II рівень

1. Дайте характеристику основним етнологічним концепціям релігії.

2. Охарактеризуйте роль релігії в системі культури.

3. В яких національних релігіях обов'язковими були жертво­ приношення. Чому?

4. Визначте й порівняйте основні напрямки в буддизмі.

93

III рівень

1. Охарактеризуйте релігію як форму суспільної свідомості.

2. Які уявлення про людину та світ в ранньонаціональних ре­ лігіях?

3. Назвіть 8 сходинок до шляху спасіння за буддизмом.

4. Дайте характеристику основних положень шаріату.

9 4

Розділ II. ХРИСТИЯНСТВр ЯК СВІТОВА РЕЛІГІЯ ТА ЙОГО РОЛЬ В ІСТОРІЇ І СЬОГОДЕННІ

Тема 6. ХРИСТИЯНСТВО:

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

Тема 7. ПРАВОСЛАВ'Я

Тема 8. КАТОЛИЦИЗМ

Тема 9. ПРОТЕСТАНТИЗМ

Тема 10. РЕЛІГІЯ І ЦЕРКВА В УКРАЇНІ СЬОГОДНІ

ХРИСТИЯНСТВО:

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

1. Становлення християнства. Основні етапи розвитку та географія розповсюдження христи­янства. Біблія як священна книга християн і культурно-історичний феномен.

1. Становлення християнства. Основні етапи розвитку та географія розповсюдження християнства. Біблія як священна книга християн і культурно-історичний феномен

П риступаючи до вивчення християнської релігії, необ­хідно враховувати те, що за доктринальною, культовою й етич­ною простотою масовою із світових релігій приховується досить складний релігійний феномен.

Релігія під назвою «християнство» (від грецького Хріато^ — помазаник) зародилася в четвертому десятилітті першого століт­тя нашого літочислення у східній провінції Римської імперії, у Палестині. Особа її засновника Ісуса Христа ще не так давно вважалася вченими (представниками т.з. міфологічної школи) фантастичною, легендарною. На даний момент домінує точка зо­ру прибічників історичної школи, котрі мають як прямі (джере­лознавчі та археологічні), так і непрямі докази земного життя Ісуса.

Для того, щоб адекватно сприймати й орієнтуватися у розки­дистому дереві цієї світової релігії, потрібний крок у бік пояс­нення її ідейних витоків. Християнство виникає і початково роз­вивається у середовищі іудеїв діаспори, що сповідували іудаїзм, а потім і язичників. Тому зрозуміти його витоки можливо лише

_?254

97

звернувшись до релігійного світогляду давніх євреїв, їх націона­льно-конфесійної писемності (Старий Завіт), плюс до їхньої ори­гінальної культурної традиції. Можна сказати, що ідейний ком-плекс> закладений у Старому Завіті, визначив обрій розвитку ідейної структури християнської релігії»

До основних Старозавітних ідей слід віднести: 1) Ідею теїзму, що послідовно проводиться,, тобто світогляду, що затверджує буття єдиного, «живого» й особистісного Бога; 2) ідею креаціоні­зму, відповідно до якої Бог «за своєю волею» є Творцем усього сущого, включаючи людину; 3) антропоцентричну ідею, тобто виділеність Богом людини як такої (образ і подоба Божі) із ство­реного світу, з рядом функцій, притаманних лише людині; 4) ідею «первородного фіха» або порушення першими людьми волі Бога, надаючи перевагу «зла» — «добру», «розрив» із Богом, що потяг за собою викривлення безсмертної і блаженної природи людської, тобто хвороби і смерть; 5) ідею Заповіту Бога з люди­ною (зокрема — з богообраним народом)) що повинна нормувати і регулювати морально-бездоганні відношення з Творцем і людей одного з одним; б) ідею спокутування людей від «первородного гріха» і відновлення первородного блаженного стану, гармонії з Богом і світом; 7) ідею Месії (помазаника) — епасителя, посере­дника між Богом і всіма людьми (перша версія), або Богом і об­раним народом (друга версія), власне, християнство конститую­валося в лонах цієї релігійно-культурної традиції, але в прямому діалозі з нею, а також у діалозі з іншими релігійними і філософ­ськими системами елліністичної культури (язичницькою за своїм характером).

Священне Писання — «Новий Завіт» (Бога з людьми) та Свя­щенний Переказ християн, тобто сукупність церковних докумен­тів, богословських текстів, досвіду життя подвижників благочес­тя, де розкриваються істини християнської віри, — містять фундаментальні віросповідні принципи. Коротко їх охарактери­зуємо.

