32. Проза м. Яцківа як новаторське явище в українській літературі початку хх століття.

Творчість М. Яцкова – своєрідне й складне явище в історії української літератури. Реалістичні новели, в яких крізь призму людської душі, людських трагедій знайшли віддзеркалення важливі суспільні процеси на зламі XIX і XX століть, поставили ім’я цього письменника побіч таких його славетних земляків, як Василь Стефаник, Марко Черемшина, Лесь Мартович.

У ранній повісті "Огні горять" письменник, за власним визнанням, змалював портрет свого батька, цю "оригінальну постать лепського самоука", який тримав у своїй пам’яті цілий скарб народної мудрості.

Особливо насичене етнографічними елементами оповідання "У наймах" – перший друкований твір Яцкова, написаний 1894 року. Вражає безоглядна щедрість у використанні фольклору, на яку здатна хіба творча молодість, що не навчилася ще ощадності. Фольклорність відчувається тут буквально у всьому – в описі природи, в характеристиці персонажів, у діалозі.В окресленні персонажів можна знайти риси, які покажуть, з чого складалася селянська психологія, що впливало на її формування упродовж віків. Тут відчутні елементи язичницького світовідчуття, коли уява населяла навколишній світ фантастичними істотами, персоніфікувала явища і речі. Молода пастушка бачить ліс сповненим таємничого життя: "Бородаті діди трясуться на корчах, русалка похитує буйним волоссям, а за срібним гребенем сиплються іскри".Новела "Душі кланяються" (1905) починається проводом рекрутів: "Не на весілля гуляти і не на луг косити збирається парубоцтво. Весілля пройде без гомону – не буде кому танцю повести, ні співанок під лад затягнути. Луг опустів, бо буйне парубоцтво йде цісарю служити. Там стане воно не з ясними косами, а з карабінами й шаблями. Плач матерів виводить їх з села, а вони п’ють та заводять пісню. Співають про журбу, що їх зв’ялила, з білих ніг збила та край серденька, як гадюка, в’ється". А ось фольклорні записи пісень і коломийок:

Чогось мені, братця,

Горілка не п’ється,

А коло мого серця,

Як гадина в’ється...

Спосіб використання фольклору в ранніх реалістичних творах письменника багато в чому споріднений з тим, як послуговувалися народними піснями Марко Вовчок, Ю. Федькович, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко. Такий принцип використання фольклору випливав із загальної ідейно-естетичної платформи критичного реалізму XIX століття.

В М. Яцкова часто панує мотив саме песимізму – вічного, позачасового болю. Такий погляд на життя з’явився у письменника під впливом ідей модернізму з його крайнім песимізмом; ця філософія стала на деякий час символом віри митця і завдала йому немало шкоди.

Новела "За горою" передає надзвичайно точні психологічні характери, розкриває сповнений народного оптимізму погляд на життя. Перед нами – сцена повернення молодого подружжя з власного весілля додому. Крізь свіжі спогади кожного постають колоритні постаті селян, що разом створюють своєрідний колективний портрет: "Безвухий додає жалю на скрипці. Скривив злодюга губу, торкає цимбалістого, й оба бутять та удають, як жінки заводять. Коло мисника покритка Кривенька збирає сльози в червону хустину, а Фрей Хабаз зачемеричив голову, задер чоло і крутиться із свахою, як жовнір з гвером".

Молодій жінці колотиться в голові весілля. Вона сирота, то їй співали:

Стукнули ангели в небі,

Збудили батенька в гробі:

Вставай, батеньку, до суду,

Іде твоє дитятко до шлюбу..."

Пісня тут не проста деталь, вона пронизує сюжетну ситуацію, читач відразу дивиться на подію другими очима.

Автор зосереджує увагу не лише на молодому подружжі, а й на зірці – надії на краще життя, а закінчує новелу роздумом-медитацією про людську долю, радість спільності і єднання душ: "Де вони зросли і як зійшлися? Увесь світ спить тепер, а вони самі... Страх перелітав крізь очі одної душі в другу. Чи радість, чи смуток з-за Дунаю прийде до них в гості? Хто відгадає?.. Дві душі пересувалися з одного ока в друге, як сонце в плесі, й відчували свій талан".

