З М І С Т

Вступ ... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Розділ 1. Українсько-єврейські взаємини – з княжої доби до 1917 року. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .. . .

1. Взаємини русичів та євреїв за княжих часів. . . . . . . . . . . . . .

2. Взаємини українців і євреїв за часів козаччини та національно-визвольної війни Б. Хмельницького. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

3. Гайдамаччина: український та єврейський погляди

4. Українсько-єврейські взаємини ХVІІІ – ХХ ст. у працях П. Куліша,

М. Костомарова, І. Франка, А. Свидницького, М. Драгоманова, В.Винниченка та В. Шульгіна. . . . . . . . . . . . . . . . . . .. . . . . . . . . . .

5. Правове та економічне становище євреїв в Україні ( кінець ХІХ- початок ХХ ст.) Чорносотенці. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Розділ 2. Україно-єврейські взаємини в період революції та громадянської війни 1917 – 1920 рр. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

2. 1. Конфлікти і компроміси між єврейством та Центральною Радою

2.2. Стосунки українців та євреїв у період гетьманату П.Скоропадського

2.3. Директорія – співіснування українців та євреїв

2.4. Євреї і ЗУНР . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

2.5. Взаємини євреїв з іншими політичними силами: більшовиками, білогвардійцями, поляками, отаманами Махно та Григор’євим. . .

2.6. Проблема „авторства” Революції 1917-1920 рр. . . . . . . . . .

Розділ 3. Українсько-єврейські взаємини в 1920–1940-х рр. . . . . . . . . . . . . . .

1. Проблеми взаємовідносин українців та євреїв до Другої світової війни . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

2. Ставлення українців до євреїв під час Другої світової війни. Голокост. Колабораціонізм. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ..... .. . . . .

Висновки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Додатки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Додаток А . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Додаток Б. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Додаток В. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Додаток Г. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Додаток Д . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Розділ 1 українсько- єврейські взаємини починаючи з княжої доби до 1917 року

1. Взаємини русичів та євреїв за княжих часів.

Початок україно – єврейських взаємин своїм корінням сягає княжої доби. Зокрема в Іпатіївському літописі є згадки, що побіля дворів князів і бояр по сусідству цієї київської аристократії, а можливо і під її опікою, був і єврейський квартал – „ жидове” ймовірно біля Жидівських воріт (с. 17)

Крім того у Києві ще до приходу Мономаха у 1113 р. почалося повстання

населення проти прибічників Святополка. Серед них опинилися і євреї, бо були під його протекторатом ( через його користолюбивість). Відомо, що під час погрому євреї зібралися в Синагозі і оборонялись скільки могли, прохаючи часу до приходу Володимира (с. 121). Татіщев робить припущення, що повстання мало соціально – економічний характер, так як грабували євреїв – лихварів і одноплемінників – „ ризоімців”, грабували княжих чиновників і аристократів. Крім того Мономаху належить закон „о резе” яким був встановлений „нормальний процент”; закон був запровадже-

ний через народний рух проти євреїв. „Мономах йшов назустріч цьому економічному протесту, який населення виявило при його зайнятті престолу своїм рухом проти євреїв і бояр (с.131—132).

У зв’язку з цими економічними заходами є повідомлення Татіщевського збірника про виг

нання євреїв з Русі. По його словам, кияни просили Мономаха управи „на жидов, які відняли у християнства промисли і багатьох „совращали в жидовство”; населення хотіло побить євреїв, але Мономах поставив питання на обговорення князів. На з”їзді біля Видобича князі постановили вигнати всіх євреїв з Русі і більше не пускати, а якщо таємно прийдуть, вільно їх грабувати і вбивати. Євреї були негайно вивезені звідусіль, але багато по шляху побиті і пограбовані „своевольными”; з цього часу євреїв на Русі нема, а коли який прийде, народ грабує і побиває. Професор Малишевський в своєму спеціальному дослідженні про євреїв вважає цю розповідь вигаданою на основі наведеної відомості літопису про пограбування євреїв, але сам факт вигнання євреїв з Києва, знаходить досить вірогідним. Чи було таке вигнання чи ні, Грушевський стверджувати не береться, але вірогідно, що погром 1113 р. вплинув на зменшення єврейської колонії в Києві, хоча євреї жили тут і пізніше – це видно з існування єврейського кварталу – „жидовъ”. Що ж до зайнятості, то євреї в основному були купцями і обслуговували ринок Києва. Також займалися і работоргів-