В ідейному плані християнство послідовно теїстично затвер­джує персоніфіковане розуміння Абсолюту. Даний принцип за­кріплено в двох догматах; догматі про Божественну Триєдність (Бог — Отець, Бог — Син, Бог — Дух Святий) і догматі про Бо-говтілєнмй. Перший догмат встановлює сутнісну єдність Бога за наявності Тьох іпостасей і внутрішніх відносин між ними, Бог — Отець с безначальний творець і про мислитель, Бог — Син (Ісус Христос, Логос) є Спокутувач (людства), Бог — Дух Святий є Утішник «живодатель». Тим не менше, Бог християн неподіль-

98

ний. Єдність трьох іпостасей, прозорість стосунків між ними до­сягаються любов'ю. На відміну від античних уявлень про любов (любов як єрсо^-е), християнство запропонувало іншу перспекти­ву в її розумінні. Тут любов постає у вигляді ауапц, — жертов­ної любові-самовіддачі. (Син Божий через любов до людей набу­ває людської подоби і розпинається за людські гріхи, взявши цей тягар на себе), самознищення (кєусості^) Бога заради спасіння ро­ду людського в межі всякої стражденної істоти. Ця любов Божа звернена до всіх людей, включаючи останніх грішників і, отже, вона втілює в собі найвищу моральну мудрість і свідоцтво про благодать. Вона «є виконання закону» (Рим. 13,10).

Любов тут виступає не лише одним з атрибутів самого Бога, але також показником якості відносин людини з Богом і людей один з іншим (заповідь любові — Мф. 22, 37—39), Відносно лю­дини християнство вчить про особливу цінність всякої особисто­сті, вбачаючи в ній безсмертне духовно-матеріальне єство, ство­рене Богом за своїм Образом і подобою, і покликане наслідувати Царство небесне. В силу цієї обставини життя людини на землі повинне підкоритися меті обожнення (бєсосп^-а). Слід врахувати, що в християнстві показником обожнення людини в земному, грішному житті виступають плоди Святого Духа: любов, радість, мир, довготерпіння, благость, милосердя, віра, покірливість і стримання.

Моральна доктрина християнства є універсальною, оскільки, по-перше, в ньому проголошено принцип етичної рівності всіх людей (у їх відношенні до Бога, який любить усі свої творіння), скасовуючи усі попередні національні і майнові, статеві, тощо рамки; по-друге, в християнстві проголошена рішуча боротьба з частиною природи людини, яка поневолена гріхом (до так званих смертних гріхів) належать гордість, скупість, нечистота, зазд­рість, нестриманість, гнів, лінощі); по-третє, християнство апе­лює до гідності та доброчесності людини, закликає його насліду­вати заповіді «блаженства» (Мф. 5, 3 — 14), здолати зло добром, не відповідати насильством на насильство, любити ворогів.

Крім цього, в християнській релігії міститься ідея воскресіння (яка передбачає воскресіння плоті і душ людей) для наступного блаженства у вічному просвітленому світі. Однак лише правед­ники можуть стати спадкоємцями Царства Божого, і показниками їх праведності виступають головні цінності християнства: віра, надія, любов.

Говорячи про становлення християнства як світової релігії, слід звернути увагу на основні етапи в його розвитку та геогра-

7*

99

фію розповсюдження. Існує думка, що християнська релігія про­ходить три фази власного становлення: 1) початковий — апос­тольський етап (І ст.), що співвідноситься з першими кроками нової релігії в лоні іудаїзму і характеризується простими уявлен­нями і правилами (наприклад, віра в спокуту вільну жертву Месії Ісуса, общинним способом організації релігійного життя, суміс­ними моліннями і трапезами, активною трудовою діяльністю на благо общини). На цьому етапі виникає Церква /грец. гкккгаш/ як містичне об'єднання людей різноманітних етнічних груп, що сповідували Ісуса розп'ятого і воскреслого, віруючих в Його обі-тування і чекаючи на швидке Друге Пришестя Спасителя; 2) пе­ріод раннього християнства (II — III ст.) відрізняється двома го­ловними процесами — становленням єпископальної Церкви (інституціоналізація і закріплення ієрархії «всередині» церковної організації: диякон або диякониса — пресвітер — єпископ, кож­ний з яких мав певні повноваження і функції) і розривом з іудаї­змом (подолання іудео-християнства) у вигляді змін уявлень про Закон, заміни святкування суботи в недільний день, відмова від обрізання і заміна його водним хрещенням, корекції змісту свята Пасхи на християнське, тобто святкування Воскресіння Ісуса Христа). Важливо відмітити також, що саме в цей період Церква в особах апостолів та їх учнів зуміла зібрати (створити) Священ­не Писання християн — Новий Заповіт. Новий Заповіт у своєму канонічному вигляді має 27 книг і розбитий (подібно до Старого Завіту) на 3 частини: «Євангелія» (грец. ЕоаууєХш^ блага звіст­ка), книгу історичну — «Діяння» плюс послання апостолів і, врешті-решт, єдину пророчу книгу, яка стосується остаточної до­лі світу і людства — «Одкровення».

