Пріоритетний доступ до кільця

Кожен кадр даних чи маркер має пріоритет, що встановлюється бітами пріоритету (значення від 0 до 7, причому 7 — найвищий пріоритет). Станція може скористатися маркером, тільки якщо в неї є кадри для передачі з пріоритетом рівним чи більшим, ніж пріоритет маркера. Мережний адаптер станції з кадрами, у якого пріоритет нижчий, ніж пріоритет маркера, не може захопити маркер, але може помістити найбільший пріоритет передачі своїх кадрів, що очікують, у резервні біти маркера, але тільки в тому випадку, якщо записаний у резервних бітах пріоритет нижче ніж його власний. У результаті цього, в резервних бітах пріоритету встановлюється найвищий пріоритет станції, що намагається одержати доступ до кільця, але не може цього зробити через високий пріоритет маркера.

Станція, що зуміла захопити маркер, передає свої кадри з пріоритетом маркера, а потім передає маркер наступному сусіду. При цьому вона переписує значення резервного пріоритету в поле пріоритету маркера, а резервний пріоритет обнуляється. Тому при наступному проході маркера по кільцю його захопить станція, що має найвищий пріоритет.

При ініціалізації кільця основний і резервний пріоритет маркера встановлюються в 0.

Хоча механізм пріоритетів є в наявності у технології Token Ring, але він починає працювати тільки в тому випадку, коли додаток чи прикладний протокол вирішують його використовувати. Інакше всі станції будуть мати рівні права доступу до кільця, що в основному і відбувається на практиці, тому що велика частина прикладних програм цим механізмом не користається. Це пов'язано з тим, що пріоритети кадрів підтримуються не у всіх технологіях, наприклад у мережах Ethernet вони відсутні, тому прикладна програма буде поводитися по-різному, в залежності від технології нижнього рівня, що є небажаним. В сучасних мережах пріоритетність обробки кадрів звичайно забезпечується комутаторами чи маршрутизаторами, котрі підтримують їх незалежно від протоколів канального рівня, що використовуються.

24. Адресація та маршрутизація атм

Мережа АТМ має класичну структуру великої територіальної мережі — кінцеві станції з'єднуються індивідуальними каналами з комутаторами нижнього рівня, які у свою чергу з'єднуються з комутаторами більш високих рівнів. Комутатори АТМ користаються 20-байтними адресами кінцевих вузлів для маршрутизації трафіка на основі технології віртуальних каналів. Для приватних мереж АТМ визначений протокол маршрутизації PNNI (Private NNI), за допомогою якого комутатори можуть будувати таблиці маршрутизації автоматично. У публічних мережах АТМ таблиці маршрутизації можуть будуватися адміністраторами вручну, як і в мережах Х.25, чи можуть підтримуватися протоколом PNNI.

Комутація пакетів відбувається на основі ідентифікатора віртуального каналу (Virtual Channel Identifier, VCI), який призначається з'єднанню при його встановленні і знищується при розриві з'єднання. Адреса кінцевого вузла АТМ, на основі якого прокладається віртуальний канал, має ієрархічну структуру, подібну до номера в телефонній мережі, і використовує префікси, що відповідають кодам країн, міст, мережам постачальників послуг і т.п., що спрощує маршрутизацію запитів встановлення з'єднання, як і при використанні агрегованних IP-адрес відповідно до технології CIDR.

Віртуальні з'єднання можуть бути постійними (Pennanent Virtual Circuit, PVC) і такими що комутуються (Switched Virtual Circuit, SVC). Для прискорення комутації у великих мережах використовується поняття віртуального шляху — Virtual Path, що поєднує віртуальні канали, які мають у мережі АТМ загальний маршрут між вихідним і кінцевим вузлами чи загальну частину маршруту між деякими двома комутаторами мережі. Ідентифікатор віртуального шляху (Virtual Path Identifier, VPI) є старшою частиною локальної адреси і являє собою загальний префікс для деякої кількості різних віртуальних каналів. Таким чином, ідея агрегування адрес у технології АТМ застосована на двох рівнях — на рівні адрес кінцевих вузлів (працює на стадії встановлення віртуального каналу) і на рівні номерів віртуальних каналів (працює при передачі даних по наявному віртуальному каналі).

З'єднання кінцевої станції АТМ із комутатором нижнього рівня визначаються стандартом UNI (User Network Interface). Специфікація UNI визначає структуру пакета, адресацію станцій, обмін керуючою інформацією, рівні протоколу АТМ, способи встановлення віртуального каналу і способи керування трафіком. В даний час прийнята версія UNI 4.0, але найбільш розповсюдженою версією є версія UNI 3.1.