3 Народне житло. Конструктивні особливості.

Основним типом традиційного житла всюди в Україні є хата. Це затишна, найчастіше, білена зовні і в середині, будівля під соломяним дахом. Такі хати характерні майже для всієї території України. Від них відрізняються хати північної частини і Карпатських гір. Там вони деревяні, мають відкриті стіни. У традиціях української хати ми бачимо прояв творчої наснаги народу, його досвіду, знань і художнього смаку.

Характерною рисою народного житла була простота плану хати. За зовнішнім окресленням він має переважно форму витянутого прямокутника, співвідношення сторін якого становить від 1:1,5 до 1:2,0.

Панівним типом житла в Україні вважається хата з одним житловим приміщенням. Найбільш простим її різновидом було однокамерне житло, яке мало безпосередній вихід на вулицю. Переважно такий тип житла характерний для півдня Київщини, Чернігівщини, Житомирщини.

Двокамерне житло характерне для західної частини України. Така хата мала одне житлове приміщення та сіни.

Трикамерне житло виникло наприкінці ХІХст. Житлові будинки з таким плануванням крім хати і сіней мали комору.

Хати, в яких було одне житлове приміщення, сіни і комора, мали багато регіональних відмінностей у різних місцевостях. Так, на Поліссі до хати добудовували ще одну комору для зберігання овочів, у західних районах – хлів.

Розглянуті типи трикамерне житло стали основою для створення будинків з двома житловими приміщеннями (одне з них було основною кімнатою, друге використовувалось як святкове).

Розрізняють два варіанти такого житла: “дві хати підряд”, “хата через сіни”. Визначальною рисою першого варіанту є те, що друга хата створювалась шляхом добудови до трикамерного житла спеціального приміщення. Таким чином, обидва житлові приміщення розміщювались по один бік сіней. Тип “дві хати підряд” мав поширення на Поліссі.

План житла “хата через сіни” найчастіше зустрічався на Поділлі, Півдні України. Характерною ознакою цього плану є те, що житлові приміщення розташовувались на обидві боки сіней.

В Україні застосовувались два типи конструкції стін: зрубний (Полісся).

Подвіря та господарський ремамент.

На подвірї українського селянина, як правило, розміщувався цілий комплекс житлових та господарських споруд, які забезпечували всі потреби родини протягом року. Подвіря українського господаря неможливо уявити без огорожі, яка служить пререшкодою для диких звірів або чужої худоби. Без огорожі жив тільки недбалий, ледачий селянин, якого вважали пропащим. За давніх язичницьких часів огорожа виконувала насамперед роль магічного оберега - –е було замкнуте коло, куди не могла проникнути нечиста сила. Тому в деяких регіонах і досі зберігся звичай не тримати довго відчиненими ворота чи хвіртку, а зачиняти швидко, як тільки увійдеш чи вїдеш у двір. Огорожі, так як і хати, в Україні відрізняються великою різноманітністю. В Карпатах – це жердини, прикріплені до стовпів, або частокіл. На заході Карпат – тин, плетений з гілок смереки, ліщини чи лози. Найкращим магічним оберегом вважається тин з осики, бо вона охороняє від нечистих духів. У деяких районах Полтавщини, Полісся, Поділля переважають плетені огорожі, що мають дашок над ворітьми та хвірткою. Такі огорожі називаються тином або парканом. У степовій зоні та на Подністровї традиційно обгороджують двори камяними мурами, які подекуди були надто високими, що нагадувало фортеці. Проте переважна більшість таких огорож має висоту від 80 см. до 1 м. На межах іноді робили перелаз, щоб зручніше ходити до сусіда: тут тин чи пліт був нижчим, а внизу прибивали дошку або колоду, щоб зручніше перелазити.

