1. Наука та релігія як специфічні способи засвоєння реальності

У результаті культурної інтеграції людства здійсню-не тільки перетворення мовних та світоглядних систем у іьному масштабі, а й взаємопереформування більш глибин-снов: кластерів, паттернів, архетипів. Спосіб говорити про івний світ, а також універсальне, трансцендентне залежить з, як і коли людина імпринтує мову; від багатства мови за-структура і гнучкість моделей світу, «тунелів реальнос-азеологій реальностей»; широта свідомості залежить від

лі чим більш вона укорінена в знанні реальності, а не

, чим більше наслідує духу, а не букві як своїй основі, тім Гявищ і змістів вона здатна в собі увібрати, переборовши Шнгвістичні галюцінації» — прихильність до форм вияв-5*єктивного світу та священного, обумовлених мовою. Ін-і культур сприяє подоланню нейрогенетичного шовінізму тості за ознакою формулювань і обумовлених ними віросповідних, світоглядних комплексів; шовінізму культурно-генетичного коду, що виявляється в соціа-

189

5. Кант И. Наблюдения над чувством прекрасного и во- звьішенного // Кант И. Соч. В 6 т. Т. 2. М., 1964.

6. Релігієзнавство / Під ред. С. Бублика. — К.: Юрінком Інтер, 1999.

7. Релігієзнавство / Під ред. М. Законовича. — К., 2000.

8. Релігієзнавство. — К.: Академія, 2000.

9. Релігієзнавчий словник / Під ред. А. Колодного, Б. Лобовика. — К.: Четверта хвиля, 1996.

10. Релігія і суспільство. Хрестоматія. — М, 1996.

11. Спенсер Г. Основания зтики, Т. 2, ч. 4. — СПб., 1899.

1 88

НАУКА ТА РЕЛІГІЯ

1. Н аука та релігія як специфічні способи засво­ єння реальності.

2. Історичні типи співіснування науки та релігії.

3. Сучасна метанаукова парадигма.

4. Релігієзнавство як пошук нових форм співісну­ вання релігійних і світських елементів.

5. Наукові принципи класифікації релігій.

1. Наука та релігія як специфічні способи засвоєння реальності

У результаті культурної інтеграції людства здійсню­ється не тільки перетворення мовних та світоглядних систем у глобальному масштабі, а й взаємопереформування більш глибин­них основ: кластерів, паттернів, архетипів. Спосіб говорити про об'єктивний світ, а також універсальне, трансцендентне залежить від того, як і коли людина імпринтує мову; від багатства мови за­лежить структура і гнучкість моделей світу, «тунелів реальнос­ті», «фразеологій реальностей»; широта свідомості залежить від її глибини — чим більш вона укорінена в знанні реальності, а не в словах, чим більше наслідує духу, а не букві як своїй основі, тім більше явищ і змістів вона здатна в собі увібрати, переборовши «нейролінгвістичні галюцінації» — прихильність до форм вияв­лення об'єктивного світу та священного, обумовлених мовою. Ін­теграція культур сприяє подоланню нейрогенетичного шовінізму (нетерплячості за ознакою формулювань і обумовлених ними відмінностей віросповідних, світоглядних комплексів; шовінізму за ознакою культурно-генетичного коду, що виявляється в соціа­льній дії).

189

Сам процес пізнання, осягнення світу являє собою поступову зміну всього комплексу тіло—свідомість, очищення свідомості людини, загострення органів почуттів, сприйняття і мислення (розуму), і доти, поки хоча б одна яка-небудь частина реальності не сприйнята власними органами почуттів, усе залишається та­ким, як нібито воно було безпосередньо невідомим, і не може ви­кликати твердого розуміння ані наукових категорій, ані таких явищ, як нумінозне, сакральне.

Так сталося, що західна традиція (бо культурам Сходу прита­манний синкретизм) протиставляє науку, як точне і правдиве знання, емпірично перевірене і таке, що працює на благо людст­ву, і релігії, чиї постулати треба сприймати на віру. Наукова тра­диція розглядається без взаємозв'язку з іншими способами пі­знання світу. Науковці й філософи минулого в масовій, уяві постають як борці з нераціональною релігійною стороною дійс­ності. Але треба уникати так званого «принципу презентизму», тобто розгляду минулого з погляду сьогодення.