лею, але звинувачувати у цьому саме їх ми не можемо, бо вона була тут поширена ще до їх появи. Торгівля рабами була широко розвинута, так що євреї називали „Ескловонію і Русь” землею Ханаанською, потому что жители продають своихъ сыновей и дочерей въ рабство”. ... Митрополит Іоанн попрікав тих, що заради майна і „скотолюбства” їздять до половців і оскверняють, а також продають рабів християн „поганымъ” євреям і єретикам. За свідченням Патерика, євреї займалися в Корсуні торгівлею рабами (с. 392- 393). За словами письменника Х ст. Ібрагіма Ібн Якоба, в Прагу через Краків приїжджали руси і слов’яни з товарами, а з країни тюрків – мусульмани, євреї і тюрки, які привозили різні візантійські тканини і купували муку і різні хутра.

Також на сторінках Києво – Печерського Патерика ми зустрічає-

мо „блаженного” Євстратія Постника ченця Печерського, що був захоплений разом з іншими в кількості 50 чол. „безбожними Агарянами” (половцями) і проданий „жидовин”. При чому Євстратій намовив інших краще вмерти ніж підкоритися. То ж усі окрім нього через 10 днів померли від спраги і голоду. Єврей, побачивши, що його гроші пропали, і виною цьому був Постник, на день воскресіння Христа, розіп’яв Євстратія на Христі. І, дякуючи Богу, на ньому живим був по 15-й день. Крім того ще гірко відповідав на попирання єврея православної віри: „...ты же и иже с тобою жидове днесь въсплачете и взрыдаете яко прийде на вы ответ от Бога, крови ради моея и всех христианъ, яко суботъ ваших ненавидить Господь и приложи празники ваша в сетования, яко убиенъ бысть начальник вашего безакониа” (ст.106 -107). За це єврей заколов Євстратія списом. Після цього стається єврейський погром, під час якого майно багатьох євреїв було пограбоване, а старійшини побиті.

В достовірності цього сказання можна сумніватися,

так як інших підтверджень цього немає. Але воно свідчить про тогочасну віронетерпимість між слов’янами і євреями. З цього можемо констатувати те, що відносини між обома народами на той час були доволі напруженими.

Що ж до відносин в сфері культури й релігії, то можна сказати, вплив єврейства на формування релігійного світогляду був. 1971 року до Новгорода з Великого князівства Литовського прибуло посольство київського князя Михайла Олельковича, в тому числі чотири „жидовини”, серед яких виділявся Схарія . Православний полеміст Йосиф Волоцький описує його як людину освічену, погляди якої суперечать православному вченню. Схарію шанував князь – нащадок давнього православного роду: « Былъ в тые часы жодовнъ, именем Схария, сталсе начиньем дьявольским научен был вшеліаким злым вынайденьам, чаром и чорнокнижству, богу звёздному и астрологи. Мешкал в мъсте Киевском, значный былъ пред князем Михайлом.» Гості « спокусили» російських людей – попа Дениса і протопопа Олексія, Які понесли єресь «пожидовлених» у Москву і привернули на свій бік чимало однодумців.

Поглядами «пожидовлених» захопились освічені особи з середнього і нижчого духовенства, ремісники, міщани, селяни та декласовані елементи, а також представники дворянства, чиновництва.(ст.90)

Ідейна система «пожидовлених» і типологічно близьких до них течій значною мірою булла підготовлена єврейською раціоналістичною філософією та науково-природничою літературою арабо-єврейського походження. Типовим місцевим твором, де відображено звязок цієї літератури з єретично-раціоналістичними рухами у східнословянських землях, вважається «Псалтир» Федора Жидовина, що був адаптацією єврейського святкового молитовника «Махазор».

