметовості. Це є спільнота осіб з’єднаних в любові. Щирий дар себе іншій людині полягає у створенні спільноти життя і любові, що оперта на подружньому зв’язку. Людська особа не може себе по-іншому виразити як через спільноту. У подружній спільноті йде двохсторонній процес – себе дарування та прийняття дару від іншого. Що таке дар? Дар є завжди добром для іншого; дар є неподільним: дається все або нічого; дар є назавжди: його не забирають; дар є у правді: хто обманює той нищить себе і другого. Жінка й чоловік створені взаємно для себе, мають допомагати собі в усьому. Цю особливу єдність, глибокий зв’язок між ними папа Іван Павло ІІ назвав «спільнотою осіб».

Подружня єдність між чоловіком і жінкою висловлюється в тілесний спосіб у подружній інтимній єдності. Кожний статевий акт, згідно своєї природи, повинен мати подвійний характер: єдність (насолода, приємність подругів) і плідність (повинен бути відкритим на дар нового життя, тобто скерованим до народження). Сам Господь благословив чоловіка і жінку: «Будьте плідні і множтеся» (Бут. 1, 28). Бог дарує нове життя при співпраці батьків: в момент зачаття батьки дають тіло, а Господь безсмертну душу. Саме таке пошанування природи подружнього акту робить його цнотливим і чистим. А всяке навмисне заперечення єднального або дітородного виміру статевого акту викривлює його зміст, руйнує цнотливість та чистоту подружнього життя, а тому є гріхом.

Дитина не є чимось належним, дитина це дар. Дитину не можна вважати предметом власності, до чого вело б визнання так званого «права на дитину». У цій ділянці лише дитина має справжні права: право бути плодом специфічного акту подружньої любові своїх батьків і право на повагу як особа від хвилини свого зачаття.

Відповідальне батьківство

Батьківство – це покликання. Покликання стосується певних дій, прикмет, способу реалізації життя. У концепції суспільства часто можна почути вислів «свідоме батьківство». У християнській концепції існує термін «відповідальне батьківство». Якщо узгодити термінологію то слово «свідоме» - означає певний рівень знань. Натомість слово «відповідальне» охоплює моральні проблеми, моральну поведінку людини. Бути відповідальним – це щось більше ніж мати певні знання чи відчувати певний обов’язок. Бути відповідальним – це бути внутрішньо готовим до використання можливостей, які несе у собі життя. Слово «відповідальність» тісно пов’язане зі свобідною волею людини.

Церква говорить про відповідальне батьківство, яке опирається на таких основних засадах:

• пізнання своєї плідності та поваги до біологічних процесів в тілі людини;

• бажання народження дітей;

• приймання кожної зачатої дитини;

• виховання дітей.

Часто цей термін використовують у розумінні правильного використанні знань фізіології плідності. Своє право на відповідальне батьківство та материнство подруги можуть здійснювати за допомогою періодичної стриманості і застосування методів регулювання народжуваності, які ґрунтуються на вмілому використанні періодів неплідності жіночого організму.

Недопустимі способи обмеження числа дітей

Папа Павло VІ в енцикліці «Humanae vitae» нагадує, що потрібно безумовно відкидати як морально недопустимий спосіб обмеження кількості дітей через безпосереднє порушення вже розпочатого процесу життя, як і через безпосереднє переривання вагітності, навіть якщо воно проводиться в лікувальних цілях. Все більш поширене явище абортів викликало з боку Апостольської Столиці протест, поданий у вигляді декларації «De abortu procurato» (18. ХІ. 197І. 1974). Цей документ нагадує, що «ані сім’я, ані політична влада… ніколи, ні при яких обставинах не можуть допускати переривання вагітності» (ч. 18). У тому ж таки дусі поваги до людського життя написане звернення Папи Івана Павла ІІ «Familiaris consortio». Папа Павло VІ також рішуче відкидав як аморальнее «безпосереднє порушення вже розпочатого процесу життя». Йдеться тут про методи, які унеможливлюють утримання вже заплідненої яйцеклітини. Це можна зробити за допомогою гормональних пігулок та внутрішньо маткових спіралей, які спричиняють ранній викид ембріона. Так само треба відкидати безпосереднє обезпліднення (постійне або тимчасове) як чоловіка, так і жінки. Не йдеться тут, однак, про обезпліднення, пов’язане з видаленням якого-небудь статевого органа з лікувальних причин. Так само недопустима й анти концепція, тобто «будь-яка дія, яка чи то перед подружнім зближенням, чи то під час цього зближення, чи в розвитку його природніх наслідків має на меті унеможливити зачаття або є засобом, що веде до цієї мети» (HV 14, 17). Натомість папа Павло VI вважає морально допустимим застосовувати лікувальні засоби, необхідні для лікування хворіб, навіть якщо б це перешкоджало прокреації, аби лише ця перешкода не була безпосередньо задумана з якимось іншим умислом.