Галицькі модерністи оформляються 1907 року в групу «Молода Муза», що дістала свою назву саме від новели М. Яцківа «Доля молодої музи».Його довші прозові твори відрізняються від його мініатюр — зокрема це стосується претенсійних «Блискавиць» і майже публіцистичного «Танцю тіней», в якому Яцків більше уваги присвятив виявленню свого невдоволення бюрократичним світом й спільнотою, в оточенні якої перебував, працюючи в асекураційному товаристві «Дністер», ніж художній формі.

33.Ольга Кобилянська - один з найтонших психологiв нашої лiтератури. Талановита письменниця-демократка була сучасницею i другом I. Франка, Лесi Українки, М. Коцюбинського, В. Стефаника. Вона була справжнiм новатором художнього вiдображення дiйсностi.

Повiсть "Земля" була створена письменницею за 2,5 роки i надрукована вперше у 1922 роцi. Але творчий задум визрiвав поступово. Основна проблема повiстi - людина i земля. До цiєї теми в українськiй лiтературi зверталися i I. Нечуй-Левицький ("Кайдашева сiм'я"), i Панас Мирний та Iван Бiлик ("Хiба ревуть воли, як ясла повнi?"), i М. Коцюбинський ("Fata morgana"), i I. Карпенко-Карий ("Хазяїн").

Але ще не було в українськiй лiтературi твору, у якому б за право володiння землею брат убив брата. А ми знаємо, що в основi повiстi лежать реальнi подiї.

Дiйсно, земля мала якусь магiчну владу над людьми. Вона була i годiвницею, i щастям, i горем. Це теж один iз образiв повiстi, а, точнiше, головний образ.

У центрi повiстi - сiм'я Iвонiки Федорчука. Усi персонажi знаходяться пiд владою землi, але кожен ставиться до землi по-рiзному. Iвонiка прожив безпросвiтне життя, тяжко заробляючи на будiвництвi залiзницi. Цiною виснажливої, каторжної працi, цiною власного здоров'я, пропащої молодостi вiн стягся на кiлька моргiв землi i став хазяїном. Марiйка, дружина Iвонiки, теж прив'язана до землi, як дитина до матерi. Земля для неї стала мiрилом правди, мiрилом вартостi людини. Хто не має землi, той нiчого не має.

Але найкрасивiше любить землю Михайло - старший син Iвонiки. Вiн сам - прекрасна людина, i любов його - красива, романтична. Михайла всi в селi любили, тому що вiн був спокiйним, тихим i навiть покiрним сином своїх батькiв. Навчався всьому завзято, любив працювати i працював з радiстю. Смiючись, виходив iз дому, смiючись, вертався додому. Одна трагедiя лише мучить його - вiн не народжений для служби у цiсарському вiйську. Його покликання - праця на землi, яка приносить йому справжнє задоволення. Такого хлопця не можна не любити. Полюбила його i наймичка Анна. I тут Михайло прекрасний: у своєму ставленнi до Анни вiн також красивий i порядний. Сама Кобилянська ним милується. Хоч Михайло дуже шанує землю, але вона для нього не самоцiль. Коли постає перед ним питання - земля чи кохана дiвчина-сирота, в якої за душею нема i сажня землi, вiн, не вагаючись, залишається з безземельною дiвчиною.

А ось Сава - молодший син Iвонiки - до землi ставиться зовсiм по-iншому. Вiн її не любить, але ж розумiє, що це є засiб для iснування. Адже вiн живе в селi i бачить, що в селi людина без землi нiчого не варта, а з землею вона має силу, викликає пошану селян. А батьки вiддадуть землю не Савi, а Михайлу. Сава не мiг не вiдчувати переваги Михайла над собою.

Ольга Кобилянська психологiчно вмотивовує, як зародився задум вбивства брата. Усе складалося поступово: з дитинства Сава не любив працювати, а ходив на полювання i бездумно стрiляв птахiв. У нього потроху зароджується жорстокiсть i безвiдповiдальнiсть. Мiг не нагодувати i не напоїти худобу, мiг обдурити батькiв. Був злий i людино ненависний. Усi були виннi у нього. Вiн по-справжньому не любив нi батькiв, нi брата. Брата вiн вiдкрито не любив, бо той намагався перевиховувати його, повернути до землi. Мабуть, основна причина такої поведiнки була в коханнi його до Рахiри, його двоюрiдної сестри, напiвциганки. Кохання це було якесь дивне i нездорове. Це була пристрасть, яка забирала у Сави силу волi i здоровий глузд.

