2. Сучасна соціальна доктрина католицької церкви

С оціальне вчення римсько-католицької церкви постає в якості сукупності суспільно-політичних, економічних та етичних концепцій. Суттєве місце в цій доктрині відводиться сучасному стану цивілізації, яке базується на гуманістичній, а не догматич­ній культурі. Песимістичне бачення світу покладене в основу бі­льшості католицьких папських енциклік. Витоки песимізму поля­гають перш за все в хибному розумінні сутності людини, відчуженості від буття Бога. Визначні ідеологи нового часу як представники світської науки опинилися перед дилемою — або визнати наявність Бога, або пояснити світ науковим чином (Де-карт, Спіноза, Лейбніц).

Соціальна доктрина католицизму викриває багаточисленні ви­яви кризи цивілізації, зокрема й з огляду на глобалізаційні про­блеми сучасності. Безпосередній акцент робиться на байдужість людини до обставин її буття в світі. Католицька доктрина істори­чно-об'єктивної реальності збігається з «глобальною проблема­тикою» А. Печчеї, викладеною в роботі «Проблеми якості люди­ни». Автор акцентує увагу не стільки на екологічних, політичних чи соціальних проблемах, скільки на проблемах внутрішньої го­товності людини до тих новоутворень, які вибудовуються в ре­зультаті її діяльності.

На сьогоднішні католицька церква є значним політичним фак­тором впливу на міжнародну політику — міжнародна політика представників католицької віри розповсюджується на всі держа­ви світу, вони мають вплив не тільки на громадські організації, а й на уряди найбільших країн.

Суттєве розмежування католицької та православної віри поля­гало в тому, що: 1) в обґрунтуваннях віри сповідувався різний підхід до триєдності віри: якщо в православ'ї сповідуються єд­ність трьох сутностей, то в католицизмі виділяються дві основні — Сина та Духа; 2) католицизм і православ'я відрізняються без­посереднім здійсненням обрядів — католики здійснюють обряд латиною, православні — старослов'янською, православні визна­ють розп'яття Христа на трьох цвяхах, а католики — на чоти­рьох, дія покладення на себе хреста у католиків здійснюється двома пальцями, у православних — трьома; 3) католицька церква більше зорієнтована на римську цивілізацію, що, зокрема, вияв-

116

ляється в прихильності до юридичного тлумачення категорії «со­вість»; Бог в католицькій гілці віри виступає в якості верховного судді, — праведного і справедливого, — а в православ'ї — Твор­ця світу, який любить своє творіння.

3. Онтологія віри в працях найвидатніших теоретиків християнства

К атолицька віра включає в себе дві основні гносеоло­гічні думки — «сповідальність» Бл Августина та «логічну дове­деність» Т. Аквінського. Якщо перший зосереджував увагу на внутрішньому, виключно спекулятивному знанні, неопосередко-ваному досвідом, то Аквінат віддавав перевагу логічним дове­денням існування Бога. Тома Аквінський побудував власну тео­логію на філософії Аристотеля, за допомогою якої спробував довести логічне існування Бога: 1) божественна сутність тотожна існуванню; 2) Бога не може не бути, оскільки світ не мав би пер­шопричини — Бог є засадничим фактором світу; 3) Бог є кінце­вою метою світу, який має прийти до цієї мети; 4) світ, згідно з божественною волею, створеної на принципах гармонії — коли в межах єдиного цілого співіснують індивідуальне і сутнісно-єди-не. Звісна річ, всі докази існування Бога у Докторського Ангела виступають в якості опосередкованих, — жоден з них не дово­дить безумовність існування Бога, а тільки вказує на його буття. Зрештою, варто звернутися до одного з апологетів християнської віри Квінта Тертулліана: «Вірю, оскільки абсурдно».

Під час розвитку схоластики, теології та містики в Середні ві­ки філософія була визначена як наука «обслуговування» теологі­чних доктрин, оскільки (див. епіграф) першочерговим фактором виступає віра, і лише потім з'являється знання. Відповідно до цього положення на тривалий період наукове знання було зане­дбаним — перевага віддавалася виключно настановам церкви, енциклікам Папи, розпорядженням кардиналів. Так, відомий кар­динал Саванарола — ідеолог святої інквізиції, внаслідок якої бу­ли спалені або розіп'яті понад 1 млн людей. Особливо постраж­дали від даної ідеології жінки та душевно хворі люди, які вважалися на цей період або «представниками диявола», або со­ціально девіантними елементами. Останнє спалення відбулося в середині XVIII ст. у Німеччині. В новітній філософії, в постмоде­рнізмі існує такий термін, як «Освенцім», який містить в собі

117

весь зміст людської негідності. Йдеться, зокрема, про те, що одна з найцивілізованіших націй — німецька — страчувала представ­ників інших націй (євреїв, слов'ян). Виявляється, шість тисячо­літь розвитку людської цивілізації (починаючи від Давньоєгипет­ської держави, Шумеру та Акади в Вавілоні) не принесли нічого суттєвого, оскільки людська «тваринність подоби» лежить на по­верхні її індивідуальності, достатньо лише спровокувати її.