На подвірї, крім хати, були різні господарські споруди, які залишалися типовими і в господарстві сучасного селянина, хоча деякі з них уже втратили своє практичне значення і зникли або поступово змінилия іншими. Наприклад, рідко де можна зустріти колибу – щось на зразок хліва для волів. Це споруда, що мала три стіни й дах. Із витісненням з сільського господарства коня зникає потреба в стайнях : які ще в ХІХст. Мали неабияке господарське значення. Для утримання корів будують хліви або корівники (остання назва поширилася від колгоспної). Курей утримують в спеціальних циліндричних спорудах з шатровим дахом або в хлівах разом з уншою худобою. Для них роблять спеціальні сідла, ставлячи жердини, драбинки тощо. Свиней відгодовують в спеціальних сажах або кучах (Прикарпаття).

Відомі в Україні ще й інші господарські споруди для зберігання збіжжя, дров, вуликів, возів, ремаменту. Клуня або стодола використовувалась як будівля для обмолоту, сушіння снопів, зберігання жита, пшениці, ячменю, соломи. Колись була потреба мати в стодолі свій тік, на якому молотили снопи. Нині такі споруди вже втратили своє значення, оскільки сучасний господарь не є власником великого поля, а готове зерно переважно купує. Так поступово відмирають давні традиції, повязані зі стодолою як священним місцем, де був власний овин (див. Тему “Вірування, міфологія, демонологія”). Для зберігання сіна в Карпатах будують спеціальні обороги. Дрова зберігають в спеціальних повітах, на Півдні – в сараях.

Майже по всій Україні неодмінною господарською спорудою залишається комора. З коморою повязано чимало народних повірїв та звичаїв. За часів Київської Русі комора звалася ще кліттю , проте найдавніша письмова згадка слова “комора” зафіксовано в літописі 1219р. Будувалися комори найчастіше разом з хатою. Подекуди в заможніх селян були окремі комори. В коморі не тільки зберігається зерно та різні харчові припаси, в деяких місцевостях тут були цілі склади полотна, одяг, взуття та інші речі господарського призначення. У весільному обряді комора грає надзвичайно важливу роль – спальні для молодого подружжя. Коморі народ надавав особливої магічної сили: вона рятувала дітей від лихого ока, зберігала цілюще зілля, мала чудодійну силу, яка зачаровувала або очищала тих, хто в неї заходив. Комора є недосяжною для злих духів. Тому перед весіллям сюди заносили коровай для очищення.

На подвірї має бути колодязь або криниця . Часто криниця була одна на цілу вулицю або околицю, сюди сходилися всі стежки, тут люди спілкувалися, отримували всю інформацію про життя села. Слово криниця за давніх часів означало “джерело”, колодязь на думку деяких мовознавців означає сам зруб із деревяних колод або похідне від “холод”. Якщо господар мав на подвірї власну криницю, то в спеку господиня зберігала в ній молоко й масло, опустивши посудину на мотузці. Криниці присвячено безліч народних казок, повірїв, легенд. Кринична вода, взята до схід сонця (непочата), мала лікувальні властивості: її брали на омивання породіллі, на коровай брали воду з семи криниць, дівчата вмивалися криничною водою на красу. Деякі з криниць мали воістину “живу воду”, якою виліковували навіть безнадійно хворих людей.

Священна роль криниці полягає в тому, що за народними уявленнями, джерельна вода єднає три сфери буття: земне, підземне і небесне. В казках герой, стибнувши в колодязь, потрапляє в підземний світ. Хмари, збираючи воду через повітря, знову повертають її на землю. Кругообіг води ніби здійснює звязок люди з її минулим і майбутнім. Найдавніший звичай українців збереглося повіря, що виконавши певні магічні дії з криничною водою, можна викликати дощ. Наприклад, на Житомирщині вважали, що для цього треба збовтати воду в криниці. Українці Східної Словаччини мали такий звичай: дівчина брала в рот криничну воду і несла її до річки. Виливання криничної води в річкову мало замикати коло: криниця – хмара – річка. Особливою пошаною в народі користувалися люди, які вміли за допомогою вербової лози знаходити підземні джерела, щоб копати криниці, а також майстри, які копали колодязі. В стародавні часи біля криниці здійснювалися ритуали поклоніння Мокоші – покровительниці жінок, матері всього живого. Пізніше над криницею ставили образки Параскеви-Пятниці або Богородиці. Для подорожнього завжди біля криниці стояв посуд, щоб напитися води.