Убити Михайла - це була iдея Рахiри, точнiше, вона виростила її своїми хитрощами в Савиному серцi. Складовi частини цього страшно го задуму: лiнощi, безвiдповiдальнiсть, жорстокiсть, майже садизм, нездорове кохання, заздрiсть, неповага до батькiв i землi, вiдсутнiсть принципiв. I Сава вбиває Михайла.

Але земля не зробила Саву щасливим. Два роки вони жили з Рапiрою не вiнчанi, потiм повiнчалися, але батьки навiть не прийшли на весiлля. Сава втратив спокiй, "його душа, мов без ладу стала. Чи, може, вже з дитинства була така? Важко сказати! Нiхто не слiдив за об'явами тої предивної гри психiчних струн". I Рахiра не зробила Саву щасливим: "вона випила з нього душевну благороднiсть до останньої краплi, а, стративши це, - стратив i себе самого..."

У центрi повiстi - сiм'я Iвонiки Федорчука. Усi персонажi знаходяться пiд владою землi, але кожен ставиться до землi по-рiзному.Iвонiка прожив безпросвiтне життя, тяжко заробляючи на будiвництвi залiзницi. Цiною виснажливої, каторжної працi, цiною власного здоров'я, пропащої молодостi вiн стягся на кiлька моргiв землi i став хазяїном. Марiйка, дружина Iвонiки, теж прив'язана до землi, як дитина до матерi. Земля для неї стала мiрилом правди, мiрилом вартостi людини. Хто не має землi, той нiчого не має. У родині Федорчуків виростає двоє синів: синьоокий красень Михайло, запопадливий у своїй любові до землі, і чорнявий неспокійний Сава, що ладен прикласти свою енергію до всього, але аж ніяк не до землі.

Найкрасивiше любить землю Михайло - старший син Iвонiки. Вiн сам - прекрасна людина, i любов його - красива, романтична. Михайла всi в селi любили, тому що вiн був спокiйним, тихим i навiть покiрним сином своїх батькiв. Навчався всьому завзято, любив працювати i працював з радiстю. Смiючись, виходив iз дому, смiючись, вертався додому. Одна трагедiя лише мучить його - вiн не народжений для служби у цiсарському вiйську. Його покликання - праця на землi, яка приносить йому справжнє задоволення. Такого хлопця не можна не любити. Полюбила його i наймичка Анна. I тут Михайло прекрасний: у своєму ставленнi до Анни вiн також красивий i порядний. Сама Кобилянська ним милується. Хоч Михайло дуже шанує землю, але вона для нього не самоцiль. Коли постає перед ним питання - земля чи кохана дiвчина-сирота, в якої за душею нема i сажня землi, вiн, не вагаючись, залишається з безземельною дiвчиною.

А ось Сава - молодший син Iвонiки - до землi ставиться зовсiм по-iншому. Вiн її не любить, але ж розумiє, що це є засiб для iснування. Адже вiн живе в селi i бачить, що в селi людина без землi нiчого не варта, а з землею вона має силу, викликає пошану селян. А батьки вiддадуть землю не Савi, а Михайлу. Сава не мiг не вiдчувати переваги Михайла над собою.

З дитинства Сава не любив працювати, а ходив на полювання i бездумно стрiляв птахiв. У нього потроху зароджується жорстокiсть i безвiдповiдальнiсть. Мiг не нагодувати i не напоїти худобу, мiг обдурити батькiв. Був злий i людино ненависний. Усi були виннi у нього. Вiн по-справжньому не любив нi батькiв, нi брата. Брата вiн вiдкрито не любив, бо той намагався перевиховувати його, повернути до землi. Мабуть, основна причина такої поведiнки була в коханнi його до Рахiри, його двоюрiдної сестри, напiвциганки. Кохання це було якесь дивне i нездорове. Це була пристрасть, яка забирала у Сави силу волi i здоровий глузд.