Критерії релігійної моральності та етики обов'язку перед Бо­гом зобов'язують людину бути на тільки чесною та щирою перед відповідачем, а й перед самою собою. Моральна доктрина хрис­тиянства в цілому викладена в Нагорній проповіді Ісуса Христа та в Посланнях Святих Апостолів. Найстарший і наймолодший з них (Петро та Іоанн) написали відповідно тільки декілька запові­дей, а основний корпус Священного Тексту складають Послання Святого Павла. Окрім того, до новозавітного рукопису додається й одне послання Святого Юди. В цих текстах зосереджено всі ос­новні тлумачення та екзистенційні принципи буття людини. І якщо протестанти, а до певної міри й православні, наполягають на тому, що достатньо лише самого ознайомлення з текстами й «праведного» життя, то католики наполягають на тому, що тільки церква є чинним представником Бога на землі, і тільки через неї можливе спасіння. В цьому полягає певний консерватизм като­лицизму, який не визнає самочинності людської особи, а цілком і повністю підпорядковує її божому провидінню.

У V ст. відбувся теоретичний спір між Пелагієм і Августином, який був зосереджений на предметі людської волі. Якщо чернець Пелагій відстоював і обґрунтовував думку, згідно з якою людська подоба, як подоба Божа, наділена свободою, то Августин, на про­тивагу йому, — заперечує право людини на власний вибір. Авгу­стин доводить, що людська воля є причиною людського гріха, бо тільки Бог може вибрати для неї єдино правильне вирішення будь-якої проблеми, а як тільки людина починає самостійно при­ймати рішення, вона опиняється в стані пастки — і одразу потра­пляє в тенета диявола. Згідно з положенням Августина людина має повністю покластися на Бога, який єдиний спроможний вря­тувати її від «марноти провалля».

Якщо раннє християнство вибудовувалося як соціальна докт­рина, то католицизм, а певною мірою і православ'я, вже форму­валися як певна інституція. Так, зокрема, ще Г. Гегель в роботі «Християнство і позитивна релігія» відзначав суттєві розбіжності між християнством як вірою та християнством як релігією. Як не парадоксально, але ця думка отримала своє логічне продовження

118

в філософії Ф.Ніцше, який, з одного боку, поважав Ісуса як пред­ставника істини, а з іншого, критикував всі релігії світу та церко­вні установи як такі, що нівелюють саме віровчення.

Між тим, сучасна католицька церква після процесів анджор-таменто наприкінці XIX — початку XX ст.ст. займає активну со­ціальну позицію, намагається враховувати останні наукові досяг­нення та відкриття, проводить миротворчу та благочинну міжнародну діяльність. Це не може не впливати позитивним чи­ном на її авторитет у багатьох країнах світу.

Питання для самоконтролю

1. Я ка структура Біблії?.

2. Моральна доктрина християнства.

3. Онтологія віри та її антропологічні виміри.

4. Догмати християнського віровчення в католицизмі.

5. Сучасна соціальна доктрина католицької церкви.

6. Міжнародна миротворча та благочинна діяльність Папи Іоанна Павла II.

Тематики рефератів

1. Б іблія як священна книга і культурно-історична пам'ятка.

2. Християнське вчення про Святу Трійцю.

3. Конфесійні відмінності в святковому календарі.

4. Східна та західна патристика: порівняльна харак­ теристика.

5. Сучасне значення провідних ідей християнської па­ тристики.

6. Процеси анджортаменто в католицькій церкві.

Література

1. А вгустин Блаженний. Исповедь. — М., 1992.

2. Августин Блаженний. О граде Божем. В 4-х т. — М, 1994.

119

3. Берксон А. Два источника морали и религии. — М., 1994.

4. Гайденко В. П. Проблеми рациональности на сходе XX века // Вопросьі философии. — 1991. — № 6.

5. Головащенко С. Історія християнства. — К., 1999.

6. Кузьмицкас Б Философские концепции католическо- го модернизма. — Вильнюс, 1982.

7. Тьішкевич С Католический катехизис. — X., 1935.

8. Чельцов М Христианское миросозерцание. — М., 1997.

9. Чертков А. Б. Православная философия и современ- ность. — Рига, 1989.

1 20

_{ПРОТЕСТАНТИЗМ}

1. Протестантизм як історичний феномен.

2. Історія протестантизму: етапи зародження та розвитку.

3. Теологія протестантизму.