Моральна допустимість використання періодів безплідності

Якщо існують достатні причини, щоб робити перерви між черговими народженнями дітей, що виникають чи то з фізичних, психічних, або з зовнішніх обставин подружжя, то тоді подружжя має право використати природну властивість своїх органів, що виконують родильні функції, і мати статеві стосунки тільки в періоди безплідності, регулюючи таким чином (і не порушуючи моральних принципів) число зачать. У цьому останньому випадку подружжя правильно використовує певну властивість, дану їм природою, у тих же випадках, які були описані раніше, воно перешкоджало натуральному перебігові процесів, пов’язаних з передаванням життя (HV 15 – 16).

Таке регулювання зачать, яке можна було б назвати морально виправданим, вимагає від подружжя, щоби воно повністю усвідомило собі величезне значення життя та сім’ї і навчилося панувати над своїми потягами (HV 21). Це опанування веде до розвитку подружньої чистоти, яка не тільки не приносить шкоди подружній любові, але й виразно її збагачує. Оволодіння потягами й аскетизм приносить в подружнє життя мир, допомагають долати труднощі, вчать піклуватися про свою половину, зміцнюють почуття відповідальності (HV 2). У християнській концепції подружжя подружня чистота ніколи не є погорджуванням людською статтю, а означає натомість духовну енергію, котра має силу захистити любов від егоїзму та агресії й довести її до повного здійснення (FC 33).

Регулювання народження є лише одним із аспектів відповідального батьківства, але не найосновнішим, воно вливається в інші послідовні етапи батьківства: прийняття дитини (здорова атмосфера в сім’ї та стиль життя матері під час вагітності), опіка над маленькою дитиною, виховання.

Термін «бути батьками» ототожнюється з терміном «бути відповідальними». Почуття відповідальності за дитину є фактом морального обов’язку щодо дитини. Це є фундаментальний і природній обов’язок батьків нести відповідальність за все, що дитина пізнає, як діє; це дає право батькам до контролю, напоумлення, а інколи і покарання. З обов’язку відповідальності батьки не можуть бути звільнені, навіть якщо позволяють різним інституціям займатися вихованням дитини (школа, церква, молодіжні рухи).

Виховання в сім’ї

Народжуючи в любові і для любові нову людину, котра сама по собі покликана зростати й розвиватися, батьки через виховання вводять її у повноцінне людське життя (FC 36). Отже, від них і тільки від них залежить створення такої атмосфери у сім’ї, яка була б наповнена любов’ю та повагою до Бога і людей і сприяла б цілому, особистому і суспільному вихованню дітей. У християнській родині діти повинні зростати у відповідній свободі щодо матеріальних благ, сповідуючи простий стиль, у глибокій переконаності, що людина більш цінна тим, хто вона є, ніж тим, що вона має. Крім того, вони повинні набути в сім’ї не тільки почуття справедливості, яке веде до поваги гідності кожної людини, але й почуття істинної любові, яка виражається в турботі і безкорисливому служінню іншим (ККЦ 2378). Батьки першими відповідають за виховання своїх дітей. Вони засвідчують про відповідальність насамперед створенням родинного вогнища, у якому панує ніжність, прощення, повага, вірність, безкорислива послуга. Родинний дім є місцем для виховання в чеснотах. Великою відповідальністю є давати добрий приклад своїм дітям.

Поняття чистоти. Подружня чистота

Цей термін стосується як безженного стану, так і подружжя. Кожен християнин зобов’язаний дотримуватися цієї чесноти згідно з обраним станом життя. Коли ми говоримо «чистота», то розуміємо тут упорядкованість статевого життя. Отже, це – здатність панувати над статевим потягом і користуватися ним відповідно до покликання та цілісного, інтегрального розвитку всієї особи.

Чистота тісно пов’язана із кардинальною чеснотою поміркованості. Чеснота чистоти – це чіткість в опануванні пожадання, визволяє любов від постави вживання.