Кожен з братів знайшов дівчину по собі, добро стало проти зла, проте в цьому двобої перемогло, на жаль, зло. Втіленням цього зла здалася мені Рахіра, навіть саме її грубе й непривітне ім'я не віщує нічого доброго. Кобилянська говорить про неї, як про «чорну Рахіру», підкреслюючи тим, що вона була не тільки чорнява собою, але й мала чорне серце.Якщо раніше письменники наголошували на тому, що селяни не мислили свого життя без землі, безземельні були приречені на бідування чи навіть голодну смерть, то Ольга Кобилянська показує, як поступово формується серед селян думка, що можна прожити без землі. До цього приходить і Михайло, трохи поживши у місті, й Івоніка Федорчук. Останній усвідомлює, що «Михайло був для землі, а не земля для нього». Але найголовнішою є думка про те, що землю треба любити; не робити з неї ідола або привід для ворожнечі, а просто працювати й доглядати своє поле.

Проблема виховання. В тому, що сталося, винні самі батьки: не зуміли виховати в ньому любові до брата, праці, людяності, не були вимогливими до нього. Мати любила Саву сліпою любов'ю, хоча потім повірила, що саме він убив брата, бо впевнилась в його бездушності до них (після тюрми Сава пішов до Рахіри, а не додому). Вона зненавиділа сина, яким милувалася раніше. "Він був усьому горю причиною", — так думала мати. Дійсно, так буває в житті, коли батьки припустяться помилок у вихованні дитини змалку.

Якщо уважно та вдумливо прочитати твір, то можна побачити, шо «Земля» - та ж оповідь про Каїна та Авеля, тільки в контексті обставин життя українського села кінця XIX століття.

Проблема батьків і дітей, злочину і кари, бідності й заможності, кохання, влади землі над людиною, братовбивства.

Повість «У неділю рано зілля копала» О. Кобилянської видатний літературознавець Є. Кирилюк небезпідставно назвав «шедевром в українській літературі».

Повість не може залишити байдужим читача — така вона насичена емоціями й переживаннями! Молода циганка Мавра, жінка провідника циган Раду, народила сина не від чоловіка, а від коханого — народила «білого сина з синіми очима!» Смерть чекала на зрадницю, та врятував Мавру батько, циган-музикант Андронаті: вимолив вигнання замість смерті єдиній дочці, та забрав найрідніше — дитину. Як передати страждання матері, що втратила свого сина? Жити не хотіла Мавра, не вірила в лихо, а потім змирилася... Стала жити у багачки Іванихи Дубихи, допомагала виховувати Дубихину Тетянку, потім усамітнилася високо в горах. Та не скінчилися на тому страждання Маври, видюща була циганка, а своєї долі не вгадала.

Не загинув її син, підкинув малого багатіям Андронаті. Сина в них не було, то й виховали як свого. Запарубкував Гриць, закохався в синьооку Настку, думав сватів засилати: «З дівчат він її любить найліпше, признає сам, що вона приводить його до розуму, принукує до роботи, навертає до родичів». Та на біду свою в горах побачив красуню Тетяну, яку за гордий характер називали Туркинею, покохав її палко. Лиха накликав на себе Гриць: не можна двох кохати, не можна двом вірним бути. Хоч як не кохав Тетяну, а вирішив за дружину брати Настку, спокійну й тиху дівчину. Не простила зради Тетяна, за старою порадою Маври зварила зілля, щоб лихо приспати, і Гриця напоїла. Хіба може людина долю свою передбачити? Якби Мавра знала, що її чаклування проти сина обернеться, невже б учила Тетяну, як зілля варити? Божеволіє Мавра з горя, та усвідомлює, що в основі всіх нещасть лежить її гріх, її зрада, за яку треба платити. Можна шукати винних, але чи зарадиш цим нещастю...

Ольга Кобилянська талановито передає душевний стан своїх героїв. Вона зображує психологічний злам Маври, яка обвинувачує свою другу дитину, кохану Тетянку, в смерті Гриця, а потім передає божевільний спокій циганки. Письменниця малює прекрасні картини гірської природи, в які вплітається тужливий голос трембіти, що віщує смерть. Повість насичена народними віруваннями, традиціями.