У кожному подвірї також були споруди для зберігання продуктів – погреби, льохи, або пивниці (Галичина). Походження їх сягає найдавніших часів, коли людина просто викопувала ями для зберігання овочів. Нині погреби мають підземну й наземну частину. В погріб спускаються по драбині або сходами. Наземна частина має скошений дах, двері, муровані стіни. Це дає змогу влітку зберігати продукти в прохолоді, а взимку температура погреба дозволяє довго зберігати картоплю, буряки, капусту, мясо, сало, консерви.

Для зберігання возів, саней, човнів, реманенту служили спеціальні повітки або колешні, возівні (Закарпаття). Добрий господар обовязково мав свій транспорт: віз, гарбу, макару, бричку та безтарку. В Україні було чимало різних назв транспортних засобів, залежно від їхнього розміру та призначення.

Чи не найдавнішим сухопутним видом транспорту були сани або гринджоли, на яких їздили переважно взимку. Влітку використовувалися сани тільки в похоронному обряді. Сани були різного розміру: однокінні – невеликі, парокінні або волові – більші. Заможні селяни мали так звані сани- козирки для врочистих виїздів. Вони мали орноментований зручний дашок, спинку або кибитку, яку панство ставило взимку на полоззя.

Давні використання воза також сприяло виробленню нових зручних форм і конструктивних вдосконалень. Вози також були кінні й волові, розрізнялися розміром і призначенням. Найдавніші вози відомі в Україні вже в Vст. До воза запрягали коня або вола. Для запряжки потрібні були хомут, дуга, дишла тощо. В різних регіонах існували свої способи запрягання. На думку Ф.Вовка Дніпро виступає етнографічною межею: в західній частині як волів, так і коней запрягають з дишлом, але без дуги й хомута. Голоблі зустрічаються в Західній Україні для саней, сохи. Ярмо одягали переважно на волів, хоча в деяких регіонах Білорусі відомі випадки одягнення ярма й на коней. Господар, котрий мав коней обовязково виготовляв сам, або замовляв у майстра-лимаря кінську збрую. Добра упряж високо цінувалася, тому її часто прикрашали різьбленими або кованими прикрасами, розписом тощо.

Найдавніші повозки були двоколісні з двома голоблями, в які зарягали коня. Такі повозки відомі нині під назвами біда, бідарка, бричка та інші. Великі вози, які впрягалися в воли, що могли тянути великі вантажі, повязані з давнім чумацьким промислом українців. Чумацькі валки їздили в Крим та на Азовське море по сіль, на Дон по рибу, вели торгівлю цими товарами. Чумаки використовували великі мажі з глибокими напівсферичними кузовами. Для транспортування снопів, сіна, соломи використовувалися також великі вози, що мали назви гарба, мажара . Українці в ХУІ-ХУІІст. користувалися різними каретами, ридванами, тарантасами та ін.

Господар дому, як правило, порядкував у клуні, майстерні, повітці, де зберігався господарський реманент. Взимку лагодилися вози, кінська збруя, велися рибальські сіті тощо. Жінка господарювала в клуні, коморі, хаті. Взимку займалася ткацтвом, вишиванням, лагодженням одягу, влітку – городом, заготівлею харчових продуктів. Жіночим інвентарем були прялки, ткацькі станки (верстати), які влітку зберігалися в коморі або на горищі, а взимку заносилися до хати.

Утримання господарського двору та реманенту було важливою складовою частиною господарських робіт українського населення протягом багатьох століть. Добрий господарь вкладав багато праці, щоб у хаті й на подвірї всьому дати лад. Тому здавна високо цінувалися прицьовитість, засуджувалися лінощі. Тому й склав народ безліч приказок, пісень, казок про працю, яка вважалася найціннішою людською якістю: “Маленька праця краща за велике безділля”, “Праця чорна, паляниця біла”, “Хочеш їсти калачі – не сиди на печі” та ін.