Таким чином, ми можемо говорити: 1) про перед подружню чистоту (як і про після подружню), тобто юнацьку, наречених, вдовину та самотніх осіб, яка виражається в цілковитій статевій стриманості; 2) про подружню чистоту, що виявляється в такому статевому житті, яке є віддзеркаленням подружньої любові, взаємоповаги та відповідності законам людської природи; 3) про чистоту, яка виникає з обов’язку прийнятого целібату або обіту чистоти. Щоб краще це зрозуміти, погляньмо, що говорить про цю тему Святе Письмо. Потребу чистоти найбільш загально виражають дві заповіді Декалогу – шоста і дев’ята (Вих. 20, 14 – 17).

Старозавітня заборона чужоложства була підтверджена й поглиблена Христом. Відповідаючи на питання одного чоловіка, що треба робити, аби досягнути спасіння, Христос наказує дотримуватися заповідей, серед яких і відома: «Не чужо ложитимеш» (Мт. 19, 18). Ісус, що захищає нерозривність подружжя, вважає чужоложство не тільки тілесні стосунки з жінкою ближнього, але і з розведеною жінкою (Мт. 5, 32; 19, 9; Мр. 10, 11 – 12; Лк. 16, 18). Заборону чужоложити Він переносить навіть у площину внутрішнього пожадання. У Нагірній Проповіді Він сказав: «А я кажу вам, що кожен, хто дивиться на жінку з пожаданням, той вже вчинив перелюб з нею в своїм серці» (Мт. 5, 28). Обов’язок зберігати чистоту стосується, таким чином, і «серця», тобто думки, прагнення, волі – всіх стосунків з особами протилежної статі. Цього обов’язку треба дотримуватися не тільки у сфері вчинків, але й у всіх взаємостосунках чоловіків і жінок.

Скоївши гріх нечистоти, людина виявляє погорду до самого Бога. У 1-ому Посланні до Солунян (4, 7-8) читаємо: «Бог нас покликав не до нечистоти, а до святості. Тому, отже хто на це не зважає, той не чоловіка зневажає, а Бога, що нам дає свого Святого Духа». У 1-ому Посланні до Коринтян (6, 19) св. Павло нагадує: «Хіба ж не знаєте, що ваше тіло – храм Святого Духа, який живе у вас? Його ви маєте від Бога, тож не належите до себе самих». Людина грішить проти чистоти в «серці» - іншою особою чи займаючись мастурбацією та онанізмом – погорджує Богом, людиною і сама собою, забуває, що її тіло – це храм Святого Духа. Християнин, який свідомо й добровільно скоює гріх нечистоти нищить власність Бога, адже – як говорить св. Павло – «Хіба не знаєте, що тіла ваші – члени Христові» (1 Кор. 6, 15). Отже, людина не може розпоряджатися тілом за власним уподобанням.

1. Чистота перед шлюбом – дозволяє молодим уникати певних сексуальних напружень або їх перемагати.

Вправляння в чистоті на етапі підготовки до подружжя є корисною і необхідною для того, щоб в подружньому житті люди були здатні до правдивого дару з себе на площині статевості. Доподружній сексуальний стосунок не є розумним і морально гідним, коли немає умов, потрібних до прокреації. Умови гідні для прокреації створює тільки подружжя.

2. Чистота подружня є підставою, в якій члени подружжя віддають себе один одному в дусі любові, зі збереженням фундаментальної мети їх подружнього акту.

Умови подружньої чистоти:

• постійне зростання в любові;

• згода двох сторін на подружній акт;

• виключення всяких поза подружніх контактів;

• нерозривність сексуального акту і прокреації;

• тілесне співжиття в дусі любові і внутрішньої єдності.

Подружній статевий акт не може бути лише подружнім обов’язком, а повинен випливати з любові. Він ніколи не може бути вимушеним, ані наказаним третьою особою; завжди повинна бути врахована можливість відмови зі сторони співподруга. Існує обов’язок сексуальних стосунків для уникнення гріха, для заспокоєння людських потягів. Відмовлення в сексуальних стосунках є в певній мірі зараження подруга на подружню невірність.

Статеві гріхи в подружжі

1. Подружня зрада.

2. Полігамія – многоженство.

3. Протизачаття і відмова від дітей.

4. Аборт.

5. Штучне запліднення.

Небезпека фальшивої любові

• Егоїзм – упредметнення інших.

• Пристрасть – хотіння мати.

• Віддання тілесне (виключно).

• Захоплення – не означає ще любові.