Здивувало, що авторка зробила Гриця сином заможного угорського бояра та циганки Маври, але згодом стало зрозуміло, що саме походженням Ольга Кобилянська виправдовує певну роздвоєність характеру хлопця.

Як і в багатьох романтичних творах, тут не визначений точно час і місце подій, проте з описів стає зрозуміло, що дія відбувається в Карпатах. Дивовижна, мальовнича природа Карпат є, мабуть, чи не найкращим тлом для розвитку бурхливих подій, шаленого кохання та сильних почуттів. Вона гармонійно доповнює створену письменницею картину, а іноді й сама стає персонажем твору. Наприклад, для Маври ліс був рідним домом, вона — вільне дитя природи й добре зналася на травах, ліс часто наче розмовляв з нею, віщував радість чи горе.

Але основну увагу привертають образи трьох головних героїв твору: Гриця, Тетяни та Настки — всі вони різні, проте кожен з них, і навіть непосидючий Гриць, викликають симпатію. Значне місце в повісті займає образ Гриця. Він не зрадник чи завзятий егоїст, як у відомій пісні, цей хлопець чуйний і щирий, він відчуває добро і правду, здатний палко кохати. Але Кобилянська неодноразово наголошувала на тому, що кров його пращурів тягне хлопця у мандри, він і сам не може зрозуміти, чому тягне його до незвичайного, хочеться зробити щось зухвале. Гриць любить Настку, і я гадаю, що це дійсно було справжнє, але тихе і спокійне кохання, якесь домашнє. Лагідна і покірлива Настіса проте міцно тримала Гриця, її ніжність і спокій спрямовували бурхливий темперамент хлопця. І Настка всім серцем любила Гриця, вона відразу відчула переміну в ньому, почала підозрювати недобре. Мені жаль скривдженої дівчини, вона не заслужила зради, її горе зворушує, проте письменниця наголошує на тому, що й Гриця не можна звинувачувати. Запальна і волелюбна частина його душі давно вже чекала чогось надзвичайного. І це сталося: в особі Тетяни хлопець зустрів гідного супротивника, адже ця дівчина не звикла коритися, вона знала собі ціну і не поступалася нічим. Коли Гриць, звиклий до легких перемог, домагається кохання Тетяни, вона з погордою відповідає йому: «Спробуй. Гадаєш... я для кожного?» І дівчина ця, вихована волелюбною циганкою, звикла до пестощів та любові, дійсно була не для кожного. Але її серце було не таким сильним, як воля, — дівчина закохалася і кохання її було щирим та сильним, це було кохання назавжди.

І опинився Гриць між двома жінками, між двома коханнями.

Звичайно, його можна виправдовувати роздвоєністю характеру, тим, що душа його розривалася, і, мабуть, його можна навіть пожаліти.

Проте, чи була гідна така нерішуча людина кохання двох відданих жінок: щирої та вірної Настки і гордої, здатної до самозречення Тетяни?

Я не берусь засуджувати Гриця, але думаю, що перед кожною з цих дівчат він завинив. Хай він і страждав від своєї брехні, але ж продовжував брехати. Тетяна здалася мені сильнішою за Гриця, бо той, хоч і мав циганську кров, зламався першим у цьому коханні- двобої, обравши більш спокійну Настку. Грицева нерішучість і призвела до трагедії — хлопець загинув, а Тетяна збожеволіла від горя і вкоротила собі віку.

Мабуть, немає жодної людини, яка б, прочитавши повість, залишилася байдужою. Надзвичайно схвилювала вона і мене. Письменниця так тонко відобразила почуття всіх героїв, що, читаючи твір, мимоволі опиняєшся то на місці Гриця, то на місці Тетяни чи Настки, чи бідних матерів, що втратили своїх молодих дітей. Це справжня трагедія, де немає винних, немає підступних злодіїв, а є розбиті серця та загублені життя.

Повість Ольги Кобилянської «У неділю рано зілля копала» — це не просто переспів народної пісні, не просто розповідь про трагічне кохання хлопця до двох дівчат, а й глибоко філософський роздум про долю людини, про її відповідальність за свої вчинки, про наслідки наших вчинків, про їхній вплив не тільки на наше життя, але й на життя наших близьких.