На цьому етапі відбувається не тільки оформлення організації Церкви, а й її локалізація в різноманітних частинах Римської ім­перії (наприклад «Одкровення» Іоанна Богослова повідомляє про сім общин у грецьких містах Малої Азії, а книги «Діяній апос­тольських» і окремих послань — про общини в інших містах, включаючи столицю імперії — Рим). Потрібно сказати, що життя християн в перші століття існування світової релігії було відмі­чене гоніннями з боку римської влади та язичників. Не говорячи про причини переслідування християн (розпочатих імператором Клавдієм 54 — 65 роки і припинених при Костянтині Гліцинії (Міланський едикт 313 р.), відмітимо, що мучеництво за віру (у Христа) стало важливим фактором затвердження нової релігії.

Якщо до V ст. християнство розповсюджувалося переважно в межах римської імперії і територіях, на які вона здійснювала

100

культурно-політичний вплив (наприклад Арсенію, що стала пер­шою християнською державою в 303 р.), то пізніше воно прони­кає до язичницьких народів (германських, кельтських, слов'янсь­ких племен). Подальше еволюціонування християнства пов'язу­ється з набуттям християнством державного статусу в Римській імперії, розподілом імперії на Західну і Східну частини (395 р.) і створенням помісних Церков з певними центрами керування. Го­ловні єпископські кафедри існували в Римі, Єрусалимі, Антіохії, Олександрії і після створення нової політичної і релігійної сто­лиці у Східній частині Римської імперії — Константинополя, — Константинополі. Добре відомо, що протистояння (з IX ст.) двох найбільш впливових кафедр — Риму і Константинополя завер­шилося розколом Церкви на католицьку (римо-католицьку) і пра­вославну (східну) в 1054 р. Пізніше (в XVI ст/) відбувся розкол уже в католицизмі, від якого поступово відмежувався протестан­тизм, — третя гілка християнства.

Питання для самоконтролю

1. В кажіть основні ідеї Старого Заповіту.

2. Охарактеризуйте Образ Ісуса Христа як засновни­ ка світової релігії.

3. Яка загальна релігіпно-культурна ситуація в Римській імперії та Палестині на момент проповіді Ісуса?

4. Що Ви знаєте про структуру і зміст Нового Запо­ віту?

5. У чому, на Вашу думку, основний зміст вчення Ісуса Христа?

6. Якими ознаками характеризується життя ранньо­ християнської Церкви?

7. Що вам відомо про географічне розповсюдження християнства в перші віки його існування?

8. Які культові дії здійснювалися в давній Церкві?

9. За допомогою яких моральних принципів християн­ ство звернулося до людини (і людства), бажаючи ви­ правити її природу?

10. Що таке християнський Символ віри й які догма­ ти в ньому закладено?

101

Тематика рефератів

1. С піввідношення віри, надії і любові в християнській доктрині сенсу життя.

2. Анджортаменто в релігії — доба Реформації та сучасний стан.

3. Мужність та смирення як християнські чесноти.

4. Нікейський собор — розділення церкви на правосла­ вну й католицьку (причини розділення та відмінності між конфесіями).

5. Проблема створення єдиної помісної церкви в Україні.

Література

1. А веринцев С. С. Християнство// Софія-Логос. Слов­ ник. 2-е вид. — К.: Дух і літера, 2004. — С. 227 — 237.

2. Академічне релігієзнавство. Підручник / Під ред. А.Колодного. — К.: Світ знань, 2000. — С. 372—379.

3. Александр Мень. История религий. В поисках Пути, Истиньї и Жизни. В 7 т. Т. 7: Сьш человеческий. — М: СП «Слово», 1992.

4. Библейская знциклопедия. — М.: Российское Биб- лейское общество, 1996.

5. Библия. Книги Священного Писання Ветхого и Ново­ го Завета (любое издание).

6. Болотов В. В. Лекции по истории Древней Церкви. В 4-х т. Т. 2 — 4. — М.: Свято-Преображенский Валаамский монастьірь, 1994 (репринтное изд.).

7. Калінін Ю. А., Харьковщенко Є. А. Релігієзнавство: Підручник. 3-є вид. — К,: Наукова думка, 1997. — С. 85—88.

