Лекція №3 Поселення та житло українців.

1. Основні зони й типи поселень. Типи народного житла.

2. Сільський двір. Будівлі господарського двору.

3. Народне житло. Конструктивні особливості.

4. Інтерєр житла, його елементи та оздоблення.

5. Обереги.

6. Районування народного житла та його еволюція.

1. Основні зони й типи поселень.

Народна архітектурна творчість сягає своїм коріням найдавніших етапів формування цивілізації. Історія розвитку цієї галузі свідчить про неабиякий талант її творців, мудрість народного досвіду.

Враховуючи природні умови, найдавніше населення території України створювало свої оселі біля водоймищ, на захищених від вітрів ділянках, раціонально використовуючи ландшафтні особливості. Найдоцільнішими вважалися житла, захищені самою природою: як заглиблені в землю (печери, напівпечери, землянки, наівземлянки), так і піднесені над землею споруди на деревяних платформах. Будівельним матеріалом для долівок були кістки мамонтів, дерева, очерет, солома, каміння, глина.

Особливості природно-географічних, соціально-економічних та історичних умов різні райони в Україні сприяли розвиткові своєрідних поселень, садиб та типів житла. Отож народна архітектура українців, котра в своїй джерельній основі мала багато спільних східнословянських ознак, вже в ХУІІ-ХУІІІ ст. набула рис яскравої національної виразності.

На території України історично сформувалися чотири зони сільських поселень: північна, центральна, південна та карпатська гірська. Північна зона (Полісся, Волинь) характеризується поширенням багатодвірних поселень переважно вуличного типу. У східній частині цієї зони (Чернігівська та Новгород-Сіверщина) поряд з вуличними побутували безсистемні та безсистемно-вуличні поселення, що надавали своєрідності регіону.

Внаслідок історичних особливостей заселення та розвитку господарства центральної зони (український Лісостеп та ін.), де до ХУІІІ ст. селяни мали можливість одержувати землі під забудову на основі вільної “займанщини” та інших пільг, тут зясувалися вільні та нерегулярні поселення. З розвитком капіталістичних відносин, зокрема припиненням вільної колонізації, тут виникають вуличні, рядові, радиальні, шнурові та ін. Регулярні поселення, створені за проектом.

У північній зоні українського Степу, яка обіймає землі Таврії та частково Слобожанщини.(на півдні межі цієї зони полягають по узбережжю Чорного та Азовського морів), більш поселень виникла внаслідок державної та поміщицької колонізації другої половини ХУІІ-ХІХ ст. Забудова тут велася переважно за проектами поміщиків або адміністрації і мала, квартальну або гніздову форму планування.

В усіх зонах поряд із зазначеними типами побутували й так звані радиальні форми сільських поселень, які виникли на основі торгово-ремісничих поселень. Крім того, в долинах невеликих річок та у балках формувалися рядові форми поселень у вигляді вулиць з однобічною забудовою.

У гірських районах Карпат поселення були переважно безсистемні, які розміщувались на зручних земельних площинах на значній відстані одне від одного. Вирішальну роль тут відігравали особливості ландшафтної структури.

Малодвірні поселення, виселки та хутори ХІХ-ХХ ст. були різного походження. Зокрема, малодвірні поселення Лівобережжя та Слобожанщини ХУІІІ ст. виникали на основі як окремих сільських займищ (хуторів або пасик), так і виробничих осередків феодалів або заможної козацької верхівки. Основою малодвірних сільських поселень південноукраїнського Степу в ряді викладів були тимчасові поселення запорізького козацтва – зимівники. Певною мірою їх походження відбиває термінологія. У північній частині Полісся та Волині малодвірні поселення змінили свої назви дворів та дворищ на хутори.

Народна архітектура є однією з важливих складових частин матеріальної культури. Типи сільських поселень пройшли довгий шлях розвитку і відображають різні періоди історії України. Історично склалися три основні соціально-економічні типи сільських поселень: село, хутор, присілок. Село – давній і дуже поширений тип поселення, воно відоме ще з часів Київської Русі. Села складалися з дворищ – ланів. Вони виникли в процесі господарського освоєння під землеробство певної території групою людей.Залежно від умов виникнення вони мали різні назви: кут, кінець, оседок, селище, село, дворище, земля, хутір.

Села часто зберігали поділ на частини, які відповідали назвам дворищ, кутків, кінців, і поклали початок поселенню. Іноді села, що складалися з дворищ, називалися селищами, а їх найстаріші частини - селом. Із сіл часто виділялися присілки (або висілки), які підтримували з сілом економічні, сімейно-родинні та господарські звязки. Розвивалися села шляхом обєднання дворів здебільшого за рахунок натурального приросту осілої сімї і наступного її поділу, а також прибуття нових людей.

У середньовіччі деякі селяни отримували землю, але із зростанням населення неможливо було забезпечити всіх землею. Тому для бажаючих виділялись неужитки (чагарники, ліси, болота). Цих селян тимчасово звільняли від повинностей. Нові поселення в західних регіонах почали називати волями, а в східних – свободами.

У ХІХ-ХХ ст. українське село як цілісна система складалося з ряду елементів: сельбища, центру, культових споруд, виробничо-побутових та культурно-освітних обєктів і установ.

Сельбище охоплює територію, на якій розташоване власне поселення – селянські двори, головна дорога, обєкти інфраструктури.

Центром вважалася територія поблизу церкви або приміщення громадського управління. Ці споруди розташовувалися біля площі і разом з нею становили центр.

Культова споруда – церква – знаходилася переважно в центрі села у найкращому місці, поблизу дороги. Часто біля неї розташовувалися кладовище та резиденція священика.

До виробничо-побутових обєктів належала: кузня, млин, корчма, крамниця.

Культурно-освітні обєкти становили початкові школи та також громадські організації, хати-читальні.

Іншим поширеням в Україні типом малодвірного сільського поселення бів присілок або висілок, урочище.