1. Протестантизм

як історичний феномен

П ротестантизм — один з трьох, поряд з католицизмом і православ'ям, головних напрямків християнства, що представ­ляє собою сукупність численних і самостійних церков і деномі-націй, пов'язаних своїм походженням з Реформацією — широким антикатолицьким (на початку епохи Відродження католицька це­рква була піддана тяжким хворобам* симонія, крайня амораль­ність багатьох римських первосвящеників, зловживання індуль­генціями) рухом XVI ст. у Європі. Протестанти — це загальна назва християнських громад, що утворилися в результаті пропо­віді Мартіна Лютера, Ульріха Цвінглі і Жана Кальвіна. Назва «протестантизм» — історична випадковість. Слово «протестант» (від лат. ргоїезіапз, род. відм. ргоїезіапїіз — привселюдно доводи­ти) вперше було використано на рейхстазі в Шпеєрі (1529) для позначення учасників, що підписали РгоїезШіо — документ, в котрому відкрито висловлювалася незгода з рішенням рейхстагу заборонити ряд реформ у межах церкви. Первісними формами протестантизму були лютеранство, цвінгліянство і кальвінізм, унітаріанство і соціанство, анабаптизм і менонітство, англіканст­во. Надалі виникає ряд плинів, відомих як пізній, або неопротес-тантизм: баптисти, методисти, квакери, адвентисти, п'ятидесят­ники, свідки Ієгови, мормони, або «святі останніх днів», армія порятунку, християнська наука і ряд інших.

121

Формування більшості цих плинів проходило під знаком «ре­лігійного відродження» (ривайвелізм), повернення до ідеалів раннього християнства і Реформації. Отже, самі протестанти во­ліють іменуватися «євангельськими церквами», підкреслюючи, що вони повертаються до основ євангельської віри.

Найпоширеніше лютеранство у Німеччині. У Швейцарії голо­вним виразником протестантизму стала реформатська церква (ре­зультат проповідей Хульдрейха Цвінглі та Жана Кальвіна). їх ві­ровчення поширилося у формі пресвітеріанства. В протилежність цьому протестантизм в Англії не був справою реформаторів: від початку англіканська община була нерозривно пов'язана з полі­тичною історією Англії. Четверта форма протестантизму, більш радикальна, пов'язана з анабаптистами. Вони настоювали на стро­гому дотриманні новозаповітних заповідей, тому в них можно бачити духовних попередників менонітів і, як вважають деякі релігієзнавці, баптистів.

На даний час протестантизм одержав найбільше поширення в Скандинавських країнах, СІЛА, Німеччині, Великобританії, Нідерландах, Канаді, Швейцарії. Світовим центром протестан­тизму вважаються США, де обґрунтувалися штаб-квартири ба­птистів, адвентистів, свідків Ієгови й інших протестантських церков і деномінацій. Для сучасного протестантизму характер­не прагнення до інтеграції, що знайшло вираження в створен­ні у 1948 р. Всесвітньої ради Церков. Загальне число прихиль­ників протестантизму — близько 325 млн. На теперішній час лютеранство — найкрупніша протестантська деномінація в світі.

Деякі важливі релігійні течії передували Реформації, проте за звичай їх прийнято називати протестантськими. Це вальденси (виникли в 12 ст. у Франції); гусити (15 ст. перша християнська церква, що не визнавала папи Римського).

За сто років з початку Реформації від католицької церкви ві­дійшло близько 90 млн віруючих, утворилися десятки нових хри­стиянських конфесій. Виступаючи проти необмеженої влади Римського папи, протестанти взагалі відмовилися від визнання всякого церковного ієрархічного авторитету. Відкидаючи като­лицьке вчення про дієвість таїнств, у силу зробленої дії, вони зо­всім відмовилися визнавати деякі таїнства, а за іншими утримали або алегоричне, або пригадуюче значення. Початок процесу Ре­формації положили загальновідомі 95 тез Лютера. Спочатку він виступив тільки проти індульгенцій, потім вже сама логіка боро­тьби привела його до заперечення інших основ католицького

122

вчення. Лютер вперше переклав на німецьку мову Священне Пи­сання. Основні положення цього вчення такі:

1. Священне Писання — єдине джерело віри. Відкидається ав­ торитет Церкви, Священного Переказу, постанов Соборів.

2. Людину виправдовує перед Богом тільки віра, а не добрі спра­ ви. Заперечується діяльна участь людини у власному порятунку.

3. Церква є невидимим співтовариством святих.

4. Заперечується боговстановлена ієрархія. У лютеран є єпис­ копи і пресвітери, але вони визнаються тільки як адміністративно — вчительські голови громад, а не як спадкоємці особливих благо­ датних дарів або повноважень, що існують з часів апостольських.

5. Таїнства не є провідниками Божественної благодаті, а існу­ ють тільки як знаки для зміцнення віри. Визнаються тільки два таїнства — водохрещення й євхаристія.

6. Заперечується шанування і прикликання святих, шанування ікон, мощів, молитви за померлих.

7. Не мають значення для порятунку і, отже, не потрібні поса­ ди, аскетичні подвиги, чернецтво.

Як не багатоманітні протестантські течії, їх символи віри за­звичай містять три загальних для всіх фундаментальних принци­пи. Протестанти визнають: 1) найвищий авторитет Біблії, 2) ви­правдання тільки вірою, 3) всезагальне священство віруючих. Найраніше офіціальне формулювання протестантського віро­вчення міститься в Аугсбургському сповіданні. Інші найавторите­тніші документи ортодоксального історичного протестантизму — це Сповідання віри вальденсів 1120 р.; Гейдельберзький катехі­зис 1563 р.; Лондонське баптистське віросповідання 1689 р.; Мо­сковське баптистське віросповідання 1928 р. під редакцією бап­тистського пастора Н.В.Одинцова.