8. Кислюк К. В,, Кучер О, Н. Религиоведение. Учебное пособие для студ. вузов. — Харьков: Консум, 2002. — С. 192—224.

9. Колодний А. Християнство// Релігієзнавчий словник/ За ред. А.Колодного та БЛобовика. — К.: Четверта хвиля, 1996. — С. 367—368.

10. Лекции по истории религий. Учебное пособие/ На- учн. ред. А.Н.Типсина. — СПб.: Лань, 1997.

11. Миркина 3., Померанц Г. Великие религий мира. — М.: РИПОЛ, 1995. —С. 110—152.

102

М.Поснов М. В. История христианской Церкви (до раз-деления церквей — 1054). — К.: Путь к Истине, 1991.

ІЗ.Радугин А, А. Введение в религиоведение; теория, ис­тория и современньїе религии: Курс лекций. — М.: Центр, 1999.

14. Религия в истории и культуре/ Под ред, Г. М. Пись-маника. — Пермь: Книжньш двор, 1995. — С. 113 — 120.

\5.Свенцицкая И. С. От общиньї к Церкви. — М.: По-литиздат, 1985.

іб.Свенцщкая И. С. Тайньїе писання первьіх христиан. — М.: Политиздат, 1980.

17. Христианство// Христианство, Знциклопедический словарь в 3-х т. Т. 3. — М,: Большая российская знциклопе- дия, 1993. —С. 395 — 459.

18. Черньішев В. М. Религиоведение. — К : О-во любите- лей православной литературьі им свят. Льва, папьі Римско- го,2003. —С. 170—183.

1 03

ПРАВОСЛАВ'Я

1. Загальна характеристика православ'я.

2. Віросповідні і культові особливості право­ слав'я. Вплив православ'я на розвиток загально­ людської та національної культури.

1. Загальна характеристика православ'я

П равослав'я є напрямком християнства, внутрішня іс­торія якого найбільш драматична (з релігієзнавчої та історичної точок зору), кількість послідовників, порівняно з гілками захід­ного християнства (католицизмом та протестантизмом), — най­менша (вона складає 300 — 350 млн.), а духовно-моральний вплив на соціальні процеси у різних країнах світу — найпотуж­ніший.

Православна віра здебільшого поширена у регіонах, у яких мала вплив візантійська імперська культура (у період її найбіль­шого розвитку), — на Близькому Сході, в Греції, Болгарії, Сербії, на Кавказі (у Грузії), у східних слов'ян (Київська Русь), на Пів­ночі Африки. Але пізніше «східне християнство» пускає коріння в інших етносів, зокрема, у фінів, північних американців, япон­ців. На цей час світове православ'я виявляється як дуже склад­ний, неоднорідний релігійний феномен. Він включає (до свого складу) шістнадцять автокефальних Церков: Александрійську (Египет та деякі країни Африки), Антіохійську (Сірія, Ліван), Іє-русалимську (Палестина), Російську (до канонічної території якої належить і Україна), Грузинську, Сербську, Румунську, Болгар­ську, Кіпрську, Елладську (Греція), Албанську, Чеську, Словаць­ку, Американську та Константинопольську. Самостійність в їх управлінні, тим не менш, не перешкоджає єдності Церкви, яка є єдною во Христі та вірі в Нього. Формально головою всіх право-

104

славних Церков є патріарх Константинопольський (Турція), який має титул Вселенського, але найважливіші для всієї Церкви рі­шення приймаються соборним розумом, тобто органом, де пред­ставлені всі православні автокефалії.

Перед тим, як ознайомитися з ним, необхідно зупинитися на самому терміні. Сама течія у християнстві, що позначається тер­міном «православ'я», виникла на Сході, тобто у східній частині Римської імперії, у Візантії. Тут культурно-ідеологічний та мов­ний ареали здебільшого були грецькими (давньогрецькими), тому слово орбобо^ісс є органічним до змісту тих релігійно-докри-нальних пошуків, які разгорталися в період з II—VIII ст. на тере­нах Візантії. Перш за все, ним позначався еталон у справах іс­тинної віри, згідно з яким розглядалися ті чи інші вчення про Бога, Його атрибути, смисл тексту Святого Письма тощо, які виникали у Церкві, у віки її догматичного, культового та організаційного ста­новлення. Орбобо^іа — це уявлення про автентичну віру всієї Церкви, на противагу стєробо^і-ї, тобто різноманіттю думок (про Бога, про шлях спасіння) єретиків. Значно пізніше, на час розколу (великої схизми) Церкви, згаданий термін закріпився за «східною Церквою», тобто вживався (та вживається) як її самоназва.