Конструкційною основою друбних будівель є стни з горизонтально викладених колод, брусів, підкругляків, зєднаних на кутах врубками. Кожний ряд називається “вінцем” .

Вінці зрубів завжди були однакової товщини. Довжина зрубів досягали 5 м. Зрубні будівлі зводилися з окремих квадратних коробок – клітей.

Стіни каркасних будівель складалися зі стовпців (стояків, сох), які закопувалися в землю або вставлялися в нижній зрубний вінець. Стовпи розміщували по кутах будівлі й проміжках стіни на віддалі, яка залежала від заповнювача каркасу. Для зміцнення споруди на кутах робили розкоси. Заповнювали каркас дошками, півкругляками, хмизом. очереТом, а також глиносоломяними вальками.

Хати з заповненим каркасом глиносоломяними вальками наз. мазанками, хворостянками.

Поряд із каркасною у лісостеповій і степовій частині Україні побутувала безкаркасна техніка зведення стін глиносоломяними вальками та саману, а в ряді районів – з природнього каменю (ракушняк, солонець).

Найпоширеною конструкцією даху в Україні була чотирисхила на кроквах, які кріпилися на верхньому вінці зрубу або на поздовжніх брусах, покладених на верху стін.

Дах покривали переважно соломою, звязаною у сніпки, а на Лівобережжі – розстеленою соломою.

Зруб хати лісових і гірських районах України був відкритий. У лісостеповій і степовій смугах хата незалежно від матеріалу, з якого збудовано завжди зовні і з середини побілено. Вікна, двері, призьбу, двері обмазували жовтогарячою фарбою.

Традиційно склалося, щоб процесу зведення оселі передувала грунтовна підготовка, з”ясувалося чимало обставин. Це – вибір місця забудови, яке супроводжувалося обрядово-магічними діями. Так, під кожним рогом майбуткього житла після заходу сонця таємно від чужих очей насипали купки зерна (там, де буде покуть, піч, причілок і постіль). Перед сходом сонця дивилися, якщо купки цілі, значить, місце вибрано вдало.

Побутував звичай під час закладення в одну яму класти гроші, у другу – вовну, у третю – жито.

Незважаючи на традиційну одноманітність українського житла, кожен з регіонів України має свої особливості щодо будівництва, використання матеріалів, оздоблення пріміщень тощо.

Поділля. Житлові будівлі цього регіону вирізняються мальовничіми фасадами завдяки широкому використанню кольорів та настінного розпису. В будівництві використовували глину й солому. Тип поселення – оселя з двома житловими приміщеннями з обидвох боків сіней. У них були печі й приблизно однаковий інтер”єр. Менше приміщення – кухня, бульше – кімната для гостей.

Полісся. Житло тут споруджують з дерева. Характерною є однокамрне заселення. Широко застосовується різне дерево; рублені дахи змінюються крокв”яними, розповсюдженим покриття соломою, побілка приміщень . Господарські будівлі блокуються з житлом.

Південь України . Характерні будівлі з глини й каменю, з товстими стінами і глибокими амбразурами у прорізях для вікон і дверей, масивним земляним дахом. Більшість будівель мали великі вікна, дахи під соломою або очеретом, які були двосхилими із фронтонами, які оздоблювалися декоративним ліпленням.

Середня Наддніпровщина. Будівництво цього краю каркасне і зрубне. Обмежена кількість дерева спричинювала застосування соломи, очерету, лози, які гармонійно поєднувалися. При цьому використовувались їх декоративні властивості. Панівним типом осель тут слід уважити хату з житловим приміщенням, сіньми і коморою.