Ранні вільнодумні погляди, близькі до вчення «пожидовлених», зафіксовано на території Східної Європи вже в середині ХV ст., зокрема в Києві йдеться про київський гурток, що діяв у спілці з місцевою рабинською

громадою. Він складався як з представників освіченої еліти, так і з учених євреїв та караїмів, які для потреб українського загалу перекладали давньоруською мовою філософську і науково-природничу літературу. Гуртківці виявляли значний інтерес до астрономії, математики, медицини, логіки, філософії, займалися власною дослідницькою роботою та популяризацією передових наукових знань. У цьому виявлялися ренесансні віяння, поступова переорієнтація частини тогочасної української освіченої еліти на систему західноєвропейських культурних цінностей.

Стосовно самої наукової літератури, що в ХVст. поширювалася

на теренах України, то її, на думку деяких дослідників, потрібно оцінювати як результат синтезу християнського раціоналізму і філософсько-ліберального напряму середньовічного іудейства, тісно пов’язаного з аварроїзмом, а через нього – з арістотелізмом.(ст.92)

Досить широко ренесансні етико-філософські погляди розроблені в давньоєврейському трактаті – „Аристотелеві Врата”. Це передусім науково-медична книга, та автор не обмежується цим і звертає погляд на між людські відносини, пропонуючи їх конкретну модель, в якій проступає гуманістичне бачення людини, так би мовити, „людини моральної”. Він порушує проблему добра і зла, розробляючи тему не тільки через образ Всевишнього, а й самої людини.

Цікаво відзначити, що релігійні погляди, властиві „пожидовле-

ним на території Російської держави, виявлені значно раніше.Так у Києво-

Печерському Патерику міститься легенда про ченця Микиту Затворника, який відмовлявся молитися, натомість проводив свій час у читанні й науках: „Не можаше же никто же истязатися с ним книгами Ветьхаго Закона, весть бо изоусть умьаше: Бытіе и Сход, Левгыты, Числа, Судіи, Царства и вся Пророчьства по чину, и вся книгы Жидовъскыа свъдате добръ. Еуаггеліа же и Апостола... николи же въ схотъ видъти, ни слышати, ни почитати, ни иному дасть бесъдовати в себъ».

Никита, як стверджує історична легенда, народився у Києві і до свого вступу в монастир спілкувався з місцевими євреями. Описана в патерику зміна з Никитою сталася у монастирі за часів ігуменства Никона, тобто в 1078 – 1088 р.р. Від цього періоду вже доходять відомості про євреїв у Києві. Їх поява тут була пов’язана з кількома міграційними потоками. Перший – через Візантію, де з VІІст. спостерігалося посилення інтересу до єврейських книг і чимало місцевих євреїв переходило у християнство. Другий – був результатом пожвавлення торговельних стосунків Русі з Хазарією, куди в VІІ – VІІІ ст. з Візантії переселилося багато євреїв, котрі тікали від насильницької християнізації. Хазарське царство сягало районів Причорномор’я і Таврії. Саме звідси приходили євреї до київського князя Володимира Святого. У 1096 р. євреї мали вже свою вулицю в Києві.(ст.93)

З розповідей про Феодосія Печерського – ігумена Києво-Печерського монастиря в 1057- 1074р.р., він неодноразово виходив з обителі в місто для проведення дебатів з іудеями. А Никита Затворник , за деякими припущеннями, навіть відвідував таємні єврейські зібрання; до нього в монастир ,буцім-то, неодноразово приходив учений єврей. І . Малишевський робить доречне спостереження: в наведеному уривкові про Никиту Затворника названо основні книги Старого Завіту, а повне зібрання біблійних книг у давній Русі до ХV ст. ще не було відоме. Никита пізнав і вивчив ці книги від того іудея („спокусника”) або іудействуючого християнина, котрий ходив до нього і вчив його у затворі. Євреї вже з ХІ-ХІІ ст. намагалися перекладати свої книги давньоруською мовою. Історичний зв’язок єретичних рухів іудаїзантського типу ХV-XVІ ст. з єврейською думкою у Київській Русі є очевидним.

Що ж до адептів численних антицерковних осередків, зафіксованих у XIV- XVст. в багатьох місцях південно-східної Європи, то саме їм була властива раціоналістична критика християнства, передусім православ’я. Це перш за все богомільство, котре впливало на східнословян-

ський регіон з XII-XIV ст. й активно зверталося до єврейської апокрифічної традиції як своєрідної ідейної опозиції християнській Біблії.