Сім’я як домашня Церква

У «Familiaris consortio» папа Іван Павло ІІ вчить, що християнська сім’я покликана будувати Царство Небесне в історії через участь у житті й післанництві Церкви. Церква як спільнота, що вірує й євангелізує, а священничим народом – царським священством, яке бере участь у владі: Христа – найвищого Пастиря. Також і християнська сім’я включена в Церкву – у священичий народ. Завдяки таїнствам хрещення, миропомазання і подружжя, вона є постійно оживлювана Христом і покликана Ним до діалогу з Богом через життя в Таїнствах, жертовність та молитву (ч. 55). А це, - як пише папа, - є священничим завданням, і сім’я може і повинна сповнювати його у внутрішньому сопричасті з усією церквою. Виконуючи це, вона освячує себе, церковну спільноту і світ.

Джерелом, першим та основним засобом освячення подружжя й сім’ї є таїнство подружжя. Воно піднімає й розвиває благодать святого хрещення. Завдяки таємниці Христової Пасхи, в яку християнське подружжя наново включається, подружня любов очищується й освячується. Христос присутній у подружжі не тільки в час уділення таїнства, Він залишається з ними протягом цілого їхнього життя. Загальне покликання до святості стосується і християнського подружжя та батьків, воно повинно реалізуватися у дійсності їхнього щоденного християнського життя. «Звідси народжується благодать і вимога справжньої і глибокої подружньої й сімейної духовності, котра черпатиме натхнення з мотивів створення, завіту, Хреста, Воскресіння і знаку… Християнське подружжя, як і всі таїнства, метою яких є віддавання хвали Богові, само у собі є актом літургійної прослави Бога в Ісусі Христі і в Церкві» (FC 56). Власне з таїнства подружжя походить благодать і моральний обов’язок перетворення усього їхнього життя в постійну «духовну жертву».

Крім того, ІІ Ватиканський Собор звертає увагу на зв’язок, який виникає між Євхаристією і подружжям і який повинен відбуватися під час Літургії. Жертва Літургії уприсутнює завіт любові Христа і Церкви. Саме в цьому союзі подружжя знаходить ті корені, з яких виростає й оновлюється їхній подружній союз. З різних членів сімейної спільноти Євхаристія створює одне тіло, стаючи завдяки цьому джерелом апостольського динамізму християнської родини.

Християнська родина закликається також і до постійного навернення. Жаль за скоєні гріхи і взаємопрощення відіграє велетенську роль у будуванні сімейної спільноти, ведучи подружжя, дітей та членів сім’ї до зустрічі з Богом, який багатий на милосердя в таїнстві покаяння. Християнська родина, яка веде діалог з Богом, - це родина, яка молиться. Сопричастя у молитві – це водночас плід, і вимога цього сопричастя, яке було отримане в таїнствах хрещення і подружжя. Сімейна молитва черпає свій зміст з самого сімейного життя, котре за будь-яких обставин розуміється як покликання, й реалізується як відповідь на Божий заклик: «Достоїнство й відповідальність християнської родини як «Домашньої Церкви» можуть переживатися єдино з допомогою неустанної Божої помочі, котра, якщо просити її у смиренні та щирій молитві, завжди буде вділена» (FC 59). Літургійна і приватна молитва – суттєва частина християнського життя; якщо розуміти її правильно, вона стає заохоченням і спонуканням виконувати відповідальні завдання першої й основної клітини людського суспільства.

Три основні правила подружнього життя

1. Спільна молитва та спільна участь у Божественній Літургії.

2. Спільний домашній стіл – спільна трапеза (спільний обід, хоча б у неділю і свята; спільний діалог, спільний відпочинок, спільне виховання дітей, спільне розв’язання проблем).

3. Спільне подружнє ложе (святість подружнього ложа).

Родина є першою та найголовнішою школою самовідданого служіння та жертовної любові Христа. Де як не в родині, стомлений має знайти спочинок; голодний бути нагодованим; знедолений відчути полегшу; потребуючий отримати допомогу; хворий і немічний – бути огорнений турботою; мертвий – похований. Саме в цій первинній клітині суспільства зароджується «цивілізація любові» (Звернення Синоду Єпископів Києво-Галицької Митрополії УГКЦ з нагоди проголошення року родини).

Майбутнє приходить до людства через сім’ю. Тому невідворотною і спонукальною необхідністю є включення кожної людини доброї волі у справу рятування й підтримування цінностей та потреб сім’ї. Папа Іван Павло ІІ закликає любити сім’ю, що виражалося б у розумінні небезпек та зла, які їй загрожують, для того… щоб їх подолати. Закликає він і створення такого середовища, яке сприяло б її розвиткові: «Треба, щоб виникла сім’я нашого часу! Треба, щоб вона йшла за Христом» (FC 86).

п. Марія Білінчук, ліцензіат