Завдання науки у європейській культурі визначилося гаслом-програмою Г. Галилея «вимірювати усе, що можна виміряти, і робити вимірюваним те, що ми ще не можемо виміряти». Тільки людина раціональною стороною не обмежується. Більшість на­ших знань і переконань отримані нераціональним шляхом. І тому всі філософські й психологічні школи XX ст. займалися пробле­мою втрати людиною цілісності світосприйняття, відчуження від своєї справжньої природи, сутності.

Релігія (лат. «ге-1і§аге» — буквально відновлення зв'язку) пре­тендує на роль прояву цієї цілісності й висуває себе гарантом по­долання індивідом подвійності при умові підключення до неї (релігійної системи), сприйняття її некритично — теза «спочатку відкрито, з вірою зроби, потім осягнеш». Засвоєні таким чином знання виявляються критерієм достовірності для знань, досягну­тих іншим способом, та є матрицею для сумління. Достовірність отриманих знань забезпечується переданням, авторитетним свід­ченням, а поглиблюється й відновлюється лише особистим до­свідом кожного, бо саме знання не є статичною інформацією, а являє собою досвід спілкування з Найвищим. Тобто релігія про­понує нові, додаткові для розуму, базові аксіоми для подальшого просування й розвитку його операцій; прийняття готовими нових складових його структури, перші з котрих утворювались емпіри­чно при взаємодії й адаптації до зовнішнього світу — для при­скорення еволюції й засвоєння існуючого світу — через слово як носій та ціль досвіду. В релігійних системах надається і приблиз-

190

на схема для класифікації та діагностування стану адепта в озна­ченій системі координат: мірою слугує надлюдськість, причет­ність до реальності, відкритість буття, яким воно є, а відзнакою — ступінь концентрації й чистоти свідомості.

Отже, релігійне знання подається у формі аксіом, як факти, як виклад знань. «Знаючий не доводить, той, що доводить, не знає» (приказка). А всі науки в нашому ще досить позитивіст-ськи орієнтованому світі теж спираються на довільно вигадані їх засновниками підстави, аксіоми. Релігійні аксіоми є інтуїти­вно, без фільтрів оперативного розуму, сприйнятим знанням. На аксіомах базується їеогіа — безпосереднє бачення божест­венного устрою. Так само, як і наукова теорія породжує нове бачення явищ завдяки специфічному тлумаченню фактів. Тео­ретичне осмислення змінює мову визначеної дисципліни, ви­являючи нові властивості її мови і роблячи видимими нові вла­стивості її об'єкта.

Релігія зазвичай постає як знання про надприродні закономір­ності, нелогічні й бездоказові, а наука — як знання про закони природні. Надприродним звичайно називається те, що суперечить природним законам. Не можна сказати, що надприродне супере­чить усім законам взагалі: так жоден міф ми не зможемо віднести до надприродного, тому що нам можуть бути відомі не всі зако­ни. Як відомо, й у науці є фантазії, що сприймаються часто навіть не як гіпотези, а у вигляді достовірного знання — флогістон у хі­міків XVIII ст. або світовий ефір у фізиків XIX ст. Гіпотези не відповідають законам, і все ж таки це наука, не містицизм. Тому що, хоча це й фантазії, але фантазії про закони, то можуть бути перевірені практикою й або відкинуті, або доведені. Законом на­зивають незмінність у змінах, неодмінну однорідність дії всіх од­норідних речей. Такими є сталість властивостей (сніг білий), ста­лість кількісних відносин у русі (швидкість звуку у визначеному середовищі) і т. ін. Загальність законів діалектично єдина з їх­ньою обмеженістю: однорідно діють лише однорідні речі в одно­рідних умовах. А надприродне — це те, що суперечить самій сутності закону як такого — неодмінної однорідності дії однорі­дних речей.

Таке визначення дуже неточне. Помилково приймати за нело­гічність понадприродну фактичність і зверхлогічність. Біологічні явища суперечать законам механіки, закони механіки не можна поширювати на хімічні явища і т. ін. За межами дії будь-якого закону протікають суперечні йому явища. Але вони від того не менш раціональні й не менш істинні.

191