Слобожанщина. Тут були деревяні хати, зрідка стіни виплітами із хмизу й оброблені глиною, в деяких районах складали з каменю. Стіни обовязково клинцювали і закидали глиною з половою, а потім білили. Дахи викладали соломою. Краї стріхи відводили від стін і спирали на вінці, які підтримувалися стовпчиками. Планування хат було різноманітним: двокамерні (з житлового приміщення і сіней), трикамерні (два житлових приміщення, розділені сіньми).

Українські Карпати. Край цікавий багатством архітектурних форм, конструкційних прийомів і планувальних структур у народному житлі. На Бойківщині хати крили соломою. Будівлі вирізнялися добре виваженими пропорціями, оригінальним завершенням фасадів у вигляді галерей із стовпчиків. У плані бойківські хати відрізнялися розміщенням у них житлових приміщень між коморою і сіньми. Житлові приміщення блокувалися з господарськими у довжину.

На гуцульщині хати споруджували з дерева, покривали дошками-драницями і оздоблювали різьбою окремих деталей. Основним типом жила тут вважається хата з галерейкою і двома житловими приміщеннями, розташованими по обидва боки від сіней.

На Лемківщині хати здебільшого дивляться вікнами і дверима на дорогу. Класичним типом хати тут була “довга хата”, в якому під одним дахом зведені житлові і господарські будівлі: хати, сіни, комора, стайка, боїще, возівня.

Хати споруджували зі смерекового півкругляка або бука Дахи робили двоспадові, покривали соломою. Увесь зруб обмазували нафтою або паленою глиною, розведеною водою чи олією. Стики вінців завжди білили. Горизонтальними смугами підкреслювали фактуру хати. Також побутував декоративний розпис.

Рівнинне Закарпаття. Це територія в долині р.Тирси та її приток. Будівлі зроблені із дуба, липи. Стіни зовні обмазували глиною. При обмазуванні на виділення окремих деталей тут віддавна використовували синій колір, пластичне ліплення. Дахи робили високими й покривали соломою.

3. Інтерєр житла, його елементи та оздоблення.

Традиційний інтер”єр української хати має назву українсько-білоруський і мав невід”ємні елементи.

Українська вариста піч завжди займала внутрішній кут хати з боку вхідних дверей і була обернена своїм отвором до фасадної стіни, де були вікна. По діагоналі від печі влаштовували парадний кут, у якому розміщували укони, прикрашені тканими або вишиваними рушниками, цілющим зіллям та квітами, вивішували лампадку.

Під божником уздовж причілкової стіни ставили стіл. Біля столу попід тильною стіною ставили довгу дерев”яну лаву,а з зовнішнього боку – маленький переносний ослінчик.Зліва від столу знаходилася скриня. Уздовж тильної стіни, між піччю та причілковою стіною будували дерев”яний настил, на рівень пічної лежанки – так званий піл. Удень він використовувався для хатніх робіт, а вночі на ньому спала родина. Ухдовж чільної та причілкової стін установлювали лави, які на свята прикрашалися килимами, веретами. Біля дверей та понад ними робили дерев”яні полички або шафу для посуду, а уздовж чільної стіни над вікнами проти печі – полицю для хатнього начиння та хліба.

Українська вариста піч за формою димозбірного пристрою поділяється на три типа: лівобережна, правобережна і лемківська. Лівобережна піч мала комин, поставлений на причілок, який мав вигляд занлибленої площдки. Правобережна піч мала комин у формі зрізаної піраміди. Лімківська піч мала причілок та камін Г- подібної форми. Печі робили з глини, природнього каменю.

У різних районах України оздоблення житла було досить різноманітним. Засоби зовнішнього оздоблення зрубних поліських жител обмежувалось побілкою або обмазкою. В крайніх північно-західних районах зруб залишався небіленим або підбілювалася частина стін навколо вікон. Декор карпатського жиьла відзначався профільованим різбленням. На Наддніпрянщині та Півдні житло підводили кольоровими глинами та прикрашали декоративним поліхромним розписом. На Буковині та Поділлі застосовувалось художнє викладання – шалівка, шингля, пікування. Стелю во всіх регіонах